Справедливість і совість – індикатори суспільної моралі

Пошук правди і справедливості супроводжує людину все її свідоме життя. Соціальна справедливість у правовій і моральній площині характеризує людські взаємовідносини, що випливають із об’єктивної природи людини та її призначення. Справедливість одночасно є етичною і правовою категорією, що виступає регулятором соціальних відносин та елементом державної політики й ідеології*. Необхідно розрізняти зміст понять „соціальна справедливість”, справедливість у сфері моралі, права, політичних та економічних відносин. Поняття соціальної справедливості як загальнолюдського суспільного ідеалу** сягає корінням у сиву давнину, наповнюючись новим змістом кожної історичної доби. У давньогрецького філософа Платона справедливість ієрархічна і стосується не сфери виробничих відносин, а певного місця у конкретному соціальному стані, на яке ніхто інший не може претендувати. Ця соціальна справедливість, на його думку, послана Богом. Арістотель справедливістю вважав середню точку між несправедливостями, приміром, прагнення еквівалентного обміну на ринку. Однак блага по справедливості повинні розподілятись відповідно до соціальних станів. За часів середньовіччя справедливість розумілась як приречення господнє, при чому із визначенням соціально-класової ролі кожної верстви населення. У буржуазному суспільстві народився формальний принцип рівності (справедливості), що сприяло розвиткові демократичних тенденцій. Справедливість як властивість держави і справедливість як властивість особи вперше поєднались у теорії суспільного договору англійського філософа – матеріаліста ХVІІ ст. Т. Гоббса. Мислитель вважав, що природну несправедливість можна усунути шляхом справедливої організації суспільства. Вищим критерієм справедливості є рівність: у створенні умов праці для певної категорії, оплати за однакову працю тощо. Марксистська трактова справедливості виводилась на основі аналізу процесу виробництва і розподілу матеріальних благ. Для соціалістичної стадії розвитку суспільства вона сформульована наступним чином: „Від кожного по здібностях, кожному – по потребах”. Сучасні неоліберали справедливістю називають існування „неурівненого надлишку”, який підлягає перерозподілу1.

Власну точку зору на це явище висловлює В. Дубінін. Він заперечує думку про те, що Бог створив людей нерівними від природи і тому всі не можуть мати матеріальне багатство, оскільки воно розподілено ще до їхнього народження, ніби зумовивши глобальний природний дефіцит2. Беручи на озброєння біблійне вчення, апологети* капіталізму напучують, що капіталістичний суспільний устрій є природно–біологічним. Як наслідок, на замовлення 300 американських сімейних кланів дослідники „вирішили”, що земного ресурсу не вистачить, щоб усі жили як США, а може лише один так званий „золотий міліард”, який ніби править світом. А чому б не розподілити земний ресурс по совісті і справедливості, по гуманному? – Питання риторичне, більше того, світ рухається до самознищення: наркотики, тютюнопаління, пияцтво, розгнузданий секс, „поп культура”, СНІД, атипічна пневмонія тощо. В.Дубінін каже категоричне „ні” природному глобальному дефіциту, стверджуючи, що несправедливість і бідність у суспільстві породжена егоїстичною мораллю меншості по відношенню до більшості1.

На нашу думку, питання залишається відкритим, тому що справедливість у всезагальному масштабі і зокрема в Україні, на жаль, не є базисним моральним законом держави, про неї лише балакають, аби пригасити масове невдоволення її відсутністю як у правовій, так і в духовно – матеріальній сферах. А дарма, бо переважна частина українців важливу роль у встановлення справедливості надає державі, від того формуючи своє ставлення до неї. Згідно соціологічних опитувань, вони підкреслюють нечесність влади, корумпованість чиновників і т.д.2. Отже, розуміння справедливості відбиває сукупність моральних цінностей, що домінують у державі. Оскільки це так, існують різні уявлення про справедливість*. Соціологічний аналіз розуміння справедливості у масовій свідомості громадян Росії, України, Казахстану та Білорусі засвідчує співіснування радянських (колективізм, взаємодопомога, чуйність тощо, які, на жаль, невідомі сучасному молодому поколінню) та ліберально-демократичних цінностей (індивідуалізм, егоїзм, конкуренція, взаємознищення, особиста ініціатива, та ін.)3. Крім того, капіталістична економічна модель тиражує принцип: хто не вміє продати свою „робочу силу”, той викидається в „соціальну сміттєву кучу”1. А народ прагне іншої справедливості, зокрема, поводження з усіма за однаковими правилами. До цього може спонукати почуття людської гідності, совість як вияв моральної самокритики, що підказує людині, в чому її помилки, недоліки, успіхи, творить власний суд і покарання.

Поняття „совість” з давніх-давен служило предметом філософського дискурсу. Вже згадуваний давньогрецький мислитель Платон вважав совість і мораль вродженими, які існують поза нашими почуттями і пізнанням. Його точку зору поділяли і розвивали інші філософи – ідеалісти і теологи, наголошуючи на божественному походженні совісті. Відмінну від попередніх інтерпретацію совісті знаходимо у Гегеля, зокрема як внутрішнього прояву розумової діяльності2. Філософи – матеріалісти домарксівської доби давали природничо-наукове обґрунтування совісті як набутої у процесі життєдіяльності. Декарт вважав, наприклад, що совість базується на внутрішніх переконаннях людини. На думку Демокріта, людина повинна контролювати свою поведінку, думки, почуття і викривати власні помилки, аніж критикувати інших людей. Матеріаліст Спіноза вважав совість продуктом людського життя і виховання. Подібним чином моральні поняття трактували англійський мислитель Джон Локк і французькі матеріалісти XVIII ст., німецький філософ Людвіг Фейєрбах мораль вважав суспільним явищем, для пояснення якої повинно бути щонайменше дві людини, отже не можна відгородитись у своїх потаємних думках від іншої людини поза самого себе3.

За марксистською концепцією совість є виявом моральної самосвідомості і соціальної суті людини і тому має історичну обумовленість. У квазікапіталістичному суспільстві, що будується в Україні з 1991р., панує моральний нігілізм і правлять торговельні відносини, де продається все навіть честь і совість, втрачено діалектичний зв’язок між індивідуальною і громадською совістю, коли людина не здійснює самоконтролю своєї поведінки, вчинків, не зважає на їхній суспільний резонанс1.Саме висока моральна зрілість і совість набувають у наш час особливого значення, оскільки в період так званих реформ від початку 90 – х рр. ХХ ст. вони втрачені спочатку партійною елітою, від якої заразились середні та нижчі шари суспільства. Ні – ні, я не обмовилась, адже старе, як світ, прислів’я „риба гниє з голови” досі ще ніким не спростоване. В українському суспільстві, розділеному на багатих, супербагатих і бідних, розуміння совісті, моралі та справедливості не збігаються. Що для одних є ганебним, нечесним, інші рахують нормальним. Але ж, крім особистої оцінки і самооцінки існує суспільна мораль, яка відіграє суттєву роль у формуванні індивідуальних моральних інтересів. Совість, як і мораль, - явища суспільні, отже, совість людини керується розумом і громадською думкою. Не роби нічого непристойного; не через страх, а з почуття обов’язку утримуйся від поганих вчинків – підказує совість. Вона не є вродженою, як вважали ідеалісти, а є відображенням специфічного взаємозв’язку особи і суспільства. Тому виховані люди завжди відчувають відповідальність за наслідки своїх дій, у випадку якихось помилок або інших промашок їх мучить совість.

Визнаючи важливу роль совісті та справедливості у системі людських стосунків і у державі в цілому, можна сформулювати рецепт для їх генерації:

- зупинити деградацію та моральне спустошення, базуючи державну політику на принципах соціальної справедливості, рівності у правовому й економічному просторі, поваги честі й гідності кожного громадянина не на словах, а в дії;

- звести до культу принцип взаємозв’язку совісті з обов’язком, відповідальністю, честю, справедливістю і щастям;

- взяти до керівництва положення статуту Міжнародної організації Праці (МОП) про те, що „загальний та міцний мир може бути встановлений лише на основі соціальної справедливості”.