Виборча система в Англії на поч. XIX ст. - архаїчність та нелогічність. Вимоги її реформування

Англійський парламент поч. XIX ст. був виразником інтересів верхівки земельного дворянства та фінансової олігархії. Верхня палата - палата лордів - складалася з тримачів спадкових титулів та ієрархів панівної англіканської церкви. Нижню палату общин обирали виборці в округах, діюча система виборів була антидемократичною і нелогічною. Так, у 1816 р. з загального числа 658 депутатів 487 були обрані в «гнилих» або «кишенькових» містечках. Таку назву дістали ті виборчі округи, де виборів практично і не було. Містечко могло отримати королівський привілей надсилати до парламенту одного чи двох депутатів ще у XIII-XVI ст. Проходило кількасот років, містечко вироджувалося у звичайне село або навіть луг чи болото, а право зберігалося.

Високий майновий ценз, встановлений для виборців, призводив до парадоксів і курйозів. Так, у графстві Б'ют з 14 тис. населення право голосу мав 21 виборець, а назагал у типовому «середньому» англійському містечку 12 виборців обирали 2 депутатів. Згідно з Актом 1710 р. майновий ценз для пасивного виборчого права був збільшений до 600 фунтів річного доходу у графствах та до 300 фунтів - у містечках. Траплялося, що містечко просто продавало місце у парламенті з аукціону, оголошення про такий аукціон відкрито друкувалися у газетах. Крупні аристократи у межах своїх володінь де-факто призначали депутатів парламенту. Так, герцог Норфолк мав право призначати 11 депутатів, стільки ж мав і герцог Ньюкастл. Королі контролювали в обох палатах парламенту уже сотні місць - за рахунок чиновників, які повністю залежали від службових доходів. Так, король Георг І контролював 271 парламентське місце, Георг II - 257.

Привілейовані містечка розподілялися на території країни нерівномірно. Зокрема, графство Корнуеллс посилало аж 44 депутати від 165 тис. населення. Для порівняння, півмільйонний Лондон мав усього 4 місця. Оскільки саме парламент вотував податки і бюджет та фактично контролював уряд, представництво в законодавчому органі ставало для стрімко зростаючої буржуазії не лише справою принципу і престижу, але й великих грошей. Міг у перспективі виграти від перерозподілу місць у парламенті і робітничий клас Англії.

Вимоги реформування: Велике значення у боротьбі за парламентську реформу мала пропагандистська діяльність дрібнобуржуазного демократа Генрі Гента та статті публіциста Вільяма Коббета, видавця «Щотижневого політичного журналу». Саме вони почали поширювати ідеї впровадження загального виборчого права. Мітинги і демонстрації з вимогою реформ розпочалися у 1819 р.

39. Виборчі реформи XIX ст. в Англії та їх значення для утвердження принципів демократії та конституціоналізму.

І етап реформування. Акт про поліпшення народного представництва в Англії та Уелльсі 1832 р. позбавляв місць у парламенті 56 «гнилих містечок» - ті міста, де налічувалося менше 2 тис. мешканців (загалом 111 місць). Поселення з числом жителів від 2 до 4 тис. чол. почали обирати лише одного депутата (ще 32 вивільнених місця). Таким чином, вивільнилося 143 місця в парламенті. Промислові міста, що виросли за роки промислового перевороту і дотепер ще не були представлені в законодавчій владі, отримали право посилати загалом 65 депутатів. З метою урівноваження цього посилення позицій промислової буржуазії було збільшено представництво сільських округів у графствах - на 65 місць. Додаткові 13 місць були надані сільським округам Шотландії та Ірландії (а усього з врахуванням «міських» округів ці частини З'єднаного королівства отримали 18 нових місць). Право голосу отримали у містах власники будинків, що приносили не менше 10 фунтів річної ренти, а також винаймачі цих будинків. Виборці у містах мали сплачувати особливий податок на користь бідних, тим самим з їх числа виключалися робітники і міська біднота. В графствах право голосу надавалося землевласникам, які мали понад 40 шилінгів річного доходу. Орендаторам для допуску до участі у виборах потрібно було вносити не менше 10 фунтів орендної плати на рік.

ІІ етап реформування. На доповнення Акта 1832 р. про парламентську реформу був прийнятий закон 1835 р. про реформу муніципальних управлінь. Замість вузьких корпорацій «вільних міщан», тобто в основному верхівки торговельної олігархії, в містах створювалися муніципалітети. Виборці, до числа яких були віднесені усі платники прямих податків, почали обирати радників терміном на три роки з правом переобрання. Така процедура виборів була своєрідним компромісом заможних верств міста з метою недопущення гострого конфлікту між окремими групами міської верхівки.