Морально – психологічний вимір доброчинності у світлі новомодного утилітаризму

Підприємництво – неодмінний атрибут ринкових відносин. Люди, що цим займаються – бізнесмени, дилери, менеджери, маркетологи – посідають важливе місце у сфері економіки*, збагачуючись самі, вони сприяють збагаченню суспільства. Так відбувається у розвинутих капіталістичних країнах. В Україні ринкові відносини перебувають на стадії становлення, отже бізнес будується у непевному середовищі, де відсутня стабільна правова, економічна й організаційна база. З розвитком капіталізму, а він в Україні набрав спотвореного характеру, люди стали прагматичнішими і під впливом зростаючої ролі грошей мораль змінює свій характер, бо гроші перетворились на засіб будь-якого обміну (торгівлі), у т.ч. моральними цінностями. Це, у свою чергу, справляє негативний вплив на моральність бізнесу, зокрема чесність, відкритість. За цими та іншими параметрами, як то сплата податків, бізнес дістав назви „білий”, „сірий” і „тіньовий”. „Білий”, тобто чесний бізнес базується на моральних підходах і є вигідним для підприємця і суспільства. Чесний підприємець заради швидкого прибутку ніколи не продасть своєї совісті і гідності, не зіпсує порядної репутації. На противагу чесному бізнесмену тіньовик збагачується, застосовуючи заборонені прийоми, отже порушує юридичні закони і моральні принципи. Щодо останнього суспільство ставиться негативно і сприймає як антинародного суб’єкта1. Крім того, у молодої буржуазії (молодої не за біологічним віком, а за періодом становлення в Україні) - з’явились нові моральні принципи, притаманні капіталізму, та нові паростки релігійної свідомості, але не як копія середньовічної, а з домішками утилітаризму. Саме тут резонно поставити питання про утилітаризм, ідеал якого у загальному вираженні означає досягнення найбільшого блага на землі найбільшою кількістю людей. У такому разі, оцінка наших дій не вимірюється моральними поняттями гідності і вищого призначення людини, а лише їхніми наслідками. Отже, утилітаризм не є наукою про доброчесність, а розмірковуванням про громадське і приватне життя, тобто це предмет науки політекономії, яка вчить, як урівноважувати приватну і суспільну вигоди, приватні і суспільні інтереси. Утилітарна мораль стосується чисто зовнішньої, громадської поведінки. (Про користь від доброчинності йдеться і в науці про мораль, але тут добро і користь розглядаються як такі, що сприяють вдосконаленню самої людини). Утилітаризм (зародився в Англії) привертає своєю практичною спрямованістю, проте його цілковите сприйняття може відсунути на другий план такі моральні риси людської особистості як безкорисливість, милосердя, великодушність та ін.1. Таким чином, мораль і бізнес відбивають дію філософського закону про боротьбу та єдність протилежностей, оскільки одночасно уживаються і суперечать один одному.

Бізнес* – складний вид людської діяльності (у пострадянській країні ще й брудний), спрямованої на добування грошей, заробляння прибутку шляхом швидкого обміну грошей на товар і навпаки2. Необмежене, без будь-якого внутрішнього контролю прагнення до збагачення мало місце в усі історичні часи. Але на зміну йому прийшов „дух” капіталізму як до певної міри унормований стиль життя, тобто своєрідна „етика”. У капіталістичному (ринковому) суспільстві прагматичні інтереси домінують над усім, гроші перетворюються на своєрідний фетиш, процвітає егоїзм, корупція, індивідуалізм. Капіталізм створює необхідних собі „господарських суб’єктів – підприємців і робітників - шляхом економічного відбору”3. В бізнесі, як у будь-якій сфері суспільного виробництва, мають застосування основні моральні категорії: добро і зло, справедливість (з моральної точки зору) і несправедливість, правильна і неправильна поведінка (вчинок, вибір тощо). Моральні норми виконуються добровільно завдяки власній волі, освіті, загальній культурі та вихованню. Тим вони відрізняються від релігійних заповідей, дотримання або недотримання яких може нагороджуватись або каратись Всевишнім. Правові ж норми мають механізм примусу, оскільки їх порушення карається за законом. У філософії існує дві концепції щодо моральних принципів: моральний ідеалізм та утилітаризм (користь, власна вигода). Перший спрямований на захист інтересів споживачів, другий – матеріальних інтересів бізнесменів.

У розвинутих капіталістичних країнах з усталеними правилами підприємництва задоволення особистих інтересів можливе за умови принесення користі суспільству. Український бізнес ще далекий від цивілізованого. Крім іншого, про це свідчить відсутність корпоративної соціальної відповідальності, яка існує в країнах з розвинутою ринковою економікою. Там соціальна відповідальність є морально-етичною складовою бізнесу, що здійснюється добровільно, без примусу і передбачає ведення відкритої, чесної конкуренції, соціальне й екологічне маркування продукції. Натомість, швидке збагачення, зокрема транснаціональних корпорацій, призводить до ігнорування ними моральних норм ведення бізнесу1. В даному випадку важливої ролі набирає соціальний аудит – оцінка цілей, стратегії та практики підприємців стосовно соціальної відповідальності.

Німецький соціолог М.Вебер, з’ясовуючи „дух капіталізму”, розкрив етичні приписи західноєвропейського й американського капіталістичного господарювання (початок ХХ ст.): чесність, пунктуальність, старанність, поміркованість тощо, зазначивши, що всі вони носять утилітарний характер2. Учений пов’язував „дух капіталізму” з християнською етикою, однак не вважав її причиною появи капіталістичної системи господарства. За його концепцією, християнські цінності сприяли перегляду уявлень про сенс життя та роль економічних чинників, формуванню світської раціональної аскези і специфічної господарської етики. Вплив православ’я на ці процеси М.Вебер не досліджував, але опосередковано зауважував, що між східною і західною гілками християнства великої різниці немає, навіть вважав православну антропологію оптимістичнішою за кальвінізм, бо людина виступає об’єктом божої любові, а не просто гріховною істотою. Але у сфері господарських і культурних перетворень православ’я залишалось пасивнішим, містично-споглядальним аніж прагматичним.1

Питання узгодження моралі з економічним розвитком у християнському вченні цікавило й понині цікавить мислителів, у т.ч. релігійних. Так, видатний російський філософ, професор, протоієрей С.Булгаков розвіює суперечність, яка ніби існує у християнстві стосовно господарської діяльності. Учений богослов аналізує гл.6 Євангелія від Матфія (їй відповідає гл.12 Євангелія від Луки), де міститься промова Всевишнього про багатство, яке потрібно набувати не на землі, а на небі, бо там де ваш скарб, там і ваше серце. Не треба сприймати буквально слова про те, що птахи не сіють не жнуть, а одягнені краще царя. Зокрема апостол Павло закликав заробляти свій хліб, бо хто не працює, той і не повинен їсти. Так заповідали апостоли солунянам, переконуючи їх Господом, аби вони працювали і їли свій хліб. С.Булгаков тлумачить обов’язок працювати не як прояв особистої, а соціальної поведінки. З євангельського вчення про необхідність допомагати ближньому випливає постулат про соціальний обов’язок економічної діяльності, адже люди працюють не поодинці, а вступають у виробничі відносини у певній соціальній системі. Суспільні обов’язки потрібно виконувати, тому що з моменту народження людина є боржником суспільства2.

З християнством з’явилась нова моральна сила – сила любові безкорисливої, солідарної, святої, дієвої, що охопила людей як дітей одного Отця. Позиція християнства по відношенню до матеріальних благ полягає не в їх запереченні, бо багатство або бідність не є причиною або приводом до гріху. Християнство закликає проти зловживань багатством, торгівлею, забуваючи про вищі цілі життя, крім земних благ³. Земні блага необхідні кожній людині і вони ж створюють умови для морального вдосконалення, - стверджує архімандрит Платон. Ані в багатстві, ані в бідності не досягається моральна досконалість, якщо людина ухиляється від віри Христової. „Корень всех зол есть сребролюбие, которому предавшись, некоторые уклонились от веры и сами себя подвергли многим скорбям” або „имейте нрав не сребролюбивый, довольствуясь тем, что есть” – з повчань апостолів1. Логічно автор підводить до висновку про благодійність як засіб, що надає справжнє соціальне значення багатству. На межі ХІХ – ХХ ст. поняття „соціальний” розумілось як зовнішньо врегульований. Тому згаданий владика вважав, що соціальні питання повинні вирішуватись різними шляхами, у т.ч. встановленням гармонії між релігійною, моральною і правовою складовою. Порівнюючи соціалістичне вчення і християнство у їх ставленні до розв’язання соціальних проблем, він зауважував, що соціалісти розглядають це в економічному аспекті, не беручи до уваги психологічний. Ігнорування такої компоненти, на його думку, призвело до великої прірви між багатими і бідними. „Багатий дивиться на своє багатство, як на своє право, а бідний – на свою бідність, як на порушення свого права бути багатим. Звідси перший відстоює своє право, а другий відновлює, висловлюючи своє прагнення теоретично в соціалізмі, а практично в анархізмі”² (стаття опублікована у 1900 р., тобто до революційних подій 1905 – 1907 рр.).

З погляду християнства, багатством володіють не по праву, а з волі Божої. Справжню цінність має не багатство чи бідність, а душа людини. Оскільки християнин є вільною особою, отже володіє всім, тому на психологічному рівні особистий інтерес співвідноситься із загальним правом: що належить одному, може бути спільною власністю, оскільки завжди є готовність людини віддати своє для загального добра, тому, що все нам дано Богом. У цьому полягає справжній християнський соціалізм. Таке тлумачення багатства і можливостей розпоряджатися ним закономірно підкріплюється словами Спасителя: „не собирайте себе сокровищ на земле, где моль и ржа истребляют и где воры подкапывают и крадут: но собирайте себе сокровища на небе… ибо где сокровище ваше, там будет и сердце ваше”1 Намагаючись з’ясувати суть поширеного на початку ХХ ст. соціалістичного вчення з його ідеєю рівності в суспільстві на економічному грунті, архієпископ Платон протиставляв йому християнську ідею спільності ідеалів, міцної любові й довіри членів суспільства, а також створення соціального зв’язку та вироблення конкретних морально-правових норм. І загалом про соціалістичну теорію відгукнувся недвозначно, зазначивши: „чим поверховіше будь-яке філософське світобачення, тим більше у нього прихильників унаслідок його загальнодоступності, яка прикриває пустоту простотою”2.

У сучасних реаліях не послаблюється інтерес науковців до вивчення проблем співвідношення моралі з економічним розвитком та ставлення до цього різних християнських конфесій. Виявляється, що воно неоднакове у протестантів, католиків і православних. Протестантизм сприяв становленню підприємницької етики, католики виявляють нейтральність до підприємництва. Православні працю схвалюють, а підприємництво, як засіб збагачення, засуджують. Предметніше можна сказати так: у країнах, де сповідується протестантизм, бізнесова діяльність не суперечить загальноприйнятим морально-етичним нормам. Підприємці там виявляють поважне ставлення до законів, сплачують великі податки заради збереження соціального спокою, діють розсудливо, з почуттям міри, уникають показної розкоші, марнотратства, що з моральної точки зору є нормальним. У католицьких країнах цінується сумлінна праця, а шахрайство, жорстоке поводження з підлеглими вважається гріховним. Православна віра, схвалюючи працю, засуджує прагматизм, гендлювання3.

Християнські моральні засади бізнесу намагаються відшукати сучасні вітчизняні філософи, суспільствознавці, економісти. Зокрема, доктор економічних наук О.В. Плотніков видав брошуру „Христианские основы рыночной экономики” (К., 1993). Її варто проаналізувати, щоб збудити думку читача і зорієнтувати на критичне сприйняття будь-якої інформації, у т.ч. і нашої, якщо вона викликатиме сумніви. О.В. Плотніков зазначає, що ринкова економіка торкається усіх сфер соціальних відносин. Останні ж є явищем загальнолюдським, якщо не пов’язані з конкретною політичною системою. Виходячи з цього, загальнолюдську суть економічної діяльності вчений виводить з Біблії і пов’язує з ринковою економікою, наголошуючи, що вона орієнтована на конкретну людину1. На нашу думку, те ж саме можна казати про будь-яку, у т.ч. планову економіку, бо жодна економічна модель не існує поза суспільством, яке на різних стадіях історичного розвитку має певну організацію, що регулює відносини між людьми (первіснообщинна, рабовласницька, феодально-кріпосницька, капіталістична (ринкова), комуністична (її перша фаза - соціалізм на засадах планової економіки). Економіка завжди пов’язана з політичними процесами і недарма в нашій країні до 1992р., (тобто переходу від планової до ринкової моделі), економічна наука називалась „політична економія”. Враховуючи ситуацію в теперішньому українському варіанті капіталізму, важко погодитись із тезою О.В. Плотнікова, що соціалістична економіка працювала „сама на себе”, не враховуючи потреб конкретної особистості на відміну від капіталістичної, зорієнтованої на людину. В даному випадку вважаємо тенденційним використання О.В. Плотніковим цитати з Євангелія від Матфія для характеристики „поганого” неринкового (соціалістичного) суспільства: „Не собирайте себе сокровищ на земле, где моль и ржа истребляют и где воры подкапывают и крадут”2. (Вище цей вислів наводився архімандритом Платоном в іншому контексті). Панове, навпаки, це на 100% стосується суспільства з ринковою економікою, де жага збагачення, отримання надприбутків породили жорстоку конкуренцію, монополізацію виробництва і збуту товарів, зрощення банківського, виробничого і політичного капіталів, кілерство, рейдерство, корупцію, систему мафіозно-кланового управління державою і т.д. На жаль, на початку 90 – х років ХХ ст. автор згаданої брошури як і весь український народ цих „переваг” капіталізму не міг побачити.

Та повернемось до християнської моралі. О.В. Плотніков некоректно відгукнувся про моральні якості та професійний рівень радянських політичних і державних діячів. Гадаю зі мною погодяться, що якби довелось давати характеристику представникам нинішніх партійно-олігархічних кланів, то порівняння з радянськими виглядатиме не на їхню користь*.

О.В.Плотніков слушно загострює увагу на формуванні ринкового менталітету, зазначаючи, що ринкова економіка – це не лише „прибуток”, а „прибуток і збиток”, не лише „винагорода”, а й „ризик”. Ринкову економіку автор пов’язує за аналогією з позитивними діями господаря, а в цілому, як він вважає, людина має існувати сама по собі, не сподіваючись на чиюсь допомогу1. Чи не суперечить автор сам собі, бо попереду стверджував, що ринкова економіка працює на людину. Як вона працює на людину можна простежити на досвіді власної держави, де відбуваються капіталістичні трансформації. На наше переконання, за християнською мораллю на цій стадії історичного розвитку потрібно було по справедливості розподілити державне і колгоспне майно, щоб кожний мав рівні умови і стартові можливості відкрити свою справу, забезпечити існування родини тощо. Але сталось навпаки, тобто людина має існувати сама по собі, оскільки спритники „прихватизували” все, що могли2. Тут знову напрошуються євангельські істини, які О.В. Плотніков припаровує до перехідного періоду від планової до ринкової економіки: „всякому имеющему дастся и приумножится, а у неимеющего отнимется и то, что имеет”3. Майже 20 років борсання в ринковій економіці підтверджують цю сентенцію: бідні в Україні стали ще біднішими, а багаті багатшими. Ось християнська мораль на практиці!**. Але не все так двозначно. О.В. Плотніков спрямовує дослідників на вивчення духовного розуміння сутності ринку. Досить слушне його міркування про те, що „ринок покликаний подолати відчуженість людини від засобів виробництва і результатів праці”1. Але ж в Україні нахабним чином сталось відчуження трудівника від основних засобів виробництва (заводів, фабрик, рудників, землі), що заклало підґрунтя для його експлуатації, а не вільного підприємництва. Стосовно землі, ринок якої якнайшвидше прагнуть створити українські псевдодемократи, не треба лукавити. Земля – не той товар, в існування якого хто-небудь вклав свою працю і гроші, намагаючись тепер на цьому заробити. Земля – це загальнонаціональне надбання. Тут буде доречним навести цитату, яка, щоправда, О.В. Плотніковим використана в іншому контексті: „Истинно, истинно говорю вам: кто не дверью входит во двор овчий, но перелазит инуде, тот вор и разбойник”2. Справді не дверима увійшли, а перелізли у ринок численні нувориші, ставши за неймовірно короткий час мільйонерами і мільярдерами. Тепер багато хто з них (навіть колишні атеїсти – комуністи) ходять до церкви. Цікаво, чи всі вони є істинно віруючими та носіями християнських моральних цінностей, бо ж в Україні все купується і продається: нерухомість, совість, голоси виборців і депутатів, місця у передвиборчих партійних списках, людські органи, наркотики тощо. Ситуація, що склалась в нашій країні, пояснюється відсутністю елементарної порядності й совісті у більшості з тих, хто іменує себе бізнес - елітою*. Крім того, Український псевдокапіталізм не корелюється з моральними принципами християнства та й взагалі прив’язувати ринкові відносини до релігії – справа невдячна. Згідно концепції М.Вебера, ще на початку ХХ ст. капіталізм не потребував „санкціонування” з боку релігії, навпаки, спроби церковного впливу на господарське життя вважались перепоною1.

У змальованій нами песимістичній картині усе ж мають місце паростки благодійності, що відповідає ринковим соціально-економічним відносинам.

Важливу роль у розв’язанні цього архіважливого завдання відіграє наука й освіта. З розвитком підприємництва в Україні активізувалась теоретична і практична діяльність із розробки питань етики бізнесу, тобто прикладної етики. На стадії становлення як нової галузі відбувається вироблення її статусу. Зокрема, морально-етичної сфери стосуються дві ознаки: етика бізнесу як практичні моральні питання; поєднання теорії моралі з безпосередньою практикою суспільства2. Етичні норми ділового спілкування, на думку авторів навчального посібника з психології бізнесу, відбивають уявлення людини про справедливість – несправедливість, добро – зло, правильність – неправильність дій тощо. Наприклад, „Кодекс честі українського банкіра” передбачає обов’язковість, надійність, коректність, відповідальність як професійні якості та моральні: чесність, благодійність, милосердя3. Існують етичний і моральний кодекси міжнародної торгівлі, де міститься розширений набір принципів, у т.ч. чесність у ділових стосунках, дотримання законів і правил реклами, не застосування дискримінації за расовими, національними, статевими ознаками4, є помітними прояви доброчесності. Тлумачення благодійності за теперішніх умов має свої відтінки. Деякі автори доброчинну діяльність кваліфікують як етичність бізнесу, разом з тим називають її „спробою замолити гріхи нечистої совісті” і нарешті її суть характеризують не як спонсорство, меценатство, а створення робочих місць, високу оплату праці та інше, а головне – це дотримання економічної доцільності5. Виходячи з вище зазначеного, пропонуємо замислитись: чиє виявом доброчинності відмова чиновника від хабара з тих чи інших причин; чи чесність і добропорядність є його внутрішнім станом, що цінується як найвища людська якість не пов’язана із розумними, далекоглядними розрахунками.

Наведемо один з яскравих прикладів безкорисливої благодійності, який молоді люди можуть брати за взірець. У нашій історії закарбовані прізвища видатних добродійників: Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Євгена Чикаленка, родини Симиренків, Терещенків, Ханенків і серед них Петро Яцик – селянин з України, який у 27-річному віці опинився в Канаді та згодом став мільйонером. Успіху він досяг не лише технології бізнесу, а великою мірою завдяки психології лідерства, умінню працювати і жити, не перекреслюючи зробленого. Петро Яцик заробляння грошей не вважав самоціллю, але прагнув мати їх більше для спонсорування науки, просвіти. Меценатство стало для нього сенсом життя і діяльності. Так, в Україні Петро Яцик започаткував конкурс з української мови, який природно носить його ім’я.

Життя і діяльність, філософія найвизначнішого мецената української діаспори Петра Яцика є повчальним уроком для нинішніх і прийдешніх поколінь. Один із своїх життєвих принципів він висловлював так: „Якщо я не можу жити на світі чесно, то взагалі не хотів би жити1. Мільйонер вважав за необхідне частіше заглядати у свою душу, бути чесним із собою і жити так, „щоб не робити комусь такого, чого не хочеш, аби заподіяли тобі. Роби добро, не чекаючи на винагороду”2. Саме у цьому, як ми вже з’ясували, полягає соціальна відповідальність бізнесу. В Україні діє 11 тис. доброчинних організацій*, що, між іншим, у 4 рази менше, ніж у Польщі, зокрема фонди „Східна Європа”, „Відродження”, „Україна 3000”, Олександра Фельдмана, Віктора Пінчука, братів Кличків, Ріната Ахметова та ін. Наприклад, Фонд братів Кличків підтримує студентів, які виявляють особливі успіхи у вивченні природничих наук, філософії, екології, археології.

Завдяки небайдужості засновників і активістів цих доброчинних структур складовою культурного життя стають благодійні концерти, вечори, спонсорські (sponsor –попечитель, організатор) конкурси, виставки, теле – і радіопередачі, олімпіади. Подібні акції спрямовані на надання допомоги людям похилого віку, інвалідам, хворим або цілим контингентам осіб, постраждалим від якого-небудь лиха регіонам, країнам тощо. Подібні заходи приносять дивіденди спонсорам, привертаючи до них увагу клієнтів через рекламу1. Але ж суть благодійної діяльності, меценатства не в рекламі, а в сприянні розвитку мистецтва, культури, безкорисливій допомозі тим, хто конче її потребує. У цьому полягає соціальна і моральна відповідальність бізнесу, що гармонізує суспільні відносини. Як вважають фахівці, законодавча база, яка регулює благодійницьку діяльність у нашій державі, вимагає вдосконалення щодо порядку реєстрації організацій, зменшення податкового тиску². Чи стане нова генерація бізнесменів в Україні носієм високих морально-духовних цінностей, а нагромадження капіталу не вважатиме самоціллю, глибоко усвідомлюючи соціальну відповідальність своєї діяльності? На це питання можна відповісти так: якщо у бізнесі потужною буде культурно-етична складова, що включає розуміння понять „праця”, „добробут”, „методи отримання доходів”, „соціальні зв’язки”, „релігія”, „освіта”, „етична оцінка вчинків” і якщо підприємці звірятимуть свої дії з власним сумлінням, коригуватимуть їх з інтересами суспільства – успіх забезпечений.