Глобалізація і соціокультурна ситуація в Україні: змарнований духовний капітал

Дискусії про суть глобалізації тривають і з напрацьованого дотепер матеріалу випливає множинність підходів учених до її визначення. Одне беззаперечне, що глобалізація передбачає зміни в економічних, соціальних, політичних, культурних процесах усіх гравців на цьому світовому полі. Насамперед, мають бути подоланими просторові межі в різних галузях суспільного життя у глобальному масштабі, внаслідок чого події в певному регіоні світу можуть торкатися спільнот або окремих країн іншого регіону. Це називається переплетінням локального і глобального. Глобалізація не відбувається у лінійному вимірі, а зумовлює низку процесів, які супроводжуватимуться утворенням міжрегіональних структур, що взаємодіють між собою. Вона означає залучення національних систем до глобальних процесів, а не об’єднання. Через це теоретики глобалізації пропонують розрізняти поняття «глобальність», «глобалізація» і «глобалізм». Глобальність означає, що ми є складовою світової спільноти. Глобалізм вони трактують як різновид ідеології, що діє в економічній сфері. Глобалізація виявляється у залученні національних держав до мережі транснаціональних гравців за їхніми правилами. Однак це не означає руйнацію національних особливостей, а передбачає кардинальну перебудову, зростання активності в усіх сферах соціально-економічного, політичного і культурного життя, за одночасного певного обмеження державного суверенітету1.

Збереження теперішніх світових тенденцій соціально-економічного розвитку зумовить домінуючу роль у світі Індії та Китаю, які переберуть на себе головні ролі у глобалізаційних процесах. Другий варіант можливого розвитку подій замикається на збереженні провідної ролі США; третій – прогнозує посилення впливу мусульманських країн, тобто викликом релігійної ідентичності усьому західному християнському світові1. Розробники глобальних тенденцій з Національної ради розвідки США шанси своєї країни залишитись лідером світового порядку оцінюють обережно, беручи до уваги можливість збереження багатополярності. В основі прогнозів, звісно ж, лежать економічні процеси, стосовно геокультури припускається помітний вплив азійських елементів за збереження традиційного європейського обличчя2. Ігнорувати посилення азійського компоненту в геокультурі немає реальних підстав. Аргументами виявляються динаміка економічного зростання, демографічні показники, а також ціннісно-нормативні орієнтації: колективізм, відсутність демократії, авторитарні політичні системи, які, як не дивно з точки зору західної демократії, виявились сприятливими для економічного розвитку азійського регіону. При цьому важливого значення надається впливу культурних чинників, зокрема космологічних уявлень, що складають фундамент будь-якої культури3. Не варто відкидати такого розвитку подій, коли внаслідок утворення своєрідної метавлади відбуватиметься поступовий перехід від методологічного націоналізму до методологічного космополітизму*. Як відомо, прогнозування – невдячна річ. Але потрібно бути у всеозброєнні перед викликами культурної глобалізації, аби зберегти культурно-національну і релігійну ідентичність. Крім того, це диктується напруженою ситуацією всередині України, оскільки швидка диференціація українського соціуму призвела до розламу суспільно-політичного поля частково на ідейно-світоглядному, а більшою мірою на культурному та регіональному грунті.

Це підтверджується соціологічними, соціально-психологічними, соціально-філософськими та історичними дослідженнями. Так, дезорієнтованість суспільства, побоювання соціальних конфліктів, психологічна травма, яку досі переживають громадяни України, зумовлюють амбівалентність - паралельну орієнтацію на взаємовиключні цінності. Багато хто з них є прихильниками капіталістичного шляху розвитку, інші – соціалістичного, дехто – не визначився. Амбівалентність притаманна громадянам і в галузі культури, що може спричинити руйнівні наслідки як для окремої особи, так і суспільства в цілому. Соціокультурні відмінності, тлумачення мовного питання, оцінки історичного минулого зумовлюють орієнтацію населення на тих чи інших політиків, що чаїть у собі загрозу цілісності держави. Соціологічні дослідження засвідчують, що більшість українців ідентифікують себе за ознакою спільного громадянства, а не національністю. Отож політичні діячі мають припинити „розігрувати російську карту” для ситуативного збільшення свого рейтингу та консолідувати українську націю як громадянську, політичну і культурну, а не лінгвоетнічну1. Культура була і залишається одним із важливих регуляторів соціальних стосунків, що зумовлює критерії оцінювання поведінки, у межах яких визнається легітимність досягнення певних цілей. (Наприклад, збагачуватись за рахунок інших, а не власної праці – аморально і злочинно). Більшість авторитетних мислителів Ф.Фукуяма, С.Хантінгтон, Л.Харрісон, Т.Соуел та інші поділяють точку зору, що саме культура виступає потужним чинником розвитку демократії, а не навпаки2, а також держави, яка є витвором людей на певному високому рівні їх культурного розвитку. (Прикладів в історії предостатньо: Стародавня Греція, Рим, держава Саманідів давно зникли, а їхня культура не згасає і продовжує живити наші уявлення, емоції, почуття, естетичні смаки тощо). На думку Ф.Фукуями, культура повинна „одухотворювати” економіку, впливати на всі сфери життєдіяльності суспільства, викликаючи внутрішні трансформації у людини, підносячи моральну відповідальність за власні дії, вчинки, поведінку3^..

Варто зазначити, що залежно від соціальної ситуації, дія традиційних культурних регуляторів помітно знижується. Подібне спостерігається в Україні внаслідок так званої модернізації з наближенням до європейських стандартів. Для розуміння процесу здійснимо екскурс в історію. Культурну модернізацію східно-

європейських країн можна розглядати як рух від християнсько-етичного зв’язку між Богом і людиною, що зумовлював моральний порядок в епоху середньовіччя, до індивідуалізму, раціоналізму та універсалізму (ХІХ ст.) і набув розмаху в ХХ – на початку ХХІ ст., виявляючи тенденцію до глобалізації. У сучасній науці модернізація визначається як „комплекс взаємопов’язаних структурних, культурних, фізичних і психічних змін, що кристалізувались упродовж минулих століть, сформувавши світ, у якому ми живемо в даний момент, що завжди рухається у певному напрямі”1. Наведене визначення знайшло узагальнення у понятті «культурний код», який, залишаючись в основі стійким, у процесі історичного розвитку може суперечити тенденціям і призвести до парадоксів. Так, соціокультурні реалії в Україні засвідчують існування двох паралельних соціокультурних трендів*: з одного боку – доступ до всесвітньої телекомунікаційної мережі, з іншого – споживання транслокальної культурної продукції та традиційне теле- і радіомовлення із збереженням усталених зв’язків вітчизняної культури2. Еталоном культурного життя, запозиченим із Заходу, стають індивідуалізм, практицизм і вседозволеність, що суперечать нашій традиційній культурі та моралі, які для людини обтяженої соціально – економічними проблемами, втрачають свою вартість. Дедалі прогресуюча соціальна диференціація, проблематичність утворення середнього класу європейського зразка можуть звести Україну (та деякі інші країни східноєвропейського регіону) до статусу країн „третього світу”. Це означатиме остаточну втрату нею здобутків ХХ ст.: високий рівень освіти, розвинена загальнодоступна мережа культурних закладів, соціальна інфраструктура. Натомість поглиблюватиметься відмінність у ціннісно-смислових орієнтаціях, культурних уподобаннях, що посилюватиме відцентрові тенденції у суспільно-політичній сфері3. Змальовуючи сучасний соціокультурний стан в Україні, В.Степаненко зазначає, що хоч верховенство права не стало домінантою, але вже подолано „наївно-романтичну фазу морально-звичаєвих відносин” та ідеологічну регуляцію суспільних відносин радянської доби. Критикуючи корупційні прояви того часу в культурній сфері, автор надає їм певної легітимності, бо орієнтувалось все на здоровий глузд. Натомість нинішня системна корупція перетворилась на суцільне гальмо соціально-економічного, політичного і культурного розвитку1. Якщо взяти до уваги, що в різних країнах успіхи і невдачі у процесі модернізації корелюються з ціннісно-культурними домінантами, то можна впевнено стверджувати, що невдачі нашої реформотворчості багато в чому пояснюються безкультур’ям у широкому сенсі цього поняття.

В умовах культурного вакууму з’являються антиподи культури, деформуються естетичні смаки, що особливо легко всмоктує молоде покоління. Одночасно набувають поширення всілякі окультні, езотеричні та інші містичні вчення, чужі національному духу українського народу, що розмивають його душу, ламають вікові культурні традиції. На фоні світської бездуховності єдиним острівцем, де зберігається спокій і смирення, віра, надія і любов, залишається релігія. Релігійна толерантність також входить до критеріїв морального стану суспільства і громадянина, тим паче, що в Україні на 01.01.2007 р. діяло близько 33 тис. релігійних організацій, які представляли 55 різноманітних конфесій, течій тощо2. Оскільки релігія робить акцент на духовних цінностях (в Україні 51% вищезазначених організацій належали до православної конфесії), помітною є її стабілізуюча роль у суспільстві в морально-етичному сенсі. Підтвердженням є те, що у майже 70% громадян України високим моральним авторитетом користується церква, а далі з великим відривом школа, армія, уряд, парламент, президент, міліція і вся решта, навіть зі знаком „мінус”, - торгаші, гендлярі, бізнесмени, олігархи, шахраї, бандити3. За результатами соціологічних опитувань, проведених у квітні 2011р., більшість респондентів усіх регіонів України визначають теперішній час як „час злодіїв, шахраїв (48%), політиканів (44%) і жебраків (44%), а лише 11% визначають його як час моральних авторитетів, 7,5% - як час талантів і 7,0% - як час професіоналів; порівняно з 1994 р. зменшилось визнання ролі робітників з 23% до 15%, селян – з 21% до 10%, інтелігенції – з 16% до 10% тощо1.

Незважаючи на релігійний плюралізм, у цілому люди об’єднані спільною системою моральних цінностей, у яких також знаходиться місце демократичним принципам. Як бачимо, релігійність і демократизм не є антагоністами, оскільки релігія – не менш розповсюджений феномен у світі, ніж демократія. На думку деяких філософів, вона спроможна впливати на демократизацію суспільства, оскільки людина, як правило, регулює свої мирські та духовні інтереси. Одночасно демократія на тлі глобального капіталізму стала надто популярною, що ніхто не замислюється над її реальним змістом, формами, навіть деякі авторитарні режими називають себе демократичними, американці демократію несуть, нав’язують збройними методами. Наявність соціалістичної демократії в колишньому СРСР навмисно замовчується, натомість пропагується ліберальна, цінності якої поки що не прищепились в Україні.

Очевидним є факт, що церква повертає собі нішу в суспільстві, але звернення до християнства останнім часом відбувається неприроднім, поверховим чином. Воно входить у ритуал багатьох політиків, бізнесменів, молодих людей, тобто має зовнішній прояв. Разом з тим, внутрішньо –практична сфера життя в Україні сповнена аморальними діями, сповзанням у бездуховну атмосферу, де мірилом усього виступають гроші.

Сплеск релігійності в Україні, який спостерігається останнім часом, є захисною реакцією на невизначеність, точніше, незрозумілість квазіперетворень, які нагадують не демократичні трансформації, а мутацію влади і навколо неї. Коли бракує чітких орієнтирів, люди звертаються до релігії заради відчуття спільності у вірі та церкві, бо втратили стабільність, упевненість у сьогоднішньому і дні прийдешньому, соціальну захищеність, гарантоване право на працю, безкоштовну медичну допомогу, освіту тощо. Натомість отримали: розвал великої країни, псевдо ринок, корупційні та урядові скандали, ревізію історичного минулого2. Отже, релігія виступила своєрідним амортизатором морально-психологічного стресу, що спіткав несподівано населення України від 1991 р.

Але збільшення кількості віруючих (за даними соціологів) ще не означає ціннісних орієнтацій і мотивації поведінки1. Відомий культуролог і релігієзнавець Є.К. Дулуман з достатньою науковою аргументацією доводить, що сплеск релігійності у пострадянських країнах іде паралельно із зубожінням, безкультур’ям і моральною деградацією. І навпаки, благополучні країни як Швеція, Швейцарія, Норвегія, Фінляндія, Ісландія, Канада, Австралія та багато інших не відзначаються високим рівнем релігійності, а натомість високими стандартами життя. У той же час 50 найбільш релігійних країн перебувають на нижчих щаблях соціально-економічного розвитку. Унікальна ситуація у США – багата і релігійна (фундаменталізм) країна, де показники стану моралі не корелюються з вищеозначеними характеристиками2. Отже, релігійність не визначає морального здоров’я суспільства, однак залишається важливою духовною складовою виховання на принципах християнської моралі.

В Україні давно назріла потреба розробити стратегічну програму розвитку культури, в якій би вона виступала стрижнем української ідеї, фактором досягнення соціальної гармонії, регіональної інтеграції, одним із чинників формування громадянського суспільства. „...Наші економічні негаразди – то наша драма. Наша культурна ситуація – то наша трагедія. І не від економіки до культури треба йти, а навпаки. Тільки якщо ми захистимо і створимо умови для розвитку національної культури, ми отримаємо українську націю з новою елітою, здатною змінити на краще економіку і соціальні умови нашого життя”3. Це дасть можливість вироблення власних моделей спілкування, релігійного, морально-етичного і світоглядного ставлення до себе і світу в цілому.