Тема 15. Українська культура кінець ХХ – початок ХХІ ст

1. Незалежність України, як умова для розвитку культури.

2. Державна політика в галузі освіти та науки.

3. Мовне питання в незалежній Україні.

24 серпня 1991 р. на позачерговій сесії Верховної Ради України, яка розглядала питання про політичну ситуацію в республіці, було прийнято Акт проголошення незалежності України, затверджений конституційною більшістю депутатів. Президія Верховної Ради за короткий період прийняла низку надзвичайно важливих документів. 30 серпня український парламент ухвалив Указ про заборону діяльності Компартії України, про департизацію державних органів, установ та організацій. На початку вересня було прийнято постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого прапора, що започаткувало процес відмови нової держави від радянської символіки. 9 вересня 1991 року було оголошено про запровадження обігу купонів багаторазового використання, що на практиці означало поступовий вихід України з рубльової зони. Передумовою для перетворення України із союзної республіки на самостійну державу слугували прийняті того ж року закони «Про громадянство України» (від 8 жовтня) та «Про державний кордон» (7 листопада).

Всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України, що відбувся 1 грудня 1991 року, підтвердив бажання громадян жити у вільній, самостійній Україні. Акт дістав схвалення понад 90 % громадян, які брали участь у референдумі. Того ж дня відбулися вибори Президента України. Перемогу здобув Голова Верховної Ради України Л. Кравчук, передвиборна програма якого складалася із п’яти «Д»: Державність, Демократія, Добробут, Духовність, Довіра. 8 грудня 1991 р. президенти Росії, Білорусії та України, зібравшись у Біловезькій Пущі (Білорусія), прийняли документ, який проголошував припинення існування СРСР та уклали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті до СНД приєдналися ще вісім республік. За таких умов М. Горбачову не залишалось нічого іншого, як скласти повноваження Президента СРСР у зв’язку зі зникненням самої держави.

1. Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. почався новий етап розвитку українського суспільства. Принципово новий статус отримала національна культура. За перші роки незалежності розширилися культурні контакти з різними країнами. Були видані твори письменників, які працювали в еміграції, з’явилася перекладна література провідних закордонних істориків-українознавців (у 1993 р. українознавство викладалося у 28 університетах і коледжах США і в 12 університетах Канади). З’явилося розділення культури на елітарну і масову. Україна зіткнулася з таким явищем, як американізація культури, що особливо відчувається в кінематографі (виробництво власних фільмів значно скорочене), популярної музики, літератури. У перші роки українського відродженнярозпочалася робота з реконструкції деформованої культури, покладена на Комісію Верховної Paди з проблем культури й духовного відродження, Міністерство культури, численні громадські об'єднання, асоціації, товариства, академії. До життя почали повертатися набутки, що досі були під забороною. Навіть в умовах тривалої економічної кризи багато працівників культури та мистецтва не втрачали здатності переборювати труднощі, свідомо робили свою справу. Особливістю української культури в епоху Відродження є те, що вона була поставлена в умови жорсткої конкуренції. Згідно з цим переконливими є слова Ч. Купчана, політичного оглядача газети «Лос-Анджелес Тайме», який після візиту Президента України Л. Кучми до США, аналізуючи українські проблеми у світовому контексті, писав: «Якщо державу не об’єднує національна ідея та почуття відданості справі, що виникає на її основі, то найкращі люди, найсвітліші уми опиняться деінде. Ця «втеча інтелекту» – переважно до Москви – позбавила країну інтелектуального капіталу, який так потрібен їй, коли йдеться про творення нації та держави практично з нуля». Почала розвиватись туристсько-краєзнавча робота. У 1994 р. в країні вже працювало 8,5 тис. гуртків цього профілю. Набули поширення експедиції «козацькими шляхами», присвячені 500-річчю українського козацтва, яке нині відроджується згідно з указом Президента України Л. Кучми про відродження українського козацтва, експедиції «Краса і біль України», конференції учасників краєзнавчих пошукових загонів «Роде мій красний, роде мій прекрасний», міжнародні форуми юних українців-краєзнавців «До оберегів відродження».

Традиційними стали всеукраїнські фольклорні свята рідної мови. Користується популярністю всеукраїнський фестиваль «Таланти твої, Україно». Кращі художні колективи закладів освіти беруть участь у міжнародних святах, фестивалях і конкурсах в Італії, Туреччині, Індії, Норвегії та інших країнах. За оцінкою міжнародних експертів молода Українська держава, прийнявши «Декларацію прав національностей України», закони «Про національні меншини в Україні» та «Про громадянство», надала меншинам набагато більше громадянських прав, ніж того вимагає відповідний Міжнародний пакет. Виникли десятки громадських об'єднань, що представляють інтерес різних національностей і відроджують їхні культуру, мову, звичаї, традиції. У Закарпатті створено центри словацької, угорської, німецької культур. У Києві та в інших містах відкрито бібліотеки єврейської, польської культур, тюркськомовних народів та української діаспори. При Українському фонді культури створено національну програму, як частину міжнародної під назвою «Нові імена України», якою опікується ЮНЕСКО. Програма покликана виявляти і підтримувати молоді таланти. Допомогу у функціонуванні програми надали посольства Німеччини, Австрії. На цьому фоні варто підкреслити великі зусилля в піднесенні української культури працівників «Українського дому» в Києві. Безперервний системний цикл заходів «Українського дому» включає виставки, наукові конференції, «круглі столи», що висвітлюють, аналізують минулий і сьогоднішній державотворчий досвід.

Неперевершений культурний потенціал несуть в собі конкретні творчі колективи, діячі мистецьких жанрів, які активно поширюють у світі українську культуру. Свідченнями входження України в світовий культурний простір є проведення, починаючи з 1990 p., українського міжнародного музичного фестивалю «Київ музик-фесту». Капела «Думка» відвідала Францію. У Парижі з успіхом виступив оркестр Держтелерадіомовної компанії України під керуванням В. Сіренка. У рамках фестивалю плідно працює композитор: І. Карабиць. Уже в 1994 р. його кантату на вірші М. Руденка виконували в одному з найпрестижніших концертних залів Гарнегі-хол. У концерті брали участь відомі виконавці з Метрополітен-опера, із Сіті-опера, а також три хорових колективи з Вашингтона та Філадельфії. Дві артистичні групи Національної опери України влітку 1997 р. показали разом з Будапештською оперою під час щорічного фестивалю «Будафест» київську постановку «Ріголетто» і в рамках Зальцбурзького музичного фестивалю (Австрія) європейській музичній громадськості «Жізель» А. Адана, «Кармен-сюіту» Р. Щедріна та концертну програму. Солісти опери та балету Р. Майборода, В. Лупалов, С. Ярошенко, Т. Штонде, Т. Боровик, Д. Матвієнко справили на глядачів велике враження своєю майстерністю. Значна роль у піднесенні культури народу, у зміцненні взаємозв'язків належить такому компоненту культури, як естрада. Незмінними залишались такі відмітні риси української пісні, як музична традиційність, грамотність текстів, національна особливість. У цьому жанрі були консервативні сили, але почало з'являтися більше авторів і виконавців, які модернізувались, свідомо переорієнтувавшись з радянського на українське мистецтво. Це Ю. Рибчинський, П. Зібров, Т. Петриненко, В. Врадій. Зразки нової національної музики, що впроваджувала традиції В. Івасюка, продемонстрував пісенний всеукраїнський фестиваль «Червона рута». Національну музику успішно поширюють ансамблі «Гуцули», «Чорні черешні», «Брати блюзу», «Рокнація», «Жаба в дирижаблі».

Українську музику, пісню, танець пропагують у світі Державний заслужений академічний народний хор імені Г. Верьовки під керівництвом народного артиста України академіка А. Авдієвського, ансамбль танцю імені Вірського. З 1993 р. у Чернівцях відбуваються Міжнародні конкурси молодих виконавців української естрадної пісні імені В. Івасюка. За часів тоталітарного режиму більшість українських музичних колективів та виконавців не виїздили за кордон. Тож наше музичне мистецтво часто асоціювалося там тільки з гопаком, шароварами та сопілками. Нині на календарі — інший час, розірвано осоружну «залізну завісу». Цікавою і самобутньою є творча палітра етнографічного хору «Гомін», яким керує лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка Л. Яценко. Традиційні купала, веснянки, колядки і щедрівки, обжинки, які проводить «Гомін», відтворюють збірний образ цих свят, оскільки використовується пісенна різноманітність усіх регіонів України. На хвилі національного відродженняй утвердження національної самосвідомості скарбниця української культури поповнилася музичними творами Л. Дичко («Літургія №1»), Є. Станковича («Реквієм жертвам голодомору 1933 р.», кантата «Бабин Яр»). У 1990-х pp. здобули визнання та популярність як в Україні, так і за кордоном виконавці оперних і балетних партій В. Степова, В. Гришко, А.Кочерга, В.Лук'янець, О. Микитенко, В. Писарєв. Переможцем пісенного фестивалю «Євробачення-2004» стала львівська співачка Руслана Лижичко.

Незалежна Українська держава стала запорукою вільного розвитку літератури: прози, поезії, драматургії. Насамперед слід наголосити, що в Україну почали повертатися твори заборонених тоталітарним режимом письменників, поетів зі світовим ім'ям: Івана Багряного, Уласа Самчука, Євгена Плужника, Євгена Маланюка, Олега Ольжича (Кандиби), Олександра Олеся, Олени Теліги, Зеновія Красівського, Богдана-Ігоря Антонича та ін. З'явились неупередженітвори молодих українських літераторів. Серед них виділяються П. Селецький, О. Орос, О. Виженко, П. Кралюк, С. Українець, В. Мастерова, Г Римерук, В. Герасимкук. Заклично звернувся до українського народу Д. Павличко, виразивши почуття багатьох:

Нам страх вганяли в мозольні жили,

Нас обертали в покірний тлін,

Ми триста років Москві служили,

Пора настала — вставай з колін!

Осмислюючи трагічну історію свого народу, бажаючи йому скорішого повернення національної самосвідомості, їх заклик підхопили молоді поети, такі як Наталка Поклад:

Неспішно історію пише пір ’ їна, сп ’ янівши від запахів трупів і зел...

Полтаво, Полтаво, скажи Україні, чому над тобою і досі орел?

Сучасна літературна молодь замислюється над етологічними проблемами української душі крізь призму відновлюваної етногенетичної пам’яті. Так, в історіософічній ліриці П. Селецького («Новітня казка про Івана Побивана» та ін.), С. Українець («Плач полонянок», «Сповідь і спокута Петра Калнишевського»), О. Чекмишева («Ворог», «Мазепа») та в інших творах стали відчутними досить жорсткі неореалістичні інтонації. Історія для цих авторів — не предмет захоплення, а суворий урок, без засвоєння якого неможливе самоствердження українства як повноправного володаря свого життя. Продовжують плідно працювати в українській літературі визнані майстри слова І. Драч, В. Крищенко, І. Калинець, М. Луків, Р. Іваничук, П. Перебийніс, Р. Федорів, Є. Сверстюк, В. Захарченко та багато інших. Попри тяжку видавничу кризу наша література в її кращих зразках упевнено долає успадковану від тоталітарних часів неповноструктурність і органічно інтегрується в європейську.

Загальна криза в державі позначилась на кіномистецтві. Зникли багатолюдні черги до кас кінотеатрів, скоротилась кількість глядацьких залів. Зали більшості кінотеатрів були віддані комерційним структурам. У 1994 р. коштом державного бюджету було завершено лише дев’ять українських кінофільмів. Не краще становище й нині. Тим більш прикро, що частина українських стрічок залишилась на полиці, в кращому випадку — для прем'єрного або фестивального показу. В Україні немає свого фільмофонду і державного кіномузею, низький рівень кіноосвіти. Зовсім зникла кінопреса (журнали «Новини кіноекрана», «Вавилон»). Разом з тим є приклади, які вселяють надію розвитку кіномистецтва. Зокрема, це проведення у березні 1995 р. кіновернісажу «Нове українське кіно» у Москві, який стартував показом повнометражного документального фільму «Прощай, СРСР» режисера О. Роднянського. На екранах з’явилися фільми талановитих режисерів О. Бійми «Казка», «За ніччю день іде», В. Артеменка «Ой, на горі калина», «Солдатські вдови», «З матір’ю на самоті». Знято ряд короткометражних картин режисерів О.Чорного, В. Домбровського, І. Миленка, Н. Андрійченко та ін. У вересні 1997 р. у Парижі демонструвався кінофільм київського режисера В. Криштофовича «Приятель покійника». Ця стрічка була показана на Каннському кінофестивалі. Схвалення глядачів отримали фільми режисера К. Муратової «Три історії», «Другорядні люди», «Чеховські історії», В. Криштофовича «Приятель небіжчика», Г. Кохана «Тупик». У 2002 р. вітчизняний кінопрокат поповнився історичними кінострічками Ю.Іллєнка «Молитва про гетьмана Мазепу», М. Мащенка «Богдан Хмельницький». Уперше в історії вітчизняного кіно Золоту пальмову гілку 58-го Каннського фестивалю (травень 2005 р.) завоював короткометражний чорно-білий фільм «Подорожні» режисера Ігоря Стрембіцького.

Національним змістом почало наповнюватись українське образотворче мистецтво. Зокрема, на міжнародних виставках великий успіх мала кераміка Я. Мотики, її чудові твори відзначені на міжнародних виставках в Ерфурті (Німеччина, 1991 р.) та Філадельфії (США, 1992-1995 pp.). Скульптор А. Хоречко створив досконалі образи сучасників. Українська культура збагатилась завдяки живописними та графічними творами Т.Яблонської, Г.Якутовича, Б. Туліна, І. Марчука, Д. Нарбута.

В Україні почала працювати науково-координаційнараданаціональної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей. У 1993 р. фонд «Пруська культурна спадщина» (ФРН) передав колекцію бронзового віку краєзнавчому музею Херсона в Україні. Почала повертатись творчість її синів. Так, лауреатами Державної премії ім. Т. Шевченка 1995 р. стали художники: О. Заливаха – за твори: «XX вік», «Мироносиці», «Українська мадонна», «Портрет Василя Стуса», «Портрет Шевченка», «Козака несуть», «Початок»; М. Бідняк – за серію історичних картин і портретів подвижників українського народу: «Князь Данило Галицький», «Гетьман Іван Мазепа», «Довбуш» та ін.; В. Задорожний (посмертно) – за серію робіт 1964-1988 pp. Активно пропагують у світі історію та культуру нашого народу діячі української діаспори. Великими тиражами вийшли дослідження з історії українського народу О. Субтельного, О. Пріцака, Т. Гунчака, А. Жуковського та ін. У цій справі гідне місце посідає відомий австралійський підприємець, власник мельбурнського видавництва «Фортуна» П. Кардаш, який народився на Тернопільщині. Видав ряд фотоальбомів про історію та культуру України. «Україна: її історія та її культура» – таку назву дістав альбом, що побачив світ 1992 р. й одразу став подією світового культурного життя. Таких прикладів можна навести чимало, їх кількість невпинно зростає. Почали відновлення найбільших святинь українського народу – Успенського собору, Києво-Печерської лаври, Густинського монастиря, Софронівської пустині біля Путивля, Петропавлівського монастиря у давній українській столиці Глухові тощо. У Києві відновлений пам’ятник княгині Ользі, споруджений пам'ятник Ярославу Мудрому. Зайняв належне місце на будинку Київради архистратиг Михаїл.

2. Розкрити інтелектуальний потенціал українського народу неможливо без реформування системи освіти, яка завжди була могутнім чинником зростаючої соціальної функції культури, особливо в умовах національного відродження України. У країні почала формуватись і втілюватись у життя власна освітянська політика, спрямована на досягнення сучасного рівня якості освіти, інтеграції до європейського та світового співтовариства.

Яку ж спадщину дістала Українська держава від минулого? В 1991 р. система освіти в Україні охоплювала 24,5 тис. дошкільних закладів, 20,9 тис. загальноосвітніх шкіл, 1242 професійних, 735 середніх спеціальних та 156 вищих закладів освіти, аспірантуру з 300 наукових спеціальностей та докторантуру, 518 навчальних закладів та підрозділів підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів, заклади та установи позашкільного навчання та виховання. За численними показниками мережа навчальних закладів України відповідала показникам більшості розвинених країн світу. Так, кількість студентів вищих закладів освіти у 1990 р. становила 170 на 10 тис. населення. За цими показниками Україна перебувала на одному рівні з Німеччиною та Японією. Загальна середня освіта була обов’язковою, всі форми навчання — безплатними. Функціонувала мережа позашкільних закладів, у яких здійснювалось естетичне та фізичне виховання дітей та молоді, залучення їх до науково-технічної творчості. Однак загальносоюзні потреби і плани народжували перенавантаження навчальних закладів України підготовкою кадрів для інших республік. Виникли також складні диспропорції у розміщенні вищих закладів освіти України. Так, чисельність студентів на 10 тис. населення в Харківській області була майже у 1,5 раза більша, ніж в Одеській, і в 4 рази – більше, ніж у Волинській. Нерівномірно розподілялись кадри з вищою освітою – надмірна кількість фахівців з інженерною освітою, але не вистачало юристів, економістів, соціологів, психологів, менеджерів.

Для того, щоб ґрунтовніше дослідити розвиток української державної освітньої політики за часів державної незалежності, вважаємо за необхідне встановити її періодизацію. В. Огнев’юк вважає, що після набуття Україною незалежності радикальні зміни у сфері освіти здійснювалися у два головних етапи: перший (1991-1995 роки) визначив проблему як соціальне завдання українського державотворення; другий (1995-2002 роки) увів її в систему національних потреб та інтересів і водночас до широкого міжнародного контексту цивілізованого розвитку людства.

У 1991 р.Верховна Рада ухвалилаЗакон України «Про освіту», що визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави й передбачив кардинальні зміни в її роботі. Відповідно до закону, а також внесених до нього змін і доповнень (1996 р.), освіта в Україні мала ґрунтуватись на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, реальної взаємоповаги між націями та народами. Законом «Про освіту»встановлено шість освітніх рівнів: початкова загальна освіта; базова загальна середня освіта; професійно-технічна освіта; базова вища освіта; повна вища освіта. Водночас затверджено освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні (або ступеневу освіту): кваліфікований робітник, молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Відповідність освітніх послуг державним стандартам і вимогам визначається встановленими законом засобами ліцензування, інспектування, атестації та акредитації закладів освіти.

Наприкінці 1992 р. на Першому з’їзді педагогічних працівників України була затверджена Державна національна програма «Освіта (Україна XXI століття)». У листопаді 1993 р.їїбуло затверджено Кабінетом Міністрів України. Нова концепція розвитку народної освіти передбачала визнання необхідності демократизації всіх ланок середньої і вищої школи, відмову від залишеної у спадок «репресивної педагогіки», запровадження принципу українознавчого спрямування змісту шкільної освіти, технічне забезпечення освітніх установ, формування високого інтелектуального і культурного потенціалу українського народу. За наказами Міносвіти у 1996 р. з планів загальноосвітніх шкіл виключено години на додаткові заняття й консультації, зменшено курси за вибором і факультативи.

15 жовтня 1996 р.Верховна Рада схвалила Програму діяльності Кабінету Міністрів України, в якій підкреслювалося, що освіта потребує прискорення системного реформування. Віхою на шляху реформування освіти став закон «Про загальну середню освіту», ухвалений Верховною Радою України 13 травня 1999 р. Цей закон визначив правові, організаційні та фінансові засади функціонування й розвитку системи загальної середньої освіти в нових умовах. В ньому дається визначення загальноосвітніх навчальних закладів різних типів: середньої загальноосвітньої школи, спеціалізованої школи, гімназії, ліцею, колегіуму, загальноосвітньої школи-інтернату, спеціальної загальноосвітньої школи, загальноосвітньої санаторної школи, школи соціальної реабілітації, вечірньої (змінної) школи, інших навчальних закладів системи загальної середньої освіти, навчально-виховних комплексів. Згідно із законом, не допускалась реорганізація та ліквідація загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості, заснованих на комунальній формі власності, без згоди територіальних громад. Істотні зміни передбачені законом у структурі й організації середньої освіти. На відміну від традиційної структури середньої загальноосвітньої школи, починаючи з 1 вересня 2001 р. почав здійснюватися поступовий перехід до 12-річного терміну навчання у загальноосвітніх навчальних закладах для здобуття повної загальної середньої освіти (І ступінь - 4 роки, II – 5 років і III – 3 роки). Це було зумовлено, головним чином, двома обставинами: розвантаженням поточного навчального процесу (щоденного й тижневого) та необхідністю надання молоді більш якісної середньої освіти відповідно до європейських і світових критеріїв (тривалість навчання у повній середній школі більшості європейських країн становить 12-13 років).

17 квітня 2002 рокуУказом Президента України було затверджено Національну доктрину розвитку освіти, де зазначалось, що головна мета української системи освіти – створити умови для розвитку та самореалізації кожної особистості як громадянина України, формувати покоління, здатні навчатись упродовж життя, створювати й розвивати цінності громадянського суспільства. На сьогодні діє Інструкція, затверджена наказом Міністерства освіти і науки від 19 червня 2003 року № 389, якою визначається, що прийом дітей (учнів, вихованців) до гімназій, ліцеїв, колегіумів, спеціалізованих шкіл (шкіл-інтернатів) державної та комунальної форми власності здійснюється на конкурсній основі. 6 липня 2010 рокуВерховна Рада ухвалила, а Президент України В. Янукович підписав Закон «Про внесення змін до законодавчих актів з питань загальної середньої та дошкільної освіти щодо організації навчально-виховного процесу». Згідно з ним, термін навчання для здобуття повної загальної середньої освіти у загальноосвітніх навчальних закладах I-III ступенів становить 11 років. Окрім цього нова система освіти передбачає, що діти віком у п’ять років мають обов’язково здобути дошкільну освіту у дитсадках. З 1 вересня 2012 року вивчення іноземної мови у всіх загальноосвітніх навчальних закладах стало розпочинатись з 1 класу, а у 2013 р. з 5-го класу – обов’язкове вивчення другої іноземної мови.

З метою дотримання засад демократичності, прозорості та гласності у формуванні контингенту студентів, у тому числі шляхом об’єктивного тестування, починаючи з 2008 року, для випускників загальноосвітніх навчальних закладів, які вирішили стати студентами вищих навчальних закладів, Українським центром оцінювання якості освіти проводиться загальнонаціональне зовнішнє незалежне оцінювання: тестові завдання підготовлено з 12-ти навчальних предметів; абітурієнтам створюються умови для складання тестів тією мовою, якою вони навчалися в загальноосвітніх школах: із 6-ти навчальних предметів тести перекладено російською, угорською, польською, румунською, молдовською та кримськотатарською мовами. Виправдали себе зміни, що були внесені до Умов прийому до вищих навчальних закладів 2011 року щодо збільшення строків прийому заяв та документів на вступ, надання додаткових прав абітурієнтам, у тому числі – з інших держав, коригування рейтингових списків абітурієнтів та інші. Відбулася первинна апробація експерименту «Електронний вступ 2011».

Вища освітата її значення в процесі культурного відродження. Інтелектуальний потенціал українського народу значною мірою залежить від рівня розвитку системи вищої. На початку 1990-х рр. шляхом об’єднання Міністерства народної освіти та Міністерства вищої та середньої спеціальної освіти було створено Міністерство освіти України. У 1999 р. до нього приєднали й Міністерство у справах науки та технологій. Важливим заходом стало включення до складу вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації технікумів і коледжів із правами структурного підрозділу. Професійний рівень діяльності та юридичний статус навчального закладу будь-якої форми власності став визначатися шляхом акредитації, яка провадиться за чотирма рівнями. Найвищий, IV рівень, отримали в основному університети та академії.

Дуже складною була кадрова ситуація у вищій освіті. Окремі кафедри були забезпечені викладачами на 60-70%. З причини незадовільного матеріального та соціального становища професорсько-викладацького складу відплив найбільш кваліфікованих викладачів у 1993 р. становив понад 5 тис. осіб, з них 188 докторів наук, професорів (4,4 %), 1955 кандидатів наук, доцентів (7,4 %). У 1996 р. вищі навчальні заклади залишило понад 5 тис. викладачів, зокрема близько 2 тис. кандидатів та докторів наук. Було втрачено зв’язки освітян із промисловими підприємствами. Перестала діяти традиційна система розподілу випускників. Щоб запобігти цьому, Президент України в 1996 р. підписав Указ «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів і працевлаштування випускників вищих навчальних закладів». Передбачалося забезпечити відповідність профілю підготовки спеціалістів перспективним потребам як країни загалом, так і окремих її регіонів. Відтоді абітурієнти, які вступають до державних закладів освіти, укладають із ректором контракт про те, що після закінчення навчання вони зобов’язуються відпрацювати три роки на державному підприємстві.

Приєднання України 19 травня 2005 році до Болонського процесу із підписанням декларації на Бергенській конференції визначило вектор реформування української вищої освіти в напрямку інтеграції в загальноєвропейську. Болонський процес - це процес європейських реформ, що спрямований на створення спільної Зони європейської вищої освіти до 2010 року. Болонський процес офіційно розпочався у 1999 році з підписання Болонської декларації. Передумовою її створення стало підписання Великої Хартії європейських університетів (Magna Charta Universitatum). Існує значна кількість проблем української вищої освіти у контексті Болонського процесу:Надлишкова кількість навчальних напрямів і спеціальностей, відповідно 76 та 584. Кращі ж світові системи вищої освіти мають у 5 разів менше. Неадекватно до потреб суспільства і ринку праці вирішується доля такої розповсюдженої ланки освіти, як технікуми і коледжі, це при тому, що їхня чисельність в державі у чотири рази більша, ніж ВНЗ III та IV рівнів акредитації разом узятих. Відійшла в минуле колись добре організована для централізованої економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, в Україні не створено. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип «освіта через усе життя» поки що в умовах нашої держави не може бути в повній мірі реалізований. У 2007/2008 навчальному році за даними Державного комітету статистики в Україні мережа вищих навчальних закладів налічувала 904 заклади усіх рівнів акредитації та форм власності, у тому числі 192 університети, 57 академій, 123 інститути, консерваторію, 205 коледжів, 188 технікумів та 138 училищ.

З 2008 року підставою для вступу у ВНЗ є результати зовнішнього незалежного тестування (сертифікат). Для інвалідів І-ІІ групи, дітей-інвалідів та військових Збройних Сил України звільнених зі служби в рік вступу та військових-«контрактників» (на заочну форму) та осіб, які недужають на хворобу, що може бути перешкодою для проходження ЗНО, можуть проводитися вступні іспити. Незалежне тестування проводить Український центр оцінювання якості освіти ─ незалежна структура, на яку не мають впливу заангажовані сторони – школи та університети. Це веде до відкритості та чесності вступних випробувань. Реформа системи освіти, в тому числі вищої, є однією зі складових Програми економічних реформ на 2010-2014 рр. «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава», яку було схвалено 2 червня 2010 р. на засіданні комітету з економічних реформ, утвореного згідно з указом президента України (№ 273 від 26 лютого 2010 р.). Основна мета реформи – підвищення якості освітньої діяльності вищих навчальних закладів (ВНЗ) і як результат – підвищення якості здобутої в них освіти. У новій редакції законопроекту «Про вищу освіту» (2011 р.) чітко визначено право державного вищого навчального закладу на автономію. Передбачається звуження системи органів виконавчої влади, що мають у підпорядкуванні вищі навчальні заклади (такими визначено центральні органи виконавчої влади, що мають у підпорядкуванні вищі військові навчальні заклади (вищі навчальні заклади з особливими умовами навчання). Однією з переваг є й адаптація структури вищої освіти до вимог Болонського процесу, що закладає умови для полегшення визнання за кордоном українських дипломів. «Передбачена і модернізація рівнів вищої освіти – молодший спеціаліст, бакалавр, магістр, а також вводяться рівні доктора філософії і доктора наук». Передбачено збільшення термінів навчання за освітньо-кваліфікаційним рівнем магістра до півтора-двох років, а в аспірантурі за освітньо-науковим рівнем доктора філософії – з трьох до чотирьох років. Встановлений термін навчання в докторантурі за освітньо-науковим рівнем доктора наук – три роки. Більш детально визначено типи вищих навчальних закладів – університет, академія, коледж, професійний коледж – та кількісні параметри щодо їх створення і вимоги щодо реалізації освітньо-професійних програм різних рівнів. Ліквідовано рівні акредитації (І-ІV) вищих навчальних закладів та акредитацію вищого навчального закладу в цілому.

Визначено, що прийом до вищих навчальних закладів здійснюється за результатами зовнішнього незалежного оцінювання з урахуванням середнього бала державного документа про повну загальну середню освіту та бала вищого навчального закладу.

Наука.Важливим чинником і передумовою розвитку освіти, культури, піднесення якості робочої сили завжди була наука. Без потужної наукової бази ефективна ринкова економіка просто не може розвиватись. Незалежна Україна одержала в спадок досить високий науковий потенціал. Це, передусім, Національна академія наук, сотні галузевих науково-дослідних установ, вищих навчальних закладів. За науковим потенціалом Україна посідала, за класифікацією ЮНЕСКО, сьоме місце в світі. На середину 1990-х рр. науковий комплекс держави включав понад 1300 одиниць. У ньому працювало 1,5 тис. академіків і членів-кореспондентів НАН України, понад 9 тис. докторів наук і понад 78 тис. кандидатів наук. Найбільший обсяг досліджень і розробок у 1990-і роки, як і раніше, виконували наукові організації машинобудівної галузі та Національної академії наук України. Значним був також науковий доробок науково-дослідних установ промисловості й системи освіти. Фундаментальні дослідження становили понад 25 % загального обсягу науково-дослідних робіт.

У березні 1992 р. Президент України видав указ про заснування Академії педагогічних наук України як вищої галузевої наукової установи з проблем освіти, педагогіки та психології. Кабінет Міністрів України 16 червня 1992 р. ухвалив спеціальну постанову, в якій було накреслено конкретні заходи щодо створення Академії педагогічних наук України, затверджено її президента-організатора (М.Д. Ярмаченко) та 15 дійсних членів-засновників. У її складі розпочали діяльність три відділення: теорії та історії педагогіки, дидактики, методики та інформаційних технологій у світі, психології, вікової фізіології та дефектології. Подією в науковому житті України стало заснування в грудні 1996 р. Академії мистецтв України як творчо-наукової установи в галузі художньої культури. У 1990-і рр. українські вчені одержали можливість розвинути нові напрямки наукового пошуку, наприклад, розширити дослідження Антарктики. В 1995 р. Британська антарктична служба (БАС) безкоштовно передала Україні свою науково-дослідну базу «Фарадей», що означало фактичне повернення в сферу цих досліджень після розпаду СРСР. Нині вона має назву Українська антарктична станція «Академік Вернадський».

Маючи високий науково-технічний потенціал Україна не залишила своїх спроб в сфері освоєння космічного простору. В лютому 1992 р. було утворено Національне космічне агентство України. Відновлено також структуру управління фундаментальною та галузевою наукою космічної сфери. В 1997 р. створено Інститут космічних досліджень України. Здійснено заходи щодо зміцнення головних наукових та промислових центрів ракетно-космічної галузі, розташованих у Києві, Дніпропетровську, Харкові. Ракетно-космічна промисловість України розгорнула випуск багатьох видів ракетно-космічної техніки. Серед них системи керування ракетами та космічними апаратами, системи стикування космічних апаратів «Курс», ракети-носії «Циклон», «Зеніт», «Дніпро», супутники різноманітного призначення. В Україні сформована унікальна однопунктна система керування космічними апаратами, яка продемонструвала свою ефективність за час дворічної роботи з супутником «Січ-1», вперше запущеним під юрисдикцією України в 1995 р.

3. Одним з найважливіших для розвитку культури є питання про національну мову.У 1989 р. Верховною Радою був ухвалений «Закон про мови в Українській РСР». Статус української мови як державної закріпила Конституція України. З прийняттям нового законодавства почався процес переходу на українську мову державних органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти. Життя вже виявило багато труднощів, які стоять на цьому шляху. За переписом 1989 р. українці становили 72 % населення республіки, серед них рідною українську мову назвали 67 %, російська мова переважає на сході України, в Криму. Нинішня мовна ситуація в Україні є результатом незавершеного в радянський період асиміляційного процесу – перетворення україномовної спільноти на російськомовну. Як наслідок – незбалансований характер двомовності, що віддзеркалює постколоніальний стан українського суспільства. Навіть надання українській мові статусу державної у 1989 р. і подальше закріплення цього статусу у Конституції України не зупинили її витіснення з багатьох сфер життєдіяльності й поступового зменшення кількості носіїв української мови. Наприкінці 1990-х рр. активізувалася полеміка щодо можливості надання російській мові статусу офіційної мови при збереженні за українською статусу державної. Конституційний Суд України своїм рішенням від 14 грудня 1999 р. визнав, що в українському законодавстві поняття державна (офіційна) мова має єдине значення: «мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування в публічних сферах суспільного життя в Україні». Він дав офіційне тлумачення статті 10: «українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом». Суд відзначив, що українська мова символізує державотворчу роль української нації і є невід’ємним атрибутом поняття «конституційний лад», змінювати який може тільки народ шляхом всеукраїнського референдуму.

Впровадження української мови як державної у публічній сфері не було до кінця послідовним і не супроводжувалось системними заходами спрямованими на подолання деформованої мовної ситуації. Як за президентства Л. Кравчука, так і за президентства Л. Кучми та В. Ющенка українська влада не спромоглася розробити і здійснити ефективну програму мовного планування, створити дієвий механізм відродження і підтримки української мови і протидіяти мовно-культурній експансії Росії. Однією з причин недостатньої ефективності мовної політики в розширенні сфери вживання української мови стала непослідовність і хаотичність дій влади щодо визначення інституційної відповідальності за проведення й наслідки цієї політики. Наприкінці 1990-х рр. у складі Державного комітету в справах національностей та міграції діяв окремий мовний департамент, що виконував функцію центрального органу виконавчої влади в цій сфері. У 2000 р. у зв’язку з проведенням адміністративної реформи його було ліквідовано, натомість, у структурі Секретаріату Кабінету Міністрів утворено сектор моніторингу мовної та національної політики і релігій, що проіснував менше року. За указом Президента Л. Кучми, з квітня 2001 р. відповідальним за проведення державної мовної політики став Державний комітет телебачення і радіомовлення України. Однак лише в серпні 2003 року в його складі створено Департамент мовної політики. З вересня 2005 головним органом із забезпечення реалізації державної мовної політики в системі центральних органів виконавчої влади стало Міністерство культури і туризму України, в якому створено мовний сектор (з трьох співробітників). Як консультативно-дорадчий орган при Президентові України в 1997-2001 рр. існувала Рада з питань мовної політики, однак її можливості впливати на мовну ситуацію були незначними.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань державної мовної політики, про який ідеться в указі президента В. Ющенка від 20.02.2008 «Про деякі питання розвитку державної мовної політики», так і не було створено. В останні дні свого перебування при владі (15.02.2010) В. Ющенко підписав указ № 161/2010 про затвердження Концепції державної мовної політики, в якому зазначено, що «пріоритетом державної мовної політики має бути утвердження і розвиток української мови - визначального чинника і головної ознаки ідентичності української нації й українського народу - громадян України всіх національностей». Указ не скасовано і він перебуває на офіційному сайті чинного Президента України в рубриці «офіційні документи», проте реальні кроки політичної сили, що перебуває при владі, скеровані в протилежному напрямку.

Ще навесні і влітку 2006 року деякі районні, міські та обласні ради Сходу та Півдня України, покликаючись на ратифіковану Україною 15.05.2003 Європейську хартію регіональних або міноритарних мов, прийняли рішення про надання російській мові статусу регіональної. Хартію було використано, всупереч її духові й букві, як знаряддя витіснення української мови з суспільного життя та роздмухування конфлікту на мовному ґрунті. Як зазначив Генеральний Секретар Ради Європи Террі Девіс на конференції в Більбао 20 квітня 2009 р., завданням Хартії є «збереження політичної стабільності при територіальній цілісності». Адже зменшення конфліктного потенціалу міжмовних стосунків передбачає не тільки безперешкодне використання мов та говірок усіх національних спільнот, але й створення сприятливих умов для реалізації об'єднавчого потенціалу державної мови.

Глобалізація, що несе зростаючу проникність міжнародних інформаційних кордонів, комерціалізація змі й масової культури, - це новітні загрози для незахищених мов. Привабливі, на думку багатьох сучасних теоретиків, ідеї європоцентризму та євразійського регіоналізму можуть ставати знаряддям етнокультурної агресії, зокрема й щодо України. Вона дедалі більше стає ареною поширення виробів російської кіноіндустрії та продукції російського шоу-бізнесу. Виразне домінування російської мови зберігається в періодиці. На україномовні газети припадає тільки 31% разового тиражу, а на російськомовні - 64%. У 2003 році, на сто українців припадало 46 примірників газет рідною мовою, а на сто росіян, які проживають в Україні, – 386 примірників або у 8,4 разів більше. За цей самий період відсоток річного накладу україномовних журналів скоротився з 70% в 1995 до 19% в 2005. Мережа розповсюдження російськомовної преси охоплює всі без винятку області України, тоді як у деяких регіонах Півдня та Сходу україномовна преса майже відсутня. Подібну ситуацію спостерігаємо й у сферікнигорозповсюдження: відсоток російських книжок на українському ринку складає приблизно 80% до 20 % українських.

З приходом до влади коаліції, очолюваної Партією регіонів України, у мовній політиці дедалі помітнішим стає повернення до ідеології і практики радянських часів. Постановою Кабінету Міністрів України № 507 від 23.06.2010 р. скасовано екзамен з української мови при вступі в аспірантуру та кандидатський екзамен з української мови. Це крок до зниження реального статусу української мови як державної, при збереженні такого статусу де-юре. Внесені в 2010 р. Міністерством освіти і науки України зміни в режим зовнішнього незалежного оцінювання випускників середніх шкіл також зменшують прагматичну мотивацію до опанування українською мовою. Фактична дискримінація української мови на її власній батьківщині створює напруженість у міжетнічних відносинах, яка посилюється через необґрунтовані вимоги окремих політиків надати російській мові статус регіональної на умовах, що по суті прирівнюють її до другої державної мови. Як наслідок українська мова перестає бути обов'язковим атрибутом державності на більшій частині України. Запропонована в законопроектах О. Єфремова, П. Симоненка і С. Гриневецького демаркація кордонів мовних груп за принципом «мова, яку людина переважно вживає» може спричинити мовну сегрегацію з неминучим відчуженням мовних груп. Такі законодавчі ініціативи ведуть не до консолідації держави й народу, а до їх фрагментації.

Прийняття закону, від якого залежить доля народу і долі окремих людей не має безпосередньо пов’язуватися з політичним моментом чи політичними зобов’язаннями. Робота над мовним законодавством повинна вестися в деполітизованій атмосфері із залученням провідних фахівців з соціолінгвістики, етнології, політології, юриспруденції та державного будівництва. Досить болючим залишається питання закриття шкіл, у першу чергу в сільській місцевості. З одного боку, в цих школах навчається невелика кількість учнів, а це означає, що їх утримання невигідно державі з економічної точки зору. З іншого боку, закриття шкіл у селах сприяє і без того високій міграції молодих сімей з сіл у міста. Плюс виникає питання працевлаштування викладацького складу. За два роки кількість середніх шкіл знизилося з 21,4 до 20 тисяч. У нове тисячоліття Україна вступила з розвиненою системою освіти. В її арсеналі 48 тис. закладів та установ, у яких навчається майже 15 млн. учнів та студентів, працює понад 2 млн. фахівців. Понад 20 провідних закладів освіти держави мають статус національних. Протягом 1990-х рр. зроблено такі важливі кроки в царині освіти, як відкриття в Києві Національної академії управління, Міжрегіональної академії управління персоналом, Академії фінансистів у Донецьку, ряду нових університетів. На початок 2000 р. в Україні діяло 298 університетів, академій, інститутів; 206 із них - державної власності. Того самого року було розведено в часі вступ до вищих навчальних закладів різного типу. Вступникам дозволено здавати не оригінали атестатів, а копії, що дає можливість складати іспити одночасно в кілька закладів, а це, в свою чергу, загострює конкуренцію між закладами, підвищує якісні показники студентства. При цьому важливо, що переважна більшість студентів навчається за рахунок бюджетних асигнувань. Поряд з цим і комерційні заклади освіти створюють умови для безплатного або пільгового навчання талановитих юнаків і дівчат. Зниженню кількості ВНЗ покликані сприяти як політика міністерства, що має намір об’єднувати державні ВНЗ, так і сам ринок. 2011 року, приміром, у 20 приватних вузів абітурієнти подали менше 10 заявок, а вісім з них не отримали жодної заявки.

Отже, входячи в XXI століття, Українська держава має подолати кризу національної ідентичності, відродити процес духовно-культурного та морально-етичного розвитку українського народу. Національна культура покликана відкрити нову перспективу духовної консолідації української нації, відродити в масовій свідомості державницькі духовно-моральні універсали в сучасному діалозі світових цивілізацій.