Тема 9. Українська культура першої половини ХІХ століття

1. Освіта і наука.

2. Нова українська література.

3. Кирило-Мефодіївське товариство. Москвофіли.

Культурні взаємини між Україною та Російською імперією у ХІХ ст. набули іншого характеру, ніж у попередні часи. Перебування під імперською владою спричинило зміни у змісті української культури. Більшість здобутків архітектури, скульптури, образотворчого мистецтва втратили національні риси і відтепер так чи інакше допомагали звеличувати імперську владу. Позитивний вплив України на культурний розвиток Росії представники російської великодержавної ідеології намагалися ігнорувати. Уособленням цих поглядів стало твердження російського громадського діяча, Віссаріона Бєлінського, що «злившися навіки з єдинокровною їй Росією, Малоросія відчинила до себе двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці...» Такі думки, незважаючи на їхню безпідставність, імперія послідовно обстоювала, пояснюючи характер своєї національно-культурної політики на українських землях. У дуже важких умовах розвивалася культура на західноукраїнських землях, підпорядкованих Габсбургам, де українці потерпали від онімечування, яке поєднувалося з полонізацією у Галичині, мадяризацією в Закарпатті та румунізацією на Буковині. Внаслідок цього західноукраїнські культурні діячі, як і їхні брати-наддніпрянці, вимушені були шукати можливостей прояву своїх здібностей за межами рідного краю.

1. Розвиток освіти.Перехід українських земель під владу Російської імперії значно погіршив освітній рівень українців. За часів Гетьманщини одна школа припадала в середньому на 700–800 жителів. Утримувалися вони коштом місцевого населення. Під імперською владою школи масово закривалися, бо селяни-кріпаки зовсім зубожіли, а уряд ними не опікувався.

З 1803 р. в Наддніпрянщині стали поширювати нову загальноімперську систему освіти. Встановлювалися такі типи загальноосвітніх навчальних закладів: початкові парафіяльні училища, повітові училища та гімназії. Офіційно закріплювався становий характер права здобуття освіти. Парафіяльні училища призначалися для дітей «нижчих станів» і навчали у них лише закону Божому, арифметиці та грамоті. Повітові училища призначалися для дітей «купців, ремісників та інших міських обивателів». У гімназіях навчалися діти дворян, чиновників, багатих купців. За змістом нова система освіти була спрямована на виховання «вірнопідданих» у проімперському стилі. У 1850 р. в усіх початкових школах Наддніпрянщини навчалося лише 67 тис. учнів. Переважна більшість населення залишалася неписьменною.

Середню освіту давали гімназії, навчання в яких було платним. Після закінчення чотирьох класів гімназії випускники діставали право на вступ до університету або на державну службу. Спеціальним імперським розпорядженням було заборонено приймати до гімназій та вищих навчальних закладів вихідців із кріпосних селян. Протягом першої половини ХІХ ст. у Наддніпрянщині було відкрито 19 гімназій із 4 тис. учнів. На початку століття з’явилися перші професійні школи – ремісничі училища, фельдшерські школи, училища торговельного мореплавства, садівництва, виноробства, бджільництва тощо. Поява їх була викликана потребами економічного розвитку, але в цілому їх не вистачало. Проміжну ланку між середніми та вищими навчальними закладами становили ліцеї, які у своєму дев’ятирічному курсі поєднували гімназичну та університетську програми: Волинський ліцей у Кременці (1805 р.), Рішельєвський ліцей в Одесі (1818 р.), гімназія вищих наук у Ніжині (1820 р.).

Вища освіта в Україні. Єдиним вищим позастановим навчальним закладом на українських землях на початку ХІХ ст. залишалася Києво-Могилянська академія. Імперський уряд у 1817 р. спеціальним рішенням ліквідував її та створив замість неї Духовну академію, де здобували виключно богословську освіту діти духівництва. Представники української еліти впродовж тривалого часу вели боротьбу за відкриття в Наддніпрянщині університету.

У 1805 р. у Харкові було відкрито університет, що складався зі словесного (історико-філологічного), юридичного, математичного і медичного факультетів. Протягом 1805-1851 рр. у ньому здобули вищу освіту 2 800 осіб. У 1834 р. було відкрито Київський університет, який мав філософський та юридичний факультети. Контингент студентів університету поступово змінювався: спершу переважала польська шляхта, потім – українське і російське дворянство, а з 1860-х рр. – українська молодь із різних соціальних верств. Створювані з дозволу російського уряду в Наддніпрянщині середні та вищі навчальні заклади готували за його задумом кадри для поповнення імперської адміністрації різного рівня. Можливість здобути освіту залежала від заможності людини, а тому вона була доступною вихідцям із привілейованих станів. Українську мову використовувати у навчальних закладах було заборонено.

Особливий характер мала система освіти на Правобережжі. Остерігаючись невдоволення шляхти, імперський уряд не втручався в діяльність тамтешніх польських шкіл. Освітою українських селян поляки взагалі не цікавилися. Навчання у школах здійснювалося у пропольському патріотичному дусі. Ситуація в краї змінилася після придушення польського повстання 1831 р. Русифікація системи освіти стала складовою приведення Правобережжя у відповідність до інших губерній імперії.

Зміни в системі освіти на західноукраїнських землях відбулися в період реформ Марії-Терезії. У 1774 р. було прийнято закон про обов’язкову початкову освіту для дітей 5-12 років. У всіх навчальних закладах, окрім елементарних і тривіальних, навчання провадилося німецькою мовою. Держава не фінансувала шкіл, і утримуватися вони повинні були коштом населення. По деякім часі з’явився закон про введення нової шкільної системи. За ним загальноосвітні навчальні заклади поділялися на: елементарні: у селах – парафіяльні однорічні, у селищах і містечках – тривіальні, або трикласні. Навчання у цих школах мало вестися рідною «материнською» мовою; чотирикласні головні та нормальні школи створювались у великих містах; гімназії з двома роками навчання. Закінчення гімназії надавало можливість вступу до вищих навчальних закладів – академій та університетів.

Активізація польського руху спричинила спроби полонізувати систему освіти. Коли австрійський уряд погодився, що мовою навчання повинна бути та, якою володіє більшість учнів, поляки намагалися будь-якими засобами саботувати це рішення. Доходило до того, що вчителі-поляки відпускали учнів-русинів зі школи в ті дні, коли прибували комісії, або ті переконалися, що польських дітей більшість. Уведений в оману, австрійський уряд 1805 р. видав указ, за яким усі початкові народні школи Галичини та Буковини передавалися під контроль римо-католицької церкви. Це рішення спричинило загострення «боротьби за школу» між поляками та українцями, яка тривала протягом першої половини ХІХ ст. На Буковині румунська верхівка не бажала сприяти здобуттю освіти українським селянством. Українська мова до шкіл не допускалася, відбувалася румунізація системи освіти. Підпорядкування системи шкільництва римо-католицькій церкві спричинило те, що навчання стало вестися, поряд із румунською, німецькою та польською мовами.

Боротьба греко-католицького духовенства за освіту закарпатських русинів завдячувало існування в краї найліпшої серед усіх українських земель системи народної початкової освіти. Наприкінці XVIII- на початку ХІХ ст. в Закарпатті існувало близько 300 початкових шкіл з народною мовою навчання, утримуваних церковними громадами. Обов’язкове навчання (яке, до речі, так і не було запроваджене) скасували 1812 р. Злиденне селянство було просто не в змозі утримувати школи. В усіх інших навчальних закладах Закарпаття обов’язковим було вивчення угорської мови. Незважаючи на опір і постійні протести греко-католицького духовенства, угорський уряд послідовно провадив мадяризацію Закарпаття. Кроком до остаточної ліквідації русинських початкових шкіл став закон 1844 р., за яким в усіх видах шкіл затверджувалася угорська мова. Головна заслуга в тому, що русинські початкові школи взагалі не зникли, належала греко-католицькій церкві. У 1847 р. в Галичині налічувалося 741 русинська і 459 русино-польських шкіл. У роки «весни народів» у Східній Галичині та Закарпатті виникали недільні школи для дорослих, де навчання провадилося українською мовою.

Повну середню освіту давали гімназії. У 1840-50-х рр. у Східній Галичині існувало 8 гімназій, у Північній Буковині – 1, в Закарпатті – 9. Вищу освіту на західноукраїнських землях надавали заснований ще у 1661 р. Львівський університет, реальна (торговельна) академія (1817 р.), технічна академія (1844 р.). Українська мова до цих навчальних закладів не допускалася. Вперше вивчати українську літературу у вищій школі почали на кафедрі української мови й письменства при Львовському університеті, засновано її було в 1848 році. Першим професором цієї кафедри обрано поета Я. Головацького, якого замістив О. Огоновський, автор кількох драм, наукових розвідок і «Історії української літератури» в 6 книгах.

Розвиток науки. Наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст. в завжди багатій на таланти Україні з’явилося чимало вчених світового рівня. Початок українського національного відродження спричинив зростання зацікавленості до історії та народної культури. Відтак з’явилося багато історичних, мовознавчих, етнографічних праць. Окрім свого значення як підвалин українського націотворення, вони також стали поштовхом до подальших наукових досліджень. Розвиток науки потребував створення центрів, які організовували б дослідницьку діяльність, сприяли втіленню досягнень вчених у життя і популяризації їхніх ідей.

Першим науковим центром Наддніпрянської України стало засноване В. Каразіним на Харківщині Філотехнічне товариство (1811-1818 рр.). Попри обмежені через відсутність будь-якої урядової підтримки можливості, товариство зробило досить багато. Його члени популяризували передові методи ведення сільського господарства, нову техніку, сприяли створенню підприємств із переробки сільськогосподарських продуктів. Діяльність Філотехнічного товариства зініціювала появу інших товариств. Значну роль у розвиткові наукових досліджень відігравалоТовариство наук при Харківському університеті (1812-1829 рр.). Популяризації поглядів його членів сприяло видання спеціальних періодичних збірників. Проте утиски місцевої адміністрації змусили товариство припинити свою діяльність.

Археологічні дослідження стали головним напрямком діяльності Тимчасового комітету для розшуку старожитностей (1835-1845 рр.), створеного в Києві. Необхідність появи такої установи спричинили важливі археологічні відкриття, зроблені археологами-аматорами у Києві. Під час розкопок тут було знайдено підмурки Десятинної церкви і відкрито руїни Золотих воріт. Тимчасовий комітет узяв під свою охорону ці та інші пам’ятки, встановив контроль над веденням розкопок у місті, ініціював створення Музею старожитностей при Київському університеті. Після ліквідації комітету його повноваження було передано офіційній установі – Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів(Київській археографічній комісії) при генерал-губернаторі (1843 р.). За задумом засновників, метою її діяльності було викорінення польських впливів у краї через доведення безпідставності польських претензій фактами з історичного минулого цих земель. Об’єктивно діяльність комісії сприяла вивченню багатьох раніше невідомих сторінок історії України. У складі комісії були М. Максимович, М. Костомаров, О. Лазаревський та інші відомі вчені. На посаді художника з 1845 р. працював у комісії Т. Шевченко, який замальовував знайдені археологічні пам’ятки. Результатом діяльності комісії стало видання унікального багатотомного зібрання «Архів Південно-Західної Росії».

Дослідження археологічних та історичних пам’яток Північного Причорномор’я і Криму проводило створене 1839 р. в Одесі Товариство історії та старожитностей. Його члени організовували археологічні розкопки античних міст, давніх фортець і курганів. Завдяки зв’язкам членів товариства з ученими з інших країн знання про давню історію українських земель стали відомими в наукових центрах Європи.

Найбільшою культурно-освітньою установою на західноукраїнських землях був заснований 1817 р. поляками Оссолінеум (Народний заклад ім. Оссолінських). До його складу входили бібліотека, музей і друкарня. В Оссолінеумі зберігалися численні архіви польських магнатів, колекції археологічних пам’яток, зброї, картин, скульптур тощо. Містились у його зібраннях унікальні документи з історії України, зокрема архіви українських міст, оригінали універсалів українських гетьманів та інші документи. Вивчаючи ці матеріали, історики дізнавалися про маловідомі сторінки минулого України.

Перша половина ХІХ ст. стала періодом вагомих здобутків українських вчених у природничих науках. Спричинили це як потреби розвитку суспільства, так і відсутність перешкод з боку імперських чиновників, які не вбачали небезпеки у діяльності вчених. Розвиткові астрономії сприяло заснування астрономічних обсерваторій у Харкові (1808 р.), Миколаєві (1821 р.) і Києві (1845). Цікаві спостереження небесних явищ було здійснено професором Харківського університету Т. Осиповським (1765-1832). А ще він був визначним математиком і створив тритомний «Курс математики», який протягом кількох десятиліть залишався основним підручником з цієї дисципліни. Видатну роль у розвиткові хімічної науки відіграли праці професорів Харківського університету О. Ходнєєва та М. Бекетова.

Чимало наукових праць із ботаніки опублікував М. Максимович. Серед них були підручники для студентів «Основи біології» та «Основи зоології», праці «Роздуми про природу», «Систематика рослин». У своїх працях учений вперше у світі сформував уявлення не лише про еволюційну теорію розвитку органічного світу, а й про клітинну будову організму. Однак відкриття українського вченого не були належним чином поціновані в Російській імперії. Протягом 1823-1834 рр. Максимович працював у Москві, провадив науково-педагогічну діяльність. За цей період він опублікував близько 100 наукових праць, які дістали високу оцінку європейського наукового світу. Свідченням його туги за Батьківщиною стала поява 1827 р. збірки «Малоросійські пісні». У вересні 1834 р. вченого затвердили на посаді ректора Київського університету.

З ініціативи Каразіна протягом 1812-1830 рр. перші метеорологічні станції було відкрито в Харкові, Києві, Миколаєві, Полтаві. За даними їхніх спостережень він уважав за можливе передбачати похолодання, бурі, посухи тощо. У 1804 р. було закладено найстаріший ботанічний сад Харківського університету. Окрім університетських садів, велику роботу проводив заснований 1812 р. у с.Нікіта поблизу Ялти Нікітський ботанічний сад. На західноукраїнських землях ботанічний сад існував при Львівському університеті.

Успішно розвивалася медична наука. Фундатором української хірургічної офтальмології став професор Київського університету, один з засновників його медичного факультету В. Караваєв (1811-1892). Професор Харківського університету Н. Єллінський написав двотомний підручник з основ хірургії, за яким тривалий час навчалися студенти університетів і медичних академій усієї Російської імперії.

Національно-культурне відродження, яке розпочалося в Закарпатті наприкінці XVIII ст., стало могутнім поштовхом до розкриття талантів карпатських русинів. Велика заслуга у встановленні контактів між талановитою закарпатською молоддю і західноєвропейським ученим світом належала Івану Форгаші (1786-1834). Завдяки його клопотанню, наприклад, отримав запрошення працювати в Італії вчений-мовознавець історик М. Лучкай. Наукова діяльність закарпатця Івана Земанчика, видатного фізика і математика, була пов’язана з Львівським і Краківським університетами. Він був професором, деканом і ректором Львівського університету; у Руському інституті при університеті викладав народною мовою студентам-українцям фізику і математику.

Багато вчених-закарпатців поїхали працювати до Російської імперії. Першим сюди прибув Іван Орлай. У Росії Орлай обіймав високі посади, чимало зробив для поліпшення системи медичної освіти. Коли там почали реформувати систему освіти і шукати викладачів для роботи у новоутворених навчальних закладах, Орлай порадив запросити молодих закарпатських вчених. Запрошення працювати в Російській імперії отримали три закарпатські професори: Михайло Балудянський (1769-1847), Петро Лодій (1764-1829), Василь Кукольник (1765-1821). Усі вони відіграли значну роль у культурному житті імперії. Обраний директором головного педагогічного інституту в Петербурзі, Кукольник читав курси права, фізики, хімії, сільського господарства. Поєднував викладання логіки, моральної філософії та права з директорством у Петербурзькому комерційному училищі П. Лодій. Викладав політичні науки перший ректор заснованого в 1819 р. Петербурзького університету М. Балудянський.

Коли імперські ідеологи второпали, які «крамольні думки» пропагують запрошені вчені, вони жахнулися. У 1820-х рр. розпочалися переслідування за «вільнодумство». Балудянський на знак протесту проти заборони вільно проголошувати свої думки 1821 р. подав у відставку з посади ректора університету. Окрім Петербурзького університету, «справи про вільнодумство» в середовищі викладачів і студентів виникли також у Харківському університеті та Ніжинській гімназії вищих наук. Закарпатці принесли до Російської імперії ідеї, які надихали кращі голови тогочасного західноєвропейського суспільства.

Окремо варто відзначити діяльність Юрія Гуца-Венеліна (1802-1839). За своє коротке життя він зумів зробити дуже багато. Вирішивши присвятити себе вивченню життя східних слов’ян, він 1825 р. прибув до Москви. Залюбленість в історію закарпатський юнак поєднував з отриманням медичної освіти. Одночасно з закінченням університету він видав двотомну працю з історії болгарського народу «Давні та сучасні болгари». Завдяки цій праці Гуца-Венелін здобув визнання у тогочасному науковому світі. Праця молодого закарпатця, на думку істориків, започаткувала болгарське національно-культурне відродження. На знак пошанування заслуг Гуци-Венеліна у столиці Болгарії м.Софії йому встановлено пам’ятник.

2. Посилення уваги до рідної мови; зіставлення її з іншими слов’янськими мовами спростували усталений ще в середині XVIII ст. погляд на українську мову як на діалект російської, не придатний для літературної обробки. Певне цим пояснюється поява в 1818 р. «Граматики малороссийского наречия», яку написав Олексій Павловський (1773-?), першої друкованої граматики української мови. В 1823 р. з’явився невеликий український словник, який склав Іван Войцехович.

Основними художніми напрямками, що знайшли відображення в українській літературі та мистецтві цієї доби, були класицизм і романтизм. Розвиток традицій класицизму був пов’язаний з творчістю І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка.

У 1812 році в Харкові виник постійний міський театр. Директором його став Г. Квітка-Основ’яненко. Тут, у антрепренера Штейна, зявився несміливий дебютант, який грав перед тим у Полтаві. Прізвище його було Щепкін. Він виступав у драмах і трагедіях, де грав ролі принців та графів. Г. Квітка-Основ’яненко якось зустрів його за кулісами. – Ей, брате Щепкін! Грай у комедіях: з твоїх фіжм проглядають мольєрівські Жокриси! Ці слова стали вирішальними для майбутнього великого коміка. Там-таки, в Харкові, на бенефісі М. Щепкіна було виставлено при сприянні Г. Квітки-Основ’яненка «Наталку Полтавку», яка до того гралася тільки в Полтаві з особливого дозволу князя Репніна.

У дусі романтизму писали свої твори члени гуртка харківських романтиків (Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров та ін.) та галицькі романтики, члени «Руської трійці» (Я. Головацький, І. Вагилевич, М. Шашкевич), у Закарпатті – О. Духнович. Вершиною романтизму в літературі Наддніпрянщини стала творчість київських романтиків – Т. Шевченка, П. Куліша. Поза тодішніми літературними угрупованнями був Є. Гребінка, твори якого написано як у класичному, так і в романтичному стилях.

Цікавим явищем поезії класицизму були твори, написані в жанрі бурлеску (комічна поезія) і травесті (гумористична поезія, близька до пародії). Майстром бурлескно-травестійного жанру і засновником нової української літератури, написаної народною мовою, став Іван Котляревський (1769–1838). Завдяки «Енеїді» українська еліта, яка дедалі більше русифікувалася, віднайшла рідну мову не тільки як селянську, а й як літературну. Твір І. Котляревського – це своєрідний підсумок кількасотлітньго розвитку так званої давньої української літератури, побудований на її засадах, а відтак переповнений мандрівними мотивами давньої української поезії.

У творчості Петра Гулака-Артемовського (1790–1865) гумор і сатира прибрали форму гострої критики соціальної несправедливості. Найвідомішою стала байка «Пан та собака», де автор зобразив жахливу картину життя українських селян-кріпаків. Робив Гулак-Артемовський також травестійні та звичайні переклади творів інших авторів. Проте найбільш уславились його байки. Перу письменника Григорія Квітку-Основ’яненка (1778–1843) належали повісті «Пан Халявський», «Українські дипломати», «Маруся», п’єси «Сватання на Гончарівці», «Шельменко – волосний писар» та інші твори. Характер його творів різний. Були такі, в яких автор глузував, але без злоби, з хиб людської натури, і такі, де він заглиблювався у гірки реалії життя українського села. Серед останніх – повість «Сердешна Оксана», де він розповів про долю сільської дівчини, яку занапастив російський капітан. Високо цінував творчість письменника Шевченко, який присвятив йому свою поему «До Основ’яненка».

На початку ХІХ ст. починається історія українського сонета від переробки П. Шпигоцьким вірша Сапфо (Вестник Европы. – 1830. – Кн. VI). Пробував писати сонети А. Метлицький, Н. Мартовицький, перекладали сонети А. Міцкевича В. Боровиковський і Т. Падура. Сонет – це твір суворої форми. Складається він з двох чотиривіршів (катренів) і двох тривіршів (терцетів). Розмір здебільшого п’ятистопний ямб. Рими строго впорядковано: для катренів дві різнозвучні, для терцетів – дві чи три, що різняться від рим у катренах. Відхід від суворих засад сонета називається «вільним сонетом». Прагнучи урізноманітнити сонет, поети вигадали хвостатий сонет – два чотиривірші й три тривірші, цілковитий сонет – з двома римами, перекинутий сонет – спершу тривірші, а тоді чотиривірші, безголовий сонет – один чотиривірш і два тривірші, половинний сонет – чотиривірш і тривірш, кривий сонет – у катренах четвертий вірш скорочено. Існує також важка форма «вінок сонетів», що вимагає від поета немалої винахідливості. Складається він з 15 сонетів, п’ятнадцятий – з перших рядків попередніх чотирнадцяти, притому кожен сонет закінчується тим рядком, яким починається наступний. Перший вінок сонетів в українській поезії зладив М. Жук, художник і письменник, приятель М. Коцюбинського.

Вершиною розвитку української літератури стала творчість Тараса Шевченка (1814–1861).Завдяки своєму неперевершеному таланту він став не лише класиком української літератури, а й національною гордістю українського народу. Писати вірші Шевченко розпочав у другій половині 1830-х рр. Перша книжка «Кобзар» вийла у світ майже в день других роковин його звільнення із кріпацтва. Прислужилися до того двоє: Є. Гребінка, який перший помітив надзвичайний поетичний хист у хлопця, і П. Корсаков. Набиралася й видавалася вона приблизно з місяць. У квітні 1840 року книжка вже з’явилась у петербурзьких книгарнях. Рецензії та відгуки на книжку були надруковані майже у всіх петербурзьких журналах та газетах. Жодна з виданих перед тим книжок не привертала до себе такої уваги. Після арешту Т. Шевченка «Кобзар» 1840 року було заборонено й вилучено – це зробило книгу раритетом ще за життя поета. У 1841 р. – найбільша історична поема «Гайдамаки». Написана в 1843–1845 рр. збірка поезій «Три літа» містила твори, які важили найбільше для українського національного життя. Поетична творчість протягом цих трьох років стала вершиною Шевченка як українського національного поета. Серед творів, написаних у наступні роки, є не лише вірші, а й прозові (повісті «Музикант», «Художник», «Близнята», «Капітанша» та ін.) і драма «Назар Стодоля». Наприкінці життя Шевченко створив низку поезій, які стали високими зразками любовної та пейзажної лірики.

Значне місце в українській літературі посідає творчість Пантелеймона Куліша (1819–1897). За винахід абетки, якою українці користуються й зараз, його називали «батьком українського правопису». Проте цим культурним внеском Куліш не обмежився, залишивши по собі слід і як суспільно-політичний діяч та письменник. Його перу належить перший український історичний роман «Чорна рада». Неабияким був також його поетичний хист, про що засвідчила вже перша збірка віршів «Досвітки». Особливе місце посідала поема «Україна», з якої автор хотів зробити український епос на кшталт «Іліади» Гомера, про події від часів князя Володимира до гетьмана Богдана Хмельницького. Велике значення мав зроблений Кулішем переклад українською мовою Біблії. Він працював також над перекладами творів світової літературної класики, зокрема поем Дж.Байрона та драм В.Шекспіра. Надзвичайна доля судилася книзі П. Куліша «Украинские народные предания» 1847 року рукопис було набрано в друкарні, видання готували до випуску, коли автора заарештували як члена Кирило-Мефодіївського товариства, а всі його книжки заборонили. «Украинские народные предания» однак не знищено, хоч і заборонено цензурою, побачили вони світ тільки у 1893 році. Деякі з них увійшли, правда, до «Записок Южной Руси».

Одним із найталановитіших західноукраїнських поетів вважали Миколу Устияновича (1811-1885). У його доробку є вірші, балади, пісні. Стиль поета характеризувало використання афористичних виразів, яскравих висловів. Романтичні картини карпатського життя розгортаються перед читачем його новел «Помста верховинця», «Страсний четвер».

На західноукраїнських землях поява нової української літератури пов’язана з діяльністю членів «Руської трійці» (входили сюди М. Шашкевич, Я. Головацький та І. Вагилевич), гурток був значно ширший. До нього належали і М. Бульвинський, І. Головацький, Г. Ількевич, М. Козанович, Т. Козловський, В. Лопатинський, Й. Острожинський, М. Гадзинський та інші. Члени товариства обіцяли під словом честі трудитися проздовж цілого життя для просвіти рідного народу. Ця група підготувала рукописний поетичний збірник «Син Русі» (1833 р.). Найталановитішим поетом серед трійчан визнавали Маркіяна Шашкевича. Він мав рідкісний дар промовляти до серця, заохотити товаришів до праці. Зміст його творів («Туга», «Розпука», «Веснівка», «Підлісся») має переважно меланхолійне забарвлення, яке почасти поєднується з національними закликами.

Літературне відродження в Галичині почалося з видання «Русалка Дністрова», яке вийшло в 1837 році. Цікав історія його видання. Маркіян Шашкевич, його ініціатор, хотів видати книжку, в якій були б вірші, казки, наукові розвідки. Цю книжку гадав він назвати «Зорею». Рукопис було послано до Відня в цензуру, але тамтешній цензор В. Копітар української мови не знав. Тим часом було призначено цензора на українські книжки, став ним ретроградний священик В. Левицький, який і заборонив «Зорю». Шашкевич з товаришами вирішили видати книжку в Угорщині, де була вільніша цензура. Організатором цього заходу став Я. Головацький, який вчився у 1835 році у Пешті й познайомився там із молодими сербами. Збірник «Зоря» перекомпонували і назвали «Русалкою Дністровою». У 1836 році Я. Головацький послав рукопис до Пешта сербові Юрію Петровичу. Його заходами цензура й дозволила друкувати «Русалку…». Гроші (460 флоринів) дав на друк відомий західноукраїнський меценат, директор головної школи в Коломиї Микола Верещинський. Решту доклав, позичивши, сам М. Шашкевич (191 флорин). «Русалку» було видруковано в кількості 1000 примірників. 800 послано до Львова, де їх конфіскувала цензура, а 200 залишилось у Будапешті, де частину продали, а решту переслали до Відня. Тільки ці примірники й розійшлися. На М. Шашкевича та його приятелів впали великі гоніння, за ними було установлено поліційний нагляд. Лише 1848 року знято було арешт з «Русалки Дністрової», і видання могло вже вільно прийти до читача.

3. На початку 1840-х років у Київському університеті, завдяки зусиллям українських викладачів та студентів, з’являється політична організація, метою якої стає сприяння розвитку духовних сил української нації та звільненню селян із кріпацтва. Вона отримала назву Слов’янського товариства святого Кирила і Мефодія, яке відоме в літературі як Кирило-Мефодіївське товариство. Організація виникла в кінці 1845- на початку 1846 року і проіснувала, за оцінками істориків, не більше п’ятнадцяти місяців. Її засновниками були, як прийнято вважати, М. Гулак, М. Костомаров, М. Білозерський. До товариства також приєдналися Т. Шевченко, П. Куліш, Д. Пильчиков, М. Савич, студенти університету О. Навроцький, О. Маркович, І. Посяда, Г. Андрузький і О. Тулуб.

У науковому відношенні більш вираженою була культурологічна концепція Кирило-Мефодіївського братства, яка висунула ідею звільнення слов’янських народів від ярма гнобителів і створення федеративного «Союзу слов’янських республік» із столицею в Києві. Ідеї братчиків про соціально-політичну перебудову суспільства включали багато цінних думок про розвиток національної культури, що були висловлені у працях М. Костомарова (1817-885), П. Куліша (1819-897), Т.Г. Шевченка (1814-861) та ін. Це передусім положення про державну самостійність слов’ян, вільний розвиток національної культури і мови, про характерні риси ментальності українців, зокрема — природний демократизм, прагнення до волі, поетичність, віротерпимість, відкритість у спілкуванні, дружелюбність тощо. Братство мало свої філіали в різних місцях тодішньої Росії. Понад 100 чоловік на Україні, в Польщі, Росії, Білорусії, Литві, Чехії підтримували тісні зв’язки з товариством. (Наприклад, в Галичині відома діяльність славнозвісної «Руської трійці» — М. Шашкевича (1814-843), І. Вагилевича (1811-1866), Я. Головацького (1814-888).) Члени братства проводили велику просвітницьку роботу, активно виступали за навчання українською мовою, були організаторами видавничих проектів. Просвітницька діяльність Кирило-Мефодіївського братства сприяла формуванню і розвитку національної свідомості українського народу.

Кирило-мефодіївці були одностайними у скасуванні самодержавства, кріпацтва, заміни монархії республікою, широкої освіти народу, визнання національних прав України. Члени Товариства дбали про створення й видання книжок, доступних простому народові. Було вирішено організувати збирання коштів для книгодрукування, написати історію України в дусі ідей Товариства. Виступали поборниками поширення серед народу освіти, передбачали здобути від уряду дозвіл на відкриття шкіл у державних і поміщицьких селах, написати підручники українською мовою, створювати і видавати українські книжки.

5 квітня 1847 р. учасників Кирило-Мефодіївського товариства було заарештовано. Найтяжче покарано було Т. Шевченка — віддано у солдати на десять років із забороною читати і малювати. Так московський царат від реагував на першу спробу українців відновити минулу культурну самостійність України.

Тарас Шевченко (1814-1861) — геніальний український поет, мислитель, художник, громадський діяч. У його творах є глибокі думки про виховання, яке повинно виробляти громадянські переконання, відданість народові, нетерпимість до неправди, егоїзму. Піддаючи різкій критиці тогочасну систему виховання, Шевченко мріяв про справжню народну школу, яка б давала учням міцні, глибокі знання і виховувала в дусі любові до рідної мови. Покладаючи великі надії на недільні школи, він надавав їм всіляку допомогу та фінансову підтримку. Шевченко наголошував на необхідності створення спеціальних підручників для шкіл. Виданий народною мовою, його «Букварь Южнорусский» (1860) був доступний кожній простій дитині. Він створювався за комбінованим принципом, розрахованим при вивченні грамоти на буквоскладальний метод і метод засвоєння цілих слів. Невеликий за обсягом (24 сторінки), він містив великі й малі літери алфавіту і цифри. Шевченко вмістив у «Букварі» дві великі народні думи — «Про Олексія Поповича» та «Марія Богуславка», багато народних приказок та прислів’їв, наводячи зразки народної творчості, надавав навчанню народного характеру, прагнув, щоб у школі діти спілкувалися рідною мовою.

Микола Костомаров (1817-885) — український і російський історик, громадський діяч, публіцист, драматург, поет, учитель. У «Книзі буття українського народу» виклав свою освітню програму, в якій з метою піднесення культури українців на передній план ставить справу народної освіти. Наполягав на оволодінні учнями граматики, природознавства, народного життя, обстоював самостійність української мови та її обов’язкове вивчення в народній школі, приділяв увагу виданню українських підручників. У статті «Дві руські народності» дає порівняльний аналіз української та російської ментальностей, характеризує духовність українця, адже риси його національного характеру мають враховуватися у змісті освіти, методиці навчальної та виховної роботи.

Пантелеймон Куліш (1819-1897) — визначний літератор і культурний діяч, історик, фольклорист і етнограф, мовознавець, перекладач з іноземних мов, педагог-методист, просвітитель. Залишив значну освітньо-педагогічну спадщину. В українській «Граматиці» (1854) стверджує пріоритети навчання і виховання рідною мовою, вперше спрощує строкатість правопису, приводить його до нормативного вигляду, уніфікує мовні та писемні правила. У “Слові для письменних” — своєрідних програмових вказівках — закликав педагогів розвивати національну свідомість маленьких громадян та мову. У “Листах з хутора” порушив проблему “батьків і дітей”, яка загострюється в міру зростання освіченості молодих і їх відходу від народного способу життя.

Просвітня діяльність Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова розбудила педагогічну думку, викликала до життя нові покоління просвітителів. Серед них — гордість українського народу, представники його духовної еліти, творці української культури: Леонід Глібов (1827-1893) — поет-байкар, викладач, активний діяч недільної школи, автор педагогічних статей; Павло Грабовський (1864-1902) — поет, який у педагогічних статтях змальовував жебрацький стан української школи та народного вчителя; Леся Українка (1871-1913) — поетеса, просвітитель, яка у публіцистичних статтях і художніх творах розкривала соціально-педагогічні проблеми свого часу: експлуатацію дітей, відсталість шкіл, заборону української мови; Михайло Драгоманов (1841-1895) — публіцист, історик, філософ, педагог, патріот України, один з організаторів педагогічних курсів для підготовки народних вчителів. У цілому програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства носили революційний і визвольний як в національному, так і в соціальному відношенні характер з наголосом на використанні просвітницьких, ненасильницьких методів реалізації. Політична програма Кирило-Мефодіївського товариства, висловлена в ряді документів і творів, була прогресивною і в основному революційною.

Старорусини (москвофіли). У 1830-х роках у Відні при греко-католицькій церкві св. Варвари зібрався своєрідний філологічний гурток. Душею його був П. Паславський. Він зумів згуртувати навколо себе не тільки галичан (автора граматики української мови Й. Левицького, А. Добрянського), а й угро-русів (зокрема автора граматики української мови М. Лучкая). Відвідував ці зібрання вчений-славіст В. Копітар, серб Вук Караджич та інші. В гуртку збиралися на філологічні диспути (наприклад, «як читати церковнослов’янські тексти»), і навіть почали складати граматику української мови. Члени гуртка працювали у віденських бібліотеках, цікавлячись мовами і словесністю слов’ян.

У 1850–1870-х рр. в українському русі Галичини різко посилювався старорусинський напрямок, відгалуженням якого стало москофільство, або русофільство. Започатковано цей напрямок було ще в 1840-х рр. У його лавах опинилася майже вся стара українська інтелігенція, в тому числі Яків Головацький. Соціальну базу течії становили духівництво, поміщики, чиновники, інтелігенція. Визнаними лідерами москвофілів у різні часи були: у Галичині – Денис Зубрицький, Богдан Дідицький, Іван Наумович та Михайло Качковський; на Буковині – Касіян Богатирець; у Закарпатті – Адольф Добрянський та ін. Значну роль у становленні ідей старорусинства відіграло греко-католицьке духовенство, яке в роки реакції стало на захист староукраїнських звичаїв, виступило проти латинізації церковної та світської культури, зокрема проти спроб перевести «руську мову» на латинський алфавіт, замінити юліанський календар григоріанським.

Причинами домінування цього напрямку були: посилення польських позицій у Галичині, зневіра українців у справедливості австрійського цісаря; зневіра у власних силах, пошук надійної опори в суспільно-політичному житті. Такою опорою вбачалася Росія; поширення серед значної частини галицьких селян у 1860-1880-х рр. наївної віри в російського царя, який буцімто вижене євреїв, покарає поляків, відбере землю в панів і роздасть селянам; консервативний характер українського суспільства в Галичині; допомога російських військ Австрії у придушенні угорської революції 1848-1849 рр. На хвилі зростання антипольських настроїв старорусини перейняли керівництво у громадсько-культурних установах Львова – Ставропігійному інституті, Народному домі та Галицько-руській матиці, а також у відкритій 1861 р. «Руській бесіді». Для поширення своїх ідей старорусини розгорнули широку культурно-просвітницьку діяльність. По селах і містах створювалися читальні, бібліотеки, школи, кооперативи, різноманітні товариства. Важливим напрямком їхньої діяльності стала боротьба проти пияцтва. Старорусини започаткували видання серії популярних книжок для селян штучно створеною мовою, яку назвали «язичієм». То була жахлива мішанина російської, української, польської та церковнослов’янської мов. Поступово на цей суржик переходили й періодичні видання, що друкували етнографічні, наукові матеріали, твори російських і місцевих письменників.

Основним змістом процесів, що відбувалися в культурі цього періоду, було становлення модерної української культури. Цей процес співвідносився з українським національним відродженням. Відсутність власної державності, національне гноблення, імперські кордони, що ігнорували етнічну українську територію, мали негативний вплив на розвиток культури. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства важлива з точки зору того, що вона явила собою першу, хоч і невдалу, спробу української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернула увагу царського уряду до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців. Ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом.