Тема 7. Українська культура XVII століття

1. Козаччина як культурне явище.

2. Розвиток освіти.

3. Література.

4. Архітектура.

5. Живопис.

6. Театральне мистецтво.

7. Музична культура.

На межі XVI-XVII століть у суспільне і духовне життя України наче увірвався вітер змін. Буквально на очах одного-двох поколінь іншими ставали політичні реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Все те, що торувало собі дорогу у XVI столітті, проросло і задіяло. Звичайно, картина українського світу, яку бачимо в ці віки, формувалася впродовж попередніх часів, однак надзвичайно багато заважила Хмельниччина — як загальнонаціональне піднесення, пов’язане з визвольною боротьбою, що підняло Україну з колін і відродило смак до політичної і культурної творчості. Виникло нове, відповідне часові світовідчуття. Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв'язок часів: Україна — правонаступниця Київської Русі — відновлювала свою державність, школу, мову, храми. Її художній геній породжував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак і діяльності козацтва.

1. На початок XVII ст. козацтво виступає вже добре зорганізованою національно-політичною силою, з якою мусив рахуватися світ. Незникаюча воєнна загроза, що протягом майже двох століть тримала українських чоловіків у напрузі, виробила постійну готовність до опору, відповідну психологічну установку. Як писав М. Гоголь, Україна, де всі кордони пролягають полем, де немає жодного природного захисту (ні річками, ні морем, ні горами), була завжди землею нашесть і спустошень — землею страху, і тому, говорив він, маючи на увазі козацтво, в ній міг сформуватися тільки народ войовничий, відчайдушний, сильний своїм єднанням. З радістю кидав козак тишу і безпечність домашнього життя, аби вдатися до поезії битв і небезпек. Тоді був той поетичний час, продовжує далі письменник, коли все здобувалося шаблею, коли кожен прагнув бути дійовою особою, а не глядачем... «Vitа maxima et heroika» — так називає авантюрно-козацький життєвий стиль дослідник О. Кульчицький, протиставляючи йому «Vita minima» — стиль притаєного існування, звуження сфери життєвих контактів, відступу в себе, що було теж характерне для частини українців.

Історики часом порівнюють Запорізьку Січ з лицарським чернечим орденом. Добровільне позбавлення себе затишку і природних домашніх радощів, готовність служити високій ідеї, громаді, ставати на захист слабкого і гнаного — це справді лицарство. Саме в козакові, як пише поет і дослідник української культури Є. Маланюк, народився неповторний для всього слов’янського світу тип людини — як для Європи лицар чи джентльмен. Але ж козак — ще й герой, завжди готовий до самопожертви, до подвигу, над усе відданий козацькому братству, сила якого для нього вища, сильніша за кохання. Не дивно, що в українській ментальності поняття «козак» стало згодом мірилом вартості людини. Адже, за давньою традицією, той, кого називають козаком, — не обов’язково військова людина. Це передусім «справжній чоловік» — мужній, з високим почуттям власної гідності, розумний — як у Котляревського: «Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак!».

Недарма історики називали Запорізьку Січ республікою (щоправда з авторитарною владою), українською Спартою, що викохала національне військо. Чужоземці ж того часу писали про неї як про «державу в державі». Зокрема польський хроніст з прикрістю зазначав, що це справжня «Руська Річ Посполита», адже вона «призначала собі консулів і проконсулів, дивні присяги чинила, від послушенства владі відприсягала, сама собі свої суди і кари встановлювала».

Тим-то зрозуміло, що саме козацтву стало з часом під силу взяти на себе оборону віри і прав, культури українського народу. Саме туди, де козацтво підняло голос і справою довело, що здатне захистити православне населення і його храми (зокрема, на Київщині), уніати навіть заглянути не сміли. Київ завдяки цьому залишився головним вогнищем православ’я. Тут із 1620 р. був поставлений митрополит та інші православні церковні владики.

Доти, доки Польща рахувалася з козацькими свободами, відважне і добре підготовлене військо Запорізької Січі допомагало польському урядові здобувати перемоги у війні із турками. Однак після смерті Петра Конашевича-Сагайдачного і аж до Хмельниччини для козаків знову настали часи виснажливого відстоювання своїх прав. І не тільки своїх, бо під тяжким ярмом перебували і селяни, і міщани, і духовенство. Очікувалась тільки іскра, аби відразу спалахнуло повстання. І тоді, як пише український літописець, «натрапили на чоловіка одного, у котрого відібрали пасіку, а та пасіка наробила лиха на всю Польщу». Тим чоловіком став сотник козацький — чигиринець Зиновій-Богдан Хмельницький. З суто українською жартівливістю говорить свідок тих часів про початок Великої Визвольної війни 1648-1654 років. Ці роки Україна жила як самостійна держава: обраний гетьман правив із радою старшини й військовою радою всім краєм. Україна поділялася на полки (їх було по вісім на правому і лівому берегах Дніпра, пізніше, коли правобережна Україна відійшла під Польщу і спустіла, на лівобережній стало десять). Кожний полк поділявся на сотні, до яких належали міста, містечка, села. У кожній сотні козаки, що жили в тій сотні, обирали сотника. Сотники з іншою полковою старшиною та козаками того полку обирали полковника. Старшина й козаки з усіх полків на військовій раді обирали гетьмана. Сотник у своїй сотні, а полковник у полку мали владу не тільки над самими козаками, але й над усіма людьми, що жили на відповідній території. При цьому міста мали власний суд і управу (магістрат чи ратушу), хоча з певними справами могли звертатися до полковника або й до гетьмана. Важливі справи полковник мав вирішувати на нараді з полковою старшиною, а гетьман із генеральною. У найважливіших випадках гетьман скликав не лише полковників і старшину, а й військову раду — тобто простих козаків з полків. Військова рада могла й сама зібратись у нагальних ситуаціях, могла скинути й гетьмана. Подібний лад мала й Слобожанщина: вона теж поділялася на полки, але на неї не поширювалася гетьманська влада, нею керували московські бояри. За Переяславською угодою Москва обіцяла не змінювати цього державного ладу — однак надалі при кожній нагоді, при кожному новому гетьманові українські права дедалі більше утискалися, аж доки не були скасовані зовсім.

І все ж козацтво протягом півтора століть відігравало не тільки визначну політичну роль доблесного захисника волі і прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе і утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо. Прагнення надолужити втрачене Україною за роки колоніального існування спонукало багатьох діячів епохи до активності в галузі культури. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився організацією шкіл і майстерень при монастирях. Їх добробут швидко зростав завдяки потужній економічній підтримці козацтва. Почалося ж з того, що у 1620 р. до Київського братства записався уславлений козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, а з ним і все Військо Запорізьке. Ставши ктитором (попечителем) Києво-братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. За прикладом гетьмана кожен козацький воєначальник ставав ктитором якогось монастиря, церкви і дарував кошти на будівництво іконописних та ремісничих майстерень.

У цих умовах — боротьби за незалежність, за розбудову державності і культури — змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних її діячів. Крім уже згадуваних, це й Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа, були й інші особистості ренесансного масштабу за силою пристрасті, розумом, мужністю, освіченістю, обдарованістю. Хоча належали вони вже іншій культурній добі — добі Бароко. Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко (з великої літери, як Ренесанс, Просвітництво), маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: світовідчуття. Українське Бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, і тому так повно виразило і його філософію, і психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають «козацьким». Які є для цього підстави?

По-перше, саме козацтво того часу було носієм нового художнього смаку. По-друге, воно виступало в ролі основного і багатого замовника. По-третє, козацтво мало власне творче середовище. По-четверте, воно виступало творцем художніх цінностей. Серед них маємо: козацькі думи, пісні, поеми, козацький танок, портрет, ікони, козацькі собори. З огляду на історію і культуру XVII століття є всі підстави гадати, що саме з козацькою ідеологією свободи будь-що, розкутості сил, волі, суто козацького виклику різним темним (що ототожнювалися з ворожими) силам пов'язаний весь процес перегляду духовних цінностей і життєвих орієнтирів, що тривав у цей час, вся копітка і грандіозна за масштабом зробленого діяльність видатних людей і, врешті-решт, всього українського народу. Боротьба українців проти асиміляторських заходів, за збереження національної культури.На початку XVII ст. основним культурним центром стає Київ. Тут велику просвітницьку та культурну роботу виконували братство та осередок учених при Києво-Печерській лаврі. Продовжуючи традиції Львова та Острога, вони невтомно боролися проти асиміляторських заходів католиків та уніатів: українською мовою друкувалися букварі, граматики, словники, історична та полемічна література. Гетьман Війська Запорозького Петро Сагайдачний 1620 р. здійснив у Києві історичний акт: відновив Київську митрополію і всю православну ієрархію, яку 25 років тому було скасовано — замінено на уніатську.

2. Величезний вплив на відродження української культури справила Києво-Могилянська академія. Вона була першим навчальним закладом в Україні. Викладання тут велося національною мовою, з глибокою шаною до вітчизняної історії та культури, на засадах всестановості. Намагання уряду Речі Посполитої полонізувати та покатоличити українців виявилися марними. Культурні осередки, братства, полемічна література, мережа шкіл, Академія сприяли розвитку національної самосвідомості українців, не дали загинути православній вірі та українській культурі.

Наприкінці XVII ст. в Україні істотно збільшується кількість шкіл при братствах. За Берестейською унією на зразок Львівської братської засновано Стрятинську, Луцьку, Кам'янську, Пинську та інші школи, в яких головна увага приділяється вивченню грецької мови, тому ці школи називали «грецькими». Гетьман П. Сагайдачний заповів спеціальні кошти на утримання вчителів грецької мови у Львівській та Київській школах. Освітній рух охопив майже все населення України. Як зазначив Павло Алепський 1654 p., навіть багато жінок були письменними. У Києві 1615 р. відбулася знаменна подія для культурно-освітнього життя. Гальшка Гулевичівна, «палаючи побожною ревністю до віри грецької», подарувала Київському братству земельну ділянку на Подолі під забудову монастиря та школи для дітей шляхетських і міських. Навчальний процес у школі відбувався на 4 відділеннях: граматики, риторики, філософії, мов грецької, латинської, слов’янської, польської та української (руської). Зразком були програми провідних європейських університетів. З-поміж перших ректорів — Іов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович.

П. Могила у 1631 р. заснував школу при Києво-Печерській лаврі. Це викликало невдоволення у братчиків та козаків, які бачили в ній конкуренцію братській школі. Конфлікт закінчився злиттям обох шкіл, що спричинило занепокоєння і протест поляків-католиків. Тому 1634 р. вони вийшли з клопотанням до сейму про заборону православним мати латинські школи, але успіху не мали. Привілей Владислава IV від 1635 р. дозволяв вивчати у школах України польську мову, але при цьому заборонялося викладати богословські дисципліни. П. Могилі не вдалося реалізувати свою ідею — зробити Київську колегію вищим навчальним закладом з повним курсом навчання. Обмеження були суто прагматичні: щоб українські діти здобували освіту в польських католицьких академіях і відповідно покатоличувалися.

Києво-Могилянською колегією, а з 1701 р. — Академією, завжди опікувалися визначні політичні й громадські діячі України: І. Мазепа, якого В. Ясинський називав «промислінником і благодітелем», а Ш. Прокопович — «ктитором преславної Академії Могило-Мазепіянської», спорудив для неї новий будинок, Братський собор і постійно піклувався про неї. За ці добрі справи І. Мазепи Академія пережила репресії Петра І, її лихоманило майже 30 років. Дещо поліпшив стан Д. Апостол. Останні її злет і піднесення були за гетьманування К. Розумовського; тут працювали Г. Кониський, С. Ляскоронський, Ю. Щербацький, Д. Ніщинський, М. Максимович — сузір’я імен, що склали б честь будь-якому університетові Європи.

Києво-Могилянська академія істотно вплинула на розвиток культури. Професура і викладачі, як правило, мали європейську освіту, більшість закінчила провідні вищі навчальні заклади і принесла до Академії кращі набутки методики наукових досліджень, організації навчального процесу. Вільне володіння латиною відкривало студентам шлях для продовження освіти в університетах Європи. Дружба, братерство, взаємовиручка, участь в управлінні школою виховували повагу до школи і товариства. Вважалося за норму брати участь у диспутах та дискусіях, урочистостях, святах для всіх викладачів і учнів, а шкільні драматичні вистави здобули популярність у киян. Учні шкіл та слухачі колегії, або «бурсаки», під час вакацій розходилися по селах України і були тією живою ланкою, яка пов'язувала Академію з народом. Вони працювали вчителями, організовували вистави, показували вертеп, співали колядки — одне слово, виконували просвітницьку і культурну місію, розпочату кобзарями.

Києво-Могилянська академія дала світові таких визначних діячів науки і культури, як Ш. Прокопович, Є. Плетенецький, Г. Сковорода, М. Ломоносов, Г. Полетика, С. Яворський, П. Завадовський, О. Безбородько та багато інших, які гідно продовжували справу Академії в Москві та Петербурзі. Першими професорами та викладачами у Московському та Санкт-Петербурзькому університетах були випускники Києво-Могилянської академії, а Ф. Прокопович став засновником Всеросійської Академії наук. Уряд царської Росії своєю «милістю» позбавив Києво-Могилянську академію статусу світського навчального закладу, перетворив її спочатку на духовну академію, а згодом на семінарію.

3. Книгодрукування.Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією типографій братства. Зростання книгодрукування в Україні ілюструється такими цифрами. Якщо за 30 років (1574-1605 рр.) друкована продукція всіх друкарень в Україні знаходилася в межах 460 друкарських аркушів (що приблизно еквівалентно 46 сучасним книгам на 150 стор.), то тільки за 5 років (1636-1640 рр.) – вже понад 1927 друк. аркушів.

Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був М. Смотрицький (1619 р.), М. Ломоносов назвав “вратами вченості”. Вона перевидавалася більше 150 років практично у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих имітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг.

Друкарня Єлецького монастиря. Виникнення друкарства безпосередньо пов’язано з іменем церковного діяча Кирила Транквіліона. Близько 1625 року його було призначено на посаду архімандрита Єлецького монастиря в Чернігові. Наприкінці життя він заснував у Єлецькому монастирі друкарню і в 1646 р. надрукував збірник своїх віршів та прозаїчних творів під назвою «Перло многоцінне». Ця книжка — єдиний відомий твір, який було надруковано в Єлецькій друкарні. Вважається, що після смерті К.Транквіліона (1646 р.) вона припинила своє існування.

Новгород-Сіверська друкарня.Відродження друкарства відноситься до часу, коли посаду архієпископа Чернігівського та Новгород-Сіверського займав відомий літературний та політичний діяч XVII ст. Лазар Баранович. У 1670-х роках він відкрив друкарню в Новгороді-Сіверському. Роботи з її створення і функціонування очолив безпосередньо Симеон Ялинський. Судячи з видань цієї друкарні, вона почала функціонувати близько 1675 року. Книги одразу почали друкуватись українською і польською мовами. Друкувались богослужебні книги. Більшість видань складали твори, написані власне Лазарем Барановичем та його друзями — Іонакієм Галятовським, Дмитром Ростовським. Живучи в Чернігові, Л.Баранович не мав можливості приділяти друкарні належної уваги. Джерела засвідчують, що він був незадоволений її роботою, зокрема з великою кількістю орфографічних помилок у текстах та шахрайствами з боку С.Ялинського.

Література та поезія. У XVII ст. на Україні формується особливий тип письменника. Далекий від принципових суперечок (релігійних та політичних), не претендуючи на славу і на те, щоб видрукувати свої твори, автор-обиватель у вільні хвилини заповнював власну книгу віршами та прозаїчними нотатками, всілякими виписками з видань тощо. Він любив і гостре слово, і жарт, і роздум, і велимовну орацію, комбінуючи своє й чуже часто так, що згодом читачі не могли відрізнити авторське від запозиченого. Так створено велику рукописну літературу, якою користувалися в XVII-на початку ХІХ ст. Коли рукопис потрапляв до нового власника, той ставив на ньому своє прізвище і часто дописував збірник від себе. Рукописи позичалися і переписувалися, безліч їх загинуло в часі, позбавивши нас не одного ймення та не однієї поетичної перлини, але немало їх і збереглося.

У літературній етиці пізнього середньовіччя автор не завжди виставляв своє прізвище наперед, а намагався сховати його десь: приписати до передмови чи зашифрувати тайнописом. Інколи ім’я бувало так сховане, що його не розшифрували й досі (зокрема в історії України, написаній у XVII ст. – «Синопсисі»). Поет С. Яворський в одному своєму панегірику (1648 р.) писав: «Я, читачу, сказав тобі своє ім’я: з’єднай «явор» із «києм» і пізнаєш мене», виходить Яворський. Д. Ростовський своє ім’я подає складене капітеллю, тобто виділяє певні літери в чотиривірші, і вони складають прізвище автора. Іван Максимович радить зібрати число 181 й тоді читач пізнає ім’я автора (число 181 можна було скласти з літерних числових позначок, прийнятих у той час: ІОАНН давало в перекладі на цифри 10+70+1+50+50=181. Часто автор називав себе в акровірші (як О. Падальський, І. Пашковський тощо).

Давня українська література в силу історичних умов не витворила єдиної літературної мови. Поетики, ці теоретичні уложення тодішньої літератури, вимагали для віршів мови латинської та польської. Нприкінці XVII ст. до поетик було запроваджено мову слов’янську, хоч її залюбки вживали українські письменники ще задовго до цього узаконення, протиставляючи мові «простій, низькій», тобто народній. Однак народна мова, як жива, все-таки проривалася в літературу, нею написано сатиричний вірш Я. Жоравницького (1575 р.), інтермедії до драм Я. Гаватовича (1619 р.), нею складалося безліч пісень, вона вживалася для осягнення вищого ступеня комізму в інтермедіях, сатирах і травестіях. Відтак створилося похідне від мови народної й церковно-слов’янської із закріпленням латинізмів та полонізмів – так звана книжкова українська мова XVII-XVIII ст., нею писали вірши, літописи, застосовували у суді, канцеляріях, в уряді.

Найпоширенішим розміром поезії XVII ст. був 13-рядковий вірш:

Хай ти перед ворогом остраху не маєш,

Знай, бува, й улесливість в світі убиває.

(Віталій)

Такі вірші мали обов’язкову паузу (цезуру) після 7-го складу, а в піснях, які мимоволі піддавалися законам музичної гармонізації, набрав поширення зручніший 14-складовий вірш:

Хата біла, постіль мила, і сон не береться,

Біле личко, чорні брови на душі снується.

Цей розмір має назву коломийкового і є найпопулярнішим розміром в українській народній поезії. 13-складний вірш зустрічається у О. Афанасьєва-Чужбинського, Я. Щоголева.

Другий найпоширеніший розмір – 11-складовий з цезурою після 5-го складу – улюблений розмір Л. Барановича, Д. Братковського, Онуфрія тощо.

Доки на землю дощ теплий поллється,

Вітром земля вся тугим обнесеться.

(Л. Баранович)

Відомий був 12-складовий вірш, вживався він здебільшого в народній пісні:

Ой зелений дубе, чого нахилився,

Молодий козаче, чого зажурився?

У XVII ст. здобуває популярності баладний стиль. У сучасному розумінні балада – ліро-епічний твір фантастичного, героїчного, історичного чи соціально-побутового змісту з драматично напруженим сюжетом, в якому наявні елементи надзвичайного. Саме слово «балада» походить від латинського ballo – танцюю: була це спершу танцювальна пісня. Поетичні твори, які вкладаються в сучасне розуміння балади, здибуємо у польсько-українських поетів С. Шимоновича («Чари») і братів Зиморовичів, які, хоч писали польською мовою, але зображали життя українського народу.

З розвитком романтизму українські поети розробляють жанр балади свідомо, першими тут були П. Білецький-Носенко, П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, І. Срезневський. Сюжети перших балад було запозичено, але переспівано на український лад.

Підтримуючи ідею об’єднання католицької і православної церков під верховенством Папи Римського, Польща протягом усього XVI ст. систематично пропагувала унію, використовуючи проповідь, літературу та школу. Велася завзята полеміка між прихильниками унії та її опозицією, результатом чого і став унікальний жанр українського письменства — полемічна література. Остання справила великий вплив на подальший розвиток культури, зокрема літератури та філософської думки. Унію підтримувала найвища православна ієрархія: Кирило Терлецький, Іпатій Потій, Михайло Рогоза. Основна маса православного духовенства, українська шляхта, міщани і особливо селяни не припускали думки про об'єднання церков, вбачаючи в цьому замах на батьківську віру. У католиків пропаганду унії взяв у свої руки орден єзуїтів, висунувши талановитих проповідників, таких як Венедикт Гербест та Петро Скарга. Перший закидав православному духовенству неуцтво, другий у творі «Про єдність Божої церкви» доводив вищість католицизму щодо православ’я, виступав проти подружнього життя у середовищі священиків, ведення служб слов’янською мовою, втручання світських людей у церковні справи та проголошував спасіння православних через унію.

Центром православної літератури спочатку був Острог, де під опікою видатного діяча просвіти та культури князя К. Острозького були зібрані найкращі літературні сили. Тут видано твори двох талановитих авторів Христофора Філалета та Клірика Острозького. X. Філалет у творі «Апокрисис» (1597) наводить документи, в яких розкриває історію унії, махінації єпископів, обороняє правосильність православної церкви. К. Острозький у творі "Пересторога" (1804) висміює католицькі догмати. Автором цього твору І. Франко вважав відомого діяча Львівського братства Ю. Рогатинця.

Великий вплив на сучасників справили писання афонського ченця Івана родом з Вишні, у літературі І. Вишенський (1545-1620). Його палкі послання до єпископів, які зрадили віру предків, до всіх земляків, «що живуть у лядській землі», пристрасні таврування злочинів і провин можновладців не були надруковані (крім одного) й ходили в численних рукописах серед української людності. У Вільно виступав полеміст Стефан Зизаній (Кукіль), який розвивав ідею про «папу-Антихриста». Уніатський собор виніс йому смертний вирок. Католики робили на нього засідки, але марно. Величезний смуток та відчай, що охопили ревнителів старої батьківської віри, змалював Мелетій Смотрицький у своєму «Треносі» (1608), тобто плачі, де показано скрутне становище православної церкви у Польщі. Автор наводить десятки прізвищ сімей, де батьки були православними українцями, а діти зрадили свій народ і віру, спольщилися й окатоличились. Полемічна література дала поштовх розвитку української культури, протягом багатьох десятиліть надихала українських патріотів на боротьбу за свою віру і свободу.

Книги Лаврської друкарні. Починаючи з XI ст., часу свого заснування, Києво-Печерська лавра була релігійним та освітнім центром. Як свідчать «Києво-Печерський Патерик» та «Синопсис», при Лаврі працювали скрипторій (майстерня для переписування книг) та школа, де навчалися не лише монахи, а й діти із світських сімей. Особливо активізувалася діяльність Лаври як просвітницького центру в період визвольної війни 1648-1654 pp., боротьби проти засилля католицизму в Україні. Із 1614 р. тут почала працювати друкарня, що відіграла велику роль у розвитку освіти, науки і культури українського народу. Популярність виданих нею книг була великою, адже їх мова максимально наближалася до розмовної. Лаврські видання відзначають високий поліграфічний рівень, гарний шрифт, професійне оформлення. Перші датовані книги, видані цією друкарнею, — «Каноник» (1614) та «Часослов» (1616). У XVIІ ст. розгорнулася гостра ідеологічна боротьба проти уніатства, в яку активно включилася й Лавра. Було видано цикл антиуніатських книг: «Книга о вере» (1620-1621), «Києво-Печерський Патерик» (1625), «Тератургима» (1638), «Постановление запорожцам» (1629), «Синопсис» (1674). У них розповідається про боротьбу українського народу проти поневолювачів. Характерна особливість видань цього періоду — звернення до читача, де в популярній формі впроваджувались ідеї державності та переваги православ ’ я. Вони розміщувались на початку або в кінці тексту і були видрукувані виключно українською мовою. Поряд з теологічною літературою Лаврська друкарня видавала для братських шкіл букварі та граматики, за якими навчалися діти в школах церковнослов’янської, грецької та латинської мов.

Продуктивність друкарні Києво-Печерської лаври була чи не найбільшою в Україні. Так, починаючи з 1615 р. до кінця XVIII ст. цією друкарнею було випущено 517 видань, Львівською і Братською друкарнями у Львові (1573-1593) — 146 видань, Острозькою (1680- 1686) — 21, Почаївською (1732-1798) — 101, Чернігівською (1646-1658) — 35 видань. Отже, Лаврська друкарня за кількістю перевершила всі інші. Навколо друкарні гуртувалися видатні діячі української культури: Є. Плетенецький, П. Беринда і С. Беринда, Т. Земка, Л. Баранович, І. Гізель та ін. Поряд із книгами, надрукованими старослов ’ янською та українською мовами, друкувалися видання польською, грецькою, латинською мовами та їх переклади, що набагато розширювало культурні набутки українського народу. Лавра випускала також світські книги. Книжка «Вірші», що була складена з віршів ректора Київської братської школи К. Саковича, присвячених гетьману П. Сагайдачному і Війську Запорозькому, вийшла 1622 р. Укладений П. Бериндою «Лексикон словеноросский и имен толкование» побачив світ 1627 р. Відома також історична хроніка «Києво-Печерський Патерик» — колективна праця монахів Києво-Печерської лаври, «Синопсис» І. Гізеля — історичний огляд України до 1670-х років, де висвітлюється боротьба українського народу з іноземними поневолювачами. Лаврська книга була багато оздоблена. Великий внесок у цю справу зробив відомий гравер Ілля. Вражає не лише його висока майстерність, а й працездатність: понад 500 гравюр, які й донині цінуються не тільки як мистецькі твори, а й як документи епохи. На багатьох з них зображено життя, побут і пам’ятки Печерського монастиря. Над оформленням книг для Лаврської друкарні працювали також Федір і Макарій (на жаль, прізвища невідомі), Леонтій Тарасевич, Данило Галяховський. Поряд з канонічними зображеннями вони вводили побутові сцени, портрети сучасників. Чільне місце в оздобленні лаврських видань посідають українська орнаментика, зразки народного мистецтва.

У 1620-1630-і роки довкола Києво-Печерської друкарні, яку заснував Є. Плетенецький зібрався «Могилянський Атеней» (Атеней - термін XVII ст., яким позначали літературні групи і товариства). Тут перекладали з грецької мови, редагували призначені для друку тексти, складали передмови до видань, присвяти, покажчики до книжок, писали вірші. Деякі з членів цього гуртка виконували певні обов’язки в друкарні. До майстрів друкарської справи належать передусім викликаний зі Львова Памво Беренда, поет і автор найбільшого на той час словника «Лексикон Словенороський» (1627 р.). П. Беренда мав титул архітипографа. З цього гуртка вийшли талановиті поетичні книги: «Вірші на жалосний погреб… П.Сагайдачного» ректора Київської братської школи К. Саковича і «Евхаристріон» С. Почаського, професора тієї ж таки школи. Гурток групувався спершу довкола Є. Плетенецького, а тоді довкола П. Могили.

У 1630-х роках до цього гуртка проєдналися С. Косів і поет А. Кальнофойський, який завіршив «Епітафії» найвидатнішим людям, котрі були поховані в Києво-Печерській лаврі. Надруковано «Епітафії» у книзі «Тератургіма» (1638). Входили до цього гуртка поети Йосип Калиман, Пилип Баєвський, Хома Євлевич і відомий гравер Ілля, який прикрашав своїми ритинами (гравюрами) тодішні лаврські видання. До гуртка входили також професори Київської колегії, опікуном якої був П. Могила, і студенти; члени гуртка писали вірші, полемічні, агіографічні, філософські твори, тут створено було найдавнішу в Києві поетику.

«Чернігівські Атени» - так називали себе чернігівські поети середини XVII – початку XVIII ст., означуючи цим терміном чернігівське коло поетів. Перший гурток поетів зібрав довкола себе чернігівський архієпископ, видатний поет другої половини XVII ст. Лазар Баранович. Сюди входило гроно талантів: О. Бучинський-Яскольд, Л. Крщонович, І. Величковський, Д. Туптало, І. Орновський. Душею товариства був сам Баранович. Маючи власну друкарню, він віддав її для літературних цілей, друкуючи тут і свої твори, і твори приятелів. Відтак значна частина поетичних книжок, що вийшла на Україні в той час, була надрукована саме в Чернігові. Поети кола Л. Барановича писали на теми філософські, морально-повчальні, дали зразки батальної і патріотичної поезії. Після смерті Л. Барановича його справу продовжив інший видатний поет чернігівського осередку – Іван Максимович. Він згуртував поетів, які почали звати себе «неопоетами Чернігівських Атен», друкував у Чернігові свої та їхні твори, відкрив Чернігівський колегіум.

Останнім актом діяльності «Чернігівських Атен» треба визнати рукописний збірник середини XVIII ст., який містив 16 великих епітафій, віршів на похвалу, панегіриків чернігівському єпископу А. Дубневичу.

Окремо варто наголосити на мистецтві виготовлення оправ для книг. Вони були кількох типів: масова книга випускалася в недорогих, власне серійних обкладинках, а книги для престижних замовників «одягалися» в дорогоцінні матеріали: парчу, шовк, шкіру з прикрасами з коштовних металів, каменів, перлів та емалевими накладками із сюжетними малюнками. Виготовлені з металу елементи декору оздоблювалися карбуванням, гравіюванням, філігранню та фініфтю. При Лаврській друкарні працювала школа, яка готувала друкарів, граверів, майстрів книги, що несли це високе мистецтво по всій Україні.

Не дивно, що й істориками цієї доби стали її безпосередні творці. Звичайно, більшість літописів писалася в монастирях, там вони й переписувалися. Один з таких манускриптів, що датується 1623-1627 p., називається Густинським (писаний у Густинському монастирі на Чернігівщині). Вважають, що душею цієї праці був Захарія Копистенський, згодом архімандрит Києво-Печерської лаври. Хронологію подій у ньому доведено до 1597 р. Козацькі літописи залишилися важливим джерелом для вивчення історії України.

Зокрема, в науці широко знаний літопис Самовидця, названий так свого часу письменником Пантелеймоном Кулішем. Події літопису охоплюють другу половину XVII століття: від початку війни проти шляхетської Польщі до подій 1702 року. У ньому згадуються усі визначні козацькі поводирі, починаючи від Богдана Хмельницького й закінчуючи Іваном Мазепою, полковники, генеральні писарі, обозні, сотники, польські шляхтичі, російські вельможі. За літописом Самовидця можна також вивчати тодішню географію України — тут сотні назв різних населених пунктів, де відбувалися ті чи інші події. Вони написані не відсторонено. З болем повідомляв автор про сплюндровані татарськими нападами українські села, про кривди людям з боку польських жовнірів і російських воєвод. Різкому осудові піддає він міжусобиці козацьких ватажків, спроби воєнних союзів із кримськими татарами, що приводили до жахливого розорення краю. Автор літопису — людина незалежна у своїх поглядах, добре обізнана з усіма внутрішніми і зовнішніми проблемами України. На думку дослідників, автором цього літопису міг бути генеральний підскарбій Січі Роман Ракушка-Романовський.

Через кілька років після завершення літопису Самовидця почав писати історію козацького краю гадяцький сотник Григорій Граб’янка, який, безперечно, належав до найосвіченіших людей свого часу. Свою оповідь автор веде у формі окремих тематичних «Сказаній», які охоплюють всі найголовніші битви визвольної боротьби. Йому цікаві не лише події, а й мотиви, якими керувався, зокрема, Хмельницький, ідучи на Переяславську раду. Літописець передає і народні настрої, і легенди того часу, переказує події, що відбувалися на Україні після смерті Богдана. З великим болем описує він смерть гетьмана. Є у нього й інші улюблені історичні діячі — це гетьмани Дмитро Вишневецький та Петро Конашевич-Сагайдачний, а також його сучасник фастівський полковник Семен Палій, що уособлює справжній козацький демократизм і має гостре почуття відповідальності за долю рідного краю. Паралельно з Григорієм Граб’янкою, починаючи з 1690 року, пише свій знаменитий — на чотири томи (які побачили світ лише 1848 року) — літопис Самійло Величко. Він брав участь у походах запорожців, працював у канцелярії козацького війська. Висловлюється припущення, що до початку своєї служби він навчався в Київській академії. Відомо, що після страти Кочубея він, як наближена до нього особа, пробув кілька років у в’язниці. Величко поклав собі за мету розповісти про всі найважливіші події в Україні протягом семи десятиліть. Але, залишаючись хронікою, тобто твором суто історичним, цей літопис є й художнім, бо тут наявні й ліричні відступи, й авторські міркування, і уривки з художніх творів, і перекази та легенди, прислів’я та приказки.

Цілком імовірно, що ці козацькі літописи надихалися більш ранньою за друком книгою «Синопсис, чи коротке зібрання од різних літописців». Назва їх була довшою — в ній перелічувалися майже всі періоди з історії «славеноросійського» народу. «Синопсис» прагнув подати українську історію (інколи доповненням до неї входить і російська) з античних часів. За способом викладу матеріалу він нагадував давні літописи, однак дослідники відносять його до барокової культури, бо підкреслена патетичність, пишність та урочистість висловлювання, жвавий виклад подій, крилаті вислови, емоційність — прикмети барокового стилю. Це була одна з найпопулярніших книжок останньої чверті XVII ст. Вона витримала двадцять п’ять видань. Щодо автора «Синопсису» існують різні версії: безумовно, мав відношення до його укладання ректор Києво-Могилянської академії, видатний письменник і проповідник Інокентій Гізель; серед можливих авторів — визначний тогочасний історик, ігумен Києво-Михайлівського монастиря Феодосій Сафонович.

4. Розглядаючи розвиток образотворчого мистецтва і архітектури на Україні в XVII ст., треба відмітити, що він відбувався у особливих історичних умовах. Період польського панування, напади татар, період визвольної війни, приєднання українських земель до Росії в наслідок Переяславської ради, період Руїни, коли українські землі входили до складу різних держав — все це зумовило особливості розвитку української архітектури та образотворчого мистецтва XVII ст. Архітектура і образотворче мистецтво України XVII ст. розвивались на самобутній давньоруській основі. Для цього періоду характерним є поступове проникнення в будівництво і живопис національних, народних рис, з одного боку, і зменшення церковних впливів та збільшення світських елементів, заповнення релігійних сюжетів образами, взятими з реального життя, ширше зображення природи, почуттів і переживань людини, більш гуманістичний зміст і реалістичні форми художніх витворів — з другого.

З активізацією суспільного життя в архітектурі намічається небувале піднесення. Хоч для будівництва через історичні умови цей період був надзвичайно несприятливим, проте на Україні будувалося багато і повсюдно. Будівельна програма включала в себе відновлення зруйнованих і будівництво нових міст, зведення оборонних споруд, арсеналів, храмів, житла. Саме перевага світського будівництва є визначальною рисою тогочасної архітектури.

У нових історичних умовах зодчество набувало нового змісту, оновлюючи свою конструктивну систему та пластично-декоративні засоби. Це була ренесансна архітектура, що стала закономірним етапом у поступальному розвитку національних будівельних традицій. Її характерними ознаками були: чітка симетричність, ордерність, горизонтальність членування на поверхи, багатство декоративного оздоблення фасадів. Живучи спільним мистецьким життям із Західною Європою, Україна поступово переймає новий напрям у мистецтві цілої Європи — стиль бароко. Бароко в перекладі з італійської означає химерний, чудернацький. Так називають мистецький стиль, який панував у Європі від кінця XVI майже до кінця XVIII ст. Найяскравіше він утілювався в архітектурі: бароковим спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність. Прикметні риси європейського бароко в українській архітектурі набули яскравої своєрідності. Тому дослідники українських барокових споруд послуговуються терміном українське, або козацьке, бароко. Найбільшою самобутністю відзначаються барокові споруди на землях Гетьманщини й Слобідської України за часів гетьмана Івана Мазепи. Проте пам’ятки української барокової архітектури збереглися і в Західній Україні та в дерев’яному народному будівництві всіх українських земель.

Нові умови життя та соціального устрою з вищою верствою заможної козацької старшини створювали інші потреби, ставили нові вимоги до мистецтва, — так само як це було і в цілій Європі. Спокійні, зрівноважені, логічні форми ренесансу, що взорувалися на чисті форми античності, вже не задовольняли сучасного смаку. Для розкішного, гучного життя доби бароко потрібні були більш пишні, багатші, показовіші форми архітектури, просякнуті пафосом, надприродністю, спіритуалізмом. Замість колишньої краси відтепер протиставляють силу, проти спокою — рух, замість гармонії — боротьбу. Тому в архітектурі постають розкішні декоративні фронтони, портали, брами, переладовані важкими пілястрами, складними гзимсами, вигнутими й покрученими завитками — т. зв. волютами (слимаками) — та буйною орнаментикою. Хоч зразки бароко приходили до нас із Західної Європи, головно з Італії й Німеччини, власною творчістю українського народу, що відтепер був пробуджений до нового вільного життя, бароковий стиль прибирає своєрідних та оригінальних форм, що має у світовій літературі заслужену назву осібного українського або «козацького» бароко. Центр мистецького життя з половини XVII ст. переноситься знову до середньої, Наддніпрянської України, де фундаторами й меценатами мистецтва стають українські гетьмани, полковники та церковні достойники, що походять із демократичних козацьких верств. Особливо багато будов побудовано гетьманами Самойлувичем, Мазепою, Апостолом та полковниками Герциком, Миклашевським, Мокієвським та ін. Лише одним Мазепою побудовано чи відновлено в Києві понад 6 величезних будов, не кажучи про інші по цілій Гетьманщині.

Самостійна творчість українських митців розпочинається в другій половині XVII ст. та досягає найбільшого розцвіту в добу Мазепи. Новий характер української архітектури складається головно під впливом двох чинників — старої традиції мурованого будівництва, започаткованої в княжу добу, й дерев’яного народного будівництва. Перший тип будов постав зі сполуки тринавної церкви — віддавна пристосованої до літургічних потреб східної обрядовості — із західним і базилічним типом бароко, що, до речі, близько стояв до візантійсько-української базиліки. До таких оздоб належать великі церкви в Бережанах, Троїцька церква в Чернігові 1679 р., собор Мгарського монастиря коло Лубен, розпочатий гетьманом Самойловичем у 1682 р., та дві будови гетьмана Мазепи в Києві — Михайлівський собор (1690-1694) і Братська церква Академії (1695). Хоч у цих будовах у більшій мірі помітні впливи західноєвропейські, але окремі форми й деталі, зокрема декорація, набирають оригінальних форм, що почерпнуті з народного, сільського мистецтва. Особливої своєрідності й краси досягають форми бань, які не мають собі рівних у цілій Європі. Такого самого характеру є численні перебудови й розбудови старших церков у Києві: Софійської кафедри 1691-1705 рр., головної церкви Лаври 1695 і 1722 рр., Михайлівського монастиря, Михайлівської церкви Видубицького монастиря й т. д.

Іншим типом є будови, що в плані й просторовому об'ємі йдуть за давньою традицією українського дерев’яного будівництва — тридільного та п'ятидільного (хрещатого) заложення із трьома й п’ятьма банями. Цей уповні самобутній тип будов настільки був вироблений та вдосконалений давньою культурою українського будівництва, що кожна з таких церков являє собою справжню перлину архітектури в розумінні як гармонійної, логічної композиції, так і окремих пластично-розвинених та притому лагідних форм і деталей. І якщо підклад цієї архітектури є бароковий, проте ясними конструкціями й обмеженістю прикрас наші будови далеко відходять від чисто Декоративних принципів надто переладованих форм бароко Заходу і Сходу. До трибанних церков із тридольним заложенням належать знаменитий Покровський собор у Харкові 1680 р. з незвичайно стрункими й високими банями, далі дві церкви Києво-Печерської лаври, собор у Ромнах і менші будови в Сумах, Богодухові, Слов’янському та ін. Найвищого мистецького вислову й чистоти форм досягають п’ятибанні церкви на хрещатому заложенні. Генеза (постання) їх у нас ще в належній мірі не з’ясована. До найстарших належать згадана вже Сутківська твердиня, церква Адама Киселя в Нискиничах на Волині (1653) та перебудова Спаса на Берестові в Києві за часів Петра Могили в 1638-1643 рр. До розвиненої барокової доби належать прекрасні будови Київської лаври — Усіх Святих (1696-1698), Воскресіння та Петра й Павла, св. Юра Видубицького монастиря (1696), будови Чернігова, Батурина, Ізюма. Дальшим розвитком були будови дев’ятидільні з дев’ятьма камерами, перекриті п’ятьма банями — Троїцька церква Густинського монастиря (1672-1674), Преображенська в Прилуках (1716), собор у Ніжині.

Менше перепрацьовувалися західноєвропейські зразки бароко на Західній Україні в замках-палатах, що збереглися в руїнах (Збараж, Бережани, Підгірці) та в римо-католицьких храмах (Львів, Перемишль, Кам'янець). Ближче стоять до українського бароко жидівські синагоги, нерідко з розкішним аттиком та бароковими прикрасами, де часами здибуються східні мотиви левів, птахів тощо (Щаргород на Поділлі, Сатанів, Тернопіль 1672 р.). З небагатьох збережених зразків цивільного будівництва особливої популярності набув т. зв. Дім Мазепи в Чернігові (чи, власне, військова канцелярія доби Мазепи XVII-XVIII ст.) — партерова будова типу міських ратуш чи інших установ із пишно прибраними стінами та фронтонами. „Не менш цікава кам ’ яниця полковника Я. Лизогуба в Сидневі кінця XVII ст. — масивних форм, але значно бідніша в прикрасах. З менших кам'яниць XVII-XVIII ст. збереглися муровані будинки в Батурині (значно перебудований дім В. Кочубея), Любечі (т. зв. Полуботківська кам'яниця), в с. Підусівка біля Чернігова (1690-1710), Козельці, Ніжині, Лубнах (т. зв. «скарбниця»), Прилуках («Галаганівськии арсенал»). До загальноєвропейського бароко належать витвори архітекторів Я. Годного, Дж. Бріано, Дж. Джізлені, А. Колара, Я. Покори, П. Гіжицького, Б. Меретина, Я. де Вітте, Г. Гофмана — іноземців, їх твори, пов'язані з католицьким культурним колом - це кляшторн, костьоли, колегіуми, ратуші, що збереглися на Поділлі, Волині і Галичині. На Гетьманщині до загальноєвропейського бароко з суттєвими місцевими відмінами можна віднести хіба що Спасо-Преображенський собор Максаківського монастиря, що його 1642 р. почав будувати Адам Кисіль, та монастирські собори віленського архітектора, німця І. Б.Зауера — Троїцький собор Троїцько-Іллінського монастиря в Чернігові 1679-1695 pp. та Спасо-Преображенський собор Лубенського Мгарського монастиря 1695 р. — обидва є плодами будівничої діяльності гетьманів І. Самойловича та І.Мазепи. За об’ємно-просторовою структурою ці собори дуже нагадують литовські споруди того ж автора - костьол Камальдулів у Пажайслісі 1667-1712 pp. та костьол Петра і Павла на Антакальнісі у Вільнюсі 1668-1685 рр.

Протягом XVII ст. в Україні розвивалася скульптура. Автором численних іконостасів і скульптур, зокрема у Хрестоздвиженському соборі в Полтаві, у Мгарському монастирі, церкві св. Покрови в Ромнах, був Сисой Шалматов. Талановиті скульптори працювали і в Західній Україні, з-поміж яких найвидатнішим був Йоган Пінзель, автор скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові та ратуші в Бучачі.

З другої половини XVII ст. в українському мистецтві посилюється демократична течія, вона набирає людяного, життєстверджуючого характеру. Хоча архітектура і будівництво продовжували розвиватись на місцевій самобутній народній основі, водночас вони зазнавали впливу російської і західноєвропейської архітектури. Українські архітектори запозичували й творчо застосовували прийоми стилю бароко, для якого характерним були декоративна пишність, вигадливість, мальовничість. У більшій чи меншій мірі пам’ятки українського бароко створювались на ґрунті народної естетики, що й визначило їхню своєрідність. На селі й значною мірою в містах як будівельний матеріал використовувалось переважно дерево. На ґрунті традицій дерев’яного будівництва виробився особливий тип храмів-монументів. Вони хрещаті у плані, мають центричну композицію мас і кристалоподібні об’єми. Їх особливістю є відсутність скільки-небудь чітко визначеного головного фасаду. Але у містах частіше будівлі споруджували з цегли й каменю — гетьманські палаци, будинки старшини, магістратів, споруди монастирів, церков. Якщо на Правобережжі міста майже не розвивались, то міста Лівобережжя і Слобожанщини, насамперед Київ, Чернігів, Переяслав, Батурин та ін., інтенсивно розбудовувались. Російський зодчий Йосип Старцев Збудував кам'яні собори Микільського (1690-1696) і Братського (1690-1693) монастирів в Києві. За зразком Ніжинського собору (1668-1670) коштом гетьмана І. Самойловича за планом архітектора Йоганна Баптіста був споруджений Троїцький собор в Чернігові (1679-1695).

Порівняно з Ніжинським, він стрункіший за пропорціями, динамічніший за грою мас, вертикальних і горизонтальних архітектурних ліній. Три яруси хорів у ньому своїми балюстрадами висувалися як балкони у внутрішній простір. Цей же архітектор з Мартином Томашевським спорудив Преображенський собор Мгарського монастиря біля Лубен (1684-1692) Покровський собор у Харкові (1689) та ін. З другої половини XVII ст. в українському мистецтві, а зокрема й в архітектурі, посилюється демократична течія, вона набирає людяного, життєстверджуючого характеру. Хоча архітектура і будівництво продовжували розвиватись на місцевій самобутній народній основі, водночас вони зазнавали впливу російської і західноєвропейської архітектури. Українські архітектори запозичували й творчо застосовували прийоми стилю бароко, для якого характерним були декоративна пишність, вигадливість, мальовничість. У більшій чи меншій мірі пам'ятки українського бароко створювались на ґрунті народної естетики, що й визначило їхню своєрідність.

5. На відміну від інших видів мистецтва, що у XVII ст. несли в собі яскраву і мальовничу естетику бароко, українські маляри ще довго трималися традицій візантійського, давньоруського, давньоукраїнського, а також ренесансного живопису, і тому стримано ставилися до патетики та пишних і динамічних форм. Це виявило себе, передусім, в українському іконописанні, яке формувалося у протиборстві двохтенденцій: діяли як співзвучні Ренесансу і бароко спрямування, так і прагнення малювати «по-грецькому». Вірність старовині значною мірою зумовлювалась полемікою з католицизмом, унією, протестантизмом, яка, утвердивши ставила за мету надійно захистити його від різних іконографіє нововведень.

Провідна школа художників сформувалася у XVII столітті в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслав, оздоблення церкви Святого Юра в Дрогобичі та ін. Характерно, що московське духовенство не схвалювало такого творчого підходу українських художників, коли святі зображалися «лицом и очами светлы и телом дебелы». Частиною храмового живопису став портрет. У розписах храмів зображали історичних осіб. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору вміщені 85 портретних зображень — від князя Володимира до Петра I. Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни — портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Сім'ї козацької старшини, привілейоване становище яких все більше зміцнювалося, масово замовляли свої портрети. Модним стало мати власну картинну галерею. Художникам іноді навіть замовляли картини, які зображували селян. На другу половину XVIII століття припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей же час проявляється тенденція від’їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв. Так, найвідоміші художники Росії того часу: Д. Левицький — родом з Києва, В. Боровиковський — з Миргорода. Українцем був творець історичного жанру російського академічного мистецтва А. Лосенко.

Все ж ламання старих традицій було неминучим. Характерное одним із вагомих чинників еволюції іконопису в ці часи сталося рідне малярство. Народ завжди дуже безпосередньо сприймав в релігійні образи, найбільше шануючи тих святих, що втручалися у клопоти людей (Богородицю, Миколая, Юрія, Параскеву) розлогого циклу христологічних сюжетів — Христові страсті. Страдання безвинного викликало сердечний щем, тому й передавало образах експресивних і драматичних. У тяжкі часи неспокою і боротьби культ Богородиці в Україні набув особливого змісту. У козаччину Божа Матір перестає бути страктною покровителькою. Вона набуває вигляду земної української жінки в багато гаптованому національному вбранні. Козацькі перекази розповідають: явилася їм з неба ікона Божої Матері і сказала «Як будете цю ікону знати, то не буде ніякий огонь брати». Відтоді мовляв, свято Покрови на Січі стало храмовим, а покровитель громади вважалася Діва Марія. «Їй довіряли себе й долю», описує єпископ Феодосій. Напевне, тому Богородиця постає в центрі композицій, де захистом зображені козаки, гетьмани Судима, Богдан Хмельницькі і останній кошовий Запорозької Січі — Петро Калнишевський («Покрова» з Нікопольського собору). Інша — з Переяслава — має і зображених осіб Івана Мазепу та переяславського полковника. У Києві поширеним був образ Печерської Богоматері із зображенням засновників Києво-Печерської лаври — святих Антонія та Феодосія.

Вводяться й інші іконографічні сюжети, характерні для бароко. Серед них заслуговують на особливу увагу «Пелікан», що кров’ю своїх грудей годує пташенят. Цей сюжет найчастіше є деталлю різьбярського декору іконостаса. В живопису поширені євхаристійний «Спас виноградар», «Спас — дитя — недремне око (який спить на хресті)». Деякі зміни спостерігаються і в іконографії «Страшного суду», сценах «Страстей Христових» велика увага приділяється одягу «власть імущих», завдяки чому сцени набувають звучання в умовах гострої боротьби українського народу. Щодо самого малярства, то суто бароковими рисами є майстерне я користання в моделюванні форм гри та контрастів світла й тіней приділення великої уваги антуражу, зокрема пейзажному.

Український живопис епохи бароко залишається поки що недостатньо вивченим, про його професійних творців ми також знаємо небагато.Одним з першихпровідних майстрів нового стилю уЛьвові 1660-х років був Микола Петрахнович, творчість якого досліджена досі мало.Його живописна спадщина пов’язана з львівською Успенською церквою, де поки що реставровані лише його сцени «Страстей Христових». М.Петрахнович був майстром великих монументальних форм, тяжів до зображення простого і ясного душевного стану своїх персонажів: чарівністю зрілості, діяльної доброти, наприклад, приваблює образ, створений Петрахновичем в іконі «Одигітрія». Можна вважати, що саме його твори зафіксували етнопсихологічний портрет українців того часу.

Одним з найяскравіших представників бароко в українському живописі XVII ст.був Іван Руткович із Жовкви. Твори Рутковича, особливо 1690-х років, відзначаються багатою і насиченою палітрою та динамічністю композицій, особливо ряди жовківського іконостаса з циклом сцен на тему П’ятдесятниці. Вони урочисті і водночас заземлені й конкретні. Першорядний майстер-колорист, гармонійно зіставивши теплі кольори з перевагою червоного у різних градаціях, досяг тут величної і життєрадісної симфонії. Взагалі ж творчість І.Рутковича зумовлена насамперед естетичним світовідчуттям українського міщанського середовища з його практицизмом, спокійною діловитістю, органічним демократизмом. Художник розвивав ті традиції, які склалися у львівській школі живопису першої половини XVII ст.

Творчість його молодшого сучасника Йова Кодзелевича більш класицистична. Епоха бароко, в часи якої він жив, безперечно, позначилася на його творчості, але не в основних її принципах. Основне місце в творчості художника посідає образ людини, сповнений глибокого внутрішнього життя і благородної краси. Високі, прекрасного силуету постаті, стримані, виразні і граціозні рухи, самозаглибленість, поєднана із складними переживаннями — такі його апостоли з «Тайної вечері» богородчанського іконостаса. Окреме місце серед його творів займає «Нерукотворний Спас» із іконостаса Загоровського монастиря. Ідеальна пластика голови Христа в терновому вінку, прекрасно виконане світлотіньове моделювання, тонка оливкова тональність, глибока скорботна дума в очах під прикритими повіками, гуманістично-філософський характер всього твору ставлять його в число найвищих досягнень українського живопису цієї доби. Так склалося, що пам’ятки старого українського живопису залишися лише на Галичині та Волині. На Лівобережжі й в центральних районах України вони здебільшого не вціліли. Хоча, безперечне, і часи значна роль як київського, так і загальноукраїнського іконоса належала малярській школі Києво-Печерської лаври.

У розглядуваний період набуває розвитку український портретний живопис. Портрет, поруч з гербом, став однією з важливих ознак приналежності до суспільних верхів ще у Польсько-Литовській державі, до якої досить довго входили українські землі. Ця ж традиція збереглася у XVII столітті, коли Україна пережила своє визволення і нове поневолення Росією. В основі портретного образу, як і в західноєвропейському бароко, була висока станова свідомість феодалів. Шляхетський (магнатський) репрезентативний портрет, що склався значною мірою на західноукраїнських землях, — це, передусім, підкреслення суспільного престижу, виразна станова характеристика, що, однак, поєднується з гуманістичним уявленням про гідність людини. Такими є портрети короля Стефана Баторія, Костянтина Острозького, Яна Гербурта, Яна Замойського, Анни Гойської. Особлива увага художника до обличчя, виявлення характеру, вдачі. Портрети позначені лаконізмом деталей, стриманістю у зображенні емоцій. Спочатку на портретах герби зустрічаються зрідка, так само, як різні ознаки та регалії влади, панегіричні тексти. Урочиста поза, жести, що підкреслюють гідність та амбіцію (рука на ефесі шаблі тощо), зустрічаються лише в поодиноких творах. Пізніше спостерігаємо тенденцію до підкреслення репрезентативності. Такими є зображення Олександра Острозького, Криштофа Збаразького, Кароля та Олександра Корняктів, Юрія Мнішека. Власне, саме в цей час витворюється та композиційна схема, яка існуватиме до кінця XVIII ст. Дещо пізнішим різновидом такого портрета стає домовинний — наприклад, портрет Костянтина Корнякта з братської Успенської церкви у Львові. На звороті — довгий латинський текст з основними біографічними відомостями про небіжчика. У портреті Корнякта — купця, що став жити на шляхетський взірець — все ж не відчувається тієї підкресленої чи прихованої гонористої самовпевненості, «шляхетського жесту», який властивий магнатському портрету.

Про ранній наддніпрянський портрет збереглися скупі відомості від часів народно-визвольної війни. Взагалі то лишилося дуже обмаль пам’яток. Та й позувати козацькій старшині не було часу. Іконграфією образу Богдана Хмельницького, наприклад, українська культура завдячує знаменитій гравюрі роботи гданського гравера Вегельма Гондіуса. Саме вона стала основою майже всіх відомих зображень.

Портретне малярство на Наддніпрянщиніпредставлене найбільш епітафіальними — тобто посмертними зображеннями.Портрет Адама Кисіля з Максаківського монастиря на Чернігівщині, портрети Федора та Єви Домашевських з храму Почаївського монастиря, фундаторами якого вони були та ряд інших. Однак з друї половини XVII ст. портрет на Лівобережжі стає явищем розповс дженим. До найдавніших з відомих старшинських портретів належи зображення полковника Івана Гуляницького, що збереглося. Портрет поясний, простої і чіткої композиції. Подібно галицьким магнатам полковник в одній руці тримає булаву, другою спирається на ефес шаблі. На столику бачимо також давню приналежність таких зображень — шапку з аграфом і перами. Портретам козацької старшини не властива бундючність і гонристість. Як молода еліта, старшинство зберігає ще багато народна і в побуті, і в зовнішньому вигляді. Тому й в образі Гуляницького вгадується аристократ — це вчорашня звичайна людина. У козацькому образі підкреслюють ще й таку особливість, як його психологічна глибина, що передає, чи принаймні, натякає на складність козацької душі. П. Куліш писав про козаків: «добродії ці... якщо припадали до душі кожному. Може тим, що вони безпечно та рад якось і смутно дивилися на Божий мир». Дійсно, на портретах вродливі, дужі, але засмучені — не лише Іван Гуляницький,а Іван Судима, й брати Шияни, й Леонтій Свічка. І класичний «козак бандурист» чи козак Мамай у народному малярстві не мають рис суворого воїна, а лише ознаки суму та елегійних роздумів.

Особливістю наддніпрянського портрета є частіше вживання епітафій та епіграфічних текстів, що зближує живописний образ з літературою. З того часу, як козацька старшина бере на себе роль опіки культури та освіти, оскільки фундаторами церков та їх попечителя були гетьмани, полковники, сотники, їх пишні портрети ставали домовинними зображеннями, бо церкви служили усипальницями сиктиторів. Художники при цьому прагнуть бути правдивими. Домовинний ктиторський портрет чернігівського поліника, а згодом — генерального обозного Василя Дуніна-Борковського показує, що маска статечності й побожності не прикриває суті цієї кон’юнктурної людини — сина польського шляхтича, який, прийшовши на козацьку службу, досяг високого становища і багатства. Панегіричний портрет створювався як надмогильна епітафія в Єлецькому монастирі, щедрим жертводавцем якого був Дунін-Борковський. Але він залишив по собі пам’ять жорстокої і жадібної людини, що породило навіть легенду, за якою цей набожний старшина стає упирем. Поступово згладжується строга репрезентативність старшинського портрета. Пом’якшення, інтимізацію ми бачимо в зображеннях Гната Ґалаґана та його дружини, в портреті Василя Гамалії, Прасковії Сулими. З кінця XVII ст. систематично поповнюється портретна галерея церковних ієрархів. Для них характерна та ж монументальна репрезентативність, той же стафаж, хоча атрибути — вже не світської, а духовної влади. Серед найстаріших — портрет Петра Могили. Вгорі — великий герб з абревіатурою імені й титулу митрополита. Цікаво, що збереглися портрети не всіх високих церковних діячів, а лише тих, що відзначилися своєю письменницькою та культурно-освітньою діяльністю: Мелетія Смотрицького, Захарії Копистенського, Иосифа Тризни, Інокентія Гізеля та ін., нижчих за ієрархією — очевидно, відіграло роль громадське визнання.

З другої половини XVII ст.як самостійний жанр виокремлюєтьсягравюра.Гравери (більшість з яких навчалась у Західній Європі вміли оздоблювати книги в різноманітних гравюрах на міді, офорт. Друкували також тематичні аркуші —так звані «тези», дарчі адреси, гравійовані панегірики. Велике художнє значення мають, зокрема, ілюстрації до «Києво-Печерського патерика» майстра Іллі, твори гравера Федора до Євангелія. Новий етап у розвитку графічного мистецтва пов'язаний з творчістю О. та Л.Тарасевичів. Так, «Патерик», що вийшов 1702 р. у Києві, став видатним явищем української культури саме завдяки гравюрам Л. Тарасовича, його анатомічно бездоганному малюнку людської постаті, прозорому, легкому ландшафту, в якому майстерно вкомпоновані люди, та вмілому використанню світлотіні. Майстром різноманітних за жанрами гравюр, особливо панвіричних «тез», був І. Щирський. Заслужили визнання і панегірі гравюри І. Мігури — серед них найвідоміші конклюзії на честь Івана Мазепи і Варлаама Ясинського. Всі види мистецтва го часу споріднює спільне прагнення до декоративності, пишності репрезентативності, та в графіці є ще й інтимність, лірика.

Скульптуру, яка була елементом монументально-декоративі композицій іконостасів і декорув архітектурі, відзначають теж фос і рух. Найвідоміший майстер цієї доби — Пінзель, скульптурними роботами якого прикрашені собор Юра у Львові, ратуша в Бучачі. У кінній статуї Георгія-Змієборця на соборі все пройняте стрімким рухом — і кінь, що скаче з розвіяною по вітру гривою, і плащ вераника, і фантастичний змій, що кільцями звивається під ратицям коня. Ратуша в Бучачі демонструє інтерес майстра до античної символіки — прекрасні і монументальні Геракл, Нептун та інші персонажі давньогрецького фольклору. Задумана як апофеоз роду великих феодалів Потоцьких, скульптура ратуші славить людський героїзм, протистояння злу. Образотворче мистецтво пройшло за цей час різні стадії, вирішило чимало професійних завдань і створило пам’ятки нев’янучої краси і цінності.

6. Найстарші тексти українських театральних творів, що збереглися до нашого часу — це дві інтермедії Гаватовича (або принаймні виставлені й видрукувані при його польській драмі) з 1619 року, або ще раніша декламація на Різдво Христове, виконана на честь львівського єпископа Єремії Тисаровського, мабуть, не пізніше Різдва 1615 року, бо в 1616 цю декламацію вже було видруковано. Автором її був відомий український гуманіст, «недостойний ієромонах Памва Беринда Типограф». Різдвяний вірш Беринди порахований на декламацію восьми «отроків», — очевидно, його учнів, що мали б представляти пастухів, які перші поклонилися новонародженому Христові й оповідали про цілу подію святої ночі; увесь цей вірш написано так легко і з такою ренесансовою життєрадісністю, що для доби барокко він був би анахронізмом:

Вшеляких теди фрасунків позанехаймо

І з смутком яким колвек юж ся пожегнаймо

Жаль нехай з мешкання сердечного уступить

А на тих міст радість і веселье наступит.

У такому тоні витриманий цілий твір, який є талановитим ренесансовим гуманістичним твором.

Документально відомо, що уніатського єпископа Вел’ямина Рутського вітали в луцькій колегії українським діалогом. В церквах виконувалися плачі (як, наприклад, «Христос Пасхон» Скульського та «Розмишленіє» Волковича 1631 року). Зрештою, найталановитіший драматичний твір не тільки початків українського театру, а й цілого театрального реп