Частина друга

ЄВА

…Ріка Мангоф така синя і така зелена водночас, що незрозуміло, якого вона кольору насправді, - коли не світить сонце. Її тіло (якщо, звісно, у води може бути тіло!) нагадує мільйони розбитих пляшок: гострі сині та зелені скалки із срібними обрисами на місцях розколу…

Від цих зелено-синіх спалахів стає кисло в роті й боляче в очах, наче ковтаєш ці скалки самими очима. Ріка Мангоф пливе в тебе і крізь тебе, крізь очі, ріже зір, заповнює собою всі мозкові звивини. Стрибнеш з борту ялика, - ріка Мангоф затягне тебе, як машина для знищення паперів затягує папір, і синьо-зелена поверхня поволі розквітне пурпуровими квітами. Мангоф - лагідна хижачка; в ній водяться велетенські ящери, над нею кружеляють білі орли, а береги оточують покручені корені високих пальм, виглядаючи з розмитої землі на кілька метрів.

Мовчазний малайзієць заглушив мотор посеред ріки і човен завис в суцільній зелено-синій тиші. Звиваючись усім тілом, повз нього пропливла ігуана, - туристи похапалися за фотоапарати. Ігуана висунула голову з води і подивилася в камери, ніби давно звикла позувати. Даремно вона це зробила! Білий орел кинувся на неї, вчепився кігтями в голову, важко кілька разів змахнув крилами, намагаючись витягнути свою жертву, і нарешті висмикнув її з води. Повільно полетів. Ігуана звивалася у повітрі майже так само, як щойно пливла. Це сталося миттєво.

Єва напружилась кожною клітиною тіла, ніби все відбулося з нею самою - і орел, обтяжений здобиччю, зробив кілька махів-зусиль та випустив ігуану з кігтів. Вона пролетіла кілька метрів у повітрі й нарешті впала, здіймаючи бурю гостро-зелених скалок.

Тоді Єва побачила те, що уявляла хвилину тому про себе: по поверхні розпливлася пурпурова пляма - ігуану було поранено.

Охочих відвідати печери з кажанами перекладач запросив на берег.

«Вони там сплять, рясними гронами причепившись до камінних бурульок, - повідомив перекладач нудним голосом, - видовище не для нервових». А більше, власне, дивитися там ні на що, додав він англійською.

Єва не мала бажання оглядати грона огидних кажанів, тому залишилася в човні. Він шалено захилитався під вагою десятьох пар ніг, які сходили з нього на кольоровий місток, після чого човен спокійно загойдався у темній синяві під переплетінням ліан та широким листям невідомих дерев.

Настала тиша. Поглянути на кажанів пішов і миршавий матросик в широких синіх джинсах. Єва лишилася сама і лягла на білу лаву, котра ще п’ять хвилин тому була теплою, нагрітою сонцем.

Повернувши голову, помітила, як у темній воді - вже не зеленій і не синій - тихо пропливає поранена ігуана, залишаючи по собі рожеву смужку крові.

Ось - завмерла, підвела голівку в бік Єви, ворушить хвостом і уважно дивиться своїми затягнутими плівкою очима. Що вона бачить?…

Вона бачить лежачу горілиць Єву на охололій лаві, в темряві невідомих крон, крізь які синіми клаптями звисає пошматоване темними хмаринками небесне простирадло.

Що бачить Єва? Єва бачить себе, бачить ігуану - поруч із човном, вгорі бачить крони невідомих дерев…

А якщо камера віддалиться і злетить вгору, вище і вище, Єва побачить себе зверху - маленькою, нікому не потрібною крапкою у маленькому човні, посеред чужої далекої ріки Мангоф, що ниткою позначена на мапі далекої чужої країни.

А коли ще вище: ріка зникне зі строкатої круглої палітри земної кулі, країна тоді змажеться, перетвориться на пляму. Цікаво, якого кольору вона буде? Швидше за все - теракотового, як свіжа ще не обвітрена цегла.

Єва підморгнула ігуані. Та ніби побачила ледь вловимий порух її повік, вийшла із заціпеніння споглядання білої жінки та попливла далі в синьо-зелену яскравість займатися своїми справами - годувати собою білого орла.

Єві закортіло зануритись у цю гостру воду, попливти слідом на ще гостріше світло. Вона подумала, що життя має бути яскравим і… коротким, як у метелика: прокинувся у слизькому коконі - побачив світло - помахав крильцями - кінець. Щоб уникнути ефекту кіноплівки, коли ти - молодий, сповнений сил - відмотуєш своє життя років на десять назад і бачиш, що і там ти є молодим, сповненим сил, словом, таким самим. Але… але набагато кращим, кращим, здатним одним порухом змінити усе.

Те, що сьогодні змінити вже не вдасться. Адже це можна було зробити лише тоді… Тепер вона лежала на дні розцяцькованого човна й міркувала про те, що вчинила правильно.

Ще десять довгих, розтягнутих, наче липка новонароджена шовкова нитка, днів вимушеного відпочинку - і додому. Забути. Там забувається краще. А щоб забути все тут - треба ось так брати екскурсії, вирячати разом з іншими очі на екзотичні дива і ні про що більше не думати.

Не думати про білий шезлонг перед блакитним басейном, де, загорнувшись у білий махровий халат, під спекотним сонцем сидить відморожений у своїй надії Сантаклаус і перебирає пальцями, мов дешеві чотки, чорні перлини…

- Скільки, скільки?

- Не має значення!

- Ну, скажи, ненормальний! Я ж не засну!

- Десять тисяч…

- Доларів?!!

- Євро… І не думай про це, добре?…

Добре. А я їх - поштою! В картонці…

- Ти божевільна дівчинка. Я це знав.

- Хіба можна жити з божевільною?

- З нормальними - нудно. А ти передумала?

Так, я передумала. Передумала саме в ту мить, коли вирішила остаточно. Ти мусиш мене вибачити, Сантаклаусе, Доне Санто, містере Метью Ленні.

- Чому? Поясни мені, чому ти передумала, коли ми вже все вирішили? Я вже все вирішив! І про червону куртку-аляску, і про літо тут, у цій безхмарній країні, і про зиму в Альпах, і про те, як я триматиму тебе за руку…

Тому що я не хочу обманювати тебе. Я - метелик. Жила - і померла. Тобі подобаються засушені метелики? У мене вже є все, що потрібно: коробка зі скляною кришкою, жорсткий паралон і голки по обох боках - щоб крильця завжди були розпрямленими і гарними. На мене дивляться, але ніхто не може видряпати з-під скла. Я цього не хочу! Ти - останній, кому я зробила боляче. А можливо, це лише чергова прикрість на твоєму шляху. Не сиди так, не мерзни - тут така спека. Йди додому. Випий пива. З бляшанки. І забудь. За десять клятих днів ми будемо на різних кінцях землі. А якщо ти шукатимеш мене і здогадаєшся приїхати на ріку Мангоф, нехай на тебе з води визирне ця ігуана - я залишила їй свій погляд…

- І однаково я цього ніколи не зрозумію!

А що тут розуміти, дурнику? Що я могла тобі розповісти, аби ти зрозумів? Побутову банальщину про те, як раптом в одну мить згоряє життя?

Показати кіно? стару плівку про те, як «жила-була така собі Єва з довгим ненависним іменем Євпраксія?» В задушливій [затхлій] комуналці, в закоротких сукнях, в туфлях із огидним закругленим носком та перетинкою навколо щиколотки, в вічних «сльозах, бичках та павутинні» від власних думок про гроші. Точніше - про їхню відсутність. І при цьому примудрялася ходити по барах, закрутивши волосся дорослою «мушлею» й відрізавши добрячу половину подолу від шкільної спідниці.

…Там грала музика, яку більше не грали ніде, було задимлено, полірована стійка блищала мов розплавлений шоколад, тож Єві закортіло непомітно нахилитися й лизнути її - спробувати на смак. Замість цього вона клала на неї «п’ятірку» і казала: «Горілку з апельсиновим соком!», - назв інших напоїв вона не знала. На неї дивилися. На її туфлі з перетинкою, на підозрілу коричневу спідницю, що нагадувала шкільну форму.

А вона дивилась у той куток, де на півкруглому подіумі стояв рояль. Дивилася туди, мов павучиха, мов та ігуана, про існування якої не могла знати.

…Він заходив близько десятої - в заморських джинсах, чорній сорочці, розстібнутій майже до кінця тугого шкіряного паска із металевою пряжкою.

Коли він грав джаз, це було надзвичайне видовище. Так, це було видовище! Він сідав за рояль, часом, не знімаючи куртки, - сидів, згорблений над клавіатурою, мов птах, котрий ось-ось почне дзьобати її своїм довгим носом. Це не була поза класичного піаніста: спинка рівна, немов струна, легкий картинний злет рук, вишуканість рухів. Він скрючувався над чорно-білими зубами рояля, мов хижий птах, що мокне під дощем (часом його потерта куртка дійсно була мокрою від дощу - він ніколи не знімав її). Але варто було йому цими недбало зігнутими пальцями торкнутися клавішів, як з-під них виривався клекіт, мов з горла гірського велетня, що сто років ховав свій крик за цими чорно-білими зубами. Він грав джаз і мало хто втримувався від емоцій. І брутальність пози - майже зневажливої, байдужої до публіки, і аристократичність чорного рояля, і те, що він видобував з цього пихатого лискучого пана, - все це так різко контрастувало між собою, що цигарки випадали з рота тих, хто прийшов сюди вперше…

Одного разу він сів поруч, спиною до Єви.

- Як завжди? - запитав бармен. Євина шия вдвічі виросла: вона хотіла знати, що означає це «завжди»?

Бармен не поліз нагору, де стояли різнобарвні пляшки, він засунув руки під стійку, оглядаючись по всіх боках, щось там поворожив і поставив на неї чарку із чимось яскраво-зеленим. У Єви перехопило подих - це було заборонене чарівне зілля, можливо, те від якого він ТАК грає. Зілля називалося «як-завжди». Тепер вона знала його таємницю, більш того, - стала співучасницею, змовницею, адже бармен зиркнув на неї та підморгнув: тихо будь! Єва дивилася на його спину і заклинала повернутися. Він повернувся.

Він, поглинутий нещодавнім музичним оргазмом, не дивився вгору. Його погляд впав на шкільні туфлі і вони вмить загорілися на її ногах, обпалили ступні, гострим соромом пронизали легені - Єва завмерла, мов загіпнотизований кролик. Це був кінець! Кінець картинки, на якій вона сидить у вечірній сукні з глибоким вирізом на спині (саме на спині!), в туфельках на шпильці, з краплями діамантів у вухах і розшитою перлами крихітною сумочкою на довгому срібному ланцюжку. І він говорить їй: «Вип’єте зі мною, донно Розо дель Кальвадорос?» Навіщо, навіщо це трапилося саме сьогодні? Чому він не почекав, доки у неї буде така сукня, такий виріз, така сумочка?!

Але він не відвернувся. Він захоплено розглядав її туфлі з спідницею та повз очима далі - туди, де під білою, перешитою бабусею блузкою, мов відбійний молоток, торохкотіло серце. Ковзнув очима по обличчю…

- Що? - перепитала вона, побачивши, як ворухнулися його губи, і оглянулася навколо: крім неї поруч нікого не було. Вона почула те, що сто разів прокручувала в уяві: «Вип’єте зі мою?» Тільки він не додав: «донно Розо…».

Вона не могла говорити, а лише кивнула у відповідь і навіщось витягла шпильку з «мушлі».

- Добре. А що саме? - запитав він із посмішкою.

Вона нарешті взяла себе в руки і сказала, киваючи на його зелену чарку:

- Як завжди…

…- Ну то й що? У кожного було безліч таких чи інших історій! Але на місце кожної - приходить інша. І невідомо, яка з них буде справжньою!… Тою, що дасть спокій, не принесе розчарувань. Зрештою - кінцевою зупинкою в дорозі, від якої мерехтить в очах…

Так, так, все правильно. Але важливий початок. Від нього залежить, яким буде кінець.

- Ви переспали?

О, Господи! Не сміши. Хіба важливо лише це? Хоча ви, чоловіки…

О, вибач, здається я стаю нудною… Хоча, звісно, ти маєш рацію.

Якби мені тоді було стільки років, скільки зараз, я б сказала саме так, налила б собі чогось міцненького, гмикнула, стенула б плечима, поглянула б на нігті й подумала про те, що варто зробити манікюр…

Так от. Це був незвичайний напій! І незвичайний вечір. І незвичайна музика.

Він крутив у пальцях свою чарку і Єва подумала, що вони, ці пальці, зроблені з ртуті, - якби доторкнутися до них губами, можна отруїтися і померти. Випивши залпом зелений вогонь, вона відразу ж захотіла зробити це просто тут, біля стійки бару, під купою поглядів, що тепер спостерігали за ними з залу.

Вона раптом зареготала і сміливо взяла його за руку.

Несподівано вона відчула, що вона - дійсно дона Роза дель… І на ній та сукня…

- Скільки тобі років? - запитав він.

Вона розповіла, що… що давно працює тут, навмисно одягаючи шкільну спідницю і ці туфлі, хоча насправді у неї є все - шкіряні брюки, чоботи до коліна, золотий пасок, італійські панчохи, що змінюють свій колір… Є квартира, де вона живе з подругою-мулаткою, адже вчиться в медінституті, а живе зовсім в іншому місті, далеко-далеко. А тут її ніхто не знає, ніхто не шукатиме, ніхто не диктуватиме, що і як робити.

Він зловив таксі, тримаючи її за руку. Вони сіли на заднє сидіння. Він мовчав. В якийсь момент вона подумала, що треба було б подзвонити додому, але ця мить швидко промайнула.

…- А потім ви переспали?

…Квартира була захаращена. Майже така, як Євина. Але кожна річ, що валялась на підлозі, здавалася знаком долі.

У квартирі була купа афіш. Афішею було накрито і стіл, на який він поставив щось з холодильника. І - пляшку вина. Звичайного червоного шмурдяку.

Проте це аж ніяк не впливало на те, аби Єва встала. І пішла. Вона знала: це лише маскування для інших. Варто лише відкинути запилене полотно, на якому намальована ця жалюгідна кімната, ці звичайні речі, це вікно, за яким височів будівельний кран із лампочками нагорі, як перед її очима постане мармурова зала з каміном, білий рояль на білому килимі, довгий англійський стіл із двома кріслами, між якими на золотих нитках висять у повітрі золоті ноти.

Він скрутив дві цигарки - до того вона ніколи не бачила когось, хто скручує цигарки, адже вони продаються в кожному кіоску на кожному кроці.

Він сам підкурив обидві, а вона доторкнулася губами до його вуст - через цигарку. І вуста ці не були людськими.

Вона одразу відчула, як разом із димом до легенів увійшло тисячі звуків. В одну мить вона почула їх всі! Всі звуки, що наповнювали цей нічний багатоповерховий будинок! Почула, як у підвалі шурхотять миші і тихо крапає вода з обгорнутих скловатою труб, як на кухні першого поверху грає радіо, котре слухає, накривши його ковдрою, старигань-інвалід, і як човгає до туалету напівсонне дитя на третьому, і як тихо поскрипує ручка, якою пише курсову роботу дівчина на четвертому, як дихає тісто, накрите рушником, - на п’ятому… А на шостому, зовсім поруч! - усього за два поверхи, скрипить ліжко… Вона зареготала. Вона знову розгадала його секрет - усе це було його джазом! Все просто.

Вона реготала, мов скажена. А коли він відніс її на засмальцьований, заяложений диван, то навіть затулив їй рот своїми довгими ртутними пальцями, бо сміх так і пер з неї…

…- Ну от… Якби у мене не було такого гарного манікюру, я би подумала, що пора його зробити… Ось відповідь на твоє питання. Чи тобі кортить знати подробиці?

- Ні. Мене це не обходить. Ти - зі мною, і цього достатньо. Адже ти зі мною? Агов, де ти?!!

Я там, вибач. Я так довго була там, що застрягла. Так довго, що, бачиш, знову починаю реготати. Це тривало довго. Зараз я можу сказати: кілька років.

Тоді Єва не знала, скільки минуло часу. Це було потаємне, паралельне життя. Або не-життя. Бо в житті вона закінчила школу, вступила до інституту, викинула спідницю, купила туфлі і таке інше. А головне, скоротила своє довге ім’я на коротше - те, що було призначене для життя у колі гомінких безтурботних однокурсників.

Для нього ж вона лишалася Євпраксією - «темною» королевою Священної Римської імперії. Тою, про котру розповіла ненависна вчителька… Він казав, що ім’я визначає долю людини і нікуди їй від нього не подітися. Вона йому вірила.

Швидше вірила тому, про що розповідали його пальці. Одного разу він запитав, чи не хоче вона послухати історію про себе? Вона хотіла. Він зав’язав їй очі і почав грати. Він взагалі був великим вигадником…

Він грав до тієї миті, доки вона могла витримати потоки звуків, що залили її спочатку по коліна, потім - по плечі, підступаючи до горла… Вона захлинулась і закричала, зриваючи пов’язку з очей.

…- Він був збоченець? Садист? Він робив тобі боляче?! Тобі подобалися такі ігри?

- Він був музикант… Мені подобалася його гра…

Він сів і заграв про… дочку полоцької княжни Анни, дружину Всеволода Ярославича, онуку Ярослава Мудрого.

Єва згадала, як дванадцятирічною дівчинкою її везли на верблюдах до далекої Саксонії, старого герцога Штаденського… І вона стікала потом під важким оксамитом, гаптованим золотом та сріблом.

Вона бачила монастир та наставницю Адельгейду з надзвичайно ніжними руками та великими і сумними очами з дивним спалахом, суть якого вона не могла розгадати.

Вона бачила - спочатку уривками, а потім щораз чіткіше і чіткіше її брата - імператора Генріха, з тим же спалахом на дні темних зіниць. Бачила похорон - довгу, безкінечну пурпурово-чорну вервицю за гробом її маргінального чоловіка - старого Штадена. Їй було п’ятнадцять… Як тоді, коли вона вперше переступила поріг бару - в шкільній спідниці і туфлях із перетинкою.

А потім, там, у монастирі під час обіду, імператор запитав: «Вип’єте зі мною, чарівна Пракседис?»… а тоді додав: «Завтра - наше весілля…». І засміявся. Клавіші розсипалися під його ртутними пальцями.

А потім вона побачила таке, від чого запекло в горлі, але тоді ще зуміла стриматися: Генріх підхопив її на руки і поклав спиною на жорсткий позолочений олтар, притис колінами плечі так, що вона втратила свідомість, ледь встигнувши помітити чорну маску з білим дзьобом над своїми ногами. І заплакані очі наставниці Адельгейди: «Я не могла сказати тобі раніше…»

Він грав [відправляв] чорну месу.

Вона бачила сотні туго сплетених тіл, перемішаних, мов звалище небіжчиків. І тоді вона скинула пов’язку з очей і закричала…

…Він налив їй абсент і тицьнув до рота скручену цигарку: «Я - геній…» - почула вона його слова, а потому грюкіт кришки рояля…

І вона заплакала.

Потім почалася безкінечність. Вдома вона сказала, що переселяється до гуртожитку. І щовечора мила, вичищала, прала, готувала, висаджувала сто кущів троянд, перебирала горох та квасолю в захаращеній квартирі.

І більше не ходила до бару. Це лишилося в минулому. Розтовстіла, відрізала коси. Слухала, як він грає, і розуміла, що ніколи не зможе виборсатись з його музики, з його зачаклованих [магічних] хижих пальців.

Потім він ударив її ногою в живіт. І її забрала «швидка». Вона сиділа на ліжку, слухаючи лікаря.

Він докладно розповів, чому у неї ніколи не буде дітей.

Крововилив, пошкодження необхідних для дітонародження органів.

Отже, навряд чи…

А, може?

Ні, навряд чи…

То «навряд» чи - ніколи?!

Ніколи, але…

То «ніколи» чи «але»???

Ніколи. Амінь.

- …

…- Мовчиш? Добре, що я більше тебе не чую. От і мовчи. Сиди там, у своєму білому шезлонзі, перебирай пальцями перли і більше не клич мене.

Тепер ти розумієш, у чому річ. Ти ніколи не триматимеш мене за руку.

А я ніколи не вийду з твого будинку зі словами: «Давай я помащу тобі плечі!» Навіщо було вигадувати все це, якщо ніхто і ніколи в світі не вимовить це слово - «аб-лі-коси»…

ДАН

З дитинства його діймали різні неймовірні фантазії. Навіть зараз було смішно згадувати, додаючи нові, дорослі, а часом брутальні деталі.

Перш за все його цікавила фізіологія. Хто ухвалив, міркував він, що у людини має бути дві ноги, дві руки і одна голова? А якщо тоді - мільйони років тому - все пішло б інакше і ми мали б зовсім інший вигляд, - скажімо, чотири ноги, дві з яких стали б згодом маленькими і висіли по боках, як атавізм, слугуючи ознакою… краси? Жінки прикрашали б їх маленькими чобітками і мереживними панчішками, чоловіки затискали б ними газети. Або: хто розмістив рот на обличчі? А якби він розташовувався, приміром, на долоні? А що? Сідаєш обідати, простягаєш руку над тарілкою - і не треба ніяких виделок. Потім - обтер руку об штани…

Парочки б непомітно цілувалися в тролейбусах, стискаючи долоні.

А масні дядьки могли б з більшою безпекою класти руки на сідниці школярок. Або ще кудись… Хто сказав, що те, як є зараз, - досконале?! Та хто знає, в чому ця досконалість? Можливо, комусь в безмежній галактиці ми видаємося потворами…

Стоячи на даху сараю, він, як всі хлопчики, мріяв про крила. Розвиваючи цю тему, уявляв переваги пташиного устрою людського організму. Можна було б літати до школи, на роботу, заходити крізь вікно: «Привіт, гобліни! А я сьогодні запізнився - вітер зустрічний…»

Звісно, літали б не всі. Огрядні підстрибували б, як горобці, ходили, як голуби, і злітали лише у виняткових випадках. Наприклад, коли треба підскочити до автобуса. Адже автобуси і все таке інше - теж існували б. Для стареньких, для далеких поїздок…

Старі б ходили, мов пінгвіни зі своїм перетрухлим, поріділим пір’ям. Матері вчили б дітлахів літати та скубали б їх за маленькі пухнасті відростки.

Коли непотрібно - крила підв’язували б ґумками чи заправляли в спеціальні міхури…

Хто вигадав, що людина походить від мавпи, безкінечно міркував він, і доходив до власних висновків, спостерігаючи за людьми, моделюючи їхні інші іпостасі, порівнюючи з усім, що бачив довкола.

Можна було б рости з землі, можна було б мати приховане під волоссям око на потилиці - аби ніхто не напав іззаду.

Вночі вони приходили до нього: одноногі, з руками-щупальцями, з плавцями, довгими хвостами, котрими можна було накриватися взимку, без вух (навіщо ці смішні рожеві вареники на голові, за котрі його тягали вчителі?), зі шкірою, що міняла колір, здатні проходити крізь стіни, невидимі, з присосками на кінцівках (аби висіти на стелі), з живим волоссям, яке не можна різати через загрозу кровотечі, з конячим чи вовчим тулубом, без ротів - зі здатністю спілкуватися подумки.

Він постійно діймав дорослих запитаннями: а що коли б людина мала усього один палець чи… випорожнювала шлунок крізь вухо? Ото була б комедія!

Він настільки часто говорив нісенітниці, що в маленькому місті, де він мешкав, його почали вважати дурником, котрий ніколи в житті не дасть собі ради. Адже поїхати з цього міста мріяли всі. Власне, всі й виїжджали, щоб потім повернутися - крихітне болото притягувало до себе, всотувало СВОЄ, де б воно не перебувало.

Природньо, всі почували здивування, коли він поїхав і не повернувся. Вступив до найкращого столичного вузу, на загадкову і приваблюючу спеціальність. Навіть страшно було уявити - про це говорили пошепки, щороку чекаючи появи обличчя «нашого дурника» на чорно-білому чи кольоровому екрані. А не дочекавшись, задоволено-заспокійливо посміхались.

Проте, відзняті ним сюжети доволі часто з’являлися у новинах. Курсу з третього він поринув у бурхливе паралельне життя: завдяки батькові своєї тодішньої нареченої (котра з’явилася в нього досить швидко і так само швидко зникла), їздив знімати в «гарячі точки». Чечня, Грузія, Сирія, Ірак…

Йому пророкували «червоний диплом» і добру кар’єру. Саме тому, що його першість завжди була безперечною, він занудьгував, взяв академвідпустку і на рік зник з поля зору, розчинився десь у безмежних карпатських полонинах.

Це сталося несподівано: перебуваючи з черговою знімальною групою в якогось діда-відлюдника, захопився… бджільництвом. Точніше, впав у захват від ідеально влаштованого природою світу, якого давно прагнув, про який думав, спостерігаючи за безглуздою людською метушнею.

Він оселився в покинутій хаті і ціле літо під керівництвом того діда намагався влаштувати свій ідеальний світ, старанно навчаючись премудрості. З якоюсь зухвалою пристрастю зробив перший вулик - і майстрував його так, ніби наново творить Землю…

Придбав Матку та штук зо двадцять бджіл. Матку посадив у кліточку, котру заліпив воском, перемішаним зі свіжим медом. Годинами, відчуваючи дивне тремтіння у кінцівках, спостерігав, як бджолине військо виїдає дірку у затверділому воску, і як з того боку так само шалено працює Матка. Якби цього вимушеного «полону» не було, бджоли та й сама Матка полетіли б туди, де він їх узяв, - а так багатогодинний труд змушував їх гуртуватися, відчувати себе когортою, групою, родиною.

Власне, тоді ще матка не є Маткою - вона стає нею саме під час визволення, так званого «народження», коли виходить зі своєї «в’язниці» Королевою і Повелителькою свого війська, що їй належить примножити в сотні й тисячі разів. З визволення Матки починається Велика Бджолина Держава, в якій функцію кожної бджоли чітко визначено і ніколи - НІКОЛИ! - не змінювано. Бджоли-охоронці, бджоли-робітники, бджоли-вихователі, трутні.

Раніше йому в голову не приходило, що трутні - ті ж самі бджоли, що також народжуються у вулику. Причому, у великій кількості. Дід пояснив, що один з трутнів запліднює Матку, решту ж виганяють з вулика раз і назавжди.

Після цього, протягом всього життя (а воно триває три роки) Матка поповнює своє військо. Цей живий механізм, занурений в деревину, відлагоджений, мов годинник.

Він не встиг зібрати свій медовий «врожай», але дізнався про речі, яких ніколи б не знав. Наприклад, про те, що найякісніший мед - той, що в стільниках «законсервований» воском і визріває протягом кільком тижнів. Зазвичай, ті, хто збирають мед на продаж, не мають часу чекати, доки бджоли «законсервують» стільники…

Що то було? Друзі вважали, що він з’їхав з глузду, чекали на його повернення і жартували, чи не переховується він таким чином від наполегливої нареченої… Дан не міг і не хотів пояснити, що його «божевілля» - наслідок випадку, свідком і учасником якого він став під час останньої подорожі.

Тоді їх було чоловік десять. Вони сиділи на оголеному плато, відкриваючи ножами консерви - був час обіду. Їм дали провідника та двох охоронців, хоча місцина вважалася доволі спокійною. «Біле сонце пустелі» нерухомо висіло на їхніми головами, небо було нереально рівним і нереально блакитним. Ця картина не зникала навіть тоді, коли він заплющував очі: повіки здавалися прозорими, а темні окуляри він загубив ще пару днів тому.

З напіврозрізаного металу вже смачно пахло тушонкою, коли якась [певна] сила (власне, зрозуміло яка, бо він був одним з небагатьох, хто вже майже повністю осушив свою флягу) підняла його і повела кроків за тридцять від компанії, котра загиготіла вслід. Він зробив ще з десяток кроків і почав розстібувати пасок, аж почув у повітрі легкий свист.

Такий легкий, ніби ультразвук, котрий з’являється у вухах, щойно несподівано падає тиск. Він не звернув на це уваги. Але за мить пролунав вибух. Його відкинуло ще кроків на десять.

Спочатку йому здалося, що під ногами вибухнула міна, а коли розплющив очі і нестерпна блакить полоснула по зіницях, то подумав, що це його останній погляд. Проте, підвівся він доволі швидко, все ще не вірячи, що вцілів, і міркуючи, що ж це могло бути, адже за якусь мить тиша знову повисла в небі поруч із сонцем, мов звукопоглинаюче шатро.

І під тим шатром клаптик землі, де він щойно відкрив свою бляшанку із тушкованим м’ясом, перетворився на відкриту гігантську бляшанку з людським місивом…

…З пасіки його змогла забрати лише Єва. Але навіть їй він не розповів про той тихий сонячний день на невідомому плато…

Він просто став мовчазним і зверхнім.

Мовчазним і зверхнім.

Саме це несподівано перетворило його на загадкового павука, що плете свою сіть у самому центрі будь-якої компанії - і в цю сіть потрапляло все, що рухалось і пурхало довкола: і яскраві метелики, і бліда міль. Звісно, жіночої статі. Вони били крильцями, виборюючи право прибитися якомога ближче до центру, до його отруйного і зверхнього мовчання. Вони не тікали. Зрештою, чи варто відмовлятися від того, що саме йде в твої руки?

Йому легко давалося бути найкращим. Настільки легко, що він набрид сам собі і мріяв про втечу, будь-куди, світ за очі, в пампаси. Під дуло рушниці, котра дивитиметься йому в обличчя хвилини зо дві. І тоді він відчуватиме справжність повітря і миттєвий, ледь вловимий присмак червоної солі на вустах. Доки все згасне.

Але все було не так, і не те…

Лише одного разу надійшло це довгоочікуване відчуття - на площі, де він провів чотири довгих місяці у протистоянні влади і опозиції під час революції, котру тепер його приятелі-журналісти називали «так звана»…

Коли все скінчилося, він занурився у побут, роблячи вигляд, що йому цікаві робота, друзі, коханки, пиятика, природа, місто. І більше нічого не бажав.

Крім випадкових зв’язків, випадкових співрозмовників, випадкових ситуацій і… випадкової смерті. Будь-якої, головне - аби одразу.

ІВАН

…Власне, це була картина - велике полотно на півстіни, останнє, на що він поглянув, коли новий господар щойно проданої майстерні забрав у нього ключі і, вловивши погляд, запитав: «Ти що, не забереш її?».

«Ні», - сказав він і вийшов.

Куди забирати? І хіба можна забрати… музику чи оповідання? Вони існують - і годі. Він просто пам’ятатиме їх. А картини були для нього оповіданнями, написаними пензлем. Це було таким…

…Вони народились на одній землі.

І це зовсім не означало, що мали зустрітися.

Вони і не зустрілися - а просто пішли своїми шляхами, розійшлися в різні боки, як і годиться народженим на одній, але дуже великій землі.

Надто далеко, аби хоч раз побачити одне одного.

Він одружився. Вона вийшла заміж.

Він розлучився і одружився ще раз.

Вона ледь не вмерла після операції та поїхала зі свого міста - ще далі від тієї точки, в якій перебував він.

Він працював, воював, мандрував; вчив мови; бився; сидів у кабінеті перед слідчим; заточував викрутку і носив її в правій кишені піджака; починав будувати дім; кидав палити; починав палити; губив запальнички; гроші; здоровий глузд; голився, відпускав бороду; спав в одязі; виходив з ванної голим; підписував папери; встромляв ключ у замкову шпарину…

Вона тікала в ніч; поверталася; готувала їжу; плакала на кухні; купувала білизну; смажила рибу; сідала в нічні авто; патрала курей; читала кулінарну книгу; їхала в метро; гортала жіночі журнали; сварилася з сусідкою; вчилася водити машину…

Він стукав кулаком по столі; ламав сірники; крутив губами лезо; бинтував руку; читав газети…

Вона кусала подушку; сиділа перед вікном; сміялася, хотіла купити каблучку з маленьким діамантом…

Коли в цих трудах - праведних і неправедних - вони знесилилися - посеред землі, що висвітилась, мов географічна карта, спроектована на стіні шкільного кабінету, тоді заблимала червона лампочка: третя крапка, в якій вони нарешті зійшлися.

Він поїхав у відрядження.

Вона - відвідати давню подругу.

Чи навпаки: вона - у відрядження, він - відвідати давнього друга.

Падав сніг.

Вони поглянули одне на одного - в тролейбусі, в кав’ярні, в коридорі невідомого закладу, в провулку, в магазині, на зупинці, біля кінотеатру…

Це тривало не більше двох хвилин…

І… нічого не відбулося.

Картину він підписав «Сніг у місті» і більше ніколи її не бачив.

Він взагалі більше не хотів і не міг бачити картин. Часом йому ввижалася жахлива річ: світ перетворився на звалище витворів мистецтва. Полотна лежали горою, як під час аутодафе. Зір вихоплював з цієї купи хворобливу посмішку Мони Лізи, розкинуті руки тисячі Ісусів, мільйони найвидатніших пейзажів, портретів, натюрмортів… Він ходив посеред цього звалища і жахався, жахався, жахався, вихоплюючи ту чи ту картину і впізнаючи руку майстра. Всі картини, які він хотів і міг намалювати, вже існували! У нього вистачило мужності зрозуміти це. І єдине, що приваблювало його віднині, - будинок якнайдалі від міста. Це могли бути гори, ліс, узбережжя - не має значення, аби далі від усього, що тепер здавалося йому штучним: запах фарб, розмови в галереях, замовники, критики, прихильники…

Коли рішення визріло остаточно, він продав квартиру і майстерню, чим зарахував себе до когорти божевільних невдах.

Хоч як це дивно, саме після цього незрозумілого акту - майже в той самий день, коли він вийшов зі своєї - і вже не своєї - майстерні, кинувши останній погляд на полотно, що залишалося на стіні, його зір, звільнений від обов’язку, прояснився, загострився, почав надсилати тисячі сигналів у так само звільнений мозок. Світ у всіх його найдрібніших деталях постав перед ним як суцільний витвір мистецтва. Одного разу він спіймав себе на тому, що, мов заворожений, дивиться на калюжу в заглибині асфальту. Звичайну маленьку калюжу, на дні якої лежав мізерний клаптик розмоклого папірця, схожого на театральній квиток із уривком слова: «…уза…». Калюжа була… рожевою: у ній непорушно розташувалася кругла скалка призахідного сонця.

Він відчув солодкаво-кислий смак під язиком…

Тепер він напевно знав: картини чи будь-який витвір мистецтва можуть існувати лише тоді, коли перебувають всередині тебе.

Все інше - імітація, жалюгідне намагання відтворити те, що давно існує. Можливо, в іншому вимірі чи на іншому ступені розвитку…

Це було дивиною. Те саме, якби хтось оголосив себе поетом, не написавши жодного вірша, маючи лише слух і загострене відчуття прекрасного.

Він почав дивитися на людей як на таємних носіїв прекрасного - затурканих, не здатних зрозуміти власного призначення, озлоблених і зневірених у власній обраності.

Половину грошей за майстерню він віддав колишній дружині. Чомусь йому здавалося, що він повинен вчинити саме так, хоча вона була забезпечена досить пристойно з іншим чоловіком, і була дещо здивована. Втім, від грошей не відмовилася.

На решту вирішив придбати мрію - хату в якомусь затишному місці. І щоб всередині цієї хати росло дерево…

Йому порадили завести кредитну картку, аби не носити готівку по кишенях.

І коли він прямував здійснити цю складну, на його думку, фінансову операцію - в той самий день доля вивела з підворіття трійцю «носіїв прекрасного», котрі чомусь пішли саме за ним…

Він пролежав в лікарні доти, доки у ескулапів вистачило терпіння тримати його в приватній лікарні з дивною назвою «Райський куток». Потім, не сподіваючись на остаточне одужання, але маючи впевненість, що воно неодмінно настане, він переодягнувся (в комплекті його одягу, що зберігався у гардеробниці, чомусь не вистачило шкарпеток) і вийшов у ніч.

Вийшов крізь вікно, адже лікарня була одноповерхова і стояла в передмісті - якраз навпроти лісу.

Перекинув ноги через підвіконня і на якусь мить йому здалося, що, відштовхнувшись, він одразу ж провалиться в воду. Зрештою, це теж могло бути виходом. Але його ноги в літніх туфлях, одразу відчули прохолодну м’якість голландського газону (мабуть, ця імпортована здалеку травичка теж входила у вартість лікування).

Він пішов по трасі.

За ним біг лікарняний пес.

Потім пес повернув назад.

Він подумав, що нарешті досяг тваринного абсолюту.

Коли соборні шпилі нанизали на себе перші рожеві хмари, він дістався околиці міста. Далі йому йти не хотілося.

Він провів три голодних дні біля ятки з трьома скаліченими столами, спостерігаючи, як за ними щоранку збираються чоловіки й натщесерце замовляють по повній пластиковій склянці дешевої горілки. Із каламутним яблучним соком.

А потім розходяться, аби повернутися сюди після роботи.

На третій день він допоміг буфетниці повантажити порожні ящики в машину, а повні - перенести до ятки. І нарешті поїв. І отримав право ночувати в вузькому коридорчику генделика.

Ще за кілька днів Зоя (а буфетницю звали Зоя) принесла станок для гоління.

Раніше, коли він був відомий, коли про нього писали в газетах і запрошували до участі у міжнародних виставках, у нього була швейцарська бритва…

Вона залишилася в лікарні.

Він не вмів голитися лезом. І їсти пластмасовими виделками.

Багато чого довелося вчити наново.

Вивернуте полотно світу, який здавався йому прекрасним, виявилося вузлуватим, полинялим, заяложеним.

Головним у ньому була їжа. І горілка.

А потім навпаки: горілка. І їжа.

В середині літа він пофарбував ятку в темно-синій колір і подумав, що треба рухатись далі.

Зоя потелефонувала своїй подрузі - такій самій, але більш успішній продавщиці, що торгувала біля метро, - і він побрів туди, ховаючи обличчя. Та це було зайвим. Ніхто не намагався його розшукати.

Того самого дня перший півень підняв у дорогу святого отця, котрий, піднявши рясу та блимнувши витертими лампасами армійських штанів, сів у горбатий «Запорожець» і на безпечній швидкості відправився за пару сотень кілометрів в місто - придбати для своєї невеличкої парафії кілька пачок воскових свічок по 50 копійок за штуку.

Поки він їхав, з іншого кінця міста вийшов невідомий жартівник-експериментатор.

Усі вони рухалися в різних напрямках.

Ятка біля метро виявилася більшою і не потребувала ні фарбування, ні будь-яких інших послуг. Довкола неї купчився люд, котрий не допускав конкуренції. Проте добра Зоїна приятелька, зглянувшись, простягнула чоловікові без шкарпеток сорокаграмовий пакуночок з написом «Смугастик жовтий», а також пластикову склянку (таку ж, як у ятці Зої) з горілкою. «Смугастика» той засунув до кишені. Горілку випив.

Сон зморив його просто тут, під деревом, в самому центрі життя, зробивши його самого цим центром, котрий переступали й обходили, над яким іноді схилялися і заспокоєно хитали головами: живий, а ще додавали: «Прикро… Такий молодий…».

На більше він, певно, не заслуговував…

В цей час йому снився Іуда. Певно, цьому можна було знайти пояснення: нещодавно, підкладаючи під голову газету, він прочитав новітню гіпотезу: Іуда діяв за домовленістю з Учителем - сповістити про місце Його перебування аби швидше настала розв’язка, а тоді відповідно - воскресіння й укріплення віри.

Іуда був молодим і довгокосим. Чомусь одягнутий у джинси.

«Важко, брате? - запитав і сам же й відповів: - Важко… Це ж - навіки…»

«Навіщо ти це зробив?» - запитав він.

«Бо не міг інакше…»

«І як тобі тепер?»

«Ніяк…»

«І тебе не хвилює тисячоліття ненависті?»

«Коли щось триває так довго, вже не має значення, що воно таке - ненависть чи любов… До всього особистого стаєш байдужим…

Адже головне - зроблено.»

Він хотів запитати про те, що робити йому. Але Іуда в джинсах вже повернувся до нього спиною.

«Можна з тобою?!» - вигукнув він.

«Ні, - і, зникаючи, додав: - Ти не закінчив свою картину!»

«Я більше не малюю…»

«Для того, аби закінчити картину, - не обов’язково її малювати…»

Він побачив як під ногами у хлопця в джинсах розкололася земля і хотів попередити його, але той вже зробив крок.

В розколині майнула біла сорочка.

Він відчув, що у нього на скроні ворушиться рак, підбираючись до очей.

І змахнув рукою.

І прокинувся.

І побачив перед очима маленьку листівку - ікону. А поруч, під самим його носом, був притиснутий каменем папірець, від якого він відвик, - сто гривень.

Він накрив папірець долонею, як накривають метелика, щоб той не злетів.

Поклав листівку в кишеню.

І побачив себе: в центрі міста біля метро, під деревом, і не зрозумів, що він тут робить і що взагалі треба робити, коли ось так пиняєшся на землі під деревом.

На протилежному боці вулиці помітив червоний «Запорожець» і подумав про те, як колись шалено мріяв знайти в Єгипті Пурпурового Ібіса…

До авта прямував кумедного вигляду святий отець, несучи з магазину кошик з паляницями.

День закінчувався. Йому вперше стало моторошно від того, що за ним прийде інший, але такий самий день.

Він кинувся до авта, розмахуючи купюрою.

Він не знав, як звертатися до священиків і тому мовчки простягнув гроші.

- За здравіє чи за упокій? - запитав той.

- Байдуже…

- Так не буває. А ти хто такий?

- Ніхто…

- І так не буває…

- Де твій дім?

- Ніде. Так буває?

- Так буває… Сідай.

Вони поїхали крізь синє і зелене - дерева, скуйовджені вітром, вимішували небосхил.

Потім все налагодилось.

Він знав, що має видужати. І видужав.

І почав жити. Стерегти церкву, фарбувати паркани, ловити рибу, розмовляти.

І всі мешканці села вважали його художником.

Хоча ніхто і ніколи не бачив його полотен.

Це було саме те, чого він прагнув.