Створення Організації Об'єднаних Націй. Роль ООН у повоєнному світ

На Кримський (Ялтинській) конференції, що відбулась у лютому 1945 p., керівники держав антигітлерівської коаліції — «великої трійки» — ухвшіили рішення про створення нової міжнародної організації для розв'я­зання проблем післявоєнного світу і надійного механізму безпеки. Конфере­нція 50 держав (у тому числі і Української РСР) розпочала свою роботу 25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско.

Участь України у заснуванні ООН має свою передісторію. У 1944 р. з ініціативи Й. Сталіна Верховна Рада СРСР одностайно ухвалила незвичайне для тоталітарної системи рішення про створення республіканських наркоматів оборони і зовнішніх справ, а також закон, що дозволяв створювати національні військові формування. Ці заходи повинні були створити у світової громадсько­сті враження про крутий перелом у національній політиці Москви, яка досі не давала республікам найменших прав і тримала їх у становищі напівколоній.

Перелічені заходи Москви щодо розширення прав союзних республік, які насправді так і залишились нездійсненими, були викликані зовсім не піклуванням про інтереси поневолених народів. Цього вимагали реалії між­народного становища, які склалися на початку 1944 р. Головною подією, що спричинила цю московську акцію, було формування Організації Об'єднаних Націй. Сталін був вкрай зацікавлений у тому, щоб до міжнародної організації увійшли всі радянські республіки. Таким чином, СРСР мав би більше голосів і відігравав вагомішу роль. Саме для цього й створювалася ілюзія незалежно­сті республік, у тому числі й України. Крім того, постанови служили своєрід­ною рекламою для народів Східної Європи, яким після війни судилося обра­ти соціалістичний шлях розвитку.

Питання про членство країн в ООН вирішувалося у лютому 1945 р. на конференції глав союзних держав СРСР, США і Великої Британії в Криму. Пропозиції Москви щодо членства всіх республік зустріли категоричне запе­речення з боку країн Заходу. Пропуск у члени ООН, крім СРСР, отримали лише Україна та Білорусія як республіки, що найбільше постраждали в ході війни і внесли вагомий вклад у розгром агресора.

26 червня було ухвалено Статут ООН, а 24 жовтня 1945 р. він на­брав чинності. Цей день вважається днем ООН (Організація Об'єднаних Націй). Статут проголошував рівноправність всіх людей, повагу прав людини і основних свобод. Пізніше цей розділ був доповнений ухваленою в 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН Декларацією прав людини. Статут зо­бов'язував вирішувати всі суперечки мирним шляхом, дотримуватися міжна­родних договорів та зобов'язань. Основне призначення ООН, згідно зі Стату­том, — забезпечення загального миру та безпеки в усьому світі. Головними робочими структурами ООН є Генеральна Асамблея, яка щороку збира­ється на свою сесію і приймає рішення 2/3 голосів, та Рада Безпеки (РБ), яка складається з 5 постійних (США, СРСР, Китай, Велика Британія, Франція) і 10 тимчасових членів, що обираються строком на 2 роки Генеральною Асам­блеєю ООН. Сьогодні місце СРСР в РБ посідає Росія. А в число тимчасових членів РБ восени 1999 р. обрано Україну.

Рада Безпеки — дуже важливий постійно діючий орган ООН. На нього покладається відповідальність за підтримку міжнародного миру та безпеки. Рішення ухвалюються на основі принципу одностайності постійних членів і є обов'язковими до виконання всіма членами ООН. В іншому випадку ООН може вдатися до санкцій. У компетенції РБ також функції врегулювання спорів між державами. Крім Генеральної Асамблеї та РБ, ООН має досить розгалужену структуру різноманітних міжнародних інститутів, головне при­значення яких — сприяти взаємодопомозі та налагодженню співробітництва всіх країн світу. Фінанси ООН створюються за рахунок відчислень з ВНП країн-членів. Чим більший валовий національний продукт, тим більші відчи­слення на рахунок ООН. Головні структури ООН розташовані в Нью-Йорку, низка служб — в Женеві та Відні.

Перші ж практичні кроки ООН засвідчили доцільність такої організації. Зразу ж після війни, коли за інерцією ще працював дух компромісів, у діяль­ності ООН виявилися перші успіхи. Так, в 1946 р. ООН домоглася виведення англійських та французьких військ з Сирії та Лівану. У 1948 р. під час першої арабо-ізраїльської війни вперше були використані сили ООН («голубі каски») для підтримання миру на Близькому Сході.

Не раз в ці роки ставилося питання про роззброєння. 24 січня 1946 р. за пропозицією СРСР Генеральна Асамблея ООН створила спеціальну комісію у справах контролю за ядерною енергією. Радянський Союз пропонував ви­ключити з національних озброєнь зброю масового знищення, а всі її запаси знищити в тримісячний термін. В умовах наростання конфронтації це була явно нереальна пропозиція. Водночас Радянський Союз пропонував налаго­дити обмін інформацією про використання ядерної енергії в мирних цілях. У Радянському Союзі в той час йшла гарячкова секретна робота по створенню власного ядерного потенціалу.

Американська атомна політика була сформульована в плані Баруха, ви­сунутому США в комісії ООН у справах атомної енергії в 1946-1947 рр. В основі плану лежала ідея створення міжнародного тресту, який контролював би всі запаси атомної сировини та компоненти, необхідні для виробництва атомної енергії (хімія, металургія, енергетика), і спрямування розвитку атом­ної енергії в мирне русло. Якби план Баруха було ухвалено, без сумніву, не з'явилися б величезні арсенали ядерної зброї і ядерна катастрофа не стала всезагрожуючою. Радянський Союз, що, з одного боку, з пропагандистською метою виступав за заборону ядерної зброї, а з іншого — таємно її створював, категорично відкинув план Баруха під тим приводом, що США корисливо намагаються встановити свій контроль над цією галуззю в усьому світі, однак сам не запропонував механізму зупинки ядерної гонки. Суперечки навколо ядерної проблеми зайшли у глухий кут.

Подібним чином розвивалися також події навколо гонки озброєнь. У 1948 р. СРСР вніс пропозицію про скорочення на 1/3 збройних сил п'яти великих держав. Захід наполягав на ефективному контролі за озброєнням, що в цей час було більш реальним, ніж пропозиція безконтрольного роззброєння, коли жодна сторона нг довіряла одна одній. Радянський Союз не допускав навіть самої ідеї контролю за озброєннями, вбачаючи в ній лише шпигунські наміри Заходу. Тим часом конфронтація посилювалася. Зі зростанням напру­женості та протистояння роль ООН на початку 50-х років все більше зво­диться до дискусійного клубу, до «рішучих і найбільш правильних» заяв конфронтуючих сторін.