Етапи міжнародних конфліктів

Крім того, конфлікт є динамічним, а не статичним явищем, яке проходить через ряд фаз розвитку, на кожній з яких йому стають притаманними нові риси.

Проблема дослідження міжнародних конфліктів на предмет особливостей їх перебігу та його якісно відмінних фаз, впирається у відсутність єдиного розуміння меж конфлікту, тобто чіткого визначення моменту його початку і закінчення, Тим не менше, питання що саме вважати конфліктом, чи власне момент початку активних конфронтативних дій, чи процес загострення відносин між ними з моменту появи усвідомленого протиріччя між ними, є далеко не риторичним та потребує додаткової уваги.Якщо виходити з діалектичного розуміння конфлікту, як якісно нової ситуації в міжнародних відносинах, що виникла в результаті кількісного нагромадження взаємно спрямованих ворожих дій, то тоді треба визначати його межі в проміжку від виникнення протиріччя між двома учасниками міжнародних відносин та пов”язаного з ним протистояння до його остаточного розв”язання, тим чи іншим способом.Якщо ж розглядати міжнародний конфлікт окремо, абстрагуючись від усіх процесів міжнародних відносин, які знаходяться поза його межами, то цілком очевидно що він складається з періодів кількісних змін, які при досягненні ними певного критичного рівня,призводять до якісно нової ситуації, що складається між ворогуючими сторонами.Власне такі періоди, що відбуваються між якісно різними ситуаціями конфлікту слід називати його фазами.

Таким чином, з метою визначення конфлікту як динамічного явища та представлення його найважливіших фаз, доцільно представити абстрактно-логічну модель подану у вигляді графіку їх динаміки (схема 20), вертикальну та горизонтальну вісь якого означено абстрактними показниками відповідно- гостроти та продовжуваності.

Схема 20

Динаміка фаз міжнародного конфлікту.

Ступінь

Гостроти 3

І

ІІ 4

Продовжуваність

На схемі 20 забарвленими чорними пунсонами показані моменти:

1. Виникнення усвідомленої суперечності у стосунках між держами світу.

2. Переходу від нагромадження ворожих дій до активної конфронтації.

3. Досягнення “кульмінації”, щодо використання ресурсів конфронтуючих сторін.

4. Остаточного розв”язання суперечності між конфронтуючими сторонами.

Конфлікт, як видно зі схеми 20, може розвиватися у двох основних варіантах, які умовно можна назвати: класичний (конфронтаційний) та компромісний, які позначені на схемі відповідно І і ІІ.

Класичний варіант розвитку конфлікту відбувається шляхом силового розв”язання, що лежить в основі стосунків між ворогуючими сторонами та характеризується загостренням відносин між ними, близьким до максимального.Такий варіант розвитку подій включає в себе три фази: загострення (на схемі відрізок1-2), ескалація (2-3), деескалація (3-4).Тобто, у даному випадку, відбувається повний хід подій, від появи суперечності до її розв”язання, включаючи боротьбу між учасниками міжнародних відносин, яка по мірі залучення в неї ресурсів до максимально можливого обсягу загострюється, а після його досягнення поступово затухає.

Компромісний варіант, на відміну від попереднього, не має силового характеру, оскільки в такій ситуації фаза загострення, досягаючи значення близького до максимального, не розвивається в напрямку дальшої конфронтації, а в точці в якій ще можливий компроміс між сторонами продовжується шляхом, так званої розрядки (як наприклад у 70х роках у стосунках між США та СРСР).Тобто обидві сторони, доходячи у своїх стосунках до точки 2 за якою відбувається застосування сили та повернення до попередньої ситуації неможливе, відмовляються від перспективи силового з”ясування стосунків між собою та вирішують протиріччя компромісним шляхом.Такий варіант розв”язання суперечності між учасниками міжнародних відносин передбачає досягнення згоди між ними, у тому числі і шляхом взаємних поступок, що призводить до часткового задоволення інтересу обох сторін та в ідеальному випадку-до несилового розв”язання конфлікту. Якщо ж цього не стається то існує імовірність нетривкого зниження напруженості в міжнародних відносинах, що в умовах невичерпаності суперечності призводить з часом до рецидиву конфлікту, як це зрештою і сталося з процесом розрядки 70х років. У такому варіанті розвитку конфлікту присутні дві фази: загострення та розрядка (яку можна розглядати як аналог деескалації), що зовсім не змінює суті конфлікту, а лише позбавляє його силового змісту.

Загалом, розглядаючи повний хід конфлікту, тобто його класичний варіант, слід детально охарактеризувати його три основні фази: загострення, ескалації та деескалації.

1 .Фаза загострення для кожного конфлікту є початковою, розвиваючись від моменту появи усвідомленого протиріччя між учасниками міжнародних відносин до моменту початку активних силових дій. Поява протиріччя пов”язана з тим, що як було показано в підрозділі 6.1, два учасника (чи їх дві коаліції) усвідомлюють неможливість одночасного задоволення своїх інтересів повністю. Власне така ситуація може розглядатися в якості початку конфлікту, де гострота у стосунках між гіпотетичними сторонами конфлікту А і В є мінімальною, але має тенденцію до зростання внаслідок спроб сторін реалізувати свої інтереси, одночасно намагаючись елімінувати в цьому процесі протистоячу. У цій фазі складається ситуація коли кожна дія А звужує можливості В і навпаки, що є прямою причиною зростання напруженості у стосунках між ними. По мірі розвитку цього процесу, який можна охарактеризувати як ланцюг дій та протидій між А і В, паралельно знижується можливість досягнення компромісу, а натомість зростає імовірність використання сили з метою примусу одного з учасників до відмови від реалізації власних інтересів. Досягнення рівня загострення близького до максимуму (тобто критичного) примушує обидві конфліктуючі сторони, усвідомлюючи імовірність близького зіткнення, прийняти одне з трьох принципових рішень: поступитися, піти на загострення, спробувати шукати компромісне розв”язання протиріччя (тобто піти за ІІ варіантом розвитку конфлікту). Прийняття одного з вище названих рішень пов”язано, як доводив Р.Джилпін, з калькуляцією кожною з конфліктуючих сторін власних можливостей з можливостями противної сторони, імовірності успіху чи невдачі, затрат і надбань у результаті застосування сили, або відмови від цього.

Прийняття рішення поступитися в ситуації конфлікту або вирішення протиріччя компромісним шляхом призводить до розрядки напруженості у стосунках сторін. Однак ситуація односторонньої відмови від конфронтації може призвести також і до вкрай негативних наслідків для такого учасника міжнародних відносин. Так у 1938 році Чехословаччина відмовилась від власного суверенітету над Судетською областю, що послабило напруженість у її стосунках з Німеччиною, хоч і не врятувало від повної втрати власного суверенітету. Тобто застосування у конфлікті відомого принципу “земля за мир” далеко не завжди сприяє національній безпеці та стабільності в міжнародних відносинах. І навпаки, рішення відстоювати власні інтереси, при аналогічній позиції протистоячої сторони, доводить напруженість до максимально можливого значення при якому розпочинаються силові дії. Безкомпромісна позиція у відстоюванні власного суверенітету Сербії у 1914 році, Польщі у 1939-призвела до вибуху конфлікту у якому вони не змогли захистити свої країни від окупації більш сильними противниками.

2. Фаза ескалації є якісним, стрибкоподібним продовженням попереднього загострення відносин між сторонами, несилові стосунки між якими стають неможливими. Вона розпочинається моментом застосування сили (на схемі 20 позиція 2) та закінчується її максимально можливим використанням, тобто кульмінацією конфлікту (позиція 3). Кожна з сторін, вирішуючи питання про застосування сили, як визначав свого Р.Джилпін, вдаються до калькуляції своїх можливостей з можливостями протистоячої сторони, імовірності успіху та невдачі, затрат на конфронтацію з можливими користями від неї.

Зрозуміло, що застосування сили випливає з глибоких протирічь між учасниками міжнародних відносин, але воно здійснюється після знаходження однією із сторін, так званого casus belli, що в буквальному перекладі з латинської мови означає “добру нагоду”, тобто привід до силового розв”язання суперечності.Події розгортаються згідно наперед прийнятих рішень, а привід у такій ситуації є похідним від загальної лінії поведінки учасника міжнародних відносин. Тобто реакція на одні і ті ж дії протистоячої сторони до початку конфлікту і в момент крайнього загострення відносин, як правило є принципово різною. У момент переходу до активних силових дій будь-яка оставина двосторонніх відносин може бути використана в якості casus belli.В практиці дане поняття переважно вживається в розумінні приводу до застосування збройної сили, хоча воно цілком придатне до означення ситуації вжиття сили будь-яким учасником міжнародних відносин.

3. Фаза деескалації є останньою та кінцевою для будь-якого конфлікту, тобто він прямує від найбільш можливого розмаху боротьби до поступового затухання.

У даній ситуації можливі два варіанти розвитку конфлікту:

- у першому випадку, результатом боротьби стає знесилення однієї із сторін, яка при цьому змушена поступатися на користь більш сильної. Тобто, протиріччя розв”язується на користь сторони, яка зуміла дієво вплинути на противну, примусивши її до певних дій або бездіяльності, або у випадку-завдати поразки;

- у другому-знесилення обох конфліктуючись сторін призводить до зниження рівня протиборства, а отже і до затухання конфлікту. Така ситуація змушує обидві сторони, шукати компромісне рішення, або просто зафіксувати статус-кво на певному рівні напруженості відносин.

Неостаточне розв”язання суперечності, що зумовила собою конфлікт, або зафіксування певного рівня напруженості у стосунках між конфліктуючими сторонами є основою для повторної ескалації конфлікту. Власне такі конфлікти мають затяжний характер, періодично затухаючи, вони знову вибухають з новою силою.

Повне припинення конфліктів можливе тільки тоді, коли суперечність, що зумовила собою його виникнення, у той чи інший спосіб розв”язана.

Для опису того чи іншого конфлікту необхідно знати:

1) характеристики конфліктуючих сторін (їхньої цінності і мотивації, їхні устремління і мети, їх інтелектуальні, психологічні і соціальні ресурси для чи ведення дозволу конфлікту; їхнього представлення про конфлікт, включаючи концепцію стратегії і Г тактики і т.д.);

2) передісторію взаємодій конфліктуючих сторін (відношення друг до друга, взаємні стереотипи і чекання, включаючи їхнє представлення про відношення до себе протилежної сторони, і головне, ступінь полярності їхніх поглядів по системі «добре -погано» і «заслуговує довіри — не заслуговує довіри»);

3) природу того, що привело до конфлікту (його границі, твердість, мотиваційну цінність, визначення, періодичність і т.п.);

4) соціальне середовище, у якій виник конфлікт (різні інструменти, установи й обмежники; рівень чи заохочення стримування в залежності від обраної стратегії і тактики чи ведення дозволу конфлікту, включаючи природу соціальних норм і інституціональних форм для регулювання конфлікту);

5) зацікавлені сторони (їхнє відношення до конфліктуючого сторонам і друг до друга, їхня зацікавленість у тих чи інших результатах конфлікту, їхньої характеристики);

6) застосовувані конфліктуючими сторонами стратегію і тактику (оцінювання і/чи зміна переваг, недоліків і суб'єктивних можливостей і спроби однієї зі сторін уплинути на представлення іншої сторони про чи переваги недоліках першої за допомогою тактики, що може варіюватися по таких вимірах, як легітимність — нелегітимність, по співвідношенню використання позитивних і негативних стимулів, таких як обіцянки і чи заохочення погроза покарання, воля вибору — примуса, рівень довіри, типи мотивів і т.д.).

7) результати конфлікту для його учасників і зацікавлених сторін (чивигоди втрати, зв'язані з безпосереднім предметом конфлікту, внутрішні зміни в конфліктуючих сторін, зв'язані з їхньою участю в конфлікті, довгострокові перспективи взаємин між учасниками конфлікту, репутація учасників у ході конфлікту в різних зацікавлених сторін) (див.: Дойч М. Дозвіл конфлікту. Конструктивні і-деструктивні процеси // Соціально-політичний журнал. 1997. № 1. С. 204—206).

Аналіз змісту й особливостей протікання соціального конфлікту доцільно проводити по трьох основних стадіях: предконфликтная стадія, безпосередньо конфлікт і стадія дозволу конфлікту (схема 27).

[1] Mały słownik stosunców międzynarodowych Warszawa,1996 s61