Історична ретроспектива доброчинності

Характерною ознакою духовної діяльності є безкорисливість, яка поєднує дві складові: потребу пізнання (прагнення істини) і потребу „для інших” (прагнення добра). Гуманізм, доброта, любов до ближнього виявляються у реальних справах, зокрема благодійності, тобто безкорисливій допомозі тим, хто її потребує. Благодійність, допомога нужденним раніше називалась філантропією (грец. phileo – люблю, anthropos – людина). У наш час більш уживаними є терміни благодійність (доброчинність), меценатство (від лат. Maecens – багатий римлянин, який допомагав творчим особистостям, помер у VІІІ ст. до н.е.), спонсорство (sponsor – попечитель, організатор). Історія, як універсальна наука про минуле життя людства в усіх його проявах, дає можливість проаналізувати і цей сегмент суспільної практики. Ще у стародавньому світі існувала доброчинність: багаті в Афінах, Римі та інших містах роздавали бідним їжу в певні дні, а то і щоденно підгодовували. Бідні, але вільні громадяни Риму мали право жити за рахунок державної скарбниці, подібна підтримка надавалась у грецьких містах.

З часом, коли патріархальні відносини відходили у минуле, незаможні почали висловлювати невдоволення своїм становищем, що змушувало правителів піклуватись про них, запроваджувати продаж хліба за нижчими цінами. Отже існувала державна і приватна благодійність. „Страх і політичні мотиви були стимулом благодійної діяльності багатих християн і єпископів Візантійської імперії”1, - зазначав соціаліст Поль Лафарг. У Швейцарії та Франції набули поширення так звані „економічні супи для бідних” (початок ХІХ ст.), які були вигідними обом сторонам: бідним – дешеве харчування, багатим спокій у державі².

У вітчизняній історії християнське милосердя та жебраколюбство (так у давнину називали соціальну підтримку) також відомі ще з князівської доби
(Х – ХІІІ ст.). До ХVІІІ ст. справою опіки бідних займались церкви і монастирі аж поки почала створюватись система державної опіки, що оформилась у 1775 р. із заснуванням спеціальних органів під назвою „Прикази громадської опіки”. З часом для позначення цього процесу застосовувалось світське поняття „благодійність” (доброчинність), яке зрештою укупі з державною опікою, приватною і християнською благодійністю означало суспільну допомогу3. Благодійність в Україні як реалізація громадянської позиції, поряд з давно існуючою церковною, стає помітним суспільним явищем у ХІХ – на початку ХХ ст. У цей період стрімко відбувались соціально-економічні перетворення (розклад феодально-кріпосницької соціально-економічної системи, зародження і розвиток капіталістичних виробничих відносин після скасування у 1861 р. кріпосного права, що супроводжувались зростанням чисельності зубожілого і безробітного населення, яке потребувало соціального захисту). Одночасно на теренах Російської імперії, куди входили тодішні 9 українських губерній, мав місце вплив європейських цивілізаційних форм соціальних відносин. Обидві обставини сприяли активізації благодійності спочатку у вигляді приватної ініціативи представників освіченого дворянства, що слугувало одним із засобів його самоідентифікації. Згодом вона набула поширення у різних соціальних колах як прояв громадянської активності, самоорганізації та православного милосердя. Уряд заохочував індивідуальну доброчинність, утворення філантропічних об’єднань, міських і земських дільничних опікунських рад тощо.

Благодійництво, особливо у першій половині ХІХ ст., перебувало під контролем монарших осіб, з 1862 р. розглядом справ про створення відповідних товариств, затвердженням статутів займалось міністерство внутрішніх справ, міністр якого з 1869 р. набув прав самостійно затверджувати статути приватних і громадських благодійних установ. Це спростило порядок і скоротило терміни заснування подібного роду організацій, що позитивно позначилось на їхньому кількісному зростанні і практичній роботі. Бюрократизація у справі доброчинності і надалі звужувалась аж поки в 1897 р. благодійність було віднесено до компетенції губернаторів і затверджено «Примерный устав обществ пособия бедным». Таким чином, прийнявши «Примерный устав…», заснувати благодійні товариства можна було без зайвих організаційних клопотів1. Проте і надалі, навіть і після ухвалення тимчасових правил про товариства, союзи і зібрання (1906 р.) діяльність громадських об’єднань пильнувалась державою, оскільки по вертикалі влади все доповідалося „нагору”1, тобто вони були вільними від держави, але не повністю від контролю влади.

Світська доброчинність, зокрема земських установ, здійснювалась на добровільні приватні пожертви. Приміром, на облаштування притулку для калік і бездомних землевласниця Клименко у 1890 р. подарувала Полтавському повітовому земству свою садибу2. У 1911 р. Н. Алексеєнко пожертвувала Катеринославу (нині Дніпропетровськ) дві земельні ділянки і капітал (652 тис. крб.) для облаштування дитячої лікарні „дітям християнського віросповідання”, утримання жіночої богадільні тощо. Того ж року член Державної думи кн. В. Волконський пожертвував 225200 крб. на облаштування й утримання в Житомирі очної лікарні „для християн” та ін. Боротьба з бідністю була одним із завдань благодійних товариств, які інколи за браком коштів звертались по допомогу до міських і земських установ. Міська громадськість періодично, переважно на передодні релігійних свят, опікувалась сиротами, бездомними, інвалідами, збираючи пожертви, проводячи лотереї тощо.

У благодійних заходах брали участь підприємці – новий соціальний шар суспільства, що утворювався в капіталістичній формації. Вони влаштовували благодійні вечори, концерти, інші культмасові заходи. В одному в розвинутих промислових центрів України м. Катеринославі на початку ХХ ст. відбувались благодійні вистави п’єси „Бурлак” І. К. Карпенка – Карого у виконанні трупи Н.К. Садовського. 4 березня 1912 р. підприємці надали приміщення Комерційного зібрання для проведення концерту, організованого катеринославською філією товариства „Просвіта”. Багато хто із заможних городян, крім купівлі вхідного квитка, вносив пожертву, загальна сума якої склала близько 700 руб.3 У Катеринославі в 1887 – 1914 рр. функціонувала їдальня для бідних. Цікаво, що засновувалась вона для людей християнського та іудейського віросповідання. На цю благодійну справу родина покійного підприємця єврея Кравцова пожертвувала 10 тис. руб. Як бачимо, етнорелігійна диференціація в даному випадку не мала місця, хоча іноді простежувалась у діяльності благодійних товариств1. У 1912 р. в Катеринославі діяло 63 різноманітних навчальних і громадських об’єднань соціального, освітнього, економічного, культурного, у т.ч. релігійного (православного) спрямування (утворені у 80 – х рр.. ХІХ ст. і проіснували до 1914 р.): Община сестер милосердя Червоного Хреста, Єпархіальне попечительство про бідних духовного звання, Катеринославський єпархіальний комітет православного місіонерського товариства, Катеринославське відділення Імператорського православного Палестинського товариства, Братство святого Володимира при Катеринославській духовній семінарії2. Тут наведені характерні приклади доброчинності, однак питання цим не вичерпується. Її вивчають і пишуть про неї багато дослідників у своїй інтерпретації3. Незаперечним є те, що Прикази громадської опіки вперше на державному рівні намагались і частково вирішували проблеми надання соціальної допомоги. На зміну їм прийшли земства, які, крім іншого, піклувались про неімущих, бідних і сиріт, хоча ці функції вважались не обов’язковими, а факультативними; благодійною діяльністю також займались міські громадські управління; важливим джерелом фінансування видатків на соціальні потреби були пожертвування добродійників та різноманітних громадських організацій. У сучасній науковій літературі не однозначно оцінюється цей суспільний феномен: від визначення як супутника капіталістичного ладу до надання йому ознак громадянського суспільства. Вважаємо, що і в одному і в іншому є раціональне зерно. Прийнятними є також висновки щодо мотивації благодійності: від християнських чеснот до особистої і групової самоідентифікації у підприємницькому середовищі, згодом – до політичних амбіцій. В цілому маємо визнати, що зусиллями громадськості та благодійників компенсувалась нерозвиненість державних форм соціальної опіки.

Докорінна зміна ситуації в цій сфері відбулася після повалення самодержавства і революційних змін у політичному та соціально-економічному устрої (1917 р.) утворених на уламках колишньої Російської імперії радянських соціалістичних республік, у т.ч. УРСР. У радянській соціалістичній системі функції соціального забезпечення громадян виконувала держава, отже благодійність як явище соціокультурного життя історично себе вичерпало, оскільки змінилась соціальна природа влади, зник різкий поділ на багатих і бідних, жебрацтво і безпритульність деякий час залишались як рудименти (те, що неприроднє, віджиле). В сучасній Україні відроджується благодійність і меценатство, оскільки колесо історії повернулось назад, до капіталізму. Отже, історичний досвід доброчинності може бути використаний у теперішніх складних умовах соціально-економічної нестабільності. Він засвідчує, що розв’язання гострих соціальних проблем можливе не лише через залучення державних структур, а і громадських організацій, трудових колективів і приватного капіталу.

Найбільш масовими благодійними організаціями були церковно-парафіяльні попечительства, що займались влаштуванням дитячих притулків, безкоштовних їдалень, рукодільних майстерень. Їхня діяльність регулювалась положенням про парафіяльні попечительства і церковні братства (1864 р.). Урочисте відкриття (відновлення) Київського Свято-Володимирського при Софійському соборі братства відбулось 15 липня 1864 р.1. Братами-засновниками виступили: кафедральний протоієрей Києво-Софійського собору Григорій Крамарєв, Григорій Бредихін, Андрій Муравйов, Ксенофонт Говорський, Володимир Бутович, Іван Єремич2. Братство брало на себе обов’язок піклуватись про забезпечення церковно-парафіяльних шкіл підручниками. папером, облаштуванням бібліотек і наповненням їх корисними книжками та надання допомоги тим, хто працює на освітянській ниві. Братство також ставило за мету піднесення народної моралі, підвищення значення духовенства у суспільстві. Членами братства могли стати повнолітні особи обох статей православної віри з будь-якої місцевості. Хто хотів мати право голосу, робили щорічний внесок 5 крб., решта по – можливості3.

Християнське милосердя виявлялось у різноманітних формах: заснування лікарень для бідних та скалічених воїнів, притулків для самотніх, шкіл для дітей бідняків тощо. З метою поширення морально-релігійного впливу на суспільство засновано комітет попечительства про народну тверезість, товариство розповсюдження релігійно-моральної просвіти в дусі православ’я, які залучали до своєї діяльності широкі кола духовенства, викладачів духовних навчальних закладів. На засіданні 30 січня 1895 р. товариство розповсюдження релігійно-моральної просвіти обрало членами ради ординарних професорів Київської духовної академії І. Малишевського та Ф. Певницького. Тоді ж Почесним членом товариства обрано Маслова – поміщика Радомишльського повіту, який пожертвував йому велику грошову суму2. Цікаво, що на відміну від світської, християнська благодійність розглядалась як спосіб допомоги нужденним стати „на ноги” і власною працею заробляти на життя. Духовенство виступало проти того, аби жебрацтво для декого перетворювалось на ремесло. Корисніше було би не подавати милостиню на вулицях, а спрямувати кошти у спеціальні попечительства, які б вивчали стан нужденних і надавали таку допомогу, щоб вони не повертались до жебрацтва. На сторінках православної преси культивувалась думка про доцільність запровадження попечительств на зразок німецького міста Ерберфельд. Пропонувалось охопити села і міста, поділивши останні на дільниці не за поліцейським, а за парафіяльним принципом та долучити до цієї справи й цивільну владу. До складу попечительств входили місцеві священнослужителі, парафіяни, обрані на певний термін, церковний староста. Загальні збори парафіян більшістю голосів обирали голову попечительства. Отже, виборність і добровільність лежали в основі створення цих благодійних організацій.

Метою діяльності попечительств було піднесення християнської моралі. Наприклад, завданням церковно-парафіяльного попечительства с. Вільне (Київська губернія), заснованого при Михайлівській церкві в 1866 р., було релігійно-моральне виховання парафіян, навчання дітей у школі й утримання вчителя та збирання коштів на благодійність. У звіті цього попечительства зазначалось, що неписьменні селяни неохоче здавали кошти на різноманітні потреби, мотивуючи що раніше такого не було, а жилось краще. Стосовно навчання дітей обмежуються вивченням молитов і Божих заповідей. В інших церковно-парафіяльних попечительствах багато уваги надавали виховній роботі з п’яницями і якщо умовляння, публічні догани не діяли, їх штрафували1. Так, Верхнячське попечительство (Київська губернія) ухвалило карати парафіян за антирелігійні та аморальні вчинки биттям поклонів у храмі, а не грошовими штрафами, вважаючи це дієвішим виховним заходом². Попечительства піклувались про недопущення виконання робіт у неділю і святкові дні, адже часи кріпацтва минули, про заборону вечорниць, що перетворюються на гульбища з пияцтвом, згодом необдумані шлюби, які руйнуються, про припинення вкоріненого віками звичаю передшлюбних усенощних урочистостей з випивками, гульбищами, що суперечить канонам православної церкви; про заборону православним відвідувати служби в польських каплицях та ін³. Враховуючи велику кількість бідняків, духовенство закликало до вдосконалення системи допомоги і висловлювало критичні зауваження з приводу участі окремих світських осіб у благодійності з власного самолюбства⁴.

Чимало прикладів прояву християнських чеснот з боку церков і монастирів, особливо під час епідемій, природних катаклізмів, воєн5. Зокрема, під час Першої світової війни під егідою Червоного Хреста при церквах відкривались шпиталі, надсилались необхідні речі для солдатів на фронт, надавалась допомога їхнім родинам, духовні академії Російської імперії, у т.ч. Київська відраховували на лікування поранених 3 % від платні викладачів і разові пожертви від студентів6.

Наведена коротка характеристика регламентації благодійної діяльності засвідчує зацікавленість у ній держави, церкви, громадськості та приватних осіб. З одного боку, це свідчить, що проблема надання підтримки різним категоріям населення загострилась у період зародження та розвитку капіталізму, внаслідок чого відбувалась різка соціальна диференціація суспільства. З іншого, - демонструє відповідні зрушення у суспільній свідомості щодо необхідності змін у формах соціальних відносин, стримування зубожіння з метою запобігання соціальним конфліктам. Зазначені об’єктивні та суб’єктивні чинники надання соціальної допомоги сприяли поліпшенню соціального клімату в капіталістичній державі, хоч розв’язати проблему бідності не вдалось та й ніхто такої мети не ставив.