Душа і духовність як реалії внутрішнього світу людини

Мораль тісно пов’язана з духовністю, яку зазвичай розглядають у широкому та вузькому сенсі. Перше означає високу культуру, шляхетність, інтелігентність, гуманність; друге – є основою світогляду, що визначає поведінку, вчинки, які корелюються із релігійністю людини. Духовність виявляється на мікро – та макрорівнях. На мікрорівні вона визначається ментальністю людини, її внутрішнім самопочуттям, самоконтролем. На макрорівні духовність виявляється у ставленні до суспільних проблем, небайдужості до чужої біди, готовності надати безкорисливу допомогу.

Поняття „дух”, „душа”, „духовність” існують упродовж майже всієї історії людства, тому є фундаментальними. Вони тісно взаємопов’язані й у визначенні їх змісту часто спостерігається перетікання („броунівський рух”), у т.ч. світського і релігійного. Існують різні підходи до тлумачення цих понять, зокрема наукові (психолого – педагогічні, філософські), релігійні, духовно – езотеричні тощо. Оскільки вони всеохоплюючі, їх важко збагнути і пояснити. Приміром, багатоаспектна категорія „дух” вживається у моральному і соціальному значені („сила духу”, „поривання духу”, „бути в дусі”, „бойовий дух”), історичному („дух часу”, „дух епохи Відродження”, „дух капіталізму”), міфологічному („безтілесні духи”), у релігійно – містичному („Святий Дух”, „Абсолютний дух”, „нечистий дух”), науковому („об’єктивний дух”, „суб’єктивний дух”, „еволюція духу”) та ін. За християнським ученням, людина має два начала – духовне й тілесне, отже є жителем двох світів: духовного і земного. Антропологічно вона складається з трьох рівнів: тіла, душі або психіки і духу, - вважає православний богослов о. Мень. Представники вітчизняної релігійної філософії Г.Сковорода, П.Юркевич надавали духові реальної сили, яка може впливати на діяльність людини і єднає її з Богом1. У науковій традиції дух також тлумачиться як безтілесний житель нематеріального світу. Словник С. Ожегова з поняттям „дух” ототожнює свідомість, мислення; за словником В. Даля „дух” – безтілесне єство..., безтілесний мешканець недоступного нам духовного світу...”. Тлумачний словник сучасної української мови „духом” називає „психічний стан, загальне внутрішнє спрямування, свідомість”2. Загалом матеріалістична наука пояснює його з точки зору психології і моралі. Дехто з сучасних філософів духом називає вищу космічну надсилу Вселенського розуму, сконцентрованою космічною енергією у формі торсійних полів1.

Полісемантичністю відзначається і поняття „душа”. Не вдаючись у подробиці, зазначимо, що в ідеалістичній філософії і психології душа розглядається як незалежна від тіла нематеріальна безсмертна субстанція. У матеріалістичних концепціях „душа” вживається як синонім понять психіка, переживання, настрій, почуття та ін. Однак сучасна наука спростовує це, оскільки психіка – ширше поняття, яке включає сприйняття, уявлення, емоції, волю, розум тощо. Людина може бути вольовою, розумною, емоційною, але без душі, бездуховною. На нашу думку, з душею поруч має бути добро, тому правий був Г.Гегель, називаючи душу „мислячим серцем”. Душа здатна до дії, рухати вчинками (ми кажемо: діяти за покликом душі, тобто за покликом серця, а не з розрахунку; робити справу з душею, вкладати душу. Отже душа – феномен внутрішнього світу людини, виступає основою її зв’язку зі світом, нею ми відчуваємо все, що нас оточує, вона, до певної міри, є поняттям, а не матерією2.

У новітніх наукових дискурсах поняття „душа” набирає нового сенсу, наближаючись до релігійного тлумачення або надраціонального (первородна, вічна і завжди суща, тонкоматеріальна оболонка чи то біополе, біоплазменний двійник людини тощо)3. Складається враження про ідентичність понять „дух”, „душа”, „духовність” і „душевний”. Існує багато міркувань світських і релігійних мислителів минулого і сучасності щодо їх взаємодії, які не можна однозначно узагальнити. Однак помітним є розмежування: тіло, дух, душа, яка виступає зв’язком тіла і духу. Взаємообумовленість між ними можна висловити наступним чином: дух як універсальне творче начало дає паростки душі та тіла. В людській душі відбувається симбіоз явищ природного і духовного світу. Численні пошуки місця знаходження душі в людині наштовхують сучасних учених на думку, що вона „розлита” по всьому тілу і важить 3 – 15 грамів та має забарвлення і форму. Не важко здогадатись, чия душа скільки важить: убогі душею люди, помираючи втрачають 3 грами ваги, душевні – 6-8 грамів, святі – 10-15 грамів1.

Як би хто не ставився до подібних міркувань, суть одна – душа і духовність – одвічні й незвідані категорії, які хвилюють розум упродовж усієї історії людства, а значить є безцінним феноменом на відміну від матеріальних речей. На жаль, у гонитві за матеріальними благами дехто забуває про вічні цінності – духовність, милосердя. Відомий російський філософ М.Бердяєв вищими цілями життя вважав не економічні і не соціальні, а духовні. На його переконання, велич народу „визначається не могутністю держави, не розвитком економіки, а духовною культурою”.

Отже, християнська духовність є своєрідною „культурою душі” – духовного підґрунтя культури взагалі. М. Бердяєв зазначав: „Будь-яка культура (навіть матеріальна культура) є культура духу; всіляка культура має духовну основу – вона є продукт творчої роботи духу над природними стихіями2. У наш час проблема духовності набула важливого соціального значення, оскільки розкриває сутність людини, її істинне призначення, визначає сенс життя. Як базова категорія людського буття вона має надто широке і багатозначне змістовне наповнення. Духовність – набагато глибше і складніше поняття, ніж свідомість, дехто пов’язує її з людяністю, в якій розкривається уся повнота людської природи. Духовність – це продукуюча творча сила, що виявляється у процесі реалізації духовних можливостей людини, переважання духу над тілом. Це поняття вживається в різних сферах життєдіяльності: духовний потенціал людини, нації, духовне відродження, духовне виховання, духовні інтереси, духовні потреби, духовна культура, духовне життя суспільства і йому протилежні: духовно незріла людина, духовний вакуум, духовна криза та інше. „Визначальною силою в духовному житті людини є його релігія – не лише у вузькому, а й у широкому сенсі слова, тобто ті вищі й останні цінності, які визнає людина над собою і вище себе, і те практичне ставлення, у яке він стає до цих цінностей3. Визначивши релігійний центр у людини, його душевний стрижень, можна зрозуміти все зовнішнє і похідне. Тому є сенс говорити про релігію у кожної людини, - зазначав С. М. Булгаков. З точки зору релігії, духовність – це Боголюдський стан душі, наповнений добром, любов’ю вірою тощо. Зокрема, християнство вкладає у неї Віру, Надію, Любов, що визначаються такими якостями як безмежна любов, смирення, жертовність тощо; для віруючої людини – це близькість її внутрішнього світу до Бога. Уже згадувані українські філософи Г.Сковорода, П.Юркевич психологічний зміст духовності пов’язували з серцем як визначальної основи духовного життя. При цьому П.Юркевич пов’язував це не з аскетизмом, а з діяльністю у миру за Божими Заповідями й дотриманням моральних вимог до себе1. З часом духовність набирала конкретних ознак, але її основою залишались моральні принципи християнського віровчення. Дослідниця людино творчого характеру християнської духовності І.М. Петрова зазначає, що „духовність не тотожна релігійності, а сам процес єднання людини з Богом є своєрідним актом самотворення людини”2. (У сучасному релігієзнавстві християнська духовність асоціюється з теозисом (обожненням). Іншими словами, духовність – це безперервний процес морального самовдосконалення людини. За всієї багатоманітності пояснень цього феномену, він поєднує в собі наукові і релігійні підходи, що дозволяє розкрити його внутрішню суть, роль і значення в житті людини. Загалом і релігійна і світська духовність базується на прагненні добра іншим. Антиподом духовності є бездуховність, безсердечність, бездушність, що у купі є одвічною проблемою боротьби добра і зла. На сторінках цієї книжки не будемо засмучувати читача прикладами бездуховності та формами її вияву, їх на жаль, достатньо в реальному житті.

Відчуваємо, читач уже чекає конкретизації розповіді й наближення до його особистості. Головною сутністю особистості більшість науковців вважають духовність, безпосередньо пов’язану з рівнем розвитку свідомості, співпричетністю до абсолютних цінностей. Вона виявляється у прагненні до саморозвитку, самопізнаня, самореалізації, „віддавати”, „діяти для інших”. Духовність особистості означає вищий ступінь її морально-етичного й естетичного розвитку, гармонію внутрішнього світу з навколишнім середовищем, високоморальними вчинками, прагнення робити добро, служити іншим і самовдосконалюватись1. На сучасному етапі розвитку суспільства ускладнюються взаємостосунки всередині соціуму, а також із зовнішнім середовищем. Вчені на міждисциплінарному рівні пропонують розширені параметри духовності, включаючи потреби пізнання і соціально-альтруїстичні* потреби „для інших”. Отже, знання та альтруїзм, а також безкорисливість у діях є одними з найважливіших ознак духовності особистості, крім того: релігійна і національна толерантність, відповідальна любов до себе й до інших, усвідомлення єдності з природою, відповідальність за власні висловлювання, емоції, дії. Духовність особистості включає також принципи вселюдської моральності (обов’язок, совість, відповідальність, надія, віра, любов, терпимість тощо)². Стрижнем духовності є здатність до Любові, Милосердя, Добра, Співчуття, серед яких Любов є головною Божественною якістю і показником духовності. Зважаючи на її всеохоплюючий зміст, апостол Павло створив „Гімн любові”:

На цій високій ноті переходимо до наступного сюжету.