Annotation. Кожна людина має душевний стрижень, який є основою її особистості

Кожна людина має душевний стрижень, який є основою її особистості. Таке собі живе дерево, що росте десь у глибині. Це дерево можна виростити й дочекатися плодів… а можна й убити. Чеслава не відразу зрозуміла, що жити, зраджуючи себе, вона не здатна. Мабуть, для того їй треба було знести втрату коханого, зраду та болісну образу… Але, так чи інакше, щастя чекає на кожного з нас. Треба тільки набратися терпіння.
Жанна Куява

Дерево життя, яке треба плекати

Розділ І

Розділ ІІ

Розділ ІІІ

Розділ ІV

Розділ V

Розділ VI

Замість епілогу

Від автора

notes1234567891011121314151617181920212223242526272829303132333435363738394041424344

Жанна Куява
Дерево, що росте в мені

Роман Спеціальна відзнака за психологічну глибину та розкриття міжособистісних стосунків Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА»

Електронна версія створена за виданням:
Куява Ж. К96 Дерево, що росте в мені: роман / Жанна Куява; передм. В. Лиса. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2014. — 224 с. ISBN 978-966-14-7315-6
Кожна людина має душевний стрижень, який є основою її особистості. Таке собі живе дерево, що росте десь у глибині. Це дерево можна виростити й дочекатися плодів… а можна й убити. Чеслава не відразу зрозуміла, що жити, зраджуючи себе, вона не здатна. Мабуть, для того їй треба було знести втрату коханого, зраду та болісну образу… Але, так чи інакше, щастя чекає на кожного з нас. Треба тільки набратися терпіння. УДК 821.161.2 ББК 84.4УКР Дизайнер обкладинки Тетяна Волошина

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захопливу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь. Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту
Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури. Література, кіно, театр і пісня обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації. Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п’єсами. koronatsiya.com Дерево життя, яке треба плекати

Майже детективно розпочинається роман Жанни Куяви. Пацієнт алергологічного відділення обласної лікарні Сава Нагорний знаходить прощальну записку дівчини, котра явно має намір здійснити те, що тепер називають іноземним (і навіть модним) словом суїцид. Добрий і співчутливий до чужої біди Сава негайно розпочинає пошук авторки листа-волання. Авжеж, волання про порятунок. Бо ті, хто всерйоз вирішив звести рахунок із життям, роблять це, як правило, тихо й несподівано і не гублять передсмертних листів-записок. Сава хутко знаходить авторку серед колег-алергіків. І цим на корені вбиває детективну інтригу. Зате дає поштовх до історії кохання. А відтак розпочинається розповідь про жіночу долю, точніше дві долі — Чеслави і її матері. «Така звичайна, така поширена, але така печальна історія», — пише в записці, в якій вихлюпує свій розпач, Чеслава. І запитує — себе? матір? людей? світ? — «Бо хіба не мають ті нещастя скінчитися?!» Сава почує те волання. Але на зміну одним нещастям прийдуть інші, бо, як то заведено в жінок, вибирає не розум, а серце. А воно не вміє аналізувати й безпомилково відчувати, де добро, а де зло, де справжнє почуття, а де гра. Золотоволоска Чеслава ступить до другого кола душевно-почуттєвих пошуків. Але кого вона, власне, шукає чи від кого втікає? Від свого минулого чи минулого матері, негараздів душі чи чогось більшого, яке поки що не здатна зрозуміти? Їй хочеться співчувати (так і тягнеться рука написати — дурненькій) — такій чулій і нерозбірливій водночас. Та вона така, як є. І мама Ярина, насмішкувато названа односельцями Королівською, дає урок не вишивання, а того, чого прагне сама: «Плоди на “дереві життя” символізують людські діяння». Наступний абзац стає символом подальшого зображеного і прихованого в романі: «Чеся, беручись до вишивки, найперше творила безперервний візерунок, що накочувався хвилею в нижній частині полотна. Видавалося, ніби та стяжка мала продовження і поза межами простирадла, бо тягнулася до самісінького краю… Завдяки суцільному орнаменту стяжку називали безконечником. Він точився з кінця в кінець, аби не переривалася життєва дорога того, кому ця вишивка призначалася. Дізналася дівчина й про те, що у чічках, листочках і бруньках теж чаїлася ціла філософія триєдності: народження життя, уособлене в пуп’янках, розвиток життя — його символізували квітки, та безперервність життя, яку передавало листя». У романі постає і впізнаване моє рідне Полісся, своєрідні сільські стосунки. І звичайно, є й своя відьма, а де відьма, там неминуче пахне містикою, причаруванням. І вторгається, владно манячи до себе не лише Чеславу, інше життя, яке не вишити, не зупинити. Хіба що намагатися опиратися його жорстоким законам або ж прийняти його правила гри. «Дерево, що росте в мені» — це те, що неминуче мусить вирости. І що з того, що порятований мамою чоловік виявиться, як у нас у селі казали, «не дорослим до любові»? Що з того, що сучасний багатій Матвій Доброжанський — один у Чесиній уяві, інший у реальності? Ріст дерева життя не зупинити. Ні на вишивці, ні в реальності. Читачам, а особливо читачкам, котрим насамперед адресовано новий роман Жанни Куяви, доведеться і напереживатися, і замислитися. Але як застереження звучать ці рядки: «Дивно. Бо коли нам зле, ми не міркуємо, як це виправити. Ми зазираємо кудись наперед і думки перебираємо, як уберегтися від іще більших нещасть, що можуть із нами статися. Щось на кшталт: нащо виправляти теперішнє, ліпше про майбутнє подбати. Але чи воно, те майбутнє, настане, якщо теперішнього не вберегти? Своїми ж думками ми заганяємо себе у безвихідь і відбираємо можливість діяти тут і тепер». А Чеслава перейде ще один життєвий місток і мовби попрямує по своїй колишній вишивці. «Селючка» і вже «дитя міста», яка боїться відчинити хвіртку біля материного двору і все ж наважується. І там, коли вона засне, з’явиться… Втім, романи треба читати.
Володимир Лис

— Мамо, чому ми — такі, а не інакші? — Нормальні ми з тобою, доню. То, бач, норми тепер інакші. Жаль… Бо то норми тепер — ненормальні… Розділ І
Розчаровані в долі

1

Лікарняна гречка з двома кілечками розм’яклого масла не обнадіювала ні одужанням, ні добрим вранішнім апетитом. Сава ліниво поколотив наїдок ложкою і зрозумів, що ліпше дочекатися булочки й узвару, що їх тут часто подавали на десерт. Його віднедавна почало нудити від запаху вареної гречки. І чого б то? До лікарні хлопець залюбки смакував цією кашею: мама, як ніхто, вміла заправити й присмачити її підсмаженими домашніми шкварками та цибулею. Але тут нею годували ледь не щодня, тому й почала поволі набридати. Як і все, чого отримуєш забагато… Юнак узяв із тарілки обидва кільця масла й намастив дві тонкі скибки білого батона. — Як твоя шкіра, далі лущиться? — прямо спитав сусід по столу, дядько Микола. Доволі крепкий у плечах, із дотла посрібленим волоссям, але ще не старий, десь середнього віку бородань не добирав слів і не зважав на те, що, може, за столом не годиться обговорювати хворості. Та не була б то лікарня: тут у всіх на вустах — та сама балачка. Щоправда, цей бородатий дядечко вельми полюбляв погуторити будь-де і з будь-ким, тому за першої ж нагоди ліпився докучливим шершнем до парубка, крутився поруч, аби натуркати йому у вуха свої безкінечні життєві історії. Цікаво, що слухати чоловік якраз не любив. А от повчати й наставляти — то була його стихія! Вважав: така його життєва місія — повідати, аби попередити. — Еге, лущиться, — дружелюбно відповів Сава. — І все більше свербить, аж спати не дає, — додав, почухавши лівий лікоть, захований у рукав синього спортивного, «пумівського», як його називав, костюма. — Так, то є кепська штука, — кивнув чолов’яга, ліниво жвакаючи гречану крупу. — Але не найгірше, що може статися. У цей час до столу підійшла повновида жінка. Сава знав, що її звуть Марія Кіндратівна і що лежить вона у цій лікарні, тільки в дитячому алергологічному відділенні, поверхом нижче, зі своєю дворічною внучкою, яка страждає на діатез. Ця моложава бабуся десь почула була гутірку дядька Миколи й так нею захопилася, що приходила попослухати її ледь не після кожного сніданку й обіду. Жінка сіла навпроти дядька Миколи. — Як ваша Настя? — сивобородий хворий притьмом спитав про головне й у неї. — Ой, щось не ліпшає, ніяк не ліпшає, немає добра, — чутно зітхнула рожевощока бабуся. — Що то таке, скажіть, із тими теперішніми дітьми?! Чи то ми колись отак-во боліли? — залепетала. — Чи наші діти такою-во всячиною хворіли?! І до чого сей нинішній світ прямує, в яку таку яму котиться, ох-ох?! — захитала фарбованою каштановою головою. — Нічо’-нічо’, наладиться, — байдуже заспокоїв жінку Микола. — Головне — годувати дитину харчами з власного городу, а не магазинними, і все як рукою зніме, — порадив так, ніби величезний секрет розкрив. — От у мене мука — то мука, — потер правицею носа, голосно й відразливо шморгнувши. — Я все життя мучуся! — видав тужливо. — Тільки літом живу, як людина, хоч і купаюся не в озері, як усі нормальні люди, а в балії. Але все одно… літом я живу, — підкрутив вуса шершавими пальцями. — А тільки-но перші холоди, не кажу вже про заморозки, як гайда лікарнями лошаком гарцювати. Вона ж, ота проклять-алергія, волочить за собою цілий віз іще й інших болячок! Я вже не раз думав: от хай би вже та екзема на мені розплоджувалася й гризла-догризала, так-сяк, але її можна залікувати… хоч і до найменшого стресу… І хай би вже нудило, конфузило, чханням і кашлем замучувало — я би те витерпів. А воно, бач, ще й їсти ніц’ не дає. Нічого той клятий шлунок не хоче приймати — болить, пече, існувати не дає, таку твою перетаку! Ой не життя, а так… перебування якесь, од літа до літа, — злісно махнув правицею. Марія Кіндратівна співчутливо похилитала головою, мов надламаним квітковим пуп’янком, а Сава змовчав, пережовуючи м’якуш білого хліба. — То так, Саво, хоб ти знав, нервові зриви закінчуються, — зирнув на юнака чоловік. — Хоб ти знав, що вміти втримати себе в руках — то велике діло! Але не завше те виходить. Яким крепким, здоровим не був би чоловічисько, є така сила, що підкошує його, як ото серп натину[5], враз, огулом[6], ач, і нема ніг! Ач, і лежиш, як каліка. Але біда не в ногах, Саво, біда в тому, що підводитися не хочеш, розумієш? — сумно глянув на хлопця. — Щось ви загадками говорите, дядьку Миколо, — відповів юнак. — Які там загадки, поживеш — побачиш, тоді згадаєш дядька бородатого, — продовжив слабий неясну балаканину. — Так-так, у нас колись сусід так само ходив-ходив, а потім раз — і інсульт, два — і спаралізувало, — підтримала розмову Марія Кіндратівна. Але чоловіки сказане нею пропустили повз вуха. Авжеж, дядько Микола глибше копнув своїми думами-казаннями, та жінці того не зрозуміти — прочиталося в їхніх поглядах. — Видно, вельми дорогим для вас було те, що отак-во скосило, ще й одібрало бажання підводитися, — Сава вирішив не переривати цікавої балачки. Бо раніше цей сивий дядько розповідав хіба байки про сільські трапунки та пертурбації. А цього разу те, що сказав, нема сумніву, стосувалося його особисто і було вельми важливим. — Я, Саво, втратив найдорожче, я свою єдину дитинку не вберіг, — на диво хутко став відкриватися сивочубий чолов’яга. — Малесенька вона була, така, як ото ваша Настя, — звернувся до повнолицьої пані Марії. — Три роки мала. Пташечка моя, Галочка. Пізньої осені те було. Я листя вигрібав у садку, а вона, доця моя, квіточка найхоріщенька[7], коло мене крутилася. Бігала, гралася, човгала оранжевими чобітками, сухолист носаками підкидала… Як тепер бачу, — скривився, поквапними слізьми без грама сорому вмився. — Я й не помітив, коли вона з-перед очей згубилася. А як спохватився… Ой-ой… — Недужий розповідач укотре відразливо шморгнув носом і по-дитячому голосно захлипав. Над столом зависла хмара ніякового мовчання. — Гуси, — врешті видушив із себе дядько Микола. — Вони так галайкотіли[8], що на краю села, певно, чути було, — роз’яснив не вельми зрозуміло. — Вона ж за ними побігла, — додав крізь давкі сльози. — Пташечка моя, Галочка… Вони — до води, і вона — за ними, — вкотре вибухнув плачем. — Вони — на середину ставка, і… Махнув рукою, натякаючи, що не має сил до кінця те все доказати. А Сава й сам допетрав[9], до чого дядько Микола веде. Вловив, що його трирічна донечка втопилася і що через надсильний пережиток відтоді страждає він алергією на холод і на велику воду. Тому й купається в балії… Горе невимовне стерпів цей укритий задавненою сивиною поліщук, ой нестерпне горе! Юнакові стало дещо зле. Йому подумалося, що за свій двадцять один із гаком рік він не наслухався стільки прикрих і печальних історій із життя, як отут, у лікарні, за тиждень. Вдома Сава намагався новин по телевізору не дивитися, кримінальних хронік у газетах не читати. Радше про хороше думав, як от про Лілечку. Часто, коли згадував кохану, то замилуванням її вродою, а не сумнівами та журливістю свої помисли повивав. Планував спільне життя-буття, уявляв пристрасні любощі-голублення… О, знав, що вони мають бути особливими! Бо пошлюбленими, а отже, розкутими. Не такими, як були дотепер, — боязкими й недолугими. Скоро прийде кінець отим примітивним ласкам і недовершеним пестощам. Сава мріяв про інакшу любов, справжню, таку, про яку в книжках читав і в кіно бачив. І вона невдовзі прийде. Ох! Пристрасні думки й кохання жагуче покваплюють — вірив. А тут — то золотоволоска зі своїми нещастями, то дядько Микола… І так захотілося Саві втекти з цієї білостінної, просмерділої їдкими медикаментами пропасни[10], аби не чути подібних історій! Так закортіло зачинитися наодинці в улюбленому домашньому гаражі й забутися! Втім, саме цієї миті він відчув неймовірну потребу почухати чи то пак роздерти до крові свої руки в ліктьових згинах, плечі, шию, скроні й груди, що були вкриті сухими кровоточивими ранками, — болячка враз дала про себе знати, ще й указала, де ниньки Савине місце і що не варто на нього аж так нарікати, бо лишень тутечки бодай чимось стараються зарадити його прикрій хворості. Ти тут, бо не од тебе залежить, де тобі опинитися… Хто ти сам проти невдачі? Хто ти сам проти недуги? Як і цьому дядькові знедоленому не покерувати своїм кволим здоров’ям… Як і цій жінці не осилити онуччину слаботу… Як і золотоволосці… Годі їй упоратися з давким розпачем, мусить кричати, що їй потрібна поміч, — не просити, бо хіба тоді почують?.. Усі ми залежні від інших… Усі ми залежні від чогось… А від здоров’я — найбільше. Хто ти, коли сам-самісінький? Де ти тоді?.. Лише обставини годні зробити тебе кимось. Лише вони формують твоє життя, що, мов мозаїка, складене з фрагментів багатьох схожих за кольорами картин… Сава іноді уявляв справжнісінькі павутини, що утворювалися з його мінливих міркувань і густо снували попід лікарняною стелею, аж видко було ті недбалі просвітчасті завитки… Кожне конкретне приміщення, населений пункт, країна збирають докупи тих людей, чиє місце саме там, а не деінде. А чому так? Мусить кожен сам у себе розпитати, в чому підмога обставин, що в них утрапив, сам має спізнати… Кого з людини ліпиш, недуго?.. — Чого ж ви її не врятували хутчіш?! — мовила Марія Кіндратівна, чим іще більше розбуркала розтривоженого бородая. Він так заридав, що аж почав захлинатися власними слізьми. Сава хутко знайшовся: обійняв чолов’ягу й по-синівськи так поплескав по плечу. — Тримайтеся, дядьку, бо, як бачите, ніхто замість вас те не зробить, — проговорив стиха, бо досі по-інакшому думи думав. — Ніхто замість вас, надламаного бадилля, не підведеться, — додав. — Самі мусите… Інакше зів’янете, зсохнетеся чи й зогниєте, — сказав, не добираючи слів. — Ох! — скрикнула немолода Марія, затряслася її правиця, притулена до вуст, засіпалися повіки, попадали долу сльози, як гречана крупа з ложки незграбного їдця. Дядько Микола тим часом, погоджуючись із Савою, похитав збілілою, мов притрушеною при молотінні свіжим борошенцем, головою. — Ніхто, Саво, не підведе, як сам того не зробиш, — підтакнув юнакові. — Жінка моя все життя винуватить мене у смерті Галочки. А я й не одбріхуюся. Не виправдовуюся. Змирився з тягарем, що каменюкою мене тисне. Тому й живу так, як живу. Мучуся, — конкретизував. — Бо є за що. Я й не жаліюся вельми, чесно, — звів урешті погляд на сусідів по столу. — Мо’, одмучуся тут, то на небі легше буде, — додав. — Але якби тридцять літ тому я аж так не побивався, то трохи легше жив би весь цей час, — недоладно витер серветкою з лиця мокроту. — Слухай, хлопче, дядька, поки живий, бо як умру, ніхто тобі того не скаже, — зачав звичну гутірку. — Легше стався до того, що тобі випадає пережити. Бо як не зважиш, то сам бачиш, що може бути, — намірився завершити відверту розмову. — Ніщо не повинно накривати людину чорним страхом, затуманювати мозок, призводити до нервових зривів, непоправних стресів, одбирати бажання жити. Бо в темноті нічо’ не видно, навіть себе… А на себе тре’ дивитися, себе забувати не можна. Я того не знав колись, тепер шкодую… — Йой, та не може такого бути, щоб отак-во нерви нас каліками, прости Боже, робили, — мовила на те Марія Кіндратівна. — Думайте, як знаєте, а я вас попередив, — коротко відповів сивобородий чоловік і прислухався. — Підходьте по десерт! — почулася здаля довгождана новина, й він почимчикував за малопомічною, проте необхідною наразі склянкою узвару та свіжою і пахнющою, як казав, булочкою. Сава й собі підхопився з-за столу, але хряпнув навспак — цієї миті до їдальні ввійшла золотоволоска. Вона була вбрана в домашній світло-зелений махровий халат. Обута в салатові капці. Волосся мала заплетене в довгу косу, й, викладене довкіл голови аж трьома кружалами, те плетиво створювало доладну зачіску. Сава чомусь звів уста в півусміху. Ще поспостерігав, як дівчина сіла за стіл, тричі пригубила гречану кашу, яку їй люб’язно підніс немолодий сусід по столу, й відсунула тарілку. Дістала з кишені фломастер, згорток паперу і щось на нім вивела. Коли Сава нарешті підвівся з-за столу й рушив за узваром, дівчина мовчки до нього підійшла й, ховаючи погляд, простягнула записку. Сама ж загубилася за дверима їдальні. «Він помер за два тижні до нашого весілля», — прочитав Сава, забачивши точнісінько такий почерк, як у вчорашній «передсмертній» записці. І знову відчув давкий жаль. «Нічо’ собі, — почухав одразу за обома вухами. — От, май’, комуняка!» — гримнув подумки. 3

Вона й цього разу сиділа на підвіконні. Обхопила руками ноги, мов якусь дорогоцінну ношу. Зеленавий халат не давав мерзнути, ноги тепер теж не синіли, бо ховалися в теплій домашній обуванці. Хутко ум’явши бодай трохи смачнішу за гречку духмяну булочку, Сава поспішив на пошуки таємничої русалки й укотре надибав її на майданчику зі східцями. Заледве прочинив двері й визирнув із коридору, як вуста самі скомпонували слова: — Радий, що ти жива. Золотоволоска, як і вчора, поїдала очима завіконне життя-буття. — І вони живі, — вказала на вчорашніх «знайомих». Сава підійшов до вікна, глянув углиб двору й побачив того-таки таточка з малим згорточком на руках. Але нині надворі квітнув погожий осінній ранок, тож бідкатися, що ті двоє замерзнуть, було годі. — Це добре, — злегка всміхнувся юнак. — А я ніяк не хочу жити, ніяк не хочу жити, не хочу, не хочу! — Дівчина закрутила білокосою головою й заридала. Сава піймав себе на думці, що волів би обійняти незнайомку, втішити, розрадити. Але ні, він цього не зробить, бо якби те побачила Лілечка?.. — А як саме він загинув? — насмілився запитати, мовлячи про себе: «Та вже будь-що-будь». — Просто… я не зможу цього пережити й перебути. Змиритися з цим не зможу ніколи! — заквоктала дівчина, наче курка на сідалі, мовби й не розчула запитання Сави. Говорила своє. А хлопець слухав. «Добре, що в істерику не впадає», — подумав іще. — Чого саме мені така доля судилася? Чого саме на мене стільки страждань насипалося? — лепетала незнайомка, плачучи. — Спершу татко помер: ще малою мусила з ним розпрощатися, потім дядька Мішку в тюрму запроторили, де пропав, бідолашний… Я його так любила… А тепер-от Андрійка не стало. Не стало! Забрали від мене і його! — ридала. — Нащо тепер мені ті коси довжелезні?! Нащо взагалі теперка жити?! Не треба! Не хочу! Не буду! — скрикувала. Сава й поворушитися не смів. А дівча вело своє. — Він до неї ходив довго, більш як рік ходив, — плела словесні кошелі, годі було й розтовкмачити, що й до чого. — Вона ж бо — царівна! А я хто? Я — ніхто. Як люди казали, виплодок маленької жінки. Дитиня сліпця. Чудо горохове, що звалилося на двох калік хтозна-звідки… А вона — як намальована! Я й сама те знаю і бачу… Вивчилася аж на лікарку. Білий халат, біла шапка, білі руки… А я хто? Повариха з дипломом петеушниці. Каструлі в школі мию. Котлети з хліба, бо таким є державне м’ясо, для невдячних школярів ліплю, — витерла махровим рукавом мокроту попід носом. Сава тим часом аж відчув аромат м’ясних смаколиків, бо з хліба котлет таки не уявляв. «Ліпше про котлети не казала б», — кинув думкою. — Вона завжди була найкрасивішою! Найкращою! Відмінниця у школі, співуха на ціле село, в’язальниця, вишивальниця, ще й вродливиця неземна! А тут — уже й лікарка, рятівниця всіхня й помічниця незамінна. Не ходила на свій медпункт, а пливла, як та лебідка. Тільки не біла, а чорнокрила. Бо не було в ній добра до нього. Їй би лише познущатися з того свого простака кавалера. Він їй — душу, а вона йому — насміхи. Він їй — серце, а вона йому — побрехеньки. Сава нарешті дійшов, про що йдеться. Золотоволоска про коханого Андрія мову вела та якусь його зрадливу полюбовницю. «Як же він загинув?» — не полишала Саву цікавість. Але він мовчав. — А їй що? Вона раз у раз до району їде, навіть в область на всякі наради. А там хіба такі простаки, як Андрій? Аякже! Ясно як білий день, що там такі ж білорукі красунчики, як вона сама! А він страждає, метається, як той щур у западні, спокою не знає… Сава зауважив, як цієї миті дівчина забула про сльози і її обличчя раптово обтягла маска з виразом ненависного людиська. — Потім сам мені признавався, що вона його до хати тільки через вікно впускала, щоб батьки не бачили, з ким кохається. А на ранок так само через вікно випускала, щоб він, як нишпорка, між деревами в садку чаївся, непоміченим додому вертався… Він же до неї пішки приходив із сусіднього села, дванадцять кілометрів ішов! А часто й біг! Такий дужий був… Андрійко мій, який же він був дужий, — знову захлипала. — Зимою купався, як ті безстрашні моржі, влітку на турніках підтягався, м’язи, гой, які мав, такі хіба по телевізору показують! Який же він красень був, Андрійко мій! Я не можу змиритися, що його не стало, я того не витримаю! — вдарилася в сльози, але ненадовго. — Хіба їй треба була його любов?! Як вона не дозволяла йому підводою до хати під’їхати, приказувала, щоб навіть велосипедом не їздив, бо то не почотно! А їй треба, щоб усе було почотно! Все, до останньої крапельки, — про плач призабула. — Ні, їй тільки його дужість потрібна була, його тіло міцне, як у дуба, його зріст, як у величного правителя, його хоріство^[11]. — Дівча знову заскиглило, мов цуценя, видно, вкотре стали перед очима обриси коханого. — То вона йому на смерть поробила, — злісно додала. Сава зважився, торкнувся її плеча. Але враз відсахнувся. Укмітив — ніщо цій бідоласі тепер не зарадить. Хіба говоріння. Юнак відійшов і, обпершись об холодну лікарняну стіну, продовжив слухати. «Най ліпше говорить, ніж з вікна кидається», — вирішив. — Мене він запримітив, хоч і був тоді п’яний упень, — захлинаючись слізьми, заквоктала золотоволоска. — Напився з горя, бо вона послала його далеко, — то він так розказував, — і сидів за столом у нашому барі сам-самісінький. Потім подивився на мене так сумно, так печально, що, здавалося, на дні відчаю потонули його зобиджені очі, вже й не виберуться з того болю… Сказав тоді: «Чесько, ходи, тутка-во вип’єш зо мною». А я й не постидалася. Він мені ще зі школи наравний^[12] був. Бо як такий, як Андрійко, може не подобатися?! Як його сама Маріанна, ніби намальована, біля себе мостила, до його губ, як та п’явка, приклеювалася… Я тоді покинула дівчат, підсіла до його столу. А він каже: «Ніколи не топчися по любові, Чесько, бо то тобі не виноград, щоб його на вино перечавлювати. То тобі вельми рвучка і крихка штука. Згубиш — більше могтимеш не знайти. Моєї любові вже нема, її на дрантя передерли. А ти свою бережи, як маєш… А вже маєш?» — спитав. Я мовчки крутнула головою, що, мол, ні, не знайшла ще, але раптом проронила: «Угу, є вже!» То я його мала на увазі, Андрійка, то я йому, чи найперше собі, в тій любові призналася. Він того не розчув, лише проголосив: «За твою любов, Чесько, і випиймо!» І ми випили. Й одну стограмівку, і другу… Я тоді вже училище закінчувала, мати до клубу пускала, хоча пити горілку ще не дозволяла. Але тієї ночі нічого мені од мамки не перепало. Вперше її не послухалася, розчарувала, однак вона змовчала, коли я додому геть хмільна прийшла. Щоправда, потім на ранок таке сталося… Не забуду ніколи, але то вже лишиться між мною і мамкою… Стидно мені було, та я Андрійкові не могла відмовити. Я його над усе хтіла розрадити, щоб йому легше стало. Потім і додому його завела. А сама… Кепсько тоді вночі малася, кажу ж, бо мамка чогось не насварила, а треба було. Мучило мене її мовчання. Але головне, що вранці ми порозумілися, більше мамка не гнівалася. Її ж любов до мене — справжня і міцна, як ото шафа дубова! Сто літ генде в баби Секлетки така стоїть, і однакова! Ні-ні, мамина любов — то не дрантя, що хутко рветься. — Золотоволоска підтягла носом і зирнула на Саву. Видалося, тільки тепер вона розторопала, що не з собою балачку веде, а зовсім із чужим хлопцем. Витерла сльози і звела очі на слухача, обдала його дивним мовчанням. Нині позирки її темних, як барва криничної глибочіні, очей були не гнівними, а чи не вперше — приязними. — Якби ти знав, яка в мене класна мамка! — зненацька випалила дівчина.
4

Десь за півгодини вони почувалися наче добрі знайомі. Сава тішився, що йому не треба нікого рятувати від смерті, а його співрозмовниця, чи то пак розповідачка, знайшла кому вилити своє горе. Вперше Чеслава відкривалася не досвідченій матері, яка добре знала життя, бо була ним і бита, й обласкана, а тепер хворіла та стерегла дім, навіть не старшому і не менш знаючому чоловікові, яким був дядько Мішка, нині покійний… Цього разу небайдужим слухачем виявився хлопець її віку. Бо Чеславі теж двадцять другий минав. «Толковий ніби хлоп», — поміж тужних її зойків гайнула і добріша думка. — Здається, що Андрійкова смерть — то найбільше горе, яке мені судилося пережити. — Цими думками золотоволоска поділилася, вже сидячи на дивані у просторій кімнаті без дверей, що її лікарняні пацієнти називали телевізійною, бо там стояв телевізор. Час до часу хтось із недужих приходив, умикав його, клацав на три кнопки, бо саме стільки тут було каналів, і йшов геть — уже давно не можна було в тій телевізії побачити чогось розумного. Інший відвідувач засинав, сидячи на дивані, але хутко пробуджувався і прошкував до палати, де мав лігво хоч незручне, втім на певний час своє і призвичаєне. Тепер у телевізійній сиділи тільки Сава та його нова знайома, яка, не втихаючи, плакала-зітхала. — Таткову смерть я вельми тяжко переживала, — почала розкриватися перед парубком, наче пролісок під сонцем. — Довго мучилася, коли й дядька Мішку міліція пов’язала: мо’, з півроку. Він же там у тюрмі і вмер… Ох-ох! Але без Андрія не відаю, як далі жити, не бачу, крім того, що ми разом, нічого перед собою. Та й не хочу бачити чогось іншого, не хочу, — тяжко зітхнула. — Потроху, але мусиш, хоч і не хочеш, — мовив на те Сава. — Не хочу, не хочу, не хочу! — вмилася рясними слізьми. Сава допіру добре-добре роздивився, що в білявки на правій щоці, біля вушка — темна, кольору шоколаду, завбільшки з двадцятип’ятикопійчану монету родимка. Формою вона цілковито скидалася на мальоване серце, що часто зображають на всіляких листівках, зокрема й на валентинках. Юнак неабияк здивувався, бо якби спробував вивести щось подібне, приміром на шкільній дошці перед учнями, то так рівно й доладно не зміг би ті краї окреслити. От що то природа! Та ще й дівоча! «Гарно, ніж навпаки», — виснував, відвівши погляд від диво-плямки. Шоколадне серце побіч золотої сережки, що миготіла на витонченому вусі дівчини, направду її прикрашало. Бо вельми гармонувало з очима кольору добірної кави — такого ж насиченого й розкішного. А що обличчя цієї плаксухи досі нівечили сльози та розпач, то роздивитися його риси так само уважно поки було ніяк. — Якраз сьогодні вранці я почув історію від дядька Миколи, сусіда по обідньому столу, може, бачила, сивий такий, — мовив Сава. — Колись смерть доньки скосила його, як серп лободу, та він мусив устати, інакше хтозна, чи дожив би донині… Він казав, що якби легше сприйняв той гіркий пережиток, то тепер був би здоровіший. А так… Тиняється лікарнями від літа до літа. І кому від того добре? Треба себе берегти, — додав уже власні повчання-висновки. — Буває в житті, коли нема на кого надіятися, лише самому треба зуміти про себе подбати, — виправився. — Бо кому ти хворий тре’? А без когось… Хто ти сам, без когось? Навіть сніг потребує морозу, щоб бути… Хлопець раптом згадав, що кохана Лілечка за тиждень так і не навідала його в лікарні. Авжеж, вона шукає роботу в місті. Але якби, борони Боже, трапилося яке лихо з нею, то Сава кинув би і будь-які справи, і родину та помчав би стрімголов рятувати-втішати свою любу кралечку. «Певно, вона вельми зайнята», — пояснив сам собі. Поки це думав, золотоволоска мовчала. Зирила долу, повік не здіймаючи. Видавалося, нині вона творить витинанки з тьмяного орнаменту, що прикрашає колись темно-коричневий, а тепер вичовганий до мутного і бляклого тону лінолеум. — Минуло два тижні, а я ні на що й ні на кого дивитися не можу, — заговорила врешті. — Все в землю втуплююся, лише вона переді мною: так, ніби ліг під ноги весь мій світ, ніби цілісіньке моє життя в землі закопане. Разом з Андрійком… І татком… І дядьком Мішкою… Куди б не йшла, то все ницьма. Не людей — тільки підошви від їхнього взуття бачу. Буває, наче в тумані роздивляюся їх. Усі такі різні: великі, малі, вичовгані і стоптані, з дірками навіть, а є новесенькі й лискучі… Рідко ті підошви малорухливі, хіба ті, що від дешевих і старих тапочок чи босоніжок викривлених, але зручних, бо, мабуть, одних-єдиних на майонтку[13]. Але немає між усіма тими підошвами просвітку, одна, знай, тьма… Ще — суєта. І курява… Всі кудись спішать. А їхні власники навіть не задумуються, що насправді в один бік прямують, до одного місця зустрічі крокують, — озвучила свої міркування юнка. — Тож чи треба старатися себе зберегти, як кажеш, коли знаєш, що ти — одна серед мільярдів пар підошов, які рано чи пізно зносяться? — мовила запитально. — Як тебе звати, до речі? — зиркнула крадькома на слухача. — Сава, — відповів хлопець. — Таке цікаве ім’я, — прокоментувала байдуже. — А мене — Чеслава, — додала. — Нічого собі, — промовив із усміхом. — Он де — цікаве ім’я! Нетутешнє… — То так мамка мене назвала. Бо з дитинства найбільш важливим був для неї вислів «чесне слово». Вона рідко його проказувала, але ніколи — здуру. Тільки коли в чомусь клялася або щось важливе комусь обіцяла. От і сказала таткові, що коли народиться в них дитина, то назве її Чеславом або Чеславою. Хоча я знаю, що ці імена від зовсім інших слів утворені — «честь» і «слава». — Класна історія, — відказав Сава. — А я й не питав своїх ніколи, чого мене так назвали. Сава та й Сава. Знаю, що нікого в селі більше так не звуть, я один такий, — усміхнувся. — А звідки ти? — спитала Чеся. — З Мовчанівки. — О, та це ж село, куди багато наших хлопців женихатися їздить, — здивувалася дівчина. — Давно кажуть: «У Мовчанівці — невістки, в Полотнищі[14] — женихи», — навіть це сумно проказала. — О, то ти з Полотнища? — Сава й собі здивувався, бо деяких людей із цього села знав. Полотнище з сусіднього району направду славилося вродливими та завидними кавалерами-женихами. Та ще більше — мальовничими краєвидами. Їхали подорожні звідусіль, аби тамтешніми річковими й озерними красотами помилуватися, лісами та березовими гаями прогулятись… Як по гриби, то тільки в Полотнище! Як на рибу, то теж у Полотнище! Біля озера відпочити, в чистій воді попірнати, на катамаранах покататися, у човнах поплавати, навіть палатки розбити поміж плакучих верб і крислатих вільх на кілька днів — усі, знай, до Полотнища безугавно поспішали… І картопля там родила найліпше, і цибуля така, що дай Боже! І морква, й помідори, і перці з огірками… Заготівельні машини цілорічно в цих краях перебували, на добрих господарів з полів чекали… Багатим був край, де виросла золотоволоска. А в Мовчанівці що? Ні добрих доріг, ні річок зі ставками, ні близьких лісів. Хіба рови й канави, та й ті штучні, бо завдяки меліорації з’явилися: вельми вже болотистою одвіку була тут місцевість. Замість чорнозему — один тільки торф. Часом і в ньому родилася така-сяка картопелька й городина, але смаку в ній катма: для доброго врожаю не така земля потрібна. Потерпали мовчанівці, що й казати. Нажите старалися збувати, а для власної споживи смачніші продукти на базарах скуповували. Молодь здебільшого в міста виїжджала, дідівські хати продавала або й напризволяще покидала. А дівчата, знай, лише полотнищенськими замужами марили, лише на тамтешні добрі землі хотіли переїхати, аби славно хазяйнувати, не задарма на полях спини гнути — будинки великі зводити, дітей поміж вабливих краєвидів ростити, лакомими наїдками ублажати… Сава спом’янув навіть, що ненька його коханої Лілечки, секретар голови Мовчанівської сільської ради Світлана Микитівна теж частенько до Полотнища навідується, бо там живе її рідна сестра Наталія. Крім цього, його майбутня теща дотепер вирізняється, як і її доня Ліліана, яскравою вродою: не був завадою сій жінці ні вік, ні сільська робота, ні відповідальна посада… «Гени такі! Така порода! А то все: село… робота… перевтома… ні на що більше нема часу», — думав, бува, Сава, дивлячись на понурих, аж стемнілих із виду, рідних мамку та найстаршу з сестер і слухаючи їхні безупинні нарікання-жалоби. Зненацька золотоволоска прикипіла поглядом до дивини, що сміливо, хоч і криво, ступала коридором їхнього алергологічного відділення. — Мамо! — не зволікаючи, дівчина підхопилася з дивана й метнулася з телевізійної. Сава ледь не ковтнув язика, коли побачив чудо-людину, яка впевнено прошкувала вкритою лінолеумом коридорною долівкою. Завдяки чималій білій паці волосся та довгій, до п’ят, спідниці зрозумів, що то жінка. Але вона була завбільшки… Хлопцеві найперше вплило в голову, що ця людина-карлик навіть не вибралася б на дерев’яний табурет, який він улітку збив для матері, аби вона могла зривати вишні з середніх, як казав, гілляк. Бо була та жінка, як отой змайстрований ним табурет! Бігме! Так думав Сава. «Ну, — припустив Нагорний, метикуючи й розглядаючи дитино-людину, — може, ледь-ледь вища за кухонний стіл, який тричі на день збирає нас, хворих, довкруж себе… Бо десь із метр тої людинки, не більше…» А коли до жінки підскочила русалка й упала на коліна, щоб обійняти й обцілувати, Сава зрозумів, що дивачка зростом, наче семирічне дитя. Бо мав він сестричку Ганю, якій саме стільки стукнуло. «Точно! Мати золотоволоски, як моя наймолодша сестра, — постановив. — Метр із мацюпусіньким гаком!» Хлопець звернув увагу на руки диво-жінки. Дрібненькі й коротенькі пальчики були загнуті купочкою всередину й, наче продовгуваті пелюстки, хилилися до центру пуп’янка-долоні. Навіть коли вони випрямлялися, то однаково залишалися напівзігнутими. Певно, такою була їхня манюня природа… Вкотре глянув на зачіску. Густі й широкі пасма волосся вкривали чималу, як для цієї дитино-людини, голову і були зв’язані на маківці у високий хвіст. Хвиляста гривка спадала невисоким чолом і підкреслювала злегка підведені чорними стрілами дрібні очиці. Ніс у жінки був витончений, губи пухкі, хоч і не нафарбовані. Загалом обличчя маленької матері годі було назвати потворним. Радше миловидим. Однак де й поділася та зугарність, коли Сава роздивився її стан, що скидався, прости Боже, на качиний. Юнак виснував таке після того, як жінка на мить повернулася боком і він запримітив, як вигулькнули її вельми відстовбурчені чи то стегна, чи то сідниці, чи все разом узяте. Довга чорна одежина ховала той секрет у собі. Втім, коротенькі до неможливого, бо це таки очевидячки, ноженята були встромлені в чималий, дупатий, як сказав би Савин батько, зад, який при ходьбі так випинався й перекочувався з боку на бік, що здаля ввижалося, ніби чеберяє качечка. Щоправда, величенька. Одначе кривенька. Як у тій казці. Бо, йдучи, ця жінка помітно вихилялася в обидва боки: певно, одна нога була коротша, а друга довша… Хтозна, де ховався живіт цієї маленької матері, адже виглядало, що з невеликих груденят виростають ноги, ніби пришиті якимись невидимими нитками до такої ж незграбної, як усе решта, спини. Шиї видко теж не було: вона ховалася за високим комірчиком білосніжної блузки. Ця одежина була куцою та вузенькою, звісно ж, дитячого розміру, проте диво-жінці — саме в міру. Поверх сорочки була накинута вовняна безрукава тілогрійка. «Але й то ще терпимо, — подумалося Саві. — Бо як змиритися цій бідній людині з такою нерівною спиною?!» Під сіруватим жилетом, що вкривав дугоподібну спину жінки, одна з лопаток, вдвічі більша за другу, стриміла так, ніби великий і шпичастий горб. «Це щось неймовірне! — тихо мовив до себе Сава. — Як ця дитино-людина могла виносити отаку білокосу хорошуху?!» — Піймав себе на тому, що таки добачив у золотоволосці гарну дівчину. Допіру вона крокувала до своєї палати, поклавши руку на плече (ой, людоньки!) своєї манюньої матері-дитини. 5

Сава не зміг того всього проґавити, тому вперше в житті наважився скоїти грішне — підглядати й підслуховувати. Двері палати були прочинені, тож він узявся зазирати у шпарину одним лиш оком і дослухатися до того, що відбувалося всередині, одним лишень вухом. Чеся лежала на ліжку, розкинувши ноги, як на гінекологічному кріслі перед лікарем. Якийсь час вони були зігнуті в колінах і вкриті полами халата, а по тому, як мама-дитина мовила: «Кицюню-доню, покажи, що з тобою зробилося, що то до тебе таке паскудне причепилося», — дівчина оголилася. — Ох! — плеснула в дрібні долоні мала жінка. — Чого то тебе так обсипало саме на ногах, квіточко люба?! — спитала, роздивляючись доччину алергію, що буяла на внутрішній стороні стегон багряними трояндами-кірками, в’янути й не збиралася, хіба квітнула все новими почервонілими висипами. Вони лущилися і від постійного чухання сочилися та кровили. — Угу, мамко, то так сталося зі мною через стрес, — відказала донька. — Лікарі такий діагноз поставили, — додала. — Ой, доню-доню, моя ж ти кицюню. — Диво-жінка взялася вкривати ноги доньки лікарняним простирадлом. — А чи ти не переспала з ним, квітю любесенька? Чи ти вбереглася, птасю дорогесенька, до весілля? — захитала пишною пакою, не зводячи очей із доччиного обличчя. — Бо, може, то од того таке лихо з тобою приключилося?! Може, він вже проник у твоє тіло чистісіньке, гой?! — Мамко, то ж ви знаєте, що ні, то нащо питаєте? — спокійно відповіла золотоволоска. — Ой, доню-доню, а до мене сьогодні вранці баба Гапка приходила та такого нарозказувала, що я їй ледь не повірила… Квітю-доню, а люди кажуть, що він таки добрався до тебе. — Жінка вмить зачала плакати. — Невже ж ти, доню, йому віддалася? — Мамко, ясно, що не віддалася. — Дівчина навіть губи звела у півусміху, щоб заспокоїти неньку. Та мати не вгамувалася. — А чо’ мені таке заповзялися розказувати, відкіля така слава дурна до тебе вчепилася, доню?! — Мамко, та ви хіба Гапки не знаєте?! Та вона такого понавигадує! І що — вірити її побрехенькам?! — І тепер Чеслава до тривоги не вдалася, трималася спокійненько собі. Тим часом мати зненацька взялася завивати: — Квітю моя люба, Чесько дорогенька, як же мені тобі повірити?! Як повірити, коли люди гинче[15] кажуть?! — Неправду ваші люди кажуть, мамко. — Ой не кажи так, бо ж усі люди добрі, доню, всі під одним Богом ходять, як одного батька діти… Мене знаєш, що мучить? Що мені, бідоласі, зробити, як мені вспокоїтися, впевнитися, що таки неправда те, що кажуть?! — Повірте мені, мамко, та й усе, — відказала Чеся. — Бо я хоч і слаба була, хоч лежала з гарячкою до сорока, але мусила з ліжка схопитися, приїхати до тебе в область аж за сто кілометрів, хоб почути від тебе, дитинко ріднесенька, що неправда те, що кажуть. Я ж тебе так берегла, я ж тобі так довіряла, так догоджала… Як ти могла так учинити, квітю моя, душе моя?! — вибухнула надривним плачем. — Мамко, нічого не було, кажу ж вам! Чого ви мені не вірите? Я ж вам правду кажу! — Чеслава неабияк розтривожилася. — Я не переживу того, що ти, моя квітю, нечесна вже допіру, гой! — прикрила очі куцими долонями, далі хлипаючи. — Чого ж ви мені не вірите, мамко? — й собі заплакала золотоволоска. Відтак підвелася, обняла матір. — Прийшла вранці Гапка й давай тараторити, що ти з Андрієм переспала, бо так люди кажуть, — продовжила жінка-дітвак. — Я собі те як уявила, ой-ой, дитинко! — крутнула головою. — Чи для такої неслави я тебе годувала-ростила?! — Мамко, ну мусите повірити, що нічо’ не було, бо Андрій мене справді не торкався, чесне слово! — випалила дівчина, захлинаючись од сліз, бо вельми ображеною відчула себе. — Ой поклянися, дитинко, моєю смертю, хорошенька моя, поклянися, тоді повірю, — проказала жінка. — Мамко, ви ж мене назвали Чеславою від слів «чесне слово». Бо ви цим словам, як ніяким іншим, завжди довіряли… Невже думаєте, що я би здуру їх зараз казала? — Ой поклянися моєю смертю, — провадила своє кривенька качечка. Золотоволоска встала з ліжка, опустилася навколішки перед матір’ю, глянула їй прямісінько в очі й серйозно проговорила: — Клянуся, мамко, вашою смертю, що я — незачеплена. Ні Андрієм, ні жодним іншим хлопцем. — І хай я завтра вмру, як ти збрехала, птасю, — додала диво-неня, затим взялася хутко втиратися од сліз чималим носовиком. Видно було, що таки вспокоїлася злегка. А чи правду сказала донька, завтра дасться знати… 6

Сава нинішнього дня навіть снідати не спромігся встати, так кепсько почувався. Лікар на обході зауважив, що від учора відлущування та сухість шкіри посилилися, зона ураження збільшилася. Юнак і сам відчував, що свербіж став інтенсивнішим, надокучливішим, а свіжі висипи дражнили нерви. Він аж задумався на мить, чи не причина тому нездоров’ю — його абияка телефонна розмова з Лілечкою? На жаль, учора ввечері їм чи не вперше довелося розсваритися. — Так, Ліліано, мені вже ліпшає, — нещирою правдою відповідав на запитання коханої про самопочуття — спокій її беріг. «То ти до неділі не видужаєш? — чув у слухавці. — Але ж ми збиралися разом іти на весілля до Олі Циганової, моєї однокласниці!» — підвищувала голос його любаска. — То ж я не винен, Ліліано, що невчасно захворів, — відповідав на те Сава. «Якось вельми часто з тобою щось невчасне стається, — дослухався вже до стишеного говору такої милої серцю дівчини. — То в тебе раптово батько пиятикою захворіє, то малі покалічаться і в лікарню мусиш із ними їхати, то ще якась бідося… Саво, чого я мушу сама на сільські беседи^[16] ходити? Так, ніби в мене хлопця немає», — хникала. — То ж не завжди сама, Лілечко, — і собі тихо відказував юнак. «Гм-м-м, — чув у слухавці сердитість. То так гнівалася його Ліліана, бо не любила, коли її кличуть Лілечкою. — Не знаю, Саво, як піду й цього разу сама на весілля, то вже Колька Циганів точно проходу мені не дасть», — говорила кохана дошкульне. Знала, що Сава ні до кого її не ревнує, лише до цього задаваки, старшого на кілька літ рідного брата нареченої Олі, що то в неї весілля мало бути. Колька Циганів не раз клинки підбивав до Ліліани, чий рід у селі прозивали Мальованим, бо такими вродливими зростали всі, хто в нім народжувався. Ще Ліліаниного діда Микиту так прозвали, бо красенем був на всю округу. Відтоді й причепилося те прізвисько до його дітей, мовби оводи до зіпрілого у спеку коня… Сава, зітхаючи, відказував на те Ліліані: — Як уже буде, так буде. «О, то й добре! — сердилася дівка. — Як ти мені таке кажеш, то хай так і буде! — кричала. — Хай забирають у тебе твою Ліліану, як вона тобі вже більше не дорогоцінна! А я й не опиратимуся цього разу, щоб ти знав!» — сипала погрозами і врешті кинула слухавку. Зле почувався Сава. Ой зле. Не хотів він із коханою сваритися. Бо любив її сильно. Однак рідко в коханні своїм зізнавався: не вважав, що має частіше те робити. Почув був якось од діда свого Данила: «Що більше чує, то менше шанує», та й притих із одкровеннями перед коханою. А насправді Сава соромився. Коли тільки збирався щось полюбовне проказати, то ставала йому впоперек горла величезна грудка, розпухала в тім місці, де адамове яблучко, й годі було повз оту перепону якісь слова зсередини проштовхнути. Застрягали вони, гейби^[17] авта з мотоциклами на вулицях його села після дощу: такими непроїжджими ставали ті дороги-рівчаки, скидаючись на суцільне болотяне місиво… Зліг Сава. Хіба про золотоволоску згадував. Чи то ні, не про неї, а про її карликового зросту матір.
***

Після неньчиних відвідин Чеслава й собі занедужала. Крім того, що почервоніння та висипи вкривали її ноги, тепер вони почали з’являтися на грудях, плечах і шиї. Дівчина дедалі частіше чухала шкіру, через що роздерті ранки пекли, кровоточили, а краї уражених ділянок розросталися. Але теперечки, хоч і лежачи, дівчина скидалася на обпеченого кип’ятком дітвака, який не може дочекатися одужання, аби плигнути з ліжка й поскакати до друзів грати у м’яча чи інші забави. Бо, як не дивно, покінчувати з життям Чеславі перехотілося. Навпаки, де й узялося бажання якнайшвидше одужати. І причина тому — не лише материна неосяжна до неї любов,