Соломія

- …а мій вівсянку зранку не їсть!

- А я народила дуже швидко…

- А ми народжували разом!

- Ой, я категорично проти цього. Це неестетичне видовище. Я б ніколи не згодилася!

- Дурниця! Я стояла у палаті і билася головою об стіну, але цього не пам’ятаю…

- Ну от чому немає пристойних журналів для чоловіків?…

- Чоловіки взагалі менше читають…

- Маврикій - оце щось! Я там таке нічне життя відкрила…

- Маврикій?

- … це не острів, це - країна!

- …а я у вівсянку додаю сухофрукти, можна - цукати…

- Перетираєш варену моркву з цукром…

- …ідея зробити пивницю у приміщенні старовинної гімназії… в тому є щось брутальне…

- …лікарі пішли собі, зробили мені укол і пішли бухати…

- Я не проти матріархату - більше б порядку було…

- А я не проти маріхуани! Ха-ха-ха!

- А ви чому мовчите?…

- Я пива взагалі не п’ю - воно подвоює калорії!

- А найголовніше, там місцеве населення просто шаленіє від наших дівок!

- …Парфе?

- …Це не парфе - це сорбет…

- Біле чи червоне?

- Я і вина не п’ю…

- А мій, коли я від’їжджала, дав мені ось це.

- Що це?

- «Ксенікал».

- А-а… Але ж у вас непогана фігура!

- Це тому, що я в джинсах…

- А ви чого мовчите?…

- Так от, там, на Маврікії, я бачила Джоні Деппа! Правда-правда! Так, як бачу вас зараз. Він та-а-ак поглянув…

- А ви чого мовчите?

- А про що «Останнє танго в Парижі»?

- Про секс…

- Та нічого там такого немає. Це - квіточки! У порівнянні з нинішнім кіно… - А ви чого мовчите?…

- Гемінгвей якось сказав, що жінки, гроші та амбіції заважають чоловікові досягти своїх висот! І я з ним цілком згоден… А ви чого мовчите?

- Ха-ха-ха!

- Мовчазна жінка виглядає загадковішою…

- А ви чого мовчите?

- А я проти будь-яких допінгів! Це псує молодь…

- …або… розумнішою. Вибачте…

- Ха-ха-ха…

- А якби тут була не пивниця, а м-м-м… скажімо, сауна - було б краще?!

- А ви чому мовчите?

- …Так, от. Лікарі пішли, бо якраз було 31 грудня. А я почала тупо битися головою об стіну…

- …

- А ви чому мовчите?

- Я Гемінгвея читав лише у дитинстві. Нині - час іншої літератури…

- …

- А ви чому…

Я не мовчу! Невже ви не чуєте, що я не мовчу?!

Гемінгвей сказав так: «Жінки, гроші й амбіції заважають чоловікові досягти своїх висот. Але відсутність цього - також!»

Еллі писав роман після фільму Бертолуччі. І роман, як на мене, вийшов невдалим, хоча побив рекорди продажів за два тижні. Книга - про секс. Фільм - про те, що любов може жити три дні. Решта - смерть або побут. А ці дві речі для любові майже однакові. Любов може існувати на межі смерті і побуту. І майже ніколи - у своєму первісному стані… Без слів…

- О! Кавун! Без кісток!

- Ну, це ж вам не село! Європа, блін!

- А ви коли-небудь спостерігали за виразом обличчя людини, що їсть кавун і випльовує насіння?

- Тобто?

- Ну, немає нічого тупішого за це видовище. От простежте в цю мить хоча б за собою!

- І що?

- Ха-ха-ха!

- Тоді зрозумієте, що я маю на увазі. Обличчя ніби застигає в безтямності, а з рота ніби саме по собі вистрибує насіння…

- Ха-ха-ха!

- Очі трохи вирячені, внутрішній погляд зосереджений на цьому процесі, губи - рурочкою…

- Ха-ха-ха!

- Так, так. І в цю мить людина ні про що не думає! Навіть якщо перед тим розв’язувала теорему Ньютона.

- Ха-ха-ха!

- Звісно, вона доїсть кавун - і знову набуде свою втрачену значущість. Але поїдання кавуна - саме кавуна! - викликає у мене жах, відчуття олігофренії…

- Ой! Тоді я взагалі не їстиму цю отруту для мозку!

- Ха-ха-ха! Ну, що ви, шановна, в цих пурпурових квадратиках зовсім немає насіння… Погляньте, це майже витвір мистецтва!

- Так, в Японії, наприклад, головним є не смак страви, а те, як вона нарізана!

- Ой, я не була в Японії…

- Ну, у вас ще все попереду!…

- А ви, ви були в Японії?…

- Зайвий клопіт питати. Ця чарівна пані, здається, зневажає наше товариство…

Я не була в Японії!!! Проте я знаю, яка вона під дощем. Коли все довкола - маленькі дерев’яні будинки, щільно приліплені один до одного квадратовими вигнутими дахами, гіллясті дерева, схожі на ієрогліфи, теракотові гори і крихітні фігурки під бамбуковими парасольками - все стає розмитим, мерехтить, мов, малюнок на мокрому рисовому папері. І повітря пахне так само, як папір, і все навколо світиться, ніби папір піднесли до свічки…

Мені не обов’язково їхати до Японії, аби відчути квітку сакури в своїй зачісці. Треба просто не слухати ваші балачки і тоді відчуєш, як у косах розквітає сакура. Добре, що ви цього не бачите, а то б вилили на неї новий шквал своєї словесної вівсянки з перетертою вареною морквою!

Так от, в даному випадку, тут, в ресторані посеред Турку, куди нас привели вечеряти після довгих оглядин різних готелів і де, як вам здається, я мовчу, попри те, що у мене в волоссі захована одна маленька рожева квітка, схожа на пелюстку імбіру, - я думаю про один злочин свого життя, теж схожий [подібний] на невагому пелюстку. Один маленький злочин, про який ніхто не знає, крім мене.

Але він вплинув на все життя за принципом доміно, коли один довгий, старанно вибудуваний ряд руйнується лише тому, що хтось підштовхнув найпершу кістку, а решта - тр-р-р-р! - валиться і валиться, хоча ти більше не робиш нічого недозволеного. А зупинити це «тр-р-р-р!» вже неможливо.

Цей злочин і був порушенням цього порядку речей. І тепер тут, у пивному ресторані посеред Турку, поки ви безупинно теревените,

я думаю саме про нього.

Тоді мені було три чи чотири роки і я ще не знала різниці між добром і злом. Все, живе і неживе, було незбагненно цікавим.

Я не знала і різниці між живим і неживим. Наприклад, я була певна, що вода - жива, а пташка - має ключ, що заводить її спів (у мене була така іграшкова), що цукерці боляче, коли її жуєш (досі не люблю цукерок!), а якщо відірвати з дерева листок - потече кров…

Я збагнула, що ознака життя - кров, тобто все, з чого тече кров - живе.

У метелика зовсім не було крові! Я тримала його в руці та роздивлялась його рухи ніжками. Потім відірвала одну - і не побачила жодної краплини! Задоволена дослідом, повисмикувала всі інші ніжки, потім - крила (їх було чотири - два великих і два маленьких), а тоді - вусики.

Метелик перетворився на гусінь. І я подумала, що вчинила диво, що тепер він житиме інакшим життям - повзатиме в тіні по траві.

Гусінь лежала на стежці і смикалась. Але не повзла. Я підштовхнула її пальцем.

Мене покликали, я побігла - тепер не пам’ятаю куди й навіщо…

Тепер… Тепер я думаю, думаю… Той нещасний метелик конвульсивно смикався [дригався], від нього лишилися лише маленькі чорні очка. Мабуть, якби з них вирвався біль - годі уявити, що б то було за цунамі! (Якщо тепер хтось заспокоїть мене, сказавши, що комахи не відчувають болю, я запитаю: а хіба ти був комахою?!)

Минули роки, багато років, і цей біль таки вирвався назовні, виріс до розмірів Таїландської хвилі, здатної забрати тисячі невинних життів. Маленький і навіть неусвідомлений злочин може не виказувати себе роками, але зрештою повільно визріє з ока замученого дитиною метелика. Адже все в світі взаємопов’язане і має своє продовження.

Все пов’язане з усім. Один легкий неусвідомлений поштовх першої кістки доміно порушує всю систему. Я досі пам’ятаю нерухому «гусінь» на освітленій сонцем стежці. Тепер я сама схожа на ту гусінь…

- Як вам останній готель?

- СПА?

- Так, так…

- Ви спробували джакузі на мінеральних водах?

- А я, здається, навіть схудла!

- Слухайте, у вас просто-таки якийсь пунктик щодо схуднення…

- Авжеж! У мене новий чоловік і, до речі, молодший…

- Та що ви кажете, а на скільки?

- Нарешті несуть каву!

- Слава Богу, я так втомилася!

- …на п’ять років…

- Якби не ці бонусні поїздки, кинула б цю справу!

- Ну, що ви, у нас цікава робота, принаймні, мені до вподоби!

- А перед тим ми були в Шарм-ель-Шейху - передивилися готелів з п’ятнадцять, я перетворився на вичавлений лимон…

- Ха-ха-ха!

- Не бачу нічого смішного!

- Панове, допиваймо швидше, автобус чекає!

- У мене ноги гудуть!

- А я ще сходжу до басейну. Хто зі мною?… Чудовий вечір. У Фінляндії все чудове - повернусь, так і напишу…

- Добраніч!

- Добраніч! Добраніч!

- А ви… Може, підемо до бару… м-м-м… вип’ємо ще чогось? У вас такі гарні очі… Мені подобаються такі жінки. Такі м-м-м… як ви… м-м-мовчазні… З такими очима… І рука… Можна поцілувати?… Га?…

…Все сталося швидко і просто. Я стояла біля ліфта в лікарні, куди тебе вкотили на каталці. Двері зачинилися.

Ні, не так. До того було кілька чудових місяців. Ми весь час робили дві справи: ходили і лежали. Навіть не їли як слід, - економили час. Тинялися містом уздовж ріки босоніж, а я розкидала босоніжки по кущах і не хотіла їх шукати. До всього було байдуже - одягу, їжі, транспорту, людей. Лягали, де заманеться. Аби дихати одне одному в обличчя. Ми збиралися бути разом. Довго-довго. І я була цілком спокійна. І навіть не помітила, що ти не можеш їсти. Мені теж не хотілося. Але про всяк випадок я давала тобі ліки - ношпу, фестал, ще щось. Поки на сьомий день ти, котрий ніколи не скаржився, раптом сказав «фігня якась…» і дозволив викликати «швидку».

Тоді й з’явився той ліфт з каталкою. Але перед тим я роздягла тебе. Ти лежав зовсім голий перед двома нахабними медсестрами, товстою санітаркою і одним лікарем. Лікар сказав: «Чого ви так довго чекали? Це - перитоніт…».

Я нічого не змогла відповісти, бо щось перетисло горло. Ти посміхнувся та сказав: «Поїхали!» - ну просто, як у старій пісні про Гагаріна. Я посміхнулася також. І ти поїхав. Двері ліфта зачинилися. Я залишила сумку в палаті і доки стояла під ліфтом, з неї вкрали всі гроші, що взяла з собою - на ліки, бинти і таке інше. Я подумала, що варто швидко збігати додому, але боялася відійти. Вирішила, що збігаю, коли все благополучно закінчиться. Вирішила, що встигну. Сіла на підлогу. Руки мої стали зовсім білі - я не могла їх розчепити, думала, щойно розчеплю і щось там буде не те, там, в операційній. Думала, як тебе викотять звідти, я покладу руку тобі на лоба, а потім уважно запишу назви всіх можливих ліків у світі, котрі швидко поставлять тебе на ноги. Я думала, що тепер навчуся смачно готувати і ми не будемо більше вештатись вулицям, бо матимемо свій дім.

А ще я намагалася не згадувати твою посмішку і оте: «Поїхали!», бо і перше, і друге було нестерпним. А я не могла дозволити собі сліз. Просто не могла. Бо ти одразу б відчув, що я плачу.

Я сиділа, доки повз мене пройшла купа ніг у світло-зелених штанах. Скільки їх було? Якщо шість, то, певно, лікарів було троє. Або більше, якщо ніг було вісім чи дванадцять… Шість-чи-вісім-чи-дванадцять… Зупинився лише один, інші швидко пішли далі. Надто швидко.

Лікар запитав, хто я тобі, чи є в тебе батьки і чи є в мене їхній номер телефону.

Я сказала, що не варто турбувати батьків, бо апендицит - звичайна річ. Він щось відповів. Але я не почула. Він повторив. Але я знову не почула. Щось трапилось зі слухом. Але ж я добре чула, як на протилежному кінці коридору б’ється у скло муха…

Потім… я сто мільйонів разів згадувала твою посмішку - згадувала навмисне, аби виплакати її. І щоранку змінювала мокру від сліз подушку. Мокру наскрізь. Ніби вимочену в морі. Змінювала так довго, що одного разу прокинулась і здивувалась, що вона - суха, і мені більше не треба її міняти. Мабуть, вже ніколи… Тим ранком мені довелося витинати ножем «стрілки» на повіках, а посмішку вирубувати сокиркою для м’яса - моє обличчя ніби закам’яніло. І я подумала, що це добре, адже тепер на ньому ніколи не з’являться зморшки…

…Після того, як так просто і несподівано пішов той, для кого вона хотіла навчитися смачно готувати (адже Соломія не любила готувати, бо не любила їсти), вона почала жити так само: куди вітер занесе. Робота в рекламному відділі туристичної фірми сприяла цьому якнайкраще.

Бувало, оглядаючи готелі і мальовничі місця, аби потім пропонувати їх клієнтам, вона змінювала по десять ліжок за тиждень, не встигаючи звикнути до жодного.

То був карнавал ліжок і краєвидів до того моменту, доки світ перетворився на один суцільний готель зі старанно і бездоганно підгорнутими під високий матрац простирадлами на широких двоспальних ліжках, з наборами скляних чи пластикових пляшечок і тюбиків у стерильних (або не дуже) вбиральнях, з купою рушників і рушничків з аерозольним запахом квітів, що висіли над ванною, мов прапори.

У своїх звітах вона писала про «мальовничі краєвиди», «бездоганний сервіс» і тому подібне. Всі дива світу, мов у прокрустове ліжко, вкладалися в затерті словосполуччя, а надбання тисячоліть потрапляли в сухий перелік через кому…

Робота, де доводилося багато їздити, бачити, а говорити лише те, що вимагає та чи інша ситуація, цілком влаштовувала її доти, доки одним ранком, вимовивши просту фразу на якійсь зустрічі з менеджерами, Соломія відчула: її зараз знудить. А повторивши сказане, побігла до ванної кімнати.

Наступного разу вона відчула гидкий клубок, що підступив до горла якраз тієї миті, коли на прес-конференції, присвяченій відкриттю нового маршруту, їй поставили якесь запитання. Нудота з’являлася не лише тоді, коли доводилося говорити самій, а й тоді, коли вона слухала розмови інших. А слухати доводилось так само багато, як і говорити. Адже групи менеджерів збиралися доволі великі, сніданки, обіди й особливо вечері в готелях тривали по кілька годин. Звукова какофонія ставала дедалі нестерпнішою.

У таких випадках Соломія нічого не їла, аби могти вимовити хоча б єдине слово. Все почуте або промовлене - все було не те, що вона хотіла почути чи сказати. Вона уявляла одну велетенську друкарську машинку, котра десь нагорі штампує слова та вирази цілими блоками - в тій чи тій послідовності, без змісту і сенсу. Подумки перетасовуючи почуте, Соломія жахалася того, що праця Шекспіра чи Данте може бути такою марною, адже більшість не потребувала жодного розмаїття думок.

Це була дивна хвороба, в яку не повірив жоден лікар: якщо вона слухала і говорила - не могла їсти (через те, що тоді доводилося б весь час бігати до вбиральні). Якщо їла - не могла вимовити ні слова.

Зрештою, вона схудла так, що стала нагадувати ляльку-орігамі.

…Одного дня її підхопив вітер і відніс за багато кілометрів від дому - на незнайому трасу далеко за місто, де її, вже прибиту дощем, підібрала власниця придорожнього генделика…

ПРОДОВЖЕННЯ ДОРОГИ [ШЛЯХУ]

- …я не хочу туди повертатися, - сказала Єва, киваючи в бік весільного шатра.

- Давай заночуємо в машині, - запропонував Іван.

- О, ні. Це не для мене. Давай постукаємо в якусь хату.

- А як же вони? - Іван кивнув у бік лану, на якому вони лишили Дана.

- Вранці розберемося. Я втомилась. Якщо не висплюся - завтра за кермо не сяду.

- Враховуючи розмах свята, - сказав він, - нас звідси не випустять щонайменше дні зо три. Я знаю це непевне…

- Доведеться вранці тікати, - посміхнулася вона.

- Обирай, куди будемо стукати.

Вона огледіла темні будинки і обрала найдальший від острівця музики та ліхтарів:

- Туди!

- Як скажеш…

Вони йшли по траві і її ноги були вже мокрі від нічної чи, точніше, вже вранішньої роси.

- Дивно… - сказала Єва. - Я вже мусила б бути на місці. Я ніколи нікуди не запізнювалась. А тепер мене все це зовсім не обходить… Буде як буде.

- Буде як буде… - луною відгукнувся Іван.

Велика хата, що біліла серед дерев у сутінках, виявилася дитячим садком. Над входом висіла довга табличка з написом «Дитячий комбінат “Сонечко”».

- Підемо далі? - запитав Іван.

- Я нікуди вже не дійду, - сказала Єва й увійшла на майданчик з поламаними кониками і гойдалкою, що висіла на ланцюгу, мов знаряддя для катувань. Все поросло високою травою, котра подекуди сягала розбитих шибок.

Іван обережно просунув руку крізь шибку і відчинив вікно. З нього посипалися залишки скла. Він розчистив підвіконня, витер його рукавом куртки, перестрибнув досередини і подав Єві руку:

- Прошу!

Єва сіла на підвіконня і перекинула ноги, легко зістрибнувши вниз. Під її підборами захрумтіло скло. Вона роззирнулася.

Місячне світло довгими штрихами окреслювало залізні бильця десятка ліжок, що стояли в ряд. На деяких з них навіть були ковдри і простирадла.

- Так, певно, виглядає загублений світ… - сказала Єва.

- …або спогади про дитинство… - додав Іван.

Єва помацала ковдру, впевнилася у міцності пружин і вляглася на коротке і вузьке дитяче ліжко. Іван примостився поруч - на незастелене, і пружини одразу відгукнулися іржавим скрипом.

- Давно я не спала в дитячому ліжку… - солодко потягнулась Єва. - А ми в садку щодня ставили розкладачки, а потім збирали їх.

- Ми теж ставили розкладачки…

- А може, то був один і той самий садок? - посміхнулась вона в темряві.

- Може…

Сині тіні повзли по стінах, шурхотіли шматки відірваних шпалер,

в кутку, під самою стелею світилося гранчасте коло товстого, сплетеного «на віки» павутиння.

- Ти нікому не потелефонувала, - раптом озвався Іван. - Хіба за тебе ніхто не хвилюється?

- Ні, - відповіла вона і згодом додала: - І мені, дякувати Богу, немає за кого…

- Хіба це добре?

- Це страшно. Проте зручно.

- Що саме?

- Зручно, коли ти нікому нічого не винен. Хіба в тебе не так?

Він промовчав. І їй здалося, що він заснув. Однак він заговорив:

- Так не мусить бути…

- А як мусить? І хто взагалі знає, як має бути? Хіба що той, хто влаштував світ. Але мені здається, що і він нині розгубився… Може, ти знаєш? А якщо знаєш, то чому ти фарбуєш паркани? Гадаєш, що таким чином ти сховався?

- Тобто? - незадоволено буркнув він.

- Все просто… - вона замислилась лише на мить. - Я була редактором сюжету про тебе кілька років тому. Я тебе згадала. Хоча спочатку мені здалося, що ти схожий на зовсім… зовсім іншу людину. Знайоме обличчя… А тепер згадала! У мене добра зорова пам’ять… Тоді ти отримав якусь премію і стояв у смокінгу… Скажеш, я помиляюся?

- Ні. Не помиляєшся. Хоча це було давно. У минулому житті. А зараз я задоволений тим, що є.

- І воно тобі подобається?

- Так.

- Це правда?

- Правда.

- Я тобі не вірю…

Рипнули пружини, посипалась іржа. Хвиля роздратування піднялася знизу, мов пил з давно не топтаного ніким паркету.

- Ти просто втік, - продовжувала вона. - Або… вичерпався… І втік.

Не зміг боротися.

- Можливо… Нехай буде так… - сказав він. - Але трапилось щось важливіше ніж той… смокінг… Ніж гроші і міфічне визнання…

- Цікаво, що ж це може бути? - уїдливо поцікавилася вона.

Він надовго замовк.

- Ну?

- Просто одного разу я прокинувся і… побачив Бога… Прямо перед очима і…

Вона засміялась, згадавши розповідь Дана. Чомусь їй закортіло зробити йому боляче, але вона не встигла сказати те, що крутилося в неї на язиці, бо хвиля роздратування вже накрила і його. Іван знову рипнув пружинами, повернувся, намагаючись розгледіти її обличчя:

- Принаймні, я сказав тобі правду… Думай, що хочеш. А ти? Що можеш сказати ти? Якщо тобі немає чого сказати і все у тебе так вдало - чому ти тут, у дорозі? У зруйнованому садку. На цьому металевому матраці. З таким покидьком, як я. А якщо я зараз тебе зґвалтую і залишу тут в якості небіжчиці? Не боїшся?

- Ні. Такі емоції, як страх я вже пережила. Це сильна емоція, вдруге мені її не здолати, бо нецікаво… Але ти маєш рацію. У мене була маленька неприємність, яку треба було чимось заглушити. А найкращі ліки - робота. Тому я й поїхала в це відрядження.

- Маленька неприємність? Ти зламала обцас?

Єва відчула, що їй кортить сказати те, чого ніхто не знав: ось просто тут, у темряві неіснуючого дитячого світу. Просто вимовити кілька речень - виголосити їх у простір, розвіяти їх у ньому назавжди.

- Я… - хрипло сказала вона. - Я відмовила тому, хто мене любив через те, що… не можу мати дітей. Він про це не знав. І не дізнається. Думатиме, що я звичайне стерво: обіцяла і покинула. Так простіше. Але… навіщо я тобі це кажу?…

- Ти це кажеш для себе. Часом сказати вголос те, що думаєш, дуже складно. Якщо немає певних обставин. А їх у більшості майже ніколи немає. Та й не вистачає часу.

- Можливо… В цьому садку я відчуваю себе затопленим човном… Але я можу сказати тобі ще дещо… - вона замислилась над тим, чи варто позбавляти його ілюзії. - Того «бога» - ікону Пресвятої Діви - тобі підсунув під ніс один випадковий перехожий. І цим перехожим був Дан. Він розповів мені про цей випадок сьогодні вранці.

Вона подумала, що зараз він обуриться. Але коли він заговорив, у його голосі вчувалася посмішка:

- Це лише підтверджує, що світ малий і що випадковостей в ньому не існує.

- Що ти маєш на увазі?

Він розсміявся і, не пояснюючи попереднього, вимовив наступне:

- Лишається з’ясувати, навіщо з нами четверта супутниця…

- О, тут все зрозуміло! - теж розсміялася Єва. - І набагато простіше: Богданчик не пропускає жодної спідниці! А в Мії вона така… виклична.

- Тоді дійсно, все просто… - ніби згодився він.

- Давай вже спати…

Сині тіні наповзали на них, мов щупальця велетенського кальмара і Єва відчула, як з кінчиків пальців ніг у ній починає зростати… «шампанський чоловічок». Так вона з юності називала відчуття, котре надходить під час кошмарного сну: все тіло перетворюється на колючі гострі бульбашки, ніби наливається шампанським, терпнучи від жаху. Від цього відчуття вона зазвичай прокидалася і лежала, дослухаючись, як відходить кошмарний сон, а «шампанський чоловічок» поволі випаровується з кожної тремтячої клітинки. Але ж нині вона не спала, а «шампанський чоловічок» підповз під саме горло! Мабуть, це від того, що вона виголосила те, про що ніколи й нікому не могла сказати. Якби Іван не спав, було б добре поговорити ще - не важливо про що, хоч про погоду, подумала Єва. І він одразу тихо відгукнувся:

- Знаєш… гадаю, ти покинула його не через те, що не можеш народити…

Вона промовчала, лежала скута млосним тремтінням.

- Якби ти його любила, тобі не треба було б шукати вагомих причин, щоб піти…

Тремтіння дійшло тої межі, за котрою вона вже ледь могла стримувати цокотіння зубами.

- Я можу тебе про дещо попросити? - здушеним голосом сказала [вимовила] Єва.

- Звісно.

- Обніми мене. Мені холодно…

Він не здивувався. Встав зі свого ліжка - воно незадоволено зіграло коротку іржаву мелодію. Єва як могла відсунулась убік і він примостився поруч на закороткому і вузькому просторі.

- Так. Це правда. - Сказала вона. - Але я скажу тобі й іншу. Важливішу: я не вірю в любов. Її не існує.

Він ворухнувся, хотів щось сказати, та вона випередила:

- Найгірше, що ти можеш сказати - це банальщину про те, що я її ще не зустріла. Не кажи того, чого не знаєш!

Проте він змовчав. Просто відчував її тепло й тремтіння.

- Любові немає, - продовжувала вона. - Єдина можлива любов - це любов до дитини! Вона - єдина і свідома! Я кажу тобі це, щоб бути чесною зараз…

Вона помовчала і додала іншим тоном:

- Обніми мене… Тільки пам’ятай те, що я тобі сказала.

Він обережно торкнувся пальцями її обличчя.

Вона посміхнулася в темряві:

- Я не плачу. Не перевіряй.

* * *

- Куди, до дідька, всі поділися? - вдесяте бурмотів собі під ніс Дан, куняючи за столом під ледь жевріючими ліхтарями.

Він сидів у поріділому колі бійців, що залишилися допивати горілку і так само куняли носами над поруйнованою красою весільних страв.

Втомлені і від того схожі на тіні жінки нечутно снували між столами, збираючи посуд, позіхаючи й хрестячи роти швидкими жестами. Одна з них легенько й шанобливо поклала руку на його плече:

- Йдіть - я постелила на горищі. Ваша жінка вже там… Вона у вас така гарна, мов ікона…

- Дякую… А чому ви не лягаєте?

- Нам треба ще помити посуд на завтра. Ранком сюди знову зберуться… А ви йдіть, поспіть. Я покажу куди.

Дан підвівся і покірно пішов слідом. Виліз на горище - там дійсно було постелено, хоча й на сіні. Подушки біліли накрохмаленим мереживом, підковдра з ідеально випрасуваними краями, запах лаванди…

Мія лежала, згорнувшись калачиком і відвернувшись спиною, на самому краю цього імпровізованого ложа. Дан впав поруч. Півгодини, що він дрімав у полі вистачило, аби сон проминув. Він підклав руки під голову і поглянув на стелю: в ледь помітну дірку світив місяць. Він відчував жаль, що дівчина спить.

- Ми застрягли, мала, - прошепотів він, поглядаючи на її спину, а потім, згадавши, що вона однаково не почує, додав голосніше: - Ми застрягли в часі. Уяви-но: ми будемо гуляти на цьому весіллі сто років - і щодня все повторюватиметься знову і знову. І нічого іншого не відбуватиметься! Хіба що я тебе покохаю, аби на ранок забути про це.

Захопившись цією думкою, він продовжував:

- Знаєш, мала, це будуть ідеальні стосунки. Любити, забувати і знову любити. Ту саму… Амнезія - ось умова вічного кохання. А ти спиш… - він зиркнув на її спину і знову, як тоді в кав’ярні, подумав, що ось воно - найкраще створіння для чоловіка.

- Ну от… - продовжував. - Ти - маленька кицька, яка нічого не знає про світ. Крім того, що в ньому носять червоні спідниці, котрі вийшли з моди сто років тому. Ти хочеш дізнатися про нього щось більше, бо тебе не влаштовує бути кицькою в корчмі, і нічого не тримає тебе там, крім, можливо, якого-небудь механізатора, що хотів із тобою одружитися, бо ти - справжня знахідка і для розумника, і для дурня.

Він помовчав, думаючи, щоб він ще міг сказати в ситуації такого ефемерного співрозмовника.

- Якщо ти тут, то, певно, тебе не влаштовує ані перше, ані друге… - продовжував він. - Я б хотів дізнатися докладніше. Але… Чорт забирай! Мене гальмують твої очі і твоя дурнувата посмішка. Ну, вибач, не дурнувата… Знаєш, чому я весь час хочу ображати тебе? Гадаєш, я просто напився?

Йому стало прикро, що вона спить, не чує, що він - сам, і завжди буде сам у світі, затопленому повінню.

- Так, я напився… А кажу тобі різну гидоту, тому що розучився говорити хороше. Зрештою, яка різниця між добрим і поганим, якщо ти все одно не чуєш ні того, ні того? Зі мною так завжди: хочеш сказати одне, а виходить щось інше. Якби я міг, я б сказав, що… коли я тебе побачив на тому людському смітнику - це було, мов… мов заштрик голкою… Захотів з тобою говорити… Але зрадів, що ти не можеш мене чути. Що б я тобі сказав? Щось дуже важливе. Чомусь коли тебе не чують - хочеться говорити правду… Так от. Я б розповів тобі, як мене вішали у дитинстві. Так, так. Мені було шість, я був наймолодшим у дворі і мене вирішили повісити - таким був вирок «суду», в який ми грали. Часом, діти бавляться в небезпечні ігри. Мене повели за будинок. Хтось приніс мотузку. Її перекинули через гілку, на кінці зробили зашморг і надягли мені на шию. Всі тримали свічки і були серйозні. А я обісцявся. І заплакав. Всі зареготали. А я - точно пам’ятаю! - подумав тоді, що краще б мене повісили! Бачиш, часом краще бути повішеним ніж обісцяним! Але потім, коли… ну, майже нещодавно… я зрозумів, що і те, і те - речі, що трапляються водночас. Виходу немає, мала. Виходу немає…

Він ще щось бурмотів, тричі здіймав руку, аби опустити на її плечі чи хоча б просто пройтись пальцями по волоссю - і тричі опускав, розуміючи, що цього робити не варто.

На четвертий раз рука просто впала на копицю і він нарешті пірнув у сон, у сріблясто-чорну амальгаму ночі, випірнувши з того боку, де чорний тунель закінчувався нереально яскравим світлом того дня, коли під своїми ногами він побачив шматки понівечених людських тіл.

А за годину десь далеко вже заспівали півні…

Прокинувся - мов скотився з гори. Дірявий дах пронизували голки світла, пахло сіном і чувся шурхіт вітру іззовні; таке враження, ніби він - впійманий у дерев’яну коробочку коник.

Дан огледівся - поруч нікого не було, лише зібгана ковдра і вм’ятина на накрохмаленій подушці. Знизу долинали голоси.

Дан пару разів перевернувся на сіні, припав очима до круглого незаскленого віконця, побачив сад.

Під деревом, за чорним від багатьох дощів столом сиділи загублені вчора супутники: Єва й Іван. Цікаво, а як вони знали, куди треба йти? Хоча, з іншого боку, не дивно: Дан понюхав повітря і відчув запах кави. В ту ж мить до столика підійшла Мія, тримаючи в руках два кухлики, за нею йшла якась стара жінка (певно, та, що й привела їх сюди вчора, подумав Дан) теж з двома кухликами в руках.

Дан поглянув на зібгану подушку і ковдру - чи дійсно поруч із ним хтось спав цієї ночі? - і почав спускатися з горища до всієї компанії.

- Нарешті, соня! - зааплодувала йому Єва. - Я так і знала чим тебе можна виманити!

Вона вказала очима на четвертий кухлик з кавою. Дан пробурмотів привітання, поправив одяг, якось пригладив волосся і сів навпроти знущальних і хитрих очей. Вони промовляли: «Ну і як? Все вийшло?!» - «Відчепись!» - відповів він на цей погляд.

- Ось цукор! - сказала бабця. - Пийте свою каву. А снідати будете на весіллі.

- О, Господи! - посміхнулася Єва. - Це навряд. Нам треба їхати. Я вже домовилась: зараз нам принесуть каністру з бензином - і в дорогу!

- Яка, діточки, дорога? Навіть не думайте! - стурбувалася стара. - Поснідаєте, відпочинете, потім буде обід - вас ніхто так звідси не випустить! У нас зазвичай гуляють три дні… І каністру вам не принесуть. Ви з ким домовлялися? - звернулася вона до Єви.

- Вранці зустріла хлопця… Здається, Василем звуть, - відповіла та. - Пообіцяв принести.

- Василь? Чорнявий такий? - чомусь зраділа бабуся. - Та він з раннього ранку у Петровича - похмеляється. Це точно.

- Може бути… - кивнув засмученій Єві Іван.

- Добре, побачимо. Зрештою, я дотягну до першої ліпшої заправки, - зітхнула Єва, гріючи руки об кухлик. - Давайте поп’ємо каву, а потім вирішимо, що далі…

Бабця присіла на край довгої лави, підперла щоки кулаками, спостерігаючи за гостями. В повітрі пахло роздавленими й засушеними сливами, що рясно встеляли землю. І взагалі в саду пахло так, ніби вони сиділи в кошику з фруктами: аромат кави, слив, яблук, айви, груш і морелів - все перетворилося на однорідну духмяну масу, яку вони жадібно втягували ніздрями, поволі хмеліючи, забуваючи про час, про дорогу, обов’язки, і про те, що вони погано знають одне одного.

- Ну от… - говорила бабця, продовжуючи нескінченну історію свого життя від самого початку. - Дід мій, фельдшер, носив білі щиблєти та ще й грав на скрипці. Грали вони вчотирьох. Ванька-косоокий на баяні, Петро - той, котрий потім повернувся з війни без ноги, бив у бубон, а наймолодший Стьопка - на чомусь, що в зубах затискається, ну і дід мій, тоді ще нежонатий. Дід мав вибір великий, бо дуже красивий був та ще й білі щиблєти… Одного разу запросили їх грати на весіллі у панночки. До палацу. Давно туди ніхто не ходив - боялися. Але весілля - то велике свято - зібралися ані слова нікому не сказавши і пішли на всю ніч. Йти треба було лугом, понад озером, а потім ще ліс невеликий перейти.

Підходять, а палац увесь вогнями палає, світло мерехтить в кожному вікні. Зустрічають їх лакеї, проводять на балкон, де вони мають стояти, приносять туди випивку, фрукти і наказують за півгодини розпочинати. Випили хлопці наливки і так їм добре, так млосно стало, що все перед очима попливло. Внизу, в залі повно народу - і всі в старовинних сукнях, костюмах з оксамиту - звідки тільки такі взялися? А хлопцям цікаво, та немає часу роздивлятися - треба грати. І от заходить до зали наречена. Дід розповідав, що в нього аж дух захопило: вся в білому і сама біла, мов ніколи на сонці не була. Звернув дід увагу, що шия її обмотана чимось білим і бантом зав’язана. Грають вони і грають, носять їм час від часу наїдки-напої, а публіка внизу не їсть і не п’є - лише танцює і щогодини більше і більше народу прибуває. Бачить дід, що вже стоять гості, щільно притиснувшись одне до одного і рухаються, мов уві сні. Хлопці теж засинати почали. Петро, Ванька, Степан. Бо головну партію в тій музиці дід вів, йому пити не було часу - і все на панночку поглядав, що стояла, поклавши голівку на плече свого нареченого в самому центрі зали. Хлопці поснули, в діда пальці заніміли, руки затерпли скрипку тримати, а в дверях лакеї все за ним спостерігають - мовляв, грай, не припиняй! Щойно припинить - ковтнути повітря, - а всі гості до нього обличчя здіймають так докірливо, що доводиться знову братися за смичок.

І нема на те ради. Дід вже непритомніє, вже музика в нього не виходить. Поглядає за вікно - чи скоро ніч мине? Аж ось небо посіріло, а потім рожевіти почало і півень звіддаля як закричить… І тут відчув дід страшний поштовх, ніби земля йому на голову перевернулася! Каміння сиплеться, дерево тріщить, скло на скалки розлітається. Що воно таке?! Затулив дід голову руками, очі заплющив. Скільки те часу тривало - не відомо. Аж чує - холод пробирає його до кісток, а очі боїться розкрити. Нарешті відкрив.

І що ж бачить? Стоїть він сам-самісенький посеред великої руїни, серед камінних брил, притрушених пилом і мохом порослих. В руках скрипочку тримає. А поруч - нікого.

Якось вибрався з тої руїни, пішов лісом, полем і понад озером - ледь живий дістався села. Ліг у ліжко, з головою накрився і зубами цокотів так, аж сусіди набігли. А він сказати нічого не може. Молоком його гарячим відпоїли, горілки налляли та питають, де був? Дід і розповів. Так старші як зарегочуть: ну вигадник, ну брехун! Давно вже немає ані того палацу, ані пана, ані панночки!

Була, була панночка, кричить дід. І лакеї були, і публіка. Божиться, ледь на стіни не лізе. Була панночка з великим бантом на шиї!!! Тут старші замовкли і перезирнулися. «Так, була панночка… - каже нарешті один. - Тільки багато років тому, за моєї молодості. І заміж виходила. Тільки не вийшла: в день весілля перерізали їй горло. А хто - не відомо. Казали люди - котрийсь з парубків, з котрим вона любов крутила. То так її й ховали - з величезним білим бантом на шиї, щоб шраму видно не було…».

А наступного дня пішов дід своїх друзів-музик шукати, щоб довести, що все це не вигадки. Та хлопці як у воду провалилися! Шукали їх довго, кийками навіть в озеро тицяли. А так і не знайшли. Вирішили, що вони в місто подалися чи за кордон. Тоді багато людей за кордон тікало на заробітки…

«Візьми-но камеру…» - очима попросила Єва. Але Дан вдав, що не зрозумів її.

Десь далеко в саду з м’яким шурхотом у траву падали яблука. Він поглянув на Мію, вона не зводила очей зі старої, певно, розшифровуючи її слова, і вкотре здивувався з прозорості очей дівчини і дивної посмішки, котра робила її обличчя середньовічним.

- Після тої пригоди став дід мій диваком і на дивакуватій жінці одружився. Привіз її невідомо звідки. Була вона нетутешньої вроди, з довгим білявим волоссям. І все в хаті сиділа. Казали - відьма. І дійсно, виявилося - відьма. Вчила нас зілля збирати. Я ту науку не запам’ятала. Проте, добре пам’ятаю, як ховали її. Діда тоді вже на світі давно не було. Лишилося чотири сестри, серед яких і моя мати. Зібралися тоді всі в хаті, поклали її на довгий стіл посеред кімнати і голосити почали, бо дуже її любили. Бабця до старості красунею залишалася, ніщо її не брало - ані час, ані робота. От лежить вона зі свічкою та складеними руками, ми, діти, в кутку принишкли, матері голосять, вбиваються, аж серце виймають. Аж раптом встає бабуся (а перед тим вона вже три дні мертва лежала), сідає, свічка на підлогу падає… Сідає і каже суворим голосом, таким, як завжди розмовляла: «Не голосіть так, бо не можу відійти!» І тиша настала така, аж чути, як у сусідній хаті Марка-вишивальниця останнім стіжком проколює похоронне покривало.

«От тепер добре…» - зітхнула бабуся і знову лягла. Не жива.

Кинулись згодом її виносити, а підняти не можуть! Десять здорових дядьків!

Покликали на допомогу, але ніхто не йде, бояться. Що робити? Побігли до попа, а той порадив у стелі дірку велику прорубати. Розібрали стелю, прорубали - пропала хата! Але тоді вже і двоє підняли її - легка була, мов, пір’ячко…

- То ви - відьмина онука? - пожартувала Єва. - А самі щось вмієте? Ворожити, наприклад? Чи передбачати майбутнє?

- А що його передбачати? - посміхнулася стара. - Його вже немає. Перейшли ми той кінець світу і самі того не помітили. І люди змінилися, і земля, і вода, і повітря. А ворожити… Не займаюсь я цим і не займалась. А що ти хочеш почути? - примружила очі стара, оглядаючи Єву.

- Не знаю… У мене все є! - сказала Єва і підвелася, звертаючись до супутників: - Певно, варто подякувати і їхати, поки за нами не прийшов наш приязний голова пан Петро. Я не збираюся гуляти тут три дні! Пішли шукати машину. Дотягнемо до заправки. А поснідаємо в дорозі.

Бабця, стиснувши губи, почала збирати зі столу кухлики.

Всі спроквола підвелися і рушили до машини.

Єва пішла вперед, вгрузаючи підборами в траву, Іван підтримав її під лікоть, але вона скинула його руку. Дан із Мією йшли позаду. Якби Дан міг чути з такої відстані, він би почув, як Єва сказала:

- Нічого не вигадуй! Вибач, я просто не можу спати сама…

…У неї зіпсувався настрій. Забруднений одяг, погана дорога, незрозуміла компанія, нічна балачка, і все, що трапилось потім… Боже, подумала вона, який жах, я падаю дедалі нижче. І навіть це відрядження - «до чорта на роги» - красномовно свідчить, що її відсунуто на другий план і не відомо, чи повернеться вона до свого кабінету і чи не сидітиме там якась довгонога білявка?

Вона йшла так швидко, ніби боялася не знайти авто там, де залишила вчора - біля сільради. Троє супутників ледь устигали за нею.

Машина стояла на своєму місці, довкола неї крутилися діти.

Побачивши незнайомих вони розбіглися, лишивши на запиленому склі непереможне слово з трьох літер.

Єва стерла його рукавом свого білого піджака (однаково його вже доведеться викинути), відчинила дверцята і різко повернулась, звертаючись до випадкових супутників:

- Панове, сподіваюся, ви вже приїхали. Наскільки я знаю, інших сіл не передбачається. А ми їдемо не розважатися, у нас робота. І ми вже, здається, добряче запізнюємось.

Всі троє розгублено поглянули на неї. Вона вдала, що не помічає.

Особливо намагалася не дивитися в Іванове обличчя.

- Дане, сідай на переднє! - скомандувала Єва. - І будь ласка, не сперечайся. Ми залишаємо своїх «любих друзів» тут. Кращого місця вони не знайдуть.

І вона сіла за кермо, грюкнувши дверцятами.

Дан знизав плечима й ніяково подав руку Іванові:

- Вона має рацію, - кивнув на авто. - Далі їхати нікуди… Можливо, на зворотньому шляху, якщо ви вирішите повернутися…

Що він ще міг сказати? Глипнув на Мію. Згадав, як вона спала біля нього, відвернувшись і скрутившись бубликом, мов кішка. Її підібрали, мов кішку, і, мов кішку, випустили в іншому місці. Чи знайде вона дорогу назад, чи шукатиме нову?

Дан махнув рукою і сів в авто.

Єва різко рушила. Так різко, ніби вони щойно пограбували сільрадівський сейф.

Дорога…