Права країн Східної Європи (на прикладі Угорщини)

Першою «революцією з прикметником» напевно слід вважати «оксамитову революцію» 1989 року в Чехії, коли опозиція на чолі з В. Гавелом змогла ненасильницьким шляхом усунути комуністів від влади та вийти з-під впливу Кремля. Революції навіть у своєму незавершеному вигляді досягають глибокого зрушення у свідомості людей. Звичайно, неуспішну революцію можна назвати „бунтом”, заворушенням”, що зазвичай і роблять ті, хто її придушує. Але думка її учасників важить не менше, а історія розставляє остаточні крапки над „і”. Революційність тих подій – не стільки в інституційних результатах, скільки – в особливостях процесу і змінах у соціальній психології: залученні широких верств народу, рішучій націленості учасників масових політичних акцій на розвал старого ладу, на повалення влади з (можливим) застосуванням насильства, в змінах у суспільній свідомості.

Особливо зростає роль народно-демократичних сил у багатьох європейських країнах і на теренах СНД після низки мирних, оксамитових революцій наприкінці ХХ — на початку ХХI ст.

«Оксамитові революції» в Східній Європі, та й сам розпад СРСР значною мірою були «справжніми» революціями. Інакше кажучи, вони відбувалися досить спонтанно. Понад те, вибори були результатом цих революцій. У нас все сталося навпаки — революція була викликана виборами. Влада не намагалася скасувати чи заборонити вибори як такі, а прагнула повернути їх перебіг у свій бік. За такої ситуації політика влади виглядає як порушення, нехай і масове, чинного законодавства. Порушники потрапляють під дію Кримінального кодексу, і політична відповідальність, формою якої є люстрації, загалом тут ні до чого. До того ж закон передбачає недопущення порушників до процесу виборів у майбутньому, що вже є формою тієї самої люстрації.

До моделі "оксамитової революції" найбільше тяжіє Угорщина, де застосовується консервативно-неоліберальна теорія з поступовим відходом держави від домінування в економіці та переходом до ринкових відносин, що розпочався ще у 80-х роках. Характерною рисою початку 90-х років в Угорщині став високий рівень соціального захисту населення, хоча це призвело до зростання бюджетного дефіциту, що становив у 1994р. 8-9% ВНП. Польща та Чехія розпочали реформи за моделлю "шокової терапії". Через складне макроекономічне становище першою було обрано шлях швидкої та активної стабілізаційної стратегії, тоді як Чехія мала змогу відразу здійснювати стратегію лібералізації та структурної перебудови. Тому у цій країні темпи економічного відновлення були повільнішими, ніж у Польщі, однак показникиінфляції та зайнятості - значно кращі. Це, безперечно, сприяло розширенню соціальної бази реформ та їхній ефективнішій реалізації.

77. Політика "трьох червоних знамен" та "культурної революції"" в КНР.

Особливу роль у створенні та об'єднанні революційних організацій Китаю відіграв випускник гонконгського медичного коледжу Сунь Ятсен (1866-1925). Добре освічений і широко ерудований Сунь Ятсен, що побачив світ, намагався поєднати у своїй особі та своєму вченні традиції класичного Китаю й необхідні нововведення, запозичені із Заходу. На поч. XX ст. він висунув гасло "трьох народних принципів" - націоналізму, народовладдя та народного добробуту, що мало стати консолідуючою загальнонаціональною програмою повалення іноземної маньчжурської династії, встановлення демократичної республіки і справедливого розподілу землі між селянами.

У сільському господарстві політика "трьох червоних знамен" виявилася у створенні "народних комун" - великих воєнізованих колективних господарств із гранично усуспільненим життям їхніх членів, аж до домашньої птиці та посуду.

Угруповання Мао Цзедуна вдалося до проведення так званої "культурної революції", що мала ліквідувати чотири пережитки минулого, які нібито гальмували розвиток Китаю: культури, звичаїв, поглядів і звичок. Це прикрило б відвертий геноцид колишніх соратників Мао, які насмілилися виступити із критикою режиму. Наприкінці травня 1966 р. у гімназії при Пекінському університеті було створено перші загони хунвейбінів ("червоногвардійців"), які взялися за практичне здійснення завдань "культурної революції", у грудні до них приєдналися молоді робітники - цзаофані ("бунтівники"). Убивства та знущання над "ворогами Мао" китайська молодь поєднувала з варварськими розгромами вузів, музеїв і бібліотек, знищенням культурних та матеріальних цінностей. "Культурна революція", що з перервами тривала до самої смерті Мао Цзедуна 9 вересня 1976 р., обійшлася китайському народові, за офіційними даними, в 500 млрд. юанів, від репресій постраждало більше 100 млн. чол., у тому числі загинув Голова КНР Лю Шаоци. Ці трагічні події відбили нездатність тоталітарного режиму цивілізованим способом вирішувати численні проблеми китайського суспільства.