Аннотація

Террі Пратчетт – автор так званого «гумористичного фентезі», англієць, що добився в цьому жанрі більшого, ніж визнані класики-американці, такі як Роберт Аспрін чи Гарі Тертлдав. Сьогодні Пратчетт утримує друге місце за кількістю продажів своїх книжок (у твердій обкладинці) серед усіх британських прозаїків, поступаючись лише Джоан Роулінг.

Пратчетт народився 1948 року, отримав технічну освіту, працював журналістом і одного разу, під час інтерв’ю з видавцем Пітером ван Дюреном, зумів відрекламувати тому свою книгу «Люди килима» (The Carpet People). Книга вийшла 1971 року, але казати, що Пратчетт прокинувся знаменитим, було б значним перебільшенням.

Лише 1987 року він повністю присвятив життя письменству. Славу Пратчетту – нині почесному докторові низки британських університетів і кавалерові Ордену Британської Імперії за внесок в літературу – принесла серія «Плаский світ» (Discworld). Герої Пратчетта діють на пласкому світі, що мчить через космос на спині гігантської черепахи А’Туїна; але, попри такий «дитячий» антураж, книги Пратчетта зачіпають найсерйозніші питання сучасного життя, зрозумілі, принаймні, кожній західній людині – політичні, національні, статеві, які завгодно.

В Україні Пратчетт набув популярності після того, як у Росії кілька років тому почали масово перекладати книги з серії «Плаский світ». Найвідоміші з них, такі як «Колір чаклунства» (Colour of magic), «Глиняні ноги» (Feet of clay), «Варта! Варта!» (Guards! Guards!) та інші, мають до півдесятка як офіційних, так і «неофіційних», або «альтернативних», перекладів російською.

Українською, наскільки відомо, «Пратчетт» ще не перекладався.

«Правда» (The Truth) є 25-ю книгою з серії «Плаский світ»; вона вийшла друком 2000 року і вперше надійшла в продаж у російському перекладі в 2008-му. Досвід роботи журналістом неабияк придався авторові: історія про виникнення першої газети Плаского світу та всі неприємності, які спіткали її творців, написана не лише з притаманним Пратчеттові гумором, але і з неабияким знанням деталей.

Суть цієї історії можна описати кількома реченнями з самої книги. По-перше, «гноми навчились перетворювати свинець на золото у важкий спосіб; відмінність його від легкого полягає в тому, що важкий спосіб працює».

По-друге, «брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу». Але рано чи пізно правда таки взується – «і почне бити ногами».

Ну а по-третє, «Світ складається з чотирьох елементів: Землі, Повітря, Вогню й Води… Але існує ще й п’ятий елемент, і зазвичай він зветься Несподіванкою».

Правда

Від перекладача

Нижчеподаний текст завдячує своєю появою журналістці Наталці М., чудовому організатору, справжньому професіоналові та, як це не дивно за таких чеснот, дуже хорошій людині.

Точніше, не їй самій, а тому фактові, що серед вкрай нечисленних недоліків Наталки є такий, як незнання англійської мови. Натомість однією з більш ніж численних вад автора цих рядків є звичка немилосердно вантажити приятелів та колег усім тим, що йому, авторові, здається цікавим – в цілковитій незалежності від того, чи це здається цікавим зазначеним приятелям та колегам.

Саме тому співробітникам Інтернет-видання «Форпост» свого часу довелося витерпіти чимало його спроб переповісти цю з усіх боків повчальну книгу. Як справжній вождь, що завжди поділяє долю свого народу, найбільше від цього постраждала головний редактор «Форпосту» – тобто вже згадана Наталка.

Та врешті-решт до автора цих рядків дійшло, що переказування навіть хорошої книги аж ніяк не замінює прочитання навіть поганої. Відтак він, тобто автор цих рядків, прийняв рішення: перекладу! І презентую переклад Наталці. Скажімо, на день народження. Типу оригінально, а головне, нічого не коштує.

На той момент до Наталчиного дня народження лишалось півроку. Відтоді й до сьогодні, коли переклад завершено, вичитано й оздоблено коментарями, вона відсвяткувала не лише той свій день народження, але і власне весілля, народження сина та переїзд... Ніколи не сподівайтеся вчасно подарувати людині щось, зроблене своїми руками (чи головою), якщо це «щось» ви вже не робили раніше – хоча б із десяток разів.

Вживаючи слово «переклад», ваш покірний слуга цілком свідомий того факту (і хоче, щоб його усвідомив і читач), що насправді йдеться про щось середнє між перекладом та переказом. Коли вже на першому десяткові сторінок перекладач, у прагненні максимально наблизити текст до звичних нам реалій, українізував гномське прізвище «Goodmountain» («Доброгір») до «Вернигори», стало ясно, що буква не має жодного шансу. Про дух не ризикну й думати.

Втім, виправданням може служити те, що перекладач не переслідував ані освітніх, ані пропагандистських, ані комерційних цілей. Звісно, останнє йому і не вдалося б – популяризація іноземних творів українською мовою в сучасній Україні взагалі рідко приносить щось, крім головного болю. (Звичайно, доки на тих, хто займається створенням текстів українською, не звернули пильнішої уваги наші нові можновладці; але навіть коли це нарешті станеться, то, гадаю, попервах нас лише штрафуватимуть. Хоча не можна виключити, що до рецидивістів одразу ж почнуть застосовувати обмеження волі та/або адміністративний арешт;).

В кожному разі, автор страшенно радий, що, беручись до роботи, не знав про існування російських перекладів «Правди». Наважитись повністю прочитати ці переклади, що являють собою сукупність типово англійських конструкцій, викладених російськими словами, він не може й досі.

На завершення залишається сказати, що для особливо зацікавлених читачів в кінці подано перелік оригінальних імен та топонімів, а також кілька пратчеттівських жартів та зворотів. Частково вони наводяться й у примітках, вміщених після власне тексту. Ці примітки перекладача позначені цифрами – на відміну від зносок, які позначені зірочкою і зроблені самим Пратчеттом, а відтак являють собою невід’ємну частину книги.

Ось вам вся правда, як є – нехай же вона, як вчить Террі Пратчетт, зробить нас вільними.

P. S. Наталко, з днем народження, чи що…

Олександр Михельсон

Від автора

Інколи письменник-фантаст із подивом зауважує, як неймовірно влаштовано реальність. Наприклад, дії, до яких вдаються під час паводків в Анк-Морпорку, один в один подібні до методів, що їх використовували в місті Сіетл, штат Вашингтон, аж до кінця ХІХ сторіччя. Можете з’їздити преконатись; заразом спробуєте чудову юшку з молюсків.

Чутка поширилась містом, як пожежа (котрі помітно почастішали в Анк-Морпорку відтоді, як громадяни дізнались про значення слів «страхування на випадок пожежі»).

Гноми вміють перетворювати свинець на золото…

Вона збурила затхле повітря Кварталу алхіміків, мешканці якого століттями намагались зробити те саме – і щиро вірили, що вправляться до завтра, щонайбільше до наступного вівторка… ну, в крайньому разі, до кінця місяця.

Вона змусила губитися в здогадах чаклунів Невидної Академії{1}, де достеменно знали, що будь-який елемент справді можна перетворити на інший – от тільки наступного дня все стане як раніше, тож яка в тому користь?

Вона скочила в покручені, вкриті рубцями, а часом і геть відсутні вуха членів Гільдії злодіїв. Ці ні про що замислюватись не стали, а стали сталити свої фомки; їх ніколи не обходило, звідки бралося золото – головне, щоб воно бралося тобою!

Гноми вміють перетворювати свинець на золото…

Чутка досягла холодних, але неймовірно чутливих вух Патриція. І то дуже швидко, бо важко лишатись правителем Анк-Морпорку, не отримуючи новини першим.

Патрицій зітхнув, занотував почуте й додав нотатку до купи інших.

Чутка досягла загострених вух гномів.

- Ми справді це вміємо?

- Хай мені грець, коли я знаю. Особисто я не вмію.

- Авжеж, але якби ти вмів, ти б не сказав. Особисто я не сказав би, якби вмів.

- То ти вмієш?!

- Ні!

- А-га!..

О десятій годині чутка досягла вух міської Варти – точніше, Вартових, що чергували при міській брамі цього крижаного вечора.

Чергування при брамі Анк-Морпорку не полягало у зборі мита за в’їзд. Головним чином воно полягало в байдужому змахові рукою – проїзди! – кожному, хто бажав би потрапити до міста. Але мало хто рвався потрапляти куди б то не було в цій туманній нічній холоднечі.

Вартові щулилися під козирком на брамовій арці, пускаючи по колу вогку сигарету.

- Не мона перетворяти шось одне на шось друге, - сказав капрал Гноббс. – Алхіміки вже скіки років не можуть.

- Ну, мона, примірно, перетворити хату на дірку в землі, - зауважив сержант Колон.

- Так я ж про шо й кажу, - підхопив капрал Гноббс. – А на шось інше – не вийде. Це все зв’язано з цими, як його… з елементами. Мені один алхімік розказував. Все зроблено з елементів, правильно? Земля, Вода, Повітря, Вогонь і… ну, короче.

Він потупцював на місці, намагаючись хоч трохи зігріти ноги.

- Якби хтось міг перетворяти свинець на золото, це б усі робили, - завершив він.

- Чаклуни можуть, - сказав сержант Колон.

- Ах, чаклуни, - проговорив Гноббс таким тоном, що розмова припинилася.

Величезна фіра, гуркочучи, виплила з хмар жовтавого туману і, хитаючись, проїхала під аркою. При цьому вона обляпала Колона грязюкою з однієї з калабань, що споконвіку були невід’ємною рисою анк-морпоркських шосе.

- Трикляті гноми, - процідив той услід возові. Але не дуже голосно.

- Їх ціла купа штовхає того воза, - замислено промовив капрал Гноббс.

Фіра, нахилившись, повільно завернула за ріг і зникла з очей.

- Мабуть, золото повезли, - припустив Колон.

- Ги. Атож.

Врешті-решт, чутка досягла вух Вільяма де Ворда. У певному сенсі там вона й лишилася, оскільки він старанно її записав.

То була його робота. За це леді Марголотта з Убервальду надсилала йому п’ять доларів на місяць. Удова квірмійського герцога теж надсилала йому п’ять доларів. Так само чинили Веренц, король Ланкру, та кілька інших вельмож Крайгір’я. Так само робив і шариф Аль-Халі, хоча в його випадку платнею було пів-воза фігів двічі на рік.

Вільям волів уважати, що має шляхетний рід занять. Все, що він мусив зробити – це дуже акуратно написати одного-єдиного листа, скалькувати написане на самшитову дощечку, надану паном Кріпслоком, гравером з вулиці Вправних ремісників, а тоді сплатити панові Кріпслоку двадцять доларів, аби той акуратно все це вирізьбив і зробив п’ять відбитків тексту на паперових аркушах.

Звісно, все треба було робити вкрай уважно, з пробілами після «Моєму Вельможному Клієнтові» та іншими подібними пeресторогами (пробіли заповнювались пізніше). Але навіть з вирахуванням витрат йому лишалася на місяць добра частка від тридцяти доларів, зароблених менше ніж за один день.

Скромний парубок без особливих зобов’язань може на тридцять-сорок доларів прожити в Анк-Морпорку місяць. (Він завжди продавав фіги, бо хоча людина й може сидіти на фіговій дієті, дуже скоро вона забажає чого-небудь іншого).

І завжди то тут, то там підверталась нагода підзаробити. Для багатьох громадян Анк-Морпорку світ письма був чимось заборонним, примарним, таємничим і не дуже пристойним. Але якщо їм вряди-годи таки треба було довірити справи паперу, мало хто міг пройти рипучими сходами повз табличку «Вільям де Ворд. Листи та Записи».

Взяти гномів. Гноми постійно прибували до міста в пошуках роботи, і перше, що вони робили – це надсилали листи додому, повідомляючи, як добре їм ведеться. Це було священною традицією, навіть якщо даному конкретному гномові велося настільки недобре, що він мусив харчуватися підкладкою власного шолома. Тож пан Кріпслок зробив спеціальний запас у кількадесят листів, де треба було лише заповнити по кілька пробілів для цілковитої відповідності замовленню.

Люблячі гноми-батьки на гірських пасмах як скарб зберігали листи, схожі десь на таке:

«Любі [Мамо й Тату],

Отож, я прибув сюди успішно і зупинився, заадресою [Вулиця Півнедзьоба, 109, Анк-Морпорк]. Все добре. Я отримав добру роботу у [пана В. Д. В. Нудля, комерсанта] і тепер дуже, скоро, почну заробляти справді добрі гроши. Я памятаю всі ваші добри поради і не пйу в барах, та, не звязуюся з Тролями. Отакі справи, тепер маю йти, з нетерпіньям чекаю зустрічі з вами та [Емелією], вашлюблячий син

[Томас Мордобій]»

…котрий зазвичай диктував усе це, п’янувато гойдаючись на стільці.

За таку роботу легко давали двадцять пенсів, і в якості додаткової послуги Вільям старанно пристосовував граматику під клієнтів, дозволяючи їм заразом і власну пунктуацію.

Цього конкретного вечора Вільям сидів у крихітному кабінеті над приміщенням Гільдії заклиначів, і дощова вода дзюрчала у водозливах за вікнами його найманої квартири. Він старанно писав, краєм вуха слухаючи безнадійно, але ретельно повторювану розминку: поверхом нижче початківцям з іще не розробленою артикуляцією проводили вечірні курси.

«- …уважно. Готові? Гаразд. Ґудзик. Ґава.

- Ґудзик. Ґава, - апатично-монотонно зумерив клас.

- Ґава. Ґудзик.

- Ґава. Ґудзик.

- Чарівне слово…

- Чарівне слово…

- Фазаммм. Ось так. Хе-хе.

- Фазаммм. Ось так. Хе-хе…»

Вільям поклав перед собою свіжий аркуш, нагострив нове перо, кілька секунд подивився у стіну й записав так:

«І насамкінець: хоча це й дещо кумедно, подейкують, ніби гноми навчилися перетворювати свинець на золото. Ніхто не знає, звідки пішла така чутка, але гноми, потрапляючи до міста у своїх законних справах, повсякчас чують вигуки, напр.: «Агов, малий, покажи-но, як ти робиш золото!». Втім, так чинять лише селюки, бо всі інші тут знають, що чекає на того, хто обізве гнома «малим». Тобто нагла смерть.

Щиро Ваш, В. де Ворд».

Він завжди волів завершувати новини на оптимістичній ноті.

Потому він приніс самшитову дощечку, запалив ще одну свічку і поклав листа, донизу текстом, на самшит. Натискаючи на аркуша вигнутим боком ложки, він перебивав чорнильний напис на матрицю – а відтак, тридцять доларів та достатня для шлункового розладу кількість фігів були все одно що в кишені.

Він занесе це до пана Кріпслока увечері, забере копії після неквапного ланчу завтра, і, якщо не станеться чогось надзвичайного, відішле їх ще до середини тижня.

Вільям вдягнув пальто, обережно загорнув дощечку в шматок провощеного паперу й ступив у крижану ніч.

Світ складається з чотирьох елементів: Землі, Повітря, Вогню й Води. Це – факт, відомий навіть капралові Гноббсу.

Також це – помилка.

Існує п’ятий елемент, і зазвичай він зветься Несподіванкою.

Наприклад, гноми навчилися перетворювати свинець на золото у важкий спосіб. Відмінність його від легкого полягає в тому, що важкий спосіб працює.

Гноми, докладаючи нелюдських, чи то пак – негномських зусиль, штовхали свою перевантажену рипучу фіру вулицею, вдивляючись у туман. Фіра обмерзала, і їхні бороди бралися кригою.

Все, що було треба – це одна замерзла калабаня.

Стара добра тітонька Фортуна. Ви таки можете на неї покластися.

Туман густішав, перетворюючи вуличні вогні на плями тьмяного світла та притлумлюючи всі звуки. Сержантові Колону та капралові Гноббсу було ясно, що жодна варварська орда не внесла завоювання Анк-Морпорку в свої плани на цей вечір. Вартові на це не ображалися.

Вони зачинили браму. Це була не така вже й велика справа, як можна було би подумати, оскільки ключі було загублено казна-коли. Спізнілі прибульці зазвичай кидали через міські мури камінці; вони цілились у вікна знайомих, що погодились би підняти засува.

Вважалося, що іноземні загарбники в разі чого не знатимуть, у які вікна кидати камінцями.

Потому двоє вартових попленталися через бруд і перегній до Річкової Брами, крізь яку мала честь входити до міста річка Анк. Вода в темряві була непомітна – тільки вряди-годи під парапетом примарною плямою пропливала крижина.

- Стривай, - мовив Гноббс, коли вони вже поклали руки на корбу підйомної решітки. – Там унизу хтось є.

- В річці? – спитав Колон.

Він прислухався. Далеко внизу почулось рипіння весла.

Сержант Колон склав долоні рупором і прокричав традиційний бойовий клич правоохоронців усіх часів та народів:

- Гей, ти!

Кілька митей не чулось ані звуку, крім вітру та води. Потім долинув голос:

- Так?

- Загарбуєш місто, чи що?

Знову запала пауза.

- Ще?

- Що «ще»? – гукнув Колон, відмовляючись здаватись.

- Ще які є варіанти?

- Не гай мого часу! Ти там, на човні, загарбуєш місто?

- Ні.

- Звучить щиро, - сказав Колон, котрий, з огляду на погодні умови цієї ночі, радо повірив би на слово будь-кому. – Тоді ворушися, бо ми збираємось зачинити ворота.

Ще за мить плюскотіння весел відновилося, віддаляючись за течією.

- Гадаєш, достатньо було просто поставити йому це питання? – поцікавився Гноббс.

- Ну, а кому ж іще його ставити?

- Та ясно, але…

- Гноббі, це був малесенький човник. Звісно, коли ти хочеш спуститися цією чудовою стежкою до самісінької дамби…

- Ні, сержанте!

- Тоді ходім до казарми, добро?

Поспішаючи до гравера Кріпслока, Вільям підняв комір. Завжди заюрмлені вулиці знелюдніли. Поткнути носа за двері наважувались лише ті, кого підштовхували найневідкладніші справи. Схоже було, що зима наближається справді мерзенна – гаспаччо із крижаного туману, снігу та вічного анк-морпоркського смогу.

В око йому впала пляма світла з вікна Гільдії годинникарів. На її тлі вималювалась низька згорблена постать.

Він наблизився.

Слабка подоба людського голосу безнадійно прошелестіла:

- Бажаєте гарячих перепічок?

- Пане Нудль? – спитав Вільям.

Нудль на прізвисько «Від-Душі-Відриваю», чи просто «ВДВ», найпідприємливіший та найнеуспішніший підприємець Анк-Морпорку, поглянув на Вільяма поверх свого візочка з гарячими сосисками. На застигаючому смальці шипіли сніжинки.

Вільям зітхнув.

- Ви працюєте допізна, пане Нудль, - ввічливо промовив він.

- Ах, пане де Ворде, зараз такі кепські часи для торгівлі перепічками, - пожалівся Нудль.

- Еге ж, як подумаєш, то аж нудить, - вставив Вільям.

Він не міг би стриматись і за сотню доларів та баржу фігів.

- Глобальна економічна криза, звуження ринків, - вів своєї Нудль, надто пригнічений, аби щось помітити. – Схоже, не так багато нині бажаючих придбати перепічку.

Вільям зазирнув до візочка. Якщо Нудль-ВДВ брався до продажу гарячих перепічок, це був достеменний знак, що його амбітніші задуми знову пішли за вітром. Продаж перепічок на вулицях у певному сенсі був основою Нудлевого існування, якої він завжди намагався позбутися, але до якої постійно повертався в міру того, як зазнавали краху його чергові починання. І це було ганебно, оскільки Нудль був пречудовим продавцем перепічок. Інакше й бути не могло, враховуючи, що його натура цілком відповідала натурі його товару.

- Треба було мені отримати добру освіту, як от ви, - засмучено сказав Нудль. – Гарна робота в теплому приміщені й ніяких фізичних трудів. Якби я мав добру освіту, я міг би знайти свою нищу.

- Нищу?

- Це мені розповідав один із тих чаклунів, - пояснив Нудль. – У всього є нища, ну, ви знаєте. Тобто ніби своє місце. Для чого все існує.

Вільям кивнув. Він тямив у словах.

- Ніша? – спитав він.

- Щось таке, ага, – Нудль зітхнув. – Я ж прохлопав можливість із семафорами, знаєте. Просто не помітив, до чого йде. А тут гульк – і всі вкладають у семафорні компанії. І мають величезні гроші. А мені не щастить, усе просто від душі відриваю. Хоча я вже намагався пробувати навіть той Фанг-Шуй… Чисте тобі кляте невезіння.

- А от мені однозначно допомогло, коли я пересунув крісло на робочому місці, - сказав Вільям.

Свого часу він заплатив за цю пораду два долари. Заразом йому порадили закривати кришку у вбиральні, щоб у живіт бува не залетів Дракон Печалі.

- Ви були моїм першим покупцем, і я вам за це вдячний, - сказав Нудль. – Я був так добре приготувався, у мене ж усе було розташовано для найповнішої гармонії – і тут… Все ляпнуло. Клята карма знову мене опустила.

- До того ж, минув цілий тиждень, доки пан Пасмур знову почав ходити, - зауважив Вільям.

Випадок із Нудлевим другим покупцем виявився вельми корисним для його новинного листа, що цілком компенсувало втрату двох доларів.

- Звідки ж я знав, що Дракон Печалі справді існує, - похнюпився Нудль.

- Не думаю, що він існував, доки ви його в цьому не переконали, - сказав Вільям.

Нудль трохи просвітлішав.

- Ах, кажіть собі що хочете, але я таки справді гарно продаю ідеї. Чи вдасться мені переконати вас, що смачненька гаряча перепічка – це саме та ідея, яка опановує зараз ваш розум?

- Власне, я збирався пошвидше дістатися до… - почав Вільям, і раптом затнувся. – Ви не чули, щойно хтось кричав?

- У мене ще десь є трохи холодних пиріжків зі свининою, - сказав Нудль, порпаючись у своєму візку. – І я пропоную серйозну знижку, адже…

- Я точно щось чув, - сказав Вільям.

Нудль прислухався.

- Наче якийсь гуркіт?

- Авжеж.

Вони втупилися в місиво туману, що повільно ворушився уздовж усього Брод-Вею.

Туману, який раптом окреслився величезним, критим парусиною возом, що рухався невпинно і дуже, дуже швидко.

Останнім, що почув Вільям, був чийсь крик:

- Спиніть верстат!!!{2}

Чутка, пришпилена Вільямовим пером до паперу, ніби метелик до картону, не потрапила до вух деяких осіб, оскільки вони мали на думці інші, значно неприємніші речі.

Їхній човник ковзав водами Анку, котрі з шипінням змикалися за його кормою.

Над веслами скоцюрбились двоє. Третій сидів на носі човна. Час від часу він бурмотів що-небудь на кшталт «мені ніс свербить».

- Просто дочекайся, доки прибудемо, - сказав один з веслярів.

- Ви б мене краще знову пустили на землю. Він справді свербить.

- Ми тебе пускали на землю, коли спинялись вечеряти.

- Тоді він не свербів.

Другий весляр сказав:

- Мля. Може, йому ще раз заїхати веслом в головешку, пане Шпилько?

- Гарна думка, пане Тюльпане.

У темряві почулось глухе «бух!».

- Ай.

- А тепер ша, друже, бо пан Тюльпан може розгніватись.

- Оце чиста правда, мля.

Почувся звук, як від роботи стаціонарного насосу.

- Гей, помалу з тим лайном, га?

- Воно ж мене ще не вбило, пане Шпилько.

Човен грузько ткнувся в маленьку занедбану пристань. Висока постать того, кому пан Шпилька щойно приділив стільки уваги, вистрибнула з човна і поквапилась алеєю в темряву.

Незабаром із темряви почувся, швидко віддаляючись, стукіт коліс.

Здавалось майже неможливим, щоб такої кепської ночі в подібної сцени знайшлися сторонні свідки. Але вони знайшлися. Кожна річ у всесвіті мусить мати спостерігача, інакше вона припиняє існувати.

З сутінків сусідньої алеї, човгаючи, виткнулася постать. Біля її ніг непевно коливалася тінь меншого розміру.

Обоє провели поглядами карету, що зникла в заметілі.

Менший сказав:

- Ну-ну. Цікава р-р-річ. Чолов’яга, закутаний по самісіньке горло, та ще й у капюшоні. Цікава річ, гр-р-рм?

Вищий невідомий кивнув. На ньому були гігантська, на кілька розмірів більша ніж треба, шинель, і фетровий капелюх, якому час та погода надали форми м’якого конуса, що вкривав голову господаря по вуха.

- Виродки, - сказав невідомий. – Трах сто разів, здоровий-коровий! Креветко, креветко! Я їм говорив, говорив!

По хвилі він сягнув у кишеню, видобув звідти сосиску з перепічки та розламав її навпіл. Один шматочок зник під капелюхом, а другий було пожбурено меншій постаті, якій належала більша частина діалогу – принаймні, його зв’язна частина.

- Щось тут нечисто, - сказав менший незнайомець, у якого проглядалося цілих чотири ноги.

Процес споживання сосиски відбувся в тиші. Потому парочка знову вирушила в ніч.

Так само, як голуб не вміє ходити, щоб не смикати головою, вищий незнайомець, схоже, не міг ступити кроку без тихого непевного бурмотіння:

- Я їм говорив, я їм говорив… О ні, виродки, о ні. Двері, стерня, стерня, двері, креветко, креветко!.. Я ж говорив, говорив…

До його вух чутка потрапила пізніше, але на той час він уже був її частиною.

Що ж до пана Шпильки та пана Тюльпана, то головне, що слід про них знати – це те, що вони належали до категорії людей, які зазвичай називають вас «братан». Як правило, такі люди не викликають братніх почуттів.

Вільям розплющив очі. Я осліп, подумав він.

Потім він стягнув із себе ковдру.

А потім на нього налетів біль.

Це був гострий і дуже нахабний біль, і зосередився він просто над очима. Там пекло, неначе від перцю. На тому місці, схоже, був не просто синець, а ціла вибоїна в плоті, якщо не в кості.

Вільям сів. Він був у кімнаті з похилою стелею. Під маленьким віконечком намерзла дещиця брудного снігу. Крім ліжка, яке являло собою лише матрац та ковдру, в кімнаті не було жодних меблів.

Щось гупнуло, і будівлю струсонув важкий поштовх. Зі стелі посипався пил. Вільям встав, притиснувши долоню до лоба, і непевно подався до дверей. Вони відчинилися до значно більшої кімнати – чи, точніше, майстерні.

Від другого поштовху йому мимоволі клацнули зуби. Вільям спробував сфокусувати погляд.

В кімнаті було повно гномів, що юрмилися довкола двох довжелезних дерев’яних столів. А в дальньому кінці кілька з них метушилися довкола якоїсь складної рухливої машини.

Будинок струсонувся знову.

Вільям потер голову.

- Що сталося? – спитався він.

Найближчий гном підняв на нього погляд і поспішно стусонув ліктем свого товариша. Стусани пішли вздовж усього ряду, і в кімнаті, від стіни до стіни, раптом запала сторожка мовчанка. На Вільяма пильно дивились десяток суворих гном’ячих облич.

Ніхто не вміє дивитись пильніше, ніж гном. Можливо, це тому, що між бородою та традиційним круглим залізним шоломом у них видно дуже небагато обличчя як такого. У гномів таки дійсно зосереджений погляд.

- Гм, - сказав Вільям. – Привіт?

Першим поворухнувся один із гномів біля машини.

- Вертайсь до праці, хлопці, - сказав він, після чого підійшов до Вільяма, дивлячись йому просто в пупок.

- Все в порядку, вельмишановний? – спитав він.

Обличчям Вільяма промайнула гримаса болю.

- Е-е-е… Що сталося? – спитав він. – Я, гм, пам’ятаю, що побачив віз, а потім щось вдарило…

- Ми його випустили, - сказав гном. – І вантаж зірвався. Вибачте.

- Що з паном Нудлем?

Гном схилив голову до плеча.

- Це той худющий з перепічками?

- Саме так. Із ним усе нормально?

- Гадаю, так, - обережно сказав гном. – Принаймні, я точно знаю, що він продав одну перепічку молодому Гримсокирі.

Вільям поміркував над цим. Анк-Морпорк приховував чимало пасток для безтурботних чужоземців.

- В такому разі, чи все нормально з паном Гримсокирою? – поцікавився він.

- Сподіваюсь. Він щойно гукнув з-за дверей, що йому вже значно краще, хоча наразі він воліє залишатися там, де є, - сказав гном.

Потому він нахилився, дістав з-під столу щось прямокутне, загорнуте в брудний папір, і ввічливо подав Вільямові.

- Гадаю, це ваше.

Вільям видобув зі згортка свою дерев’яну матрицю. Там, де по ній пройшло колесо фіри, вона була розколота точно навпіл, а написане виглядало суцільною розмазнею. Він зітхнув.

- Звиняйте, - мовив гном, – а що б це таке могло бути?

- Матриця, - відповів Вільям. Він подумав, що нелегко буде пояснити суть справи сільському гномові. – Дощечка для різьблення. Для гравірування, розумієте? Це… е-е-е… щось на кшталт чаклунського способу отримувати дуже багато копій одного-єдиного напису. Боюсь, тепер мені доведеться йти робити нову матрицю.

Гном дивно подивився на нього, взяв матрицю й покрутив її в руках.

- Розумієте, - сказав Вільям, - гравер вирізає знаки, а…

- Ви зберегли оригінал? – спитав гном.

- Прошу?

- Оригінал, - терпляче повторив гном.

- А, ну так, - Вільям стромив руку в кишеню куртки.

- Можна його ненадовго позичити?

- Ну, чому ні, але він буде потрібен мені для…

Гном пробіг листа очима, повернувся і лунко вдарив найближчого співплемінника по шолому.

- Дванадцятим кеглем, відступ два, - сказав він, передаючи тому аркуш.

Вдарений гном кивнув, і його права рука замигтіла над набором маленьких скриньок, щось звідти вихоплюючи.

- Мені треба назад… - почав Вільям.

- Це недовго, - сказав головний гном. – Чому б вам не підійти ось сюди? Письменну людину, як от ви, це може зацікавити.

Вільям пройшов уздовж шерега заклопотаних гномів до машини, гупання якої раз у раз струшувало будинок.

- Гм. Це ж гравірувальний верстат, - невпевнено сказав Вільям.

- Цей верстат трохи інший, - сказав гном. – Ми його… вдосконалили.

Він витяг один з великих аркушів, що стосом лежали біля машини, і подав його Вільямові, котрий прочитав:

ГУНІЛЛА ВЕРНИГОРА І Ко

З повагою пропонуе

Послуги нової

СЛОВАРНОЇ КУЗНЇ

Унікальнии

Метод розмноженя відбитків

Помірні ціни.

- Що скажете? – несміливо спитав гном.

- Це ви – Гунілла Вернигора?

- Так. То що скажете?

- Ну-у… Літери ви вирізьбили рівно і чітко, немає слів, - промовив Вільям. – Але я не розумію, що в цьому такого унікального. І ви неправильно написали слово «розмноження». Там має бути ще одна «н». Тепер вам доведеться вирізати все по-новій, якщо не хочете, щоб із вас глузували.

- Справді? – спитав Вернигора.

Він штовхнув одного з колег.

- Дай-но мені рядкове «ен» на дев’яносто шість.

Вернигора перехилився через верстат, ухопив гайкового ключа і почав порпатись у нутрощах машини.

- Треба мати справді тверду руку, щоб вирізати літери так рівно, - сказав Вільям.

Йому було трохи ніяково через те, що він вказав на помилку. Цілком можливо, ніхто б нічого й не помітив – адже в Анк-Морпорку більшість людей вважали правильну орфографію чимось на зразок розкошу. Вони ставились до неї так само, як і до пунктуації: неважливо, де поставлено кому – головне, щоб вона була.

Гном завершив свою таємничу діяльність у механічних нутрощах, обережно підштовхнув щось усередині верстата і сів.

- Я певен, що помилка (гуп!) не має жодного значення, - сказав Вільям.

Вернигора знову відкрив верстат і мовчки подав Вільямові трохи вологий аркуш.

Вільям прочитав.

Друга «н» була на місці.

- Як..? – почав він.

- Це щось на кшталт чаклунського способу отримувати дуже багато копій одного-єдиного напису, - пояснив Вернигора.

За його плечем з’явився ще один гном, що тримав великого металевого прямокутника. Ізсередини прямокутника було всуціль викладено малесенькими металевими літерами, які, втім, виглядали досить дивно – наче дзеркально обернені слова. Вернигора прийняв його і подарував Вільямові широку гномську посмішку.

- Не бажаєте внести які-небудь зміни, доки ми не взялися до верстата? – спитав він. – Тільки скажіть. Двадцятко копій вистачить?

- Матінко моя, - сказав Вільям. – Це ж друкарство, ні?

Шинок «Відро» був шинком тільки відносно. Торгівля йшла не надто жваво. Вуличка, на якій він стояв, була якщо не зовсім забита, то принаймні добряче контужена ударами долі. На вуличку виходили декілька задвірків та складів. Ніхто й гадки не мав, чому вона називалась вулиця Осяйна. Нічого такого блискучого на ній не було.

Крім того, ідея назвати шинок «Відром» явно не належала до Геніальних Маркетингових Ідей.

Його власник, пан Сирник, був худий, сухорлявий і всміхався лише тоді, коли чув про якесь жорстоке вбивство. Зазвичай він недоливав випивки, але справедливості ради слід сказати, що решту він недодавав теж. Проте саме його шинок було обрано міською Вартою за неофіційний поліцейський паб. Поліцейські полюбляють пити там, куди не ходить більше ніхто – бо тоді ніхто не нагадує їм, що вони поліцейські.

В певному сенсі це йшло на користь закладові. Тепер «Відро» не наважувались грабувати навіть ліцензовані злодії: поліцейські не любили, щоб їм заважали пити. З іншого боку, пан Сирник ніде не знайшов би більшого збіговиська відвертих кримінальників, аніж серед тих, хто носив однострої Варти. За перший місяць він побачив на своєму шинквасі більше фальшивих доларів та підозрілих іноземних банкнот, аніж за попередні десять років у бізнесі. Безумовно, це могло засмутити - зате описання деяких убивств були таки непоганою розвагою.

Почасти він заробляв на життя, здаючи внайми схожі на щурячі нори приміщення у старих льохах та повітках, що тулилися позаду закладу. Зазвичай їх знімали – дуже ненадовго – ентузіасти від бізнесу, захоплені ідеями на кшталт того, що саме тепер світові конче потрібні надувні мішені для гри в дартс.

Але сьогодні біля дверей «Відра» зібрався справжній натовп, приваблений одним із трішки помилкових оголошень, що його Вернигора прибив до дверей. Слідом за Вільямом Вернигора вийшов надвір і прибив правильну версію оголошення.

- Вибачте за завдану травму, - сказав він. – Схоже, ми вас вразили… буквально.

Вільям рушив додому, сторожко роззираючись та намагаючись триматися в тіні, на той випадок, якщо назустріч йому трапиться пан Кріпслок. Тим не менше, вдома він розклав свої роздруківки в конверти, сходив до Головної Брами та передав їх листоношам, зауваживши про себе, що робить це кількома днями раніше, ніж збирався.

Листоноші подивились на нього дуже дивно.

Повернувшись додому, Вільям зазирнув у дзеркало над умивальником. На пів-лоба йому визрівав величезний синець у формі букви «R».

Він перев’язав лоба бинтом.

У нього все ще лишалось вісімнадцять копій. Зважившись, він виписав зі своїх нотаток адреси вісімнадцяти якнайповажніших громадян міста, котрі могли дозволити собі подібні забавки, написав кожному короткого листа з пропозицією своїх послуг за (він добре подумав і акуратно виписав: «$ 5»), та вклав решту аркушів у вісімнадцять конвертів.

Звичайно, він завжди міг би попросити пана Кріпслока робити більше копій. Але це здавалось неправильним. Після того, як старий проводив цілий день за різьбленням слів, просити його про створення десятків копій виглядало так, наче принизити митця до ремісника.

Інша річ – машина. Щодо її приниження можна було не турбуватися. Его у машин, звісно, залізне – проте самі вони неживі.

Власне, це й було тим моментом, з якого неминуче починались проблеми. І вони справді були неминучими. Гноми, схоже, просто не зрозуміли його попереджень про те, якого масштабу ці проблеми можуть досягти.

Карета спинилась перед великим будинком. Відчинились і зачинились двері. Пролунав стукіт в інші двері. Вони теж відчинились і зачинились. Карета поїхала геть.

Одна з кімнат на першому поверсі була так щільно завішана портьєрами та гардинами, що всередину потрапляли лише кілька найтонших промінчиків світла. Аналогічно, назовні потрапляло лише слабке відлуння звуків. Але будь-який сторонній слухач почув би, як раптом урвалося тихе гудіння розмови, а потім із гуркотом впало крісло і одночасно закричали кілька голосів.

- Це він!

- Це якийсь фокус… Так?

- Щоб я пропав!!!

- Якщо це справді він, то ми всі пропали!

Гамір стих. По хвилі хтось дуже спокійно заговорив:

- Добре. Добре. Заберіть його, джентльмени. Потурбуйтесь, щоб у льосі йому було зручно.

Почулись кроки. Відкрилися і закрилися двері.

Сварливий голос сказав:

- Ми могли би просто поміняти…

- Ні, не могли би. Як я розумію, наш гість, на щастя, не вирізняється високим інтелектом.

Цей, перший, голос мав особливу рису. Він лунав так, ніби незгода була не лише неприйнятною, але й неможливою. Його власник явно звик до ситуацій, коли він говорить, а інші слухають.

- Але ж схожий, як викапаний!

- Авжеж. Дивовижно, чи не так? Проте не варто ускладнювати. Ми – охоронці правди, панове. Ми – єдине, що стоїть між містом і забуттям, тож давайте зробимо так, щоб цей єдиний шанс спрацював. Хай би як Ветерані не прагнув зробити людей меншиною в найбільшому людському місті, його насильницька смерть, чесно кажучи, була б… неприємним фактом. Вона могла б спричинити заворушення, а заворушеннями важко керувати. До того ж, як нам усім відомо, є й ті, хто надто переймається збереженням стану речей… Ні, існує третій шлях. Непомітний перехід від одного стану до іншого.

- А що буде з нашим новим другом?

- О, наші помічники відомі як винахідливі люди. Я певен – вони розберуться, що робити з людиною, якій більше не пасує її обличчя…

Почувся сміх.

У Невидній Академії щось було негаразд. Чаклуни дивно метушилися між будівель, раз у раз позираючи на небо.

Справа була, звісно ж, у жабах. Не в тих жабах, що давно вже не падали тут з неба у вигляді «жаб’ячих дощів», а в дуже рідкісних і особливих древесних жабках зі джунглів Хапонії. То були маленькі яскраві радісні створіння, що виробляли чи не найотруйніші токсини в світі. Саме з останньої причини догляд за великими віварієм, де ці створіння радісно проводили свої дні, зазвичай доручали першокурсникам. Вважалось, що, коли хтось із них припускається помилки, марнується не так уже й багато академічних годин.

Зрідка якусь із жабок переміщували з великого віварію до набагато меншої банки, де створіння незабаром ставало просто-таки надзвичайно радісним, а далі швидко засинало й прокидалося у величних і безкраїх джунглях на небесах.

Академія ж отримувала активний інгредієнт, з якого робили пілюлі, які давали Скарбничому, щоб він лишався нормальним. Принаймні, відносно нормальним, бо ж у старій добрій НА все ніколи не було так просто. Об’єктивно Скарбничий був абсолютно ненормальний і постійно галюцинував. Але одного разу його колеги-чаклуни дійшли воістину блискучого осяяння: коли вже він не може не галюцинувати, то достатньо знайти формулу, яка змусила б його галюцинувати, що він цілком нормальний[*].

Це спрацювало. Щоправда, було кілька збоїв – так, одного разу він кілька годин галюцинував, що являє собою книжкову шафу. Але тепер він постійно галюцинував, що являє собою скарбничого, і все було б гаразд, якби не побічний ефект: він також галюцинував, що вміє літати.

Звісно, у безмежжі нашого простору-часу чимало осіб раз у раз набувають необґрунтованої віри у свою здатність ігнорувати гравітацію – зазвичай, після прийому якогось місцевого еквіваленту пілюль із сушеної жабки – але це, як правило, лише дещо додає роботи законам фізики та призводить до пробки на вулиці внизу.

Проте якщо подібна галюцинація навідується до чаклуна, все буває по-іншому.

- Скарбни-и-ичий! Спустіться негайно сюди! – проревів у гучномовець Архіректор Маструм Ридикуль. – Чи ви забули, що я казав про підйом вище рівня стін?!

Скарбничий акуратно знизився в напрямку газону, на якому стояв Архіректор.

- Кликали, пане Архіректоре?

Ридикуль помахав перед ним аркушем паперу.

- Це ж ви казали мені, що робота граверів влітає нам у копієчку?

Скарбничий спробував переключити мозок на більш-менш адекватну швидкість.

- Я?

- Ви сказали, ми підриваємо бюджет. Я точно пам’ятаю.

У коробці передач Скарбничого лихоманково зчепилися кілька зубців.

- А, так-так, дуже слушно, еге ж, саме так, - сказав він. На місце з клацанням стала ще одна шестірня. – Боюся, річні розцінки змінюються непередбачувано. Гільдія граверів…

- Тут один хлоп каже, - Архіректор зиркнув на аркуш, - що може лише за долар зробити нам десяток копій на тисячу слів кожна. Це якесь кидалово?

- Гадаю, гм, що тут просто описка, Архіректоре, - промовив Скарбничий. Він нарешті опанував свій голос достатньо, щоб надати йому м’яко-шовковистих інтонацій, до яких завжди волів удаватися в розмовах із Ридикулем. – Таких грошей не стане навіть на дощечки.

- Тут написано, – Архіректор пошарудів папером, - до восьмого кеглю{3} включно.

Скарбничий на мить втратив контроль над собою.

- Дурня!

- Що?

- Перепрошую, пане Архіректоре. Я маю на увазі, цього не може бути. Навіть якби хтось міг різьбити літери так дрібно, дерево покришилось би після пари відбитків.

- Ви знаєтесь на таких речах, еге ж?

- Ну, мій прадід був гравером, Архіректоре. І, як ви знаєте, рахунки за їхню роботу просто спустошують гаманець. Думаю, я маю певні підстави твердити, що мені вдавалося збивати їхню ціну до…

- Вони запросили вас на свою щорічну вечірку?

- Ну, як великий замовник, Академія, звісно, запрошена на офіційний обід, і я, як відповідальна особа в цій сфері, вважаю своїм природнім обов’язком…

- Кажуть, п'ятнадцять перемін страв.

- …і, звичайно, Академії слід дотримуватись політики дружніх зв’язків з іншими Гіль…

- Не рахуючи горішків та кави.

Скарбничий завагався. Архіректор примудрявся суміщати дубову твердолобість із неймовірною проникливістю.

- Проблема, пане Архіректоре, - ризикнув він, - у тому, що ми завжди категорично відкидали використання набірного шрифту в чаклунстві…

- Та це-бо мені відомо, - перервав його Архіректор. – Але ж щодня є й усякі немагічні штуки, усі ці форми, і анкети, і вхідна документація, і боги знають що. Знаєте, я завжди мріяв про безпаперовий документообіг…

- Авжеж, пане Архіректоре, і саме тому ви постійно ховали документацію в сервантах чи викидали її у вікно по ночах.

- Чистий стіл – ясний розум, - прорік Архіректор. Він тицьнув аркуша в руку Скарбничому. – Сходіть-но туди та з’ясуйте, чи все це варто хоча б ламаного шеляга. Тільки, будь ласка, саме сходіть.

Наступного дня Вільямові знову боліло так, ніби він повернувся до «щурячих нір» на задах «Відра». До того ж, йому було нічого робити, а він не любив почуватися неробою.

Як відомо, на світі є два типи людей. Є ті, хто про до половини наповнену склянку каже: ця склянка наполовину повна. І є ті, хто каже: склянка наполовину пуста.

Але світ належить тим, хто, побачивши таку склянку, говорить: «Що таке з цією склянкою? Звиняйте! Моя склянка була повна! І більша!!!»

А всередині залу повно зовсім інших людей. Їхні склянки тріснуті, або випадково перекинуті (зазвичай кимось із тих, хто вимагає більшої склянки), або в них немає склянки взагалі, бо вони товклися за спинами інших і так і не зуміли дати знак барменові.

Вільям був одним із безскляночників. І це було дивно, оскільки він народився в сім’ї, де не лише вміли здобути справді чималу склянку, але й знали, як змусити інших вишикуватись із пляшками напоготові, щоб її наповнити.

Це була свідомо обрана безскляночність, і цей вибір він зробив у вельми тендітному віці – щойно його послали до школи.

Вільямів брат Руперт, як старший, вступив до Анк-морпоркської Школи найманців, широко відомої як найкраща школа для повноскляночників. Вільям, як менш важлива дитина, був відданий до Гагльстону. Цей елітний заклад був настільки непривітним і спартанським, що віддати туди свою дитину могли тільки істинні вершки з найбільших склянок суспільства.

Гранітну будівлю Гагльстону звідусіль оточували болота. Офіційним призначенням школи було робити з хлопчиків мужчин. Задіювана для цього практика передбачала певне зниження кількості учнів з часом, а заняття – принаймні, у спогадах Вільяма – полягали в дуже простих та жорстоких іграх під корисними для здоров’я дощем та снігом. Надто низьких, надто повільних, надто товстих чи просто не надто популярних учнів це косило, як траву, цілком згідно із законами природи. Але шляхи природного добору несповідимі, і Вільям з’ясував, що має певні здібності до адаптації.

Непоганим способом адаптації до ігрових майданчиків Гагльстону було швидко бігати й гучно кричати що-небудь нерозбірливе, тримаючись, однак, якнайдалі від м’яча. Дивовижно, але це дозволило Вільямові зажити репутації спритного гравця, а спритність у Гагльстоні цінувалась високо – можливо, тому, що досягнення в будь-чому іншому тут були рідкістю.

Справді спритний він був, коли справа торкалася слів. У Гагльстоні це не вважалось чимось особливим, позаяк найскладнішою вправою з пером, володіння якою вимагалось від його випускників, було написання власного імені (як правило, вони починали робити це без особливого напруження вже за три-чотири роки). Зате це означало, що Вільям цілісінькими ранками міг спокійно читати будь-що на власний розсуд і смак, тоді як ведмедеподібні здоровані, котрі коли-небудь мали стати в своїх землях щонайменше міністрами, тренувались брати до рук перо, не ламаючи його на друзки.

Вільям отримав добрий атестат, як воно зазвичай буває з учнями, котрих до пуття запам’ятав мало хто зі вчителів. І тоді перед його батьком постала проблема його подальшої долі.

Він був молодшим сином, а сімейна традиція полягала в засланні молодших синів у жерці чи ще кудись, де вони не могли б накоїти зайвого лиха у фізичному сенсі. Але запійне читання вже далося взнаки. Вільям зрозумів, що сприймає молитву як своєрідний спосіб судових дебатів з блискавицями.

Доля управителя, що впорядковує землі та маєтки, була майже такою ж поважною. Проте Вільямові видавалося, що землі та маєтки більш-менш нормально впорядковуються й без нього. Він добре сприймав сільську місцевість, але за умови, що вона перебувала по інший бік вікна.

Військова кар’єра за кордоном не годилася теж. Вільям мав глибоку відразу до вбивства незнайомих людей.

Йому подобалося читати й писати. Він любив слова. Слова не галасували й не гримали на нього, що було чи не визначальною рисою його родичів. Слова не змушували борсатися в холодній грязюці. Вони також не полювали на безборонних тварин. Вони робили те, що він їм наказував. Відтак, сказав він, він хотів би писати.

Батько вибухнув, наче вулкан. В його особистому світі писар стояв лише на одну сходинку вище за вчителя. О боги, хлопче, вони ж навіть не їздять верхи! Слова, які пролунали далі, належали до тих нечисленних слів, які Вільям не поважав.

У підсумку Вільям подався геть – а саме, до Анк-Морпорку, традиційного пункту призначення загублених душ. Там він збирався спокійно заробляти на життя словами й розмірковувати про те, що ще легко відбувся в порівнянні з братом Рупертом, котрий був і дужий, і вродливий, і з усіх боків відповідав ідеалам Гагльстону – от тільки, бідака, народився старшим братом…

А потім сталася війна з Хапонією.

Це була нічим не визначна війна, котра скінчилася ще до того, як почалася; війна, по завершенні якої обидві сторони зробили вигляд, ніби її й не ставалося. Але однією з подій, котрі таки сталися в ті кілька ганебних днів нездорової метушні, була загибель Руперта де Ворда.

Він загинув за свої переконання. Головним із цих переконань була типово гагльстонська віра в те, що хоробрість може замінити обладунок – і що хапонці побіжать, якщо на них досить голосно закричати.

Під час останньої зустрічі з Вільямом їхній батько приділив чимало уваги шляхетним і гордим традиціям де Вордів. Здебільшого ці традиції включали насильницькі смерті, і ці смерті були здебільшого чужими. Але Вільям збагнув, що якимось чином де Ворди вважали непоганою винагородою і власну смерть – принаймні, вони сприймали її як достойне друге місце в перегонах життя.

Де Ворди завжди першими підіймались на поклик батьківщини. Саме для того вони й існували. Хіба фамільним гаслом не було «Le Mot Juste»{4}? Слушне Слово у Слушний Час, сказав вельможний де Ворд. Він ніяк не міг второпати, чому Вільям відмовляється прийняти цю прекрасну традицію. Відтак, як це і притаманно подібним людям, він вирішив, що єдине, що можна з цим зробити – це не робити нічого.

Відтоді поміж двох де Вордів запанувала арктична тиша, в порівнянні з якою морози найсуворіших зим здалися б задухою сауни.

Похмурий настрій Вільяма дещо покращився, коли він, зайшовши до друкарні, застав там Скарбничого, котрий саме дискутував з Вернигорою з приводу теорії слова.

- Не скажіть, не скажіть, - говорив Скарбничий. – Так, формально слово дійсно складається з окремих літер. Але, власне, вони мають тільки, - він артистично поворушив довгими пальцями, - теоретичне буття, якщо можна так висловитись. Це, як то кажуть, слова partis in potentia, і, боюся, вкрай недалекоглядно було би вважати, що їм притаманне якесь істинне буття unis et separato. Власне, сама концепція літер, які мають власне фізичне буття, з філософської точки зору видається такою, що викликає надзвичайну стурбованість. Власне, це так, як би носи та пальці бігали світом самотужки…

Скільки «власне», подумав Вільям, котрий завжди помічав такі речі. Три «власне» поспіль, ужиті в короткій промові, зазвичай означали, що джерело натхнення ось-ось пересохне.

- У нас повні скрині літер, - рішуче сказав Вернигора. – Ми можемо робити які завгодно слова.

- Бачте, в цьому й полягає проблема, - сказав Скарбничий. – Чому б не припустити, що метал пам’ятає слова, які він відображав? Гравери хоча б розплавляють свої форми, й очисна сила вогню…

- Даруйте, ваша превелебносте, - перебив Вернигора.

Один із гномів акуратно постукав його по плечу і вручив йому квадратний аркуш паперу. Вернигора передав його Скарбничому.

- Наш юний колега Каслонг гадає, що ви могли би прийняти це на пам'ять, - сказав він. – Він набрав це просто під час вашої промови. В нього дуже швидко виходить.

Скарбничий спробував презирливо зміряти юного гнома поглядом, проте жодного ефекту це не дало – адже міряти довелося не таку вже й велику відстань.

- Справді? – сказав він. – Ви дуже люб’яз…

Його очі спинились на аркуші.

І вирячились.

- Але ж тут геть усе, що я сказав… Звідки ви знали, що саме я скажу? Тобто – слово в слово! – пробелькотів він.

- Звісно, можливі помилки в послідовності, - сказав Вернигора.

- Але хвилинку, - почав Скарбничий.

Вільям залишив їх удвох.

Він позирнув через голову гнома, котрий заклопотано викладав літери в невеликий металевий пенал. Товсті грубі пальці так і майоріли між скриньками, що стояли у великій таці зі шрифтами: великі літери – вгорі, маленькі – внизу. Спостерігаючи за рухом гномових рук над тацею, можна було навіть зрозуміти, що він набирає.

«За-роб-ляй-те у віль-ний час», - промимрив Вільям.

Рішення визріло. Він поглянув на стоси засмальцьованого паперу біля таці. Вони були густо списані дрібним почерком, який свідчив, що його власник потерпає на геморой.

Майже бездумно Вільям витяг записника, облизнув олівця й дуже старанно записав скорописом власного винайдення:

«Враж-чі події в місті з відкр. друк. маш. п. Вернигорою, гн., вел-й інт-с серед гром., вкл. провідн. комерс.»

Він спинився. Розмова в протилежному кінці кімнати вочевидь набувала миролюбнішого характеру.

- Скільки конкретно за тисячу? – питав Скарбничий.

- На великі замовлення знижка, - відповідав Вернигора. – Яким завгодно маленьким шрифтом, без проблем.

На обличчі Скарбничого лежав теплий відблиск, що буває в тих, хто, маючи справу з числами, бачить, як величезне число обіцяє в найближчому майбутньому стати маленьким-маленьким. За таких умов філософія мала мізерні шанси переважити. Обличчям же Вернигори розбігалися радісні зморшки – ознаки розуміння того, як перетворити свинець на ще більше золота.

- Звичайно, контракт таких масштабів має бути ратифікований особисто Архіректором, - сказав Скарбничий, - але я можу вас запевнити, що він дуже уважно прислухається до моєї думки з будь-якого питання.

- Не сумніваюся, ваша ясновельможносте, - життєрадісно відповів Вернигора.

- До речі, - мовив Скарбничий. – У вас тут бувають Щорічні Вечірки?

- О, так. Безумовно, - відповів гном.

- І коли ж?

- А коли б вам було зручно?

Вільям занотував: «Дом-сть про вел-й к-тракт із Науковцем». І, оскільки він був чесною натурою, додав: «Як ми почули…»

Справи йшли пречудово. Він лише цього ранку надіслав одного листа – і ось уже має важливі записи для наступного…

…от тільки ж замовники не чекали на наступного листа швидше, ніж за місяць.

Вільям раптом зрозумів, що раніше за цей термін його повідомленням ніхто не зацікавиться. З іншого боку, якщо він про це не повідомить, хто-небудь неодмінно обуриться! Як із тим торішнім дощем із собак у Сірчаних Шахтах, якого, схоже, насправді просто не було.

І ще – навіть коли він попрохає гномів використати найбільший шрифт, лист лише з однією чуткою все одно виглядатиме не найкращим чином.

От лихо. Треба було ще щось дізнатись. Раптовий імпульс змусив Вільяма наздогнати Скарбничого, що вже був зібрався йти.

- Перепрошую, ваша превелебносте, - сказав він.

Скарбничий, що перебував у напрочуд доброму гуморі, кумедно звів одну брову.

- Гм, – сказав він. – Та це пан де Ворд, чи не так?

- Так, ваша превелебносте. Я…

- Боюся, ми в Академії ведемо канцелярію самотужки, - сказав Скарбничий.

- Чи можна поцікавитись вашою думкою щодо нової друкарської машини пана Вернигори, ваша превелебносте? – спитав Вільям.

- Навіщо?

- Е-е-е... Бо мені цікаво. І – я хотів би занести це до свого новинного листа. Розумієте? Думка провідного представника магічного істеблішменту Анк-Морпорку…

- О, - Скарбничий завагався. – Це ті записки, що ви надсилаєте герцогині Квірму, і герцогові Сен-Геліта, і тому подібним персонам, еге ж?

- Так, ваша превелебносте, - сказав Вільям. Чаклуни були жахливими снобами.

- Гм. Ну, що ж… можете повідомити, що я сказав, що це – крок у правильному напрямку, який… гм… вітатимуть усі, хто думає про майбутнє, і який надасть нашому місту потужного поштовху в наступаюче століття Фруктового Кажана.

Він пильно, як орел, спостерігав, як Вільям записує сказане.

- І – мене звати професор А. А. Тупкоу, магістр окультизму, доктор астрології, бакалавр герменевтики, дійсний член Академії.

- Так, докторе Тупкоу. Е-е-е… Століття Фруктового Кажана майже скінчилося, ваша превелебносте. Чи не заперечуєте ви, щоб місту надали потужного поштовху зі століття Фруктового Кажана?

- Саме так.

Вільям записав. Для нього завжди було загадкою, чому світові постійно надають потужного поштовху в майбутнє. Ніхто, схоже, не хотів для різноманітності ласкаво провести його туди за руку.

- Ви, звичайно ж, надішлете мені копію випуску, - сказав Скарбничий.

- Так, докторе Тупкоу.

- І якщо вам будь-коли знадобиться мій коментар на будь-яку тему, звертайтесь без вагань.

- Дякую, ваша превелебносте. Але я завжди гадав, ваша превелебносте, що Невидна Академія виступає проти використання набірного шрифту?

- О, я думаю, нам варто прийняти ті вражаючі можливості, що їх пропонує нам століття Фруктового Кажана, - прорік Скарбничий.

- Це століття саме минає, ваша превелебносте.

- В такому разі нам саме час їх прийняти, еге ж?

- Слушно, ваша превелебносте.

- А тепер мені треба летіти, - сказав Скарбничий. – Шкода лише, що летіти мені не можна.

Правитель Ветерані, Патрицій Анк-Морпорку, збовтав чорнило в своїй чорнильниці. В чорнильниці був лід.

- У вас тут що, не опалюють? – спитав Х’югнон Ридикуль, Верховний жрець Сліпого Іо й неофіційний речник міської жрецької спільноти. – Тобто я не надто шаную задушливі приміщення, але ж тут справжня холоднеча!

- Авжеж, свіжо, - сказав Правитель. – Дивно, але лід не такий темний, як рідке чорнило. Як ви гадаєте, в чому причина?

- Можливо, в хімії, - невпевнено сказав Х’югнон.

Як і його брат-чаклун, Архіректор Маструм, він волів не мати справи з відверто дурними запитаннями. І служіння богам, і зайняття магією потребували людей твердих і тямущих, а брати Ридикуль були тверді, як скелі. І, в певному сенсі, такі ж тямущі.

- Гм. Менше з тим. Що ви казали?

- Ви повинні покласти цьому край, Хевлоку. Вам відомі… резони.

Ветерані, здавалося, був повністю поглинутий розгляданням чорнила.

- Повинен, ваша превелебносте? – спокійно спитав він, не підводячи очей.

- Ви знаєте, чому ми всі проти цих дурниць із набірним шрифтом!

- Нагадайте-но мені… О, дивіться, лід то спливає, то тоне…

Х’югнон зітхнув.

- Слова занадто важливі, щоб полишати їх машинам. Ви знаєте, що ми не маємо нічого проти різьблення. Ми не заперечуємо, коли слова як слід прицвяховано до їхніх місць. Але слова, які можна розібрати на частини й використати для створення нових слів… це очевидна небезпека. Я, до речі, думав, що ви теж не в захваті?

- В цілому, так, - сказав Патрицій. – Але, ваша превелебносте, роки управління цим містом навчили мене, що не слід намагатися прилаштувати каструльну кришку до вулкана. Часом справам варто дозволити йти своїм шляхом. Зазвичай вони все одно далеко не заходять.

- Ви не часто підходите до справи так вільготно, Хевлоку, - сказав Х’югнон.

Патрицій обдарував його холодним поглядом, що тривав на пару секунд довше, ніж це було б комфортно для співбесідника.

- Гнучкість і завбачливість – ось слова, що завжди стояли на сторожі коло мене, - сказав він.

- Боже мій, та невже?

- Саме так. І зараз я хотів би, щоб ви, ваша превелебносте, разом зі своїм братом зрозуміли: цей бізнес розгорнуто гномами. А вам відомо, де знаходиться найбільше місто гномів, ваша превелебносте?

- Що? Ну… Це десь у…

- Авжеж, усі так думають. Але насправді це – Анк-Морпорк. Зараз тут більше п’ятдесяти тисяч гномів.

- Не може бути.

- Запевняю вас. Наразі ми підтримуємо дуже гарні стосунки з гномовими громадами в Мідній Горі та Убервальді. Коли йдеться про гномів, я завжди дбаю про те, щоб дружня рука нашого міста була простягнута вперед… і трошки вниз. І я переконаний, що за нинішніх холодів усі ми дуже втішені з того, що до нас щодня прибувають з гномових шахт баржі з вугіллям та гасом. Ви вловлюєте мою думку?

Х’югнон кинув погляд на камін. Всупереч всілякій імовірності, один зі шматків вугілля зажеврів сам собою.

- І, звичайно, - продовжував Патрицій, - було б украй важко ігнорувати цей новий тип… гм… ТИПОграфії саме зараз, коли така кількість друкарень з’явилася в Агатійській Імперії та, як ви, безумовно, знаєте, в Омнії. А з Омнії, як ви, безумовно, знаєте, експортуються величезні наклади їхньої священної Книги Ома та тих памфлетів, на які вони так нагострили розум.

- Прозелітична маячня, - сказав Х’югнон. – Вам слід би було давно їх заборонити.

- Заборонити релігію, ваша превелебносте?

- Ну, коли я говорю «заборонити», я маю на увазі…

- Я глибоко переконаний, що ніхто й ніколи не назве мене деспотом, ваша превелебносте, - суворо сказав Правитель Ветерані.

Х’югнон Ридикуль зробив необдуману спробу перейти на легший тон.

- Принаймні, двічі. Ха-ха.

- Даруйте?

- Я сказав… принаймні, двічі… ха, ха.

- Перепрошую, боюсь, я вас не розумію.

- Це був, ну, невеличкий каламбур, Хев… ваша високосте.

- А. Зрозуміло. Ха-ха, - сказав Ветерані так сухо, що його слова сушили саме повітря. – Ні, боюся, омнійці мають усі права розповсюджувати свої благі вісті про Ома. Але звеселіться! Ви ж, напевне, теж маєте благі вісті про Іо?

- Що? А. Так, звичайно. Минулого місяця він трохи застудився, але тепер усе гаразд.

- Прекрасно. Це і є благі вісті. І немає сумніву, що ті друкарі радо їх розповсюдять. Я цілком певен, що їхня робота відповідатиме вашим високим стандартам.

- Отже, це всі ваші аргументи, ваша високосте?

- Гадаєте, я маю інші? – сказав Правитель. – Мої мотиви, як завжди, абсолютно прозорі.

Х’югнон зауважив про себе, що «абсолютно прозорі» могло означати як те, що крізь них можна бачити, так і те, що побачити їх неможливо взагалі.

Правитель переклав на столі кілька паперів.

- До того ж, Гільдія граверів протягом минулого року підвищила розцінки втричі.

- Ах, розумію, - сказав Х’югнон.

- Цивілізацію рухають слова, ваша превелебносте. Цивілізація – це і є слова. Які, в цілому, не мали б коштувати надто дорого. Світ обертається, ваша превелебносте, і ми повинні крутитися разом із ним.

Ветерані усміхнувся.

- Свого часу народи гризлися, мов болотні потвори. Анк-Морпорк заправляв значним шматком болота, бо мав найкращі зуби. Але сьогодні місце сталі посіло золото, і, на щастя, анк-морпоркський долар виглядає світовою валютою. Завтра… можливо, зброєю стануть звичайні слова. Якнайбільше якнайточніших слів, і головне – щоб тобі належало останнє слово. Визирніть у вікно. Що ви бачите?

- Туман, - сказав Верховний жрець.

Ветерані зітхнув. Часом природа зводить нанівець будь-яку риторичну вправність.

- Якби погода була кращою, - гостро сказав він, - ви побачили б величезну семафорну вежу, що стоїть на тому березі річки. Вона передає та приймає слова з усіх куточків континенту. Не так давно мені потрібні були тижні, щоб обмінятися листами з послом у Геної. Тепер я можу отримати відповідь наступного дня. Деякі речі це спрощує, але дещо стає по-своєму складнішим. І нам слід змінювати спосіб мислення. Нам слід іти в ногу з часом. Ви чули про сематронну торгівлю?

- Звичайно. Купецькі семаграми…

- Я маю на увазі, що тепер кожен може відправити семафорний запит аж до Геної, щоб замовити, наприклад, півкіло лобстерів. Хіба це не вражає?

- Ваша високосте, вони зіпсуються дорогою!

- Це ясно. Я просто наводжу приклад. Але спробуйте уявити на місці кожного лобстера певне інформаційне повідомлення! – з блиском в очах промовив Ветерані.

- Гадаєте, лобстери можна передавати семафором? – перепитав Верховний жрець. – В принципі, їх, мабуть, можна вилущити з…

- Я намагався вказати на те, що інформація теж продається й купується! І ще на те, що речі, які колись видавалися неможливими, тепер із легкістю входять в наше життя. Королі й герцоги приходять і зникають, не залишаючи по собі нічого, крім статуй у пустелі, а тим часом двійко парубків-лудильників зі своєї майстерні змінюють обличчя світу{5}.

Патрицій підійшов до столу, на якому було розгорнуто карту; вигляд карти свідчив, що її власник користується нею найактивнішим чином. Вона вся була вкрита позначками та нотатками.

- Ми постійно визираємо за стіни в очікуванні загарбників, - сказав Ветерані. – Ми постійно вважаємо, що зміни прийдуть ззовні – як і годиться, на вістрі меча. А потім озираємось навкруги й помічаємо, що вони прийшли з голови людини, яку ми й не зауважили б на вулиці. За певних обставин таку голову корисно буває відтяти, але останнім часом їх стало так багато…

Він вказав на покреслену карту.

- Тисячу років тому ми вважали, що світ має форму чаші, - сказав він. – П’ятсот років тому ми були певні, що це – куля. Сьогодні нам відомо, що світ – плаский, має форму диска й перебуває на спині черепахи, котра несе його через космос. – Він обернувся й обдарував Верховного жерця ще однією посмішкою. - Ви ніколи не зами