Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Політика та мораль

 


 

ПЛАН

 

1. Співвідношення політики та моралі як регуляторів суспільного життя.

2. Теоретичні підходи до проблеми поєднання політики та моралі.

3. Основні положення теорій Г. Лассуелла та Д. Хелда.


Проблема співвідношення політики і моралі є однією з центральних проблем політології. Між ними існує як єдність, так і відмінність. Мораль визначає норми і принципи поведінки соціальних суб¢єктів, які спрямовані на забезпечення цілісності суспільства. На відміну від моралі, політика спрямована на забезпечення цілісності суспільства, пов¢язана з реалізацією основних інтересів суб¢єктів, з проблемою власності та влади. У ній домінують прагматичні моменти: доцільність, ефективність, вигода.

Політика і мораль взаємодіють як форми суспільної свідомості й практики. Етичні поняття – добро, справедливість, чесність, порядність – не лише характеризують політичну діяльність влади, держави, партії чи політика, вони або підтримують, морально санкціонують і стимулюють цю діяльність, або засуджують, блокують.

Політика, яка не має належної підтримки з боку моралі, приречена на поразку. Безчесний політик, для якого понад усе егоїстичні інтереси – тимчасова персона на політичній арені. Втім, як це часто трапляється, він поступається місцем іншому політикану. Політик, який виражає соціальні сподівання людей, керується ними, отримує тривалу підтримку громадськості.

Проблема співвідношення політики і моралі – одна з центральних у політичній та етичній теоріях. Вона була сформульована ще у філософсько-політичних трактатах давньогрецьких мислителів, які вже тоді виявили її складність і неоднозначність.

Згідно з етико-політичним вченням давньокитайського мислителя Конфуція політична влада є відлунням вічних законів неба, носієм яких є правитель. Тому головним принципом політичної та моральної поведінки є сповідування „кожному належне”: „... цар має бути царем, міністр – міністром, батько – батьком, син – сином”.

На думку іншого китайського мислителя Лао Цзи, життя людей не визначається волею неба, а розвивається природним шляхом – дао. Природний закон справедливості має перемогти, людина повинна вірити в це і підкорятися йому. Вчення давньокитайських мудреців сутністю морального обов¢язку вважали необхідність дотримуватися належного.

Полеміку щодо співвідношення політики і моралі продовжили класики античної філософії – Геракліт, Демокріт, Платон, Аристотель.

В етико-політичній доктрині Геракліта домінують аристократичні, антидемократичні схильності. Але він вважав неприпустимою тиранію, виступав за додержання законів: „Народ повинен боротися за закон, як за свої стіни”.

Демокріт тлумачив сутність політичного життя і політичної етики з позиції демократії, яку він вважав найвищою цінністю. Підкорення окремої людини інтересам держави – її моральний обов¢язок, у цьому полягає суть суспільної справедливості. Правитель, який володарює над іншими, повинен насамперед навчитися володарювати над самим собою. Демокріт доводив, що джерело моралі в душі людини, імпульси якої мають контролюватися розумом.

Характерним для концепції Платона й Аристотеля є положення про моральність соціального обов¢язку. Справедливість у Платона – не лише моральна чеснота, а й ознаки соціальної гармонії, суспільної рівноваги. Такої думки дотримувався й Аристотель. Обидва вони ототожнювали політику і мораль: людина живе заради держави, а не держава заради людини. Окремий індивід як носій моральних і політичних якостей „розчиняється у всезагальному”, тобто у державі. Разом з тим у їх поглядах на співвідношення політики й моралі є помітні відмінності. Згідно з Платоном, людина насамперед моральна істота. Їй притаманні справедливість, мужність, чесність. Сукупно вони утворюють внутрішній світ душі людини (мікросвіт). Ідеальна, досконала держава („Політія”) є втіленням цих чеснот. Вона має бути заснована на моральних принципах. Політика – наука про те, як на підставі знання про людину зробити її суспільно корисним громадянином.

Аристотель, розвязуючи проблему взаємин політики і моралі, виходив з іншого розуміння сутності людини. Вона, на його думку, є суспільною, тобто політичною істотою. Моральні якості людини не є вродженими, вони виробляються практичними діями. Аристотель вводить у політичну етику проблему моральної мотивації і свободи вибору суспільної, в т.ч. політичної поведінки.

Проблеми політики і моралі привертали увагу мислителів Середньовіччя. Фома Аквінський, твердячи про божественне походження державної влади, про духовну вищість церкви над нею, відповідно трактував природу моральних норм, сутність етичних принципів. Єдине джерело моралі – всемогутня воля Бога, підкорятися їй – моральний обов¢язок кожної людини.

Політизація моралі, розчинення моральності в політиці, проповідуванні античними мислителями та їхнім послідовникам, наштовхнулися на опір ранньобуржуазних теоретиків політичного життя. Італійський політичний ідеолог Н. Макіавеллі доводив принципову розбіжність політичного і морального світів, в одному з яких, на його думку, панує суспільна доцільність, в іншому – етичні переконання. В реальному політичному житті правитель використовує заради досягнення своїх цілей будь-які засоби, в тому числі й аморальні – підступність, насильство, вбивство, обман тощо. „Мета виправдовує засоби”, – це висловлювання Макіавеллі стало кредом політичного аморалізму (макіавеллізм). Не погоджуючись з тим, що політика має бути аморальною, стверджував, що вона є такою насправді.

Теза щодо протистояння політики і моралі знайшла дальше обґрунтування в творах англійського мислителя Т. Гоббса, який вважав, що суспільство тримається на ворожнечі, адже людина – егоїстична істота, керується законом самозбереження. „Війна всіх проти всіх” загрожує цьому закону. Саме тому люди у договірний спосіб утворюють державу („левіафан”), яка своєю волею і примусом утримує їх від агресивного суперництва, спрямовує до єдиної мети: „Тільки в державі існує загальний масштаб виміру доброчесності й пороків”. Під таким кутом зору мораль начебто розчиняється у державництві, позбавляється її найважливішої функції – бути автономним регулятором людських вчинків, здійснювати контроль над владою.

Інший англійський філософ Дж. Локк, на відміну від Т. Гоббса, стверджував, що від народження люди схильні до добра, є рівними і незалежними. Саме тому вони укладають суспільний договір, утворюють державні інститути і громадянське суспільство, мета яких – закріпити і гарантувати цей закон. Тому „благородна” природа істинної моралі уможливлює „розумний” державний устрій.

У дискусіях щодо проблеми співвідношення політичних і моральних цінностей брали активну участь й українські вчені – філософи Києво-Могилянської академії (С. Яворський, Ф. Прокопович, Й. Кононович-Горбацький, Г. Кониський), які надавали особливого значення моральним засадам громадсько-політичного життя, підкреслювали наявність у людини «свободної волі», здатності «вибирати те, що стосується мети» (Г. Кониський).

Концепцію «громадського гуманізму» представляли українські мислителі ренесансної доби, серед яких виділявся С. Оріховський-Роксолан. Держава, на його думку, виникає внаслідок укладання суспільного договору людей, яким притаманні схильність і прагнення до взаємодопомоги. Тому держава („освічена монархія”) повинна дбати про людей, забезпечувати їхнє щасливе життя. Моральний обов¢язок громадян – служити державі, керуватися принципом спільного блага.

Пріоритет морального начала в суспільному житті обґрунтовував французький політичний мислитель Ж.-Ж. Руссо, вважаючи, що людина за своєю природою схильна до добра й солідарності. Втім, цивілізація, заснована на приватній власності, псує людські характери, знецінює громадянську відповідальність, порушує права людини. Руссо доводив, що існуючу соціальну нерівність мають врівноважувати безумовна свобода і рівність юридичних прав. Саме в цьому, на його думку, ключ до розв¢язання дилеми політики і моралі.

Особливості взаємодії владно-політичних і моральних чинників з¢ясували І. Кант і Г.-В.-Ф. Гегель. Згідно з вченням Канта, людина постійно перебуває між тим, що продиктоване суспільством, політикою, і тим, що диктує свобода, моральність. Її внутрішня свобода не потребує впливів держави. Навпаки, наскільки існуючий правопорядок відповідає автономії людської свободи, настільки він виступає соціальним простором моральності. У своїй поведінці людина повинна керуватися моральними мотивами, а не практичними потребами. Гегель, з одного боку, ототожнює моральність і політичну дійсність («те, що дійсне, те розумне»), з іншого, на місце моральної доброчинності ставить санкціоновану державою добропорядність, досліджуючи конкретні соціальні форми, в яких виявляється моральна діяльність людини, її контакти з державою (сім¢я, корпорація, громадянське суспільство).

Вагомий внесок в осмислення діалектики політики і моралі належить К. Марксу, який прагнув з¢ясувати суспільні засади політичних та моральних поглядів, причини соціально-політичного та морального відчуження людей. Формула Маркса – «... мета, для якої потрібні несправедливі засоби, – несправедлива мета». Він виступив проти „моралізуючої критики” політики, з¢ясовував умови, зміна яких здатна настільки гуманізувати обставини людського життя, що вільний розвиток кожного був би умовою розвитку всіх. Водночас Маркс абсолютизував моральні якості такого суб¢єкта суспільно-політичного життя, як пролетаріат, перебільшував значення революційного насильства.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. до проблем взаємодії політики та моралі зверталися О. Конт, Е. Дюркгейм, В. Парето та ін. Німецький теоретик М. Вебер доводив повну розбіжність політики і моралі, у зв¢язку з чим його називали «новим Макіавеллі». Сенс політики, зазначає Вебер, досягнення і збереження влади, головний її засіб – насильство. Однак не завжди участь у політиці – аморальна. На основі принципів християнської моралі («не вбий», «не свідчи неправдиво») і вимог раціональної політичної доцільності (використання насильства і засобів примусу), Вебер пропонував розмежувати «мораль переконання» (І. Кант) і «мораль відповідальності» (Н. Макіавеллі).

Проблема співвідношення політичної доцільності й моральної виправданості є стрижнем сучасної політичної науки, яка досліджує моральні аспекти соціальної диференціації суспільства (Р. Дарендорф, Німеччина), етичне підґрунтя політики сепаратизму (А. Б¢юконен, США), значення моральних регуляторів соціально-відповідальної держави. Чимало сучасних теоретиків принципово дотримується позицій Макіавеллі та Вебера, підкріплюючи їх новою аргументацією (Г. Кан, Г. Моска, Ф. Хайек та ін.).

Загалом у новітній соціально-філософській політичній та етичній думці домінує визнання важливості моральних критеріїв політичної діяльності. Популярною є спроба поєднати політику і мораль засобами модернізованої концепції справедливості (американський теоретик Дж. Роулс). Набувають «другого дихання» ідеї «облагородження» політики мораллю (А. Швейцер, А. Ейнштейн, М. Ганді), пріоритету моральних цінностей у суспільно-політичному житті (Е. Фромм, Дж. Хакслі).

Запобіганню крайнощів у тлумаченні діалектики політики і моралі, розумінні їх значення для суспільства допомагає знання чинників суспільного життя, їх функціонального призначення.

Політика і мораль – вічні союзники і супротивники. Політика сприяє утворенню мережі соціальних зв¢язків людини, групи, спільноти з державою. Мораль покликана здійснювати духовне єднання суспільства. Виникнувши як об¢єктивно необхідні й споріднені регулятори суспільного життя, політика і мораль у процесі свого розвитку стали самостійними інститутами, почали діяти за власними законами. Мораль значно давніша, ніж політика. Літопис моральних угод помітно багатший порівняно з історією політичних договорів. Політика і мораль значно різняться за своїм суб¢єктом. Суб¢єкт політики – великі соціальні спільноти і утворення (соціальна група, клас, партія, держава). Суб¢єкт моралі – вселюдська спільнота, рід людський (загальнолюдська мораль; соціальна або професійна мораль є модифікаціями загальнолюдської), окремий індивід (індивідуальна мораль). Політика заземлена у практичні проблеми, мораль спрямована у сферу духовних цінностей, які сягають глибин людської душі. Політика навіть у боротьбі за права і свободу спирається на необхідні закони, її вимоги в силу цього є обов¢язковими. Моральна людина, навіть зустрівшись з безумовною необхідністю вчинити щось проти власної совісті, демонструє свободу людського духу, право вибору. Політика віддає перевагу найбільш корисному (політика – мистецво можливого). Мораль орієнтує особистість на найкраще. Різняться вони і способом трансляції своїх принципів, правил, нормативів, позаяк політика «розмовляє» із суспільством переважно мовою владних розпоряджень, вимог, державних законів та урядових указів, а мова моралі – це апеляція до совісті з метою розбудити в людях моральні чесноти, які б стали орієнтирами добровільно обраної поведінки.

Якщо політика вимагає, то мораль переконує; якщо політика здійснюється за допомогою спеціальних інститутів та організацій, то мораль існує як природна й необхідна атмосфера. Відсутність моральних чинників як у «верхів», так і у «низів» спричинює суспільну катастрофу. Політика може бути різною; мораль або є, або її немає.

Істотно різняться політика й мораль і за оцінкою ефективності діяльності політика. Навіть одна поразка нерідко спричиняє завершення його політичної кар¢єри. Інакше сприймається невдача моральною свідомостю. Страждання, скрута, навіть смерть мораліста не лише не дискредитують його, але, навпаки, надають додаткової сили його аргументації. Навіть тимчасово відступаючи, політика націлена на практичний результат. Моральна поведінка в основі своїй безкорислива. Питання про владу, її здобуття та збереження – головне для політика.

У політичній науці виділяється кілька типів взаємодії політики і моралі.

Оптимістичний. Згідно з ним політика і мораль збігаються, їх розходження є наслідком конкретних обставин, які піддаються коригуванню.

Песимістичний. Виявляє принципову несумісність політики і моралі.

Об¢єктивістський. Ґрунтується на відмежуванні політики і моралі, недоцільності встановлення зв¢язку між ними. Політика оголошується поза мораллю, її слід оцінювати тільки категоріями політології. Відповідно і мораль «мусить» обмежитися власними поняттями і проблемами, «не має втручатися» у теоретичні й практичні справи політики.

Релятивістський. Виходить з того, що особливості взаємодії політики і моралі залежать від конкретної соціально-політичної ситуації. Вони можуть збігатися, а можуть суперечити одна одній, їхній союз може бути короткотерміновим або тривалим, стійким.

У ХХ ст. тоталітарні політичні режими, в якому б варіанті вони не виступали, дали нові свідчення гострих колізій політики і моралі. На думку німецького професора К. Хельда, людство в ХХ ст. перевірило взаємозв¢язок політичного світу і моральних звичаїв у негативній формі. Моральні вимоги втрачають свою обов¢язковість. За словами французького історика і політолога Ж.-Ф. Ревеля, рушійною силою сучасного суспільства є брехня, якою насамперед переповнена ідеологія і політика.

Однак подібні констатації не можуть слугувати доказом повної та остаточної несумісності політики і моралі. Адже історія суспільного життя демонструє і безліч зразків чесної політики, єдності благородних моральних мотивів і відповідальної політичної діяльності. Для сучасного суспільства потреба в морально орієнтований політиці є життєво необхідною. Політика не може бути простим засобом підпорядкування суспільства владі, вона покликана бути інструментом гуманізації суспільства. Утверджується розуміння політики як науки і діяльності з метою оптимізації соціальних процесів, забезпечення стабільного громадянського миру, демократизації держави, її соціального спрямування. Це передбачає потребу етичного виміру державної діяльності, моральної експертизи політичних програм, застосування моральних критеріїв для оцінки політики і політиків.

Необхідність моральних вимірів політики продиктована і обставинами глобального порядку. Екологічні катастрофи, гострі міжнаціональні конфлікти, масовий голод в багатьох країнах, війни й кровопролиття наприкінці ХХ ст. потребують нової глобальної політики, загальнолюдської етики, які ґрунтувалися б на визнанні прав людини на гідне життя. Згідно з Конвенцією про захист людських прав і гідності особистості (березень 1997 р.), «інтереси і благополуччя особистості повинні мати пріоритет стосовно вищих інтересів суспільства».

Переорієнтація політики на гуманістичні цілі вимагає зустрічних кроків політики і моралі. Сучасно мислячий політик має враховувати те, що політика може бути ефективною, якщо поєднуватиме в собі орієнтацію на суспільну корисність (політична доцільність) і на забезпечення вільного розвитку особистості (моральність, гуманізм). Політика повинна визначати межі свого втручання в суспільне життя, особливості взаємодії з такими неполітичними структурами, як громадянське суспільство, сім¢я, приватне життя. Адже свобода вибору, невимушеність у діях – основні ознаки моральності людини.

Переорієнтовуючись на гуманістичні цілі, політика набуватиме певних моральних рис, що сприятиме подоланню упередженості щодо неї як «брудної справи», згідно з якою мораль може зберегти свої принципи, тільки перебуваючи поза політикою. Але в такому разі мораль приречена на відокремленість від світу, виявиться нездатною реалізувати своє соціальне призначення – узгоджувати інтереси індивіда з інтересами людської спільноти, сприяти духовному зв¢язку особистості із суспільством.

Практичне призначення моралі виразно окреслене в ідеї «розумного егоїзму». В західній соціології (М. Вебер, Т. Парсонс, Р. Мертон) існує стійка традиція розглядати людську дію як раціональну, якщо вона побудована за принципом узгодження цілей та засобів, орієнтується на загал.

Проблема «протистояння» політики і моралі не є нерозв¢язною. Етизація політики – необхідна умова утвердження гуманістичних засад в усіх сферах суспільного життя. Справедливість, доброчесність мають перетворитися на стимулюючі мотиви діяльності політиків, державних і громадських діячів. Попри стійкі упередження, суспільство прагне зробити політику моральною, а мораль діяльною. Але це не означає розчинення моралі в політиці, втрати її контролюючих можливостей. Між політикою і мораллю завжди має зберігатися відстань. Адже ототожнення політики і моралі приховує в собі загрозу моралізування будь-якої політики (політичні процеси 1937 року, коли суто політичні цілі видавали за високоморальні).

Драматичний досвід політичного життя дає підстави твердити, що мораль є первинною щодо політики. Влада та наслідки її політики мають перебувати під постійним моральним контролем суспільства. Інакше неминуча загроза деформації політики та її наслідків. У стабільних демократичних країнах моральні взаємовідповідальні відносини влади і суспільства підтримувати значно легше, ніж в кризових обставинах. Втім, за будь-яких обставин посилання на практичну доцільність не можуть виправдати брудні, аморальні дії. «Не так політика псує характери, як характери політику» (Л. Українка).

Політична етика – одна із модифікацій етичної науки, прикладної, „службової” моралі. Формуючи власний понятійний апарат, свої принципи і нормативи, політична етика спирається на методологічну базу соціальних і гуманітарних наук про суспільство, людину, політику, мораль. Вона враховує здобутки філософської концепції особистості та її соціалізації, політичної психології та аксіології, конфліктології та консенсології.

Політична палітра сучасного суспільства, в т.ч. українського, демонструє різноманітні погляди на призначення і зміст політичної діяльності саме в етичному аспекті. Серед сучасних політиків немало відвертих прихильників Макіавеллі або носіїв екстремістських поглядів. Для демократичного мислячого політика принциповим є визнання пріоритетів морального чинника, гуманістична орієнтованість, обов¢язкове врахування моральних наслідків політичних рішень і дій.

Пріоритетність вимог політичної етики зумовлена особливостями ситуації, в якій діє політик. Політик у владі й політик в опозиції, політик-переможець та переможений політик, професійний політик та людина, яку випадково занесло на фарватер політичного життя, по-різному використовують принципи політичної влади. Тому політична етика містить конкретні рекомендації щодо поведінки політика за різних обставин: етика боротьби, етика успіху, етика поразки, етика очікування, етика опозиції, етика компромісу тощо.

Особливості поведінки політика залежать і від аудиторії, з якою він взаємодіє. Але моральні переконання не можна взяти «на прокат» – люди швидко розпізнають показну етику. Істотною рисою сучасної культури політики є відмова від монологічного стилю спілкування на користь діалогічного (політичний та моральний плюралізм). Політична етика вимагає ставлення до всіх суб¢єктів суспільно-політичного життя як до рівноправних, визнає правочинність їхніх моральних цінностей. «Атакуйте проблему, а не партнерів, ставтеся до переговорів не як до змагання, а як до процесу пошуку спільного рішення, намагайтеся переконати опонентів у справедливості й обґрунтованості ваших позицій замість того, щоб просто зламати їхню волю», – такі поради американських політологів Р. Фішера і С. Брауна.

Оволодіння етикою, методологією і технологією діалогового спілкування – шлях до розв¢язання соціальних конфліктів, ефективний засіб розвитку особистості політика. Участь у діалозі передбачає толерантне сприйняття аргументів іншої сторони, вміння протиставити їм власні. У взаємозвинуваченнях, чварах, стихійних суперечках виявляються здебільшого нестримувані емоції; у діалозі, дискусії – інтелект, ерудиція, помірковане мислення, сила логіки і переконання.

Характерною особливістю політичної етики є орієнтація на своєчасне виявлення конфліктних ситуацій, готовність виходити гідно з будь-якого конфлікту. Політична етика – це наука і мистецтво використання засобів і прийомів компромісної технології. Поширені в минулому оцінки компромісів як чогось безпринципового поступаються місцем визнанню їх значущості як ефективної форми досягнення згоди конфронтуючих сторін.

Політична етика не розв¢язує проблему зла як таку. Політик не може ігнорувати те, що поступки на користь одного, як правило, пов¢язані з певними втратами іншого. «Політик діє морально, якщо добро від його вчинків перебільшує зло. А взагалі не творити зла він просто не може, доводиться жертвувати одними частинами добра заради інших», – зауважує теоретик політики О. Денисов. Ця далеко не безсумнівна думка містить у собі раціональне зерно: політична діяльність, в основі якої моральні критерії, має враховувати і негативні моменти, які супроводжують політичне рішення; якщо вона неспроможна розв¢язати проблему зла, то принаймні зобов¢язана передбачити небажані наслідки, мінімізувати їх, компенсувати людям втрати від нього.

Важливими в політичній етиці є засоби розв¢язання конфліктних ситуацій. За підрахунками американського професора Д. Шарпа, існує до двохсот методів ненасильницького розв¢язання політичних проблем – ненасильницький протест і переконання, відмова від соціального, економічного, політичного співробітництва, ненасильницьке втручання та ін.

Сучасний політик має володіти всім арсеналом «політичної технології», бути здатним гнучко й оперативно використовувати його в практичній діяльності, враховуючи нові реалії суспільного життя, незвичні проблеми, що потребують нового концептуального мислення. Саме такі, інноваційні, підходи пропонують сучасні теоретики політичного життя: положення про «реальний прагматизм» (Д. Белл, Ф.-У. Франкен), «справедливу нерівність» (Дж. Роулс), «легітимну державу» (Х. Карраседо); «справедливу державу», згідно з якою етичні вимоги, які передують політичному життю, мають «абсолютний характер».

Політична етика – відкрита система положень, аргументів, поглядів. Їй притаманна гнучкість, здатність до творчого оновлення норм. Однак незмінними є головні принципи – визнання значущості й пріоритету моральних чинників у політиці, орієнтації на такі цінності, як свобода, права, добробут людей. Адже тільки завдяки їм політика здатна реалізувати свій моральний потенціал. На початку ХХІ ст. необхідність у гуманістичній, морально відповідальній політиці стає загальнолюдською потребою, актуалітетом людської цивілізації.

Викликає інтерес у цьому напрямку теорія «політичної поведінки» американського політолога, представника біхевіоризму в політичній науці Лассуелла Гарольда (1902-1978 рр.). Він закінчив Чикагський університет в 1920 р., був слухачем лекцій з політичних наук в університетах Лондона, Женеви, Парижу та Берліну. Професор Йєльського (1946-1970 рр.), Нью-Йоркського (1970-1973 рр.), Темпльського (1973-1976) університетів. Політологія, в розумінні Лассуелла, є міждисциплінарною областю досліджень (юридичної, соціологічної, психологічної та ін.), об¢єднаних загальною темою „політичною поведінкою” людей. Методологічний інструментарій цих досліджень представляє собою набір ідей та методів біхевіористської психології, психоаналізу та психіатрії, загальної теорії систем, функціональної антропології, соціологічної теорії комунікації, теорії соціальних ролей та контент-аналізу. Предметну область політологічних досліджень складають емпіричні правдиві факти політичної поведінки індивідів; вона, згідно Лассуеллу, повинна бути відділена від політичної „метафізики”, так як від абстрактних політичних понять (сутність держави, суверенітет та ін.), морально-етичних оцінок політики, політичних ідеалів та цінностей тощо.

Політичні процеси підкорені деяким незмінним, універсальним формам, встановленим в емпіричному дослідженні. Підстави для цієї універсальності полягають в природі людини, раніше в його психології. Фундаментальне вольове спрямування, завдяки якому поведінка індивіда набуває політичний характер, – це прямування до влади. Політична людина є людиною, яка прямує до влади. В цьому розумінні політична теорія є вченням про владу.

Влада в кінцевому рахунку визначається як можливість приймати соціально визначні рішення та контролювати їх виконання. На політичній арені зустрічаються індивідуальні „волі до влади”, із взаємодії яких повинні бути поясненні механізми освіти стабільних інституціональних форм (партій, політичних організацій, нарешті, державного апарату). Підстави індивідуальної «волі до влади» Г. Лассуелл пояснював в дусі фрейдізма (пізніше – неофрейдізма): джерело політичної активності – в егоїстичних, частіше іраціональних мотивах; потреба у владі є компенсацією деякої духовної та тілесної неповноцінності. Політична сфера – сцена, де царять пристрасті, соціальні пороки та недуги. Вона належить сама собі, ця сфера була б тільки „диким ринком влади”, цілком неспроможною до раціонального оформлення соціального життя, яка закриває перспективу культурного самовдосконалення.

Тому політична реальність потребує «виправлення», рецепти якої повинна дати політична наука. Перш за все, ця наука повинна виробити моделі державного управління, які можуть бути практично реалізовані: влада держави – це та сила, яка спроможна приборкати стихію ірраціонального зіткнення «воль до влад». В якості ідеальної моделі держави Г. Лассуелл пропонує демократію як систему раціональних обмежень „владної стихії”: конституція, розподіл влад, суспільний контроль, формальна рівність владних можливостей та ін. Демократична держава повинна іти рекомендаціям вчених, завдяки яким воно спроможне здійснити ефективну «соціальну терапію» – звільнення природних мотивацій, розумний контроль за поведінкою як індивідів, так і соціальних інститутів, розповсюдження освіти, утворення можливостей для вільного доступу до інформації, встановлення законного порядку, який захищає права особистості. Однак соціально-політична реальність далека від ідеалу демократії. Дисфункції держави та політичного устрію суспільства (економічні та політичні кризи, періоди збільшення нестабільності, расові та регіональні конфлікти, безробіття, розчарування в основном у життєвих цінностях та ін.) нівечують структуру влади, перерозподіляють владу на користь «еліт» (суспільних груп, яким належить найбільший вплив на характер соціально значних рішень). Найбільш небезпечна можливість домінування таких „еліт”, які здійснують тотальне насилля над масами, підкріплене сучасними технічними засобами, включно і засобами психологічного маніпулювання («гарнізонна держава»).

Ця небезпека, на думку Г. Лассуелла, може бути переможена організованою взаємодією зацікавлених в демократії соціальних груп. Г. Лассуелл особливо підкреслював роль «інтелектуальних еліт» – спеціалістів з комплексного рішення соціально-політичних проблем – в тому, що демократія суспільства набула гнучкість та адаптованність до швидко змінюючихся умов сучасного світу. Діяльність цих еліт повинна спрямовутися загальнолюдськими цінностями, необхідністю раціональної координації технологічного розвитку, принциповим несприйняттям політичних та ідеологічних конфронтацій із внутрішньої та зовнішньої політики.

Твори:

Англійською мовою:

Propaganda Technique in World War. – L.; N.Y., 1927.

Psychopathology and Politics. – N.Y., 1930.

World Politics and Personal Insecurity. – N.Y., 1935.

Politics: Who Gets What, When, How? – N.Y., 1936.

World Revolutionary Propaganda (with Blumenstock D.), 1939.

Democracy Through Public Opinion. – 1941.

Politics Faces Economics. – 1946.

Propaganda, Communication and Public Order (with Smith B.L., Casey R.D.). – Princeton, 1946.

The Analysis of Political Behavior. – L., 1947.

Power and Personality. – 1948.

Power and Society: A Framework for Political Inquiry (with Kaplan L.). – New Haven, 1950.

The Policy Sciences; Recent Developments in Scope and Method (with Leiner D.), 1951.

The Public Order of Space (with McDougal M.S., Vlasic I.), 1963.

Power, Corruption and Rectitude (with Rogow A.), 1963.

The Future of Political Science, 1963.

World Revolutionary Elites: Studies in Coercive Ideological Movements. –1966.

Pre-View of Policy Sciences. – 1973.

Power and Personality. – 1976.

The Signature of Power Buildings Communication and Policy. – 1979.

 

Російською мовою: Принцип тройного воздействия: ключ к анализу спец. процессов // Социс. – 1994. – № 1.

 

Девід Хелд – професор політики та соціології у Відкритому університеті. Його дослідницькі інтереси присвячені зміні значення демократії в контексті глобальної економічної системи та еволюціонующихся міжнародних структурах прийняття рішень.

На думку Д. Хелда, демократія тільки часом користувалась гучною славою, якою користується сьогодні; широку популярність та привабливість вона набула більш ста років тому. Революції в державах Центральної та Східної Європі в кінці 1989 та на початку 1990 років стимулювали атмосферу всебічного лікування. Ліберальна демократія була проголошена агентом «кінця історії»: в ідеологічному конфлікті перемагає універсальний демократичний розум. Але, зазирнувши за зовнішню оболонку демократичного тріумфу, відразу зіткнешся з явним парадоксом: якщо думка про „правління народу” знов потребує захисту, то сама ефективність демократії як національної форми організації може бути підвергнута сумніву. Нації прагнуть до демократії у той самий момент, коли зміни в демократичному порядку організації суспільства становлять під сумнів життєздатність незалежної демократичної національної держави. Великі можливості людських прагнень прогресивні на глобальному рівні, а майбутнє демократії – у повній невизначенності.

На протязі ХІХ-ХХ століть в основі ліберальної демократичної теорії існувало припущення і торкалося воно «симетричного» та «конгруентного» відношення між тими, які приймали політичні рішення та реципієнтами цих політичних рішень.

Насправді наявність симетрії та конгруентності припускається в двох головних моментах: по-перше, між тими, які приймають політичні рішення – лідерами та громадянами-виборцями, котрі, в принципі, можуть вимагати від них звіту; та, в-друге, між «результатом» (рішення, політичні кроки і т. п.) діяльності тих, котрі приймають рішення – лідерів та їх виборців – «народу» на обмеженій території.

В ХХ столітті демократична теорія особливо зосереджується на організаційному та культурному контекстах демократичних процедур, та під впливом цих контекстів – на функціонуванні «правління більшості». Починаючи з теорії елітизма, розвиненій в працях Макса Вебера та Йозефа Шумпетера, та до розробки класичного плюралізма в творах Роберта Даля, а також до критики цих ідей в працях сучасних марксистів, сучасна демократична теорія була сфокусована на умовах, які зумовлюють або ж перешкоджають демократизації життю нації.

Крім того, теоретики та критики сучасної демократії припускають, що «майбутнє національної спільності» знаходиться в основному в її ж (цієї спільноти) руках, а задовільняюча усіх теорія демократії може бути розроблена в ході дослідження взаємовідносин «діючих осіб» та «структур» в національній державі.

Причини, які лежать в основі демократичної теорії, як ліберального, так і радикального характеру, можна стисло виразити слідуючим чином: до демократій можно звертатись як до самодостатніх одиниць; демократії чітко виділенні одна від однєї, зміну усередині демократії можна прийняти, більш посилаючись при цьому на внутрішні структури та дисципліну національних демократичних держав; демократична політика є виразом взаємодії сил у рамках національної держави.

За останні два десятиріччя і праві, і ліві неодноразово атакували модель ліберальної демократії. З точки зору нових правих, ліберальна демократія породила швидкий зріст бюрократії, яка перекрила путь приватній ініціативі та індивідуальній відповідальності. Цей аргумент використовується в іншій формі в літературі, присвячений проблемі «перенавантаженого уряду» та необхідності «повернути на попередні позиції державу» на Заході та, природно, також на Сході. Але в основі усіх головних аргументів нових правих лежить переконання в тому, що відношення між тими, які приймають рішення та одержувачами рішень перекручені через ріст числа груп тиснення, спеціальних лоббі та великомасштабних бюрократичних інститутів.

Разом ці сили знизили потенціал «конгруентності» між уповноваженими приймати рішення та одержувачами рішень, що виникає, коли вперше обмежують свою діяльність задачами «мінімальної держави».

Іншими словами, конгруентність можна збільшити, якщо: дати більший простір ринку; громадяни-виборці отримають більший простір для регулювання своєї власної діяльності; держава мінімально забезпечить стабільне функціонування законів та регулюючих актів так, щоб окрема людина мала займатися своїми справами без надмірного політичного втручання.

Слід відмітити, що мислителі з ряду нових правих наполягають на інтерпретації цього тезису, застосовуючи до міжнародних справ. Фридріх Хаейк, зокрема, заперечує консервативним поглядам та деяким ліберальним мислителям на користь національних ринків та національних держав, стверджуючи, що ринки не знають національних кордонів. Він виступає за мировий ринок, який заснований на принципах вільної торгівлі та мінімального регулювання. «Конгруентність», для Хаейка, є чертою міжнародного ринкового порядку та мережі понадліберальних держав.

Узагальнюючи вищесказане, необхідно відмітити, що припущення про симетрію та конгруентність в основі ліберальної демократичної моделі ставиться як питання перед лівими та правими, Основою рекомендацій з подолання недостатнього сприйняття організаціями та інститутами суспільних потреб правими – є ринкові відношення з мінімальним державним регулюванням, а лівими – безпосередня участь громадян у контролі за ключовими суспільними інститутами (включно трудову зайнятість населення та органи місцевого самоврядування).

Основні праці:

Англійською мовою:

Models of Democracy, 1987.

Political Theory and the Modern Societies, 1989.

Social Theory of Modern Societies, 1989.

The Foundations of Democracy, 1990.

Російською мовою:

Модели демократии, 1989.

Политическая теория и современное государство, 1989.

Социальная теория современных обществ, 1989.

Основы демократии, 1990.

 

Проблемами оптимальної взаємодії політики і моралі на різних етапах розвитку суспільно-політичного життя переймалися філософи та історики, соціологи й політологи. З огляду на необхідність досягнення гармонійної взаємодії між політикою і мораллю, важливе значення має з¢ясування причин, що зумовили розрив між ними, аналіз форм взаємодії практично-політичної діяльності людей із загальнолюдською мораллю, єдність яких забезпечує гуманістичне регулювання співвідношення цілей та засобів у політиці.

 


ЛІТЕРАТУРА

 

1. Грушанська Н. Інститут депутатської етики. Поняття та сутність // Віче. – 1999. – №4(85).

2. Михайлова Л.И. Социология культуры: Учеб. пособие для студ. вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 1999. – 231 с.

3. Овсянкіна Л. Проблема моральності в умовах становлення ринкової економіки // Нова політика. – 1999. – №3.

4. Основи політичної науки: Курс лекцій / Б. Кухта, Л. Климанська, А. Романюк і ін.; За ред. Б. Кухти. – Ч.3. Політична свідомість і культура. – Львів: Кальварія, 1998. – 554 с.

5. Пазенок В.С. Политика и мораль // Введение в политологию. – Ч.2. – Харьков, 1995.

6. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія: Навч. посібник для студ. вузів. – 2-е вид., випр. і допов. – К.: Каравела, Л.: Новий Світ-2000, 2001. – 341 с.

7. Політологія: Підручник. – 2-е вид., перероб. і допов. / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К.: Академія, 2001. – 398 с. – (Альма Матер).

8. Політологія: Посібник для студ. вузів / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К.: Академія, 1998. – 367 с. – (Сер. Гаудеамус).

9. Рукавишников В.О., Халман Л., Петер П. Мораль в сравнительном измерении // Социс. – 1998. – №6.

10. Семенко М. На часі – політика моральності // Віче. – 1999. – №3(84).

11. Современная политическая теория / Авт.-сост. Д. Хэлд; Пер. под общ. ред. В.И. Даниленко. – М.: NOTA BENE, 2001. – 478 с.

12. Соловьев А.И. Политика и мораль. Грани очеловеченного дискурса // Вестник Моск. ун-та. – Серия 12. Политические науки. – 1999. – №1.

13. Соловьев А.И. Политология: Политическая теория, политические технологии: Учебник для студентів вузов. – М.: Аспект-Пресс, 2000. – 559 с.

14. Соціологія / За ред. С.О. Макєєва. – К.: Укр. енциклопедія ім. М.П. Бажана, 1999. – 343 с.

15. Сутор Б. Политическая этика // Полис. – 1993. – №1.

16. Швейцер А. Культура и этика. – М., 1973. – 223 с.

17. Шопенгауэр А. Свобода воли и нравственность. – М., 1992. - 376 с.

 

 


<== предыдущая | следующая ==>
Лекция 24. Культура на пороге XXI в | ВВЕДЕНИЕ. Пространство и политика

Date: 2015-09-03; view: 417; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.017 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию