Християнська мораль – дзеркало людської душі

Неписані моральні норми є мірилом самооцінки індивіда. Мораль пронизує усі сфери суспільного життя й оцінює не лише дії, вчинки, а й мотиви, прагнення і цілі. Стан моральності в суспільстві залежить від багатьох факторів, зокрема соціально-економічного розвитку, освіти, культури тощо. В основі людської моралі лежить усвідомлення особою, що можна робити і чого не можна, тобто внутрішній моральний закон, який складається з розуму і совісті. Мораль виявляє себе у вільній діяльності: роблю те, що хочу, тобто, переслідую певну мету. Людина завжди діє відповідно до поставлених цілей. Розумом вона розрізняє правильне і неправильне, істинне і хибне, перше з яких є добром, друге – злом. Звідси загальнолюдський моральний закон: чини добро і не роби зла! Оцінюючи свої вчинки людина відчуває задоволення або невдоволення собою. Проте моральне самовідчуття залежить від багатьох обставин і може загострюватись або притуплятись, перебувати під впливом звичок тощо (пияцтво, брехня, хоч і розуміються людиною як зло)1.

На розуміння людиною моральності впливає її загальний світогляд*. У філософії світогляд трактується як система поглядів на реальний світ і місце в ньому людини, її ставлення до оточуючої дійсності і самого себе, а також життєва позиція, переконання, ідеали, зумовлені цими поглядами². У пошуках правди і справедливості людина стикається з багатьма проблемами, у т.ч. смисложиттєвими, які тісно пов’язані з реальним буттям. Їй доводиться виробляти власний світогляд, самосвідомість, обирати моральні та ціннісні орієнтири. Через це у різних народів у певні історичні періоди існували й існують відмінні поняття про добро і зло, порядність і доброчинність тощо, хоча самі моральні закони залишаються незмінними – справа лише у їх застосуванні. Специфічна інтерпретація загальнолюдських норм часто спотворює їх: приміром, брахманська визнає моральним кастовий поділ суспільства, мусульманська виправдовує помсту і багатоженство та ін.1.

Правила людської поведінки вироблялись разом із становленням суспільства, які на ранніх його стадіях передавались в усній формі, зберігались у звичаях. Кожному відомо, що світогляд давніх людей формувався на основі релігійних вірувань. Так, у язичників нормальною вважалась кровна помста („око за око, зуб за зуб”). У християнстві закладено новий постулат: якщо тебе вдарили по щоці, підстав другу, тобто відповідай не агресією, а спробуй зупинити зло добром. Тоді й інші так чинитимуть, отже можна побороти зло2. Так званим Золотим правилом моральності є біблійна заповідь: „І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само”3. У Київській Русі з часів християнізації мораль набуває релігійного змісту, водночас зберігаючи загальнолюдські принципи. Наприклад, порушення Божого закону є гріхом, а загальнолюдського – злочином. У відомому „Повчанні князя Володимира Мономаха дітям” містяться моральні приписи стосовно поводження з батьками, особами старшого віку тощо. Князь наставляв дітей, щоб вони мали чисту та непорочну душу, робили добрі справи тощо4. Зрештою моральні засади суспільних відносин узагальнювались, набуваючи характеру неписаних законів.

У ХІХ ст. із розвитком наук природничих, суспільних запанував науковий світогляд, породивши атеїзм. На атеїзмі у ХХ ст. проіснувала радянська влада, виробивши моральний кодекс будівника комунізму, в якому чимало запозичень загальнолюдського змісту (звісно, крім божественного) з християнського морально-етичного вчення. Професор Є. К. Дулуман, незважаючи на пануючу нині моду критикувати все радянське, слушно зазначає, що „рівень моралі радянського народу за загальнолюдськими мірками був високим”1. І це факт, бо моральне виховання здійснювалось систематично: у сім’ї, дитячому садку, школі, громадських і партійних організаціях, вузах. Зрештою моральні принципи ставали нормою поведінки, а іноді під впливом зовнішніх факторів та нестандартних обставин могли деформуватись. Отже без дискредитації ідеї комунізму та її моралі реставрація капіталізму в сучасній Україні була б неможливою. На історичному зламі суспільного розвитку (межа ХХ – ХХІ ст.), коли радянська соціалістична система поступово піддавалась демонтажу, відбувалась переорієнтація цінностей: дружба народів, патріотизм, колективізм замінились індивідуалістичними, особливо у молоді

З метою підтримання суспільного порядку, стримання егоїстичних прагнень окремих осіб, груп людство виробило певні стандарти моральної поведінки. Мораль є однією з форм суспільної свідомості, що складається з норм, уявлень, поглядів і оцінок стосовно поведінки та вчинків людей, тобто вона виступає їх регулятором*. Вона несе в собі загальнолюдські цінності, має історичну, релігійну та ідеологічну обумовленість: мораль первісної людини, середньовічна мораль, християнська, буржуазна, комуністична тощо. Моральні принципи є інструментом унормування відносин між людьми, забезпечують їх соціальну орієнтацію, що дозволяє кожному оцінювати свої і чужі вчинки, спираючись на них.

Попередниками нинішніх світських норм є релігійні норми моралі. Жодні з них не можна абсолютизувати або ігнорувати, так само як науку і релігію. Розум і Віра історично співіснують, що є глобальним підтвердженням закону діалектики про єдність і боротьбу протилежностей. На різних етапах історії гору брала то одна, то інша форма духовного й інтелектуального розвитку суспільства. Діалог між ними триває. Разом з тим, ідолопоклоніння як перед розумом, так і перед релігією не доцільні. Жодна зі сторін не повинна прагнути до монополізму в галузі духовної культури і володіння істиною. Серед учених суспільствознавців спостерігаються спроби поєднати науковий і релігійний підходи до політико – правової дійсності, звернення до теологічних теорій походження моралі, держави і права. Також не виникає сумніву стосовно того, що мораль як неодмінний атрибут людської спільноти тісно пов’язана з релігією – найдавнішою формою суспільної свідомості. У християнстві мораль має догматичну основу і включає в собі загальнолюдські цінності – гуманізм, добро, справедливість, чесність, милосердя і благодійність, гідність, об’єднані Любов’ю, яка є сутністю Всесвіту. Вона висловлена у Біблії: „Любіть один одного братньою любов’ю. Пошаною один одного випереджайте....Нікому злом за зло не віддавайте; дбайте перед усіма людьми про добро”1.

Однією з найважливіших християнських чеснот є милосердя*, що виявляється у благодійних вчинках. Милосердна любов, почуття співпереживання притаманні людині ще з дохристиянських часів. У ранньохристиянський період проявів „діяльної любові” було небагато з об’єктивних причин, бо нічим було ділитися з бідними. Скоріше то були почуття дружби і братньої любові, як, приміром, влаштування спільних трапез із жінками (агапітами; агапи – трапези любові), що мешкали разом зі священиками². Щоправда, милосердя не всіма сприймається однаково. З одного боку, воно може принизити людську гідність, адже здорова людина сама хоче заробляти на життя, а з іншого – це допомога справді нужденним. Є. Барсов у статті „Христианский взгляд на нравственное зло” зазначав: „ добро, від якого так різко відрізняється зло, не є всезагальним переважаючим явищем у людському роді”³. Основи морального зла і добра лежать у внутрішньому ставленні людини до Бога. Тому-то втрата релігії призводить до морального занепаду суспільства. Єдність релігійного і морального полягає у визнанні Творця засновником морального закону, дотримання якого є виконанням Божественного призначення, отже будь – який злочин совісті обертається проти Бога1. Суттю морального закону і змістом поняття „добро” є любов до Бога.

Християнська мораль – це властивість і дзеркало душі, чесноти, які роблять людину доброю і є дороговказом до формування справедливих, доброзичливих стосунків у суспільстві. У вищих духовних навчальних закладах поруч із догматичним викладалось і викладається моральне богослов’я і моральна філософія. Зокрема, у Київській духовній академії (1819-1919 рр.) серед філософів – моралістів високим авторитетом користувався екстраординарний професор Авсенєв П.С. Одночасно (у 1839 – 1844 рр.) він викладав моральну філософію і в університеті Св. Володимира. У своїх лекціях, які викликали загальне захоплення, він гармонійно поєднував філософську мудрість і віру, за що здобув заслужену славу за межами академії та університету2. Вагомий внесок у вивчення, викладання і поширення християнської моралі зробив заслужений екстраординарний професор Олесницький М.О. Він є автором кількох публікацій у т.ч. „История нравственности и нравственных учений” (Ч.І. – К., 1882; Ч.ІІ. – К., 1886), „Из системы хистианского нравоучения” (К., 1896) та ін. Підготовлений М.О. Олесницьким підручник „Моральне богослов’я, або християнське вчення про мораль”, що перевидавався тричі поспіль, служив практичним керівництвом для юнацтва й у цілому тогочасної інтелігенції.

Морально-етичні проблеми порушували майже всі академічні філософи. Приміром, заслужений екстраординарний професор Ліницький П.І. вважав основним завданням релігії моральне виховання людей у дусі віри, чистоти й непорочності серця3. Учений поділяв мораль на два типи, один з яких базується на вірі, другий – на розрахунку, розглядаючи моральність як будь–яку діяльність (наукову, політичну тощо), тобто всю поведінку людини в цілому, що складає його особистість. Кожен із цих типів моралі П.І. Ліницький аналізував з точки зору впливу на облаштування життя та світогляд. З’ясовуючи прояв обох типів моральності у різних народів, він дав характеристики греків, римлян, англійців. Констатуючи той факт, що у християнських спільнотах з давніх часів віра була пануючою в їхньому житті, він визнавав, що вона із розвитком природознавства перетворилась на приватну думку окремих осіб або товариств. Зокрема, практичний лад римського народного духу зробив свій вплив на Римо-католицьку церкву, де політика постала над вірою1. На початку ХХ ст. П.І. Ліницький зазначав, що віра християнська підміняється практицизмом: „свобода духу, про яку вчить християнство, замінюється егоїзмом, індивідуалізмом, під гучною назвою свободи особистості”2. На відміну від наведеного прикладу, тобто моралі другого типу, російський народ (маються на увазі православні – Н.Ш.) відрізняється переважаючим впливом християнського духу, а не практичністю, він покладається на Всевишнього. Але здоровий глузд підказує: на Бога сподівайся, а сам працюй. Релігійний філософ підкреслював: „Віра в себе, у свої сили багато значить”; її джерелом має бути віра у моральний світопорядок і ті сили, що його підтримують. Лише на одному розрахунку не можна побудувати все своє життя. „Віра необхідна не для приспання і втрати пильності, а, навпаки, для того, щоб служити твердим опертям енергії”3.

Ця проблема хвилювала багатьох релігійних і світських мислителів, які намагались заглибитись у її суть і накреслити шляхи розв’язання. Російський релігійний філософ, богослов, економіст, духовний і політичний діяч початку ХХ ст. Сергій Булгаков розвивав ідею християнського соціалізму, яку вважав схожою з християнськими цінностями. Дарма, що практика соціалістичного будівництва в СРСР розійшлася з марксистсько – ленінським ученням, відкинути в теоретичному плані те, що висловлював Сергій Булгаков, означало б іти проти правди. Соціальні устрої від рабовласницького до капіталістичного базувались на приниженні й експлуатації людини. Тому з точки зору християнської моралі знищення такого суспільного ладу як капіталізм є виправданим. Крім того, соціалізм проголошував працю (для працездатних) джерелом процвітання, засуджував неробство, що також узгоджується з християнською мораллю, яка понад два тисячоліття впливала і продовжує впливати на різноманітні суспільно-політичні процеси. Православні духовні цінності любові, рівності, свободи сприяють демократизації суспільства, що для теперішньої України, яка плекає ідею побудови громадянського суспільства, звучить актуально.