Тема 6. Українська культура другої половини XV – XVI століття

1. Освіта.

2. Література пізнього середньовіччя.

3. Образотворче і декоративно-ужиткове мистецтво.

Незважаючи на катаклізми, які спіткали Україну (татаро-монгольська навала, втрата незалежності), культурний розвиток тривав. Уже в другій половині XIV ст. чітко простежується використання української мови в державних актах, літературних пам’ятках, історичних піснях. В останніх звучали заклики до боротьби з поневолювачами за незалежність і свободу рідного краю.

У Краківському університеті вихідці з України навчалися з часу його заснування (1364). Лише в XV-XVI ст. тут отримали освіту 800 українців. Вчилися вихідці з українських земель також у знаменитій Паризькій Сорбонні, в університетах Німеччини: Гейдельберзькому, Віттенберзькому, Лейпцизькому та інших. Українські студенти були і в Італії — у Болоньї та Падуї. Першим вищим навчальним закладом в Україні стала Острозька школа (колегіум), яку у 1578 р. відкрив князь Костянтин Острозький у м. Острозі (тепер Рівненська обл.). Ця школа згодом піднялася до рівня тогочасних європейських академій. У ній кращі українські та іноземні вчені викладали граматику, риторику (мистецтво виголошувати промови), арифметику, музику, астрономію та інші науки. Викладачами там працювали високоосвічені люди: Дем'ян Наливайко, Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Ян Лятош, Кирило Лукаріс та інші. Культурному піднесенню в Україні наприкінці XVI- на початку XVII ст., зокрема розвиткові освіти, сприяли братства — громадські православні організації міщан.

Першим і достатньо впливовим було Львівське братство, яке виникло в 1439 р. Його коштом утримували школу, шпиталь, друкарню, бібліотеку. У цих школах навчалися діти заможних міщан, козаків, нижчого духовенства, дрібної шляхти, старшин, а також сироти. Вихованці шкіл мандрували по Україні, поширюючи знання, закликаючи громадян до опору польсько-католицькому наступу. У 1453 р. під ударами турків перестала існувати Візантія. Усе це призвело до послаблення взаємин України з Візантією, Сербією та Болгарією і тим самим зменшило культурні впливи, що йшли з цих країн.

У кінці XV століття в Польщі й Литві починається культурне піднесення. Тут розповсюджуються ідеї гуманізму, вчення Яна Гуса та інших діячів Реформації. Через Польщу прогресивні ідеї проникали в Україну, і одночасно польська культура збагачувалася завдяки контактам з українською. Вихідці з України навчалися також в університетах Європи. У документах паризької Сорбонни імена студентів-українців, а також бакалаврів, ліценціатів і магістрів зустрічаються вже з другої половини XIV століття. У середині XV століття в Європі було вже декілька докторів українців (Юрій Дрогобич, Павло Русин). Юнаки з України — діти шляхтичів, міщан — навчалися і в Болонському, Краківському, Празькому університетах. Юрій Дрогобич (1450-†1495) в 1481-1482 рр. був ректором університету медицини та вільних мистецтв у Болоньї.

На прикінці XVI ст. центром освіти й науки в Україні знову стає Київ. Тут у 1615 р. була відкрита братська школа й групувалися визначні вчені — І. Борецький, який переїхав зі Львова й став ректором, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Тарас Земка, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович та ін. Митрополит Петро Могила також заснував школу при Києво-Печерській лаврі. Братські школи були значним спротивом католицьким і уніатським школам, ополячуванню української молоді, виховуючи у неї патріотизм, повагу до свого народу, його минулого, мови, культури.

1. Розширюється сферазастосування української мови. У 1556-1561 рр. у Пересопницькому православному монастирі на Волині Михайлом Василевичем із Сянока на замовлення княгині Анастасії Гольшанської-Заславської було зроблено перший з відомих донині перекладів текстів Євангелія з болгарської на розмовну українську мову.

За багатством графічного оздоблення Пересопницьке Євангеліє посідає перше місце серед східнослов’янських рукописів. Текст написаний на пергаменті каліграфічним напівуставом. В оформленні використані ренесансні орнаментальні мотиви й композиції. Декор Євангелія відображає природу України. Гарно виконані мініатюри із зображенням євангелістів Іоанна, Луки, Матвія й Марка. Єдиний примірник рукопису, страхова цінність якого становить 6,5 млн. доларів, зберігається у Національній науковій бібліотеці ім. В.Вернадського Національної Академії наук України.

Західноєвропейські культурні впливи проникали в Україну через тих українських інтелектуалів, які здобували освіту в Італії та інших європейських країнах. Багато з них ставало вчителями, поетами, визначними громадськими й політичними діячами. Через це студентство українці прилучалися до загальноєвропейського культурного процесу, розвитку науки й освіти. Тільки в одному Краківському університеті в 1510–1560 рр. дістали освіту 352, а протягом ХV-ХVІ ст. – 800 вихідців з України. У списках студентів Краківського університету знайдено понад 30 імен уродженців Дрогобича та 70 – із Самбора.

При Кардовому університеті у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навчалися литовці, українці, білоруси. Студенти з України вчилися також у Болонському, Падуанському, Базельському, Гейдельберзькому, Лей-денському та інших університетах. У списках студентів університетів у Лейпцігу і Віттенберзі українці зустрічаються вже у 1498–1534 рр., у Кенігсбергу – від 1544 р. Спеціальний підрахунок студентів-українців, які навчалися в універ-ситетах та інших навчальних закладах Німеччини в другій половині XVII-XVIII ст., становить близько 450 осіб. У Кенігсберзькому університеті Альбертіна з кінця XVI ст. до кінця XVIII ст. навчалися 250 українських студентів. Частина українських студентів залишалася працювати в Західній Європі. Деякі з них стали видатними представниками західноєвро-пейської гуманістичної культури.

Ученим європейського масштабу, проповідником гуманістичних ідей і нових досягнень науки бувЮрій Котермак (близько 1450– 1494 рр.), більш відомий світові як Юрій Дрогобич.Народився він у сім’ї дрогобицького міщанина Михайла Доната Котермака. За тодішнім звичаєм Юрій обирає собі нове прізвище. Писемна біографія Юрія починається у 1469 р., коли прізвище юнака з’явилося у списках студентів Ягеллонського університету в Кракові. Як незаможний вступник він вніс лише один грош. Виявляючи надзвичайну наполегливість, через рік став бакалавром, а в 1473 р. склав іспити на ступінь магістра наук. Однак отримані знання його не задовольняють, і Ю.Дрогобич вирушає до Італії. З 1473 р. вчиться в найславетнішому тоді в Європі Болонському університеті, заснованому ще в 1119 р.

Студент Джоржо де Леополі – Юрій (Георгій) з Дрогобича – ґрунтовно вивчає астрономію та медицину, досить швидко здобуває найвищі наукові звання. У 1478 р. отримує ступінь доктора філософії, стає професором. Протягом 1478–1482 рр. читав лекції з астрономії в Болонському університеті, а в 1481–1482 рр. перебував на посаді ректора цього університету. У 1482 р. йому присвоюють звання доктора медицини – першому серед вихідців з України. Він першим з українців почав робити розтин людського тіла, щоб відкрити причини хвороб і віднайти засоби їх лікування, практикував як лікар. За великий внесок у національну культуру дістав титул довічного громадянина Болоньї. Ю.Дрогобич є автором першої друкованої книжки, виданої українцем за кордоном. Ця книга під назвою «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини університету Болоньї» вийшла у Римі латинською мовою 7 лютого 1483 р. і відома лише в двох примірниках. Вона на-лежить до найдавніших, «колискових» книг людства. Книга невелика, всього 10 непронумерованих аркушів формату 13x18,5 см, по 41 рядку тексту на сторінках. Книга написана на високому науковому рівні і свідчить про глибокі та різноманітні знання автора.

Відомо, що у 1488 р. Ю.Дрогобич знову переїхав до Краківського університету і почав читати лекції з астрономії, медицини, теорії мистецтв. Дехто з дослідників стверджує, що майбутній польський вчений Міколай Копернік – автор вчення про геліоцентричну систему, тобто про те, що центром нашої планетної системи є Сонце – Геліос – а не Земля, слухав лекції професора «вільних мистецтв» Ю.Дрогобича, бо саме на цьому факультеті почав вчитися з осені 1491 р.

Серед гуманістів українського походження яскравою постаттю був Павло Процелер (Русин) (1470-1517). Він походить з міста Кросна (нині воєводство Польщі). П.Русин навчався у Краківському та Грейсвальдському (Німеччина) університетах, деякий час працював у Німеччині та Угорщині. Він викладав римську літературу в Краківському університеті, очолював там поетичний гурток молоді. Свої вірші писав латинською мовою. Політичним здобутком новолатинської поезії XVI ст. була віршова збірка «Пісні Павла Русина з Кросна» (1509).

У багатьох європейських країнах добре знали праці з філософії, публіцистичні твори й промови священика-гуманіста Станіслава Оріховського (1513–1566), уродженця с. Оріхівців Перемишлянської округи Руського воєводства. Він вчився в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському й Болонському університетах. Відзначаються художньою досконалістю і можуть бути віднесені до блискучих зразків української полемічної літератури прозові та публіцистичні твори С.Оріховського «Про турецьку загрозу слово...» (1543–1544), «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543 і 1548 рр.), «Хрещення в русинів», памфлет «Розрив з Римом». С.Оріховський одним із перших серед представників європейської політичної думки заперечив божественне походження влади та держави, категорично висловився проти підпорядку-вання світської влади духовній, відстоював невтручання церкви у державні справи.

Звичайно, західноєвропейські культурні впливи в литовсько-польську добу більше зачіпали західноукраїнський регіон. Тут в останній чверті XVI ст. склались два яскраво виражені культурні центри – міста Острог і Львів. Вони були попереду в культурному поступі України. З Острогом зв’язана діяльність великого українського патріота, активного захисника православ’я, київського воєводи Василя Костянтиновича Острозького (1526–13.02.1608). Він заснував у місті Острозі, що належало йому, гурток письменників, школи в Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577), школу та друкарню в Острозі (1576). В Острозькій слов’яно-греко-латинській школі вищого типу зібрались кращі наукові сили України. В ній викладалися так звані «сім вільних мистецтв»: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія. Вона вважається першою науковою установою України, першим українським навчальним закладом європейського типу. Це було виявом західної орієнтації, незвичайної для східного християнства. Протягом 60 років (1576–1636) в школі навчалося 500 осіб.

Вихованцем Острозької школи, сином Герасима був Мелетій (світське ім’я Максим) Смотрицький (1577–27.12.1633). Народився Мелетій у подільському селі Смотрич (нині смт. Дунаєвецького району Хмельницької області), в спадковому маєтку батька. Розквіт діяльності М.Смотрицького припадає на першу чверть XVII ст. Він був всебічно обдарованою людиною: педагог, перекладач, письменник-полеміст, церковно-політичний діяч. Але найбільше прославився М.Смотрицький як автор єдиного на той час посібника з мови – «Грамматика словенския...», виданого у 1619 р. друкарнею Віденського братства в м. Ев’є (тепер Вевіс, Литва). М. Смотрицький довів життєвість слов’янської мови. Граматика, яку він написав, мала довге життя. Протягом кількох століть вона була основним підручником для українського, російського і білоруського народів. У 1648 і 1721 рр. її перевидавали в Росії. Вона була перекладена на всі слов’янські мови. Нею користувалися у південнослов’янських країнах, а також у Молдавії та Румунії.

У 1596 році Лаврентій Зизаній видав у Вільні перший друкований словник української мови (буквар). Він називався «Наука до читання й розуміння слов’янського письма». До книжки додав Зизаній «Лексис», тобто словник. «Наука» Зизанія започатковує довгий ряд видань букварів на Україні й в Білорусії. Словник Зизанія містив 1061 слово. Церковнослов’янські слова тут пояснюються простою українською мовою, яка майже тотожна з теперішньою (парубок, зараз, лазня, пута тощо.)

Велика заслуга в розвитку культури на українських землях належить колективним органам – братствам.Це – національно-релігійні та громадсько-культурні організації, які почали виникати в кінці XVI ст.Одним з перших і найбільш організованих братств було Львівське ставропігійне братство, яке організаційно оформилося протягом 1585–1586 рр. За правом ставропігії відбувалося звільнення братств східними патріархами з-під влади місцевих єпископів і взяття їх (братств) під патріарший догляд. По суті, рух братств виконував ту ж саму роль, яку на заході виконувала реформація: церковні власті опинялися під фактичним контролем міської громадськості. Значний внесок зробило Львівське братство у розквіт українського шкільництва. Воно виступило засновником Львівської братської школи, відкритої наприкінці 1585 р. Львівська братська школа мала елементи вищої освіти. В ній викладали провідні українські вчені: Іван (чернече ім’я Іов) Матвійович Борецький (?–12.03.1631), Памва Беринда (50–70-ті рр. XVI ст. – 1632 р.), Ставровецький Кирило Транквіліон (?–1646). Перші два і вчи-лись в ній. Ректор школи грек Арсеній склав підручник грецької та книжноукраїнської мови і віршознавства. Називався підручник «Адельфотес» (по-грецьки – братство). Цей підручник служив всту-пом до вивчення інших наук: діалектики, риторики, музики, арифметики, геометрії, астрономії, медицини та богослов’я.

Педагогічні принципи братських шкіл ґрунтувалися на гуманістичних засадах. Статут Львівської братської школи «Порядок шкільний» (1586), який було покладено в основу діяльності всіх братських шкіл, проголошував цінність людської особистості незалежно від походження чи багатства. На почесних перших лавах у школі рекомендувалося садовити найкращих учнів, – «навіть коли б вони були дуже вбогі». Обмежувалося застосування тілесних покарань. «Порядок шкільний» визначав роль вчителя у системі народної освіти. Він повинен був бути зразком високоморальної поведінки. Вчитель мав бути «побожний, скромний, не гнівливий, несрамослов..., не прихильник єресі, а підмога благочестя». Виховувати учнів вчитель мав таким чином, щоб він «не залишався винен ні за одного (учня) Богу Вседержителеві й перед батьком їх, і йому самому». Для вчителя всі учні – і бідні, і багаті – повинні були бути рівними. Після короткого періоду піднесення (кінець XVI- початок XVII ст.) Львівська братська школа поступово опустилася до рівня початкового шкільного закладу. Наприкінці XVI- на початку XVII ст. братські школи діяли в багатьох містах України. Крім Львова, вони були засновані у Луцьку, Галичі, Рогатині, Стрию, Перемишлі, Городку, Комарні, Кременці та інших містах. Всі вони будувалися за принципами Львівської братської школи, яка надсилала їм свій статут, допомагала навчаль-ними посібниками, а іноді й вчительськими кадрами.

У кінці XVI- на початку XVII ст. в Україні почали виникати єзуїтські школи.Перша з них була створена в Ярославі (1575), де навчався Богдан Хмельницький, потім у Львові й Луцьку (1608), Києві (1615), Кам’янці-Подільському та Острозі (1624), Ужгороді (1646), в інших містах. Мета єзуїтів полягала в тому, щоб зміцнити позиції католицизму, активізувати його експансію на Схід шляхом ідеологічного впливу на маси за допомогою шкільної освіти. Навчання в єзуїтських школах тривало п’ять років і велося латинською мовою. Випускники цих шкіл вміли вести дискусії з протестантами і православними, привертали їх у лоно католицької церкви.

Значний вплив на стан освіти не лише в польських землях, а й в українських та білоруських, малаЗамостська академія. Її заснував у 1595 р. в Замості польський магнат Ян Замойський. У її відкритті активну участь брав українець за походженням, відомий польський поет Шимон Шимонович, який прославляв «рідний Львів від Кон-стантинополя до Амстердама». Тут навчалися видатні українські релігійні та культурні діячі: Касіян Сакович, Ісайя Трофимович-Козловський, Сильвестр Косів, Йосиф Кононович-Горбацький.

У першій третині XVII ст. як культурний центр України відновлюється Київ.У 1615 р. на кошти шляхтянки з Луцька, дружини мозирського маршалка Стефана Лозки Єлизавети (Галшки) Гулевичівни (1575-1642), яка у 1606 р. переїхала до Києва, було засноване на Подолі Київське Богоявленське братство – найбільш масове з усіх українських братств. Воно об’єднало кращих представників української шляхти, духівництва, ремісників, купців. Найбільшою заслугою Київського братства, як культурного осередку, було заснування в 1615 р. Київської братської школи. Вона справила великий вплив на розвиток культури України. Її фундатора-ми були такі високоосвічені люди свого часу, видатні українські гуманісти і просвітителі, як Іов Борецький, Єлисей (світське ім’я Олександр) Хомович Плетенецький (1554-8.11.1624), Тарас Земка (1582-23.09.1632), Захарія Копистенський (?–1627). Посаду ректора займали спочатку І.Борецький, який переїхав до Києва з Львова, а пізніше – М.Смотрицький, Касіян Сакович, Хома Євлевич. «Школи київські», як називався цей навчальний заклад, складалися з чотирьох «шкіл» (класів з окремим учителем у кожному): «фара» (початкова) і трьох «граматичних» (інфіма, граматика, синтаксима). Серед шкільних дисциплін виділялися старослов’янська, грецька і латинська мови, риторика, піїтика, філософія.

У цей період на перший план суспільного життя України виходить козацька верства,яка здійснила гуманістичний для свого часу акт – поставила зброю на охорону культури та освіти. За п’ять днів до своєї смерті в 1622 р. П.Сагайдачний в присутності київського митрополита І. Борецького і нового запорізького ге-тьмана Оліфера Голуба склав тестамент – заповіт. У ньому він за-повідав своє майно на освітньо-наукові, релігійно-церковні та благодійні цілі, зокрема 1500 золотих він подарував Київській і Львівській братським школам «на науку і цвічення (виховання) діток українських і бакалаврів учених».

Першим уславив гетьманові подвиги у боротьбі з турецькими нападниками Касіян Сакович (близько 1578-1647) – ієромонах, пись-менник-полеміст родом з-під Рави-Руської, вихованець Замостської єзуїтської академії, який пізніше перейшов в уніатство і переїхав до Кракова. Він у 1620-1624 рр. був ректором школи Київського братства. Його «Вірш нажалосний потреб... Петра Конашевича Сагайдачного...» (1622) став значним внеском в українську літературу. У ньому Сакович відтворив поховальну корогву гетьманові Сагайдачному. Цей вірш прочитали двадцять київських спудеїв, коли у квітні 1622 р. проводжали в останню путь славнозвісного полководця.

Видатний культурний діяч України XVII ст. Петро Симеонович Могила (1596–11.01.1647). Будучи нащадком молдавської княжої династії, спорідненої з українськими і польськими аристократичними родами, він здобув освіту у Львівській братській школі, після чого вчився за кордоном, у Парижі. Переїхавши до Києва, П.Могила в 1625 р. прийняв чернецький постриг, а в 1627 р. був обраний архімандритом Києво-Печерської лаври, замінивши на цій посаді Захарія Копистенського. Потім з 1633 р. став митрополитом київським і галицьким. Похова-ний, як і Костянтин Острозький, в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. Як вчений, П. Могила був автором ряду книг: «Євангеліє учитель-не» (1616), «Анфологіон» (1636), «Требник», численних полемічних проповідей. У 1629 р. для української церкви він склав «Літургіон або Служебник».У роботі над ним П.Могила користувався грецькими оригіналами та древніми руськими виданнями. Він був співавтором катехізису «Православне ісповідання віри». У ньому подано основи віри православної церкви. Цей твір мав епохальне значення. Як основна богословська книга для всіх православних церков він був у 1643 р. затверджений патріархами східних християнських церков. «Православне ісповідання віри» залишилося в Україні єдиним підручником у навчанні віри аж до XIX ст.

П. Могила стояв біля джерел вищої освіти в Україні.Він справедливо пов’язував занепад православ’я з недостатнім рівнем освіти в українських землях, вбачаючи можливість його піднесення в заснуванні таких колегій, які по духу своєму були б строго православними, а в науковому відношенні не поступалися б найкращим колегіям західноєвропейським і польським. Запросивши зі Львова до Києва на посади вчителів Ісайю Трофимовича-Козловського (?–15.03.1651) і Сильвестра Косіва, П. Могила восени 1631 р. заснував у лаврі школу — «гімназіон». Програма його наближалася до програм західноєвропейських колегій. Викладання в школі, що мала до ста учнів, велося польською та латинською мовами. Від цієї школи залишилася пам’ятка: панегірик П. Могилі під назвою «Євхаристіон албо вдячність», підписаний 23 учнями.

За участю П. Могили 1 вересня 1632 р. відбулося об’єднання Лаврської з Київською братською школою і створено Київський колегіум з філіями у Вінниці (засновано в 1634 р., а в 1639 р. перенесено до Гощі), Кременці (1636). Колегіум дістав назву Києво-Могилянського. Від цього часу бере початок свого існування перший і тривалий час єдиний вищий навчальний заклад у східних слов’ян, гордість і слава України, знаменита Києво-Могилянська академія. Першим її ректором став Ісайя Трофимович-Козловський. Він також є першим українським доктором богослов’я, одним із авторів «Катехізису» (1645). Цікаві спогади про тогочасних українців, їхнє ставлення до освіти залишили іноземці.В цьому плані цінною є праця італійського історика й юриста Бісаччіоні Майоліні «Історія громадянських воєн...», надрукована 1653 р. в Болоньї. Бісаччіоні Майоліні служив у молдавського господаря, бував на Україні, з великою симпатією та прихильністю відгукувався про український народ Це – «найшля-хетніші лицарі і вмілі хлібороби, які уміють також вправно володіти зброєю, вони відчайдушні в боротьбі. Їх воля до перемоги нестрим-на, аж до самопожертви». Автор підкреслює в українців ще одну примітну рису – «потяг до освіти надзвичайно розвинений серед цих простих людей».

2. Важливою зброєю в боротьбі за соціальне і національне визволення народу, яскравим явищем української культури булаполемічна література.Вона спрямовувалась проти спроб інших конфесій поширити свій вплив на православне населення і почата бурхливо розвиватись у ХVІ–ХVІІ ст. Об’єктом особливо гострої критики православних полемістів Г.Смотрицького, І.Вишенського, Стефана Івановича Зизанія (справжнє прізвище Кукіль) (близько 1570 – до 1621 рр.), Клірика Острозького, Марціна Бронєвського (Христофора Філалета), М. Смотрицького, П. Могили, З. Копистенського була унія та її апологети, такі як перший ректор Віденської академії, безпосередній учасник прийняття Берестейської унії 1596 р., єзуїт П. Скарга.

Автором перших полемічних творів «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий», надрукованих в Острозі в 1587 р., був письменник-полеміст Г. Смотрицький. В них він гостро критикував твори войовничих католиків та єзуїтів, спрямовані проти українсько-го народу і його культури, виступав проти запровадження в Україні григоріанського календаря. Навпаки, острозький шляхтич Марцін Бронєвський (Христофор Філалет) в «Апокрисисі», опублікованому в 1597 р. у Кракові польською і в 1598 р. в Острозі українською мовами, захищав правомірність рішень Берестейського собору православної церкви 1596 р. і засуджував унію, домагався скасування станового поділу суспільства, демократичних прав для українців. Як письменник-полеміст брав участь у національно-релігійній боротьбіМ.Смотрицький. Він написав анонімний трактат «Відповідь» та великий полемічний твір, літературну перлину «Тренос, або плач за Святою Східною Церквою», виданий у 1610 р. польською мовою під псевдонімом Теофіл Ортолог. У цьому творі М.Смотрицький гірко оплакав відступництво від православ’я української аристократії, передусім, славетного роду Острозьких.

Дійсно, зі смертю 1608 р. князя Острозького роль великих світських магнатів як українських патріотів, власне, закінчується назавжди. Українська знать почала залишати свою віру, мову і переходити на службу до Речі Посполитої. Відбувалася полонізація українського боярства. Українська культура позбавлялася своїх меценатів. У 1612 р. перестала існувати Острозька друкарня. Позбавлена підтримки, почала занепадати Острозька школа, яка остаточно припинила своє існування в 1640 р.

Автором багатьох полемічних творів антикатолицького спрямування,письменником-полемістом бувІван Вишенський (? – між 1621–1633 рр., за іншими даними, 1550–1620 рр.).Відомо близько 20 творів І.Вишенського, найвизначніші з яких – «Обличеніє діявола-миродержца», «Послание к утекшим от право-славія єпископам», «Порада о очищенію церкви» та ін. В своїх творах він критикував Берестейську унію та католицизм, весь тогочасний церковний і світський лад. Стрижнем його творчості є захист традиціоналістської православної доктрини. Але проповідь національної ізоляції, «культурного старовірства», з якою виступив І. Вишенський, практично не знайшла своїх прихильників. Пізніше письменник-полеміст уже визнавав, що європейські науки необхідно вводити у шкільні програми, але в дуже обмеженому обсязі.

Отже, нова українська культура, що формувалася в опозиції до наступу католицизму, була відкритою для Заходу. Згодом це уповільнило процес русифікації України.

Серед літературних жанрів України початку XV – першої половини XVII ст. важливе місце займає літописання.Однією з найцікавіших пам’яток історичної думки є Густинський літопис («Кройніка»), складений близько 1623–1627 рр. визначним тогочасним письменником Захарією Копистенським і переписаний у 1670 р. ієромонахом Михайлом Лосицьким. Літопис висвітлює вітчизняні події від Київської Русі до кінця XVI ст. в тісному зв’язку зі світо-вою історією. Автор чітко розрізняє історію Руси-України й історію Московського князівства. Характерною особливістю цього літопису є наявність у ньому літературних вставок, у яких йдеться про початок письменства, походження назви Русь, виникнення козацтва, збереження в обрядовій культурі українського народу язичницьких вірувань. Густинський літописдістав назву від знаменитого Густинського монастиря.

У литовсько-польську добу широкого розвитку набуває в Україніусна народна творчість, зокрема історична поезія, яка зароджується в XV ст. В ній найповніше проявились національні особливості духовної культури українського народу. Поява історичних пісень та дум пов’язана з боротьбою українського народу проти турецько-татарсь-кої агресії та польсько-шляхетського панування. Могутній поштовх народнопісенній творчості в Україні дало виникнення українського козацтва та Запорізької Січі.

Ось як характеризував козацтво італійський письменник і вчений Доменіко Чамполі: «Своїм іменем і серцем козак ніс волю, і свідомість волі робила з нього войовника і поета. Він є зразком творчого героя... Шабля – його хрест, перемога – його Бог, а пісня є його молитва». Такий козак-воїн, козак-патріот, захисник рідної землі, могутній та незламний лицар став головним збірним героєм народної поезії. Оригінальною пам’яткою народної поезії другої половини XVI ст. є «Пісня про Байду».Вона розповідає про страту в Царгороді відважного борця проти турецько-татарської агресії. Його образ у народних переказах пов’язується з козацьким ватажком Дмитром Вишневецьким. Він також був страчений турками. Головна суть української народної поезії геніально висловлена Тарасом Шевченком: « Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине... От де, люде, наша слава, Слава Українці».

Найдавніші поетичні твори на Україні мали вигляд ритмізованої прози без рим. З розвитком вірша для чіткішого підкреслення ритмічних рядків поети почали виносити дієслово на кінець рядка, а незабаром помітили, що текст ритмізується краще, коли дієслівні закінчення збігаються. Так постала найдавніша форма української поезії: нерівноскладовий вірш із дієслівними римами – таким розміром написано всі українські думи, використовували його й окремі поети, зокрема К. Транквіліон-Ставровецький. Тільки у XVI ст. на Україну приходять елінно-римські зразки поезії, а заодно, за посередництвом польської культури, так званий силабічний розмір: ставилася вимога, щоб у суголосних рядках була однакова кількість складів.

Друкарство. З середини XV століттяв європейському книговиданні настають радикальні зміни, пов’язані з виникненням книгодрукарства (1440 р. — німецький винахідник Йоган Гуттенберг з м. Майнца). Поза українськими землями в цей час церковнослов’янською мовою друкувалося ряд книг — 1491 р. у Кракові Швайпольт Фіоль (Святополк Фіоль) виготовив богослужебні книги Часословець і Осьмогласник, а дещо раніше — «Тріодь пісну» і «Тріодь цвітну». В Празі Франциск Скорина у 1517-1519 рр. надрукував кирилицею двадцять окремих видань Біблії. У Римі 7 лютого 1483 р. в друкарні Еухаріуса Зільбера було видано написаний латиною науковий трактат «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету».

Початок літочислення українського книгодрукування зв’язане з іменем Івана Федорова (близько 1525- 16.12.1583 рр.). Виникнення друкарської справи в Україні до нього ще не доведено історичною наукою. Ряд вчених схиляються до думки, що друкарня у Львові існувала, принаймні, у 1460 р. (львівський міщанин Степан Дропан подарував її Львівському Онуфріївському монастирю). Але це залишається поки що на рівні версії. Жодної друкованої в Україні до І.Федорова книги ще не знайдено.

У 1553-1563 рр. І.Федоров керував будівництвом державної друкарні в Москві. В ній він разом з Петром Мстиславцем в 1564 р. надрукував першу російську книгу – «Апостол». Потім через релігійні переслідування вони втекли з Москви до Литви. В литовському місті Заблудові, на південь від Білостока, І.Федоров і П.Мстиславець відкрили друкарню і видали «Євангеліє учительне» (1569), «Псалтир» (1570). В 1572 р. І.Федоров з Литви перебрався до Львова, де в 1573 р. заснував першу на українських землях друкарню. Найдавніша з книг, що збереглися до нашого часу, надрукована кириличним шрифтом, є «Апостол», виданий 15 лютого 1574 р. у кам’яниці львівського монастиря св. Онуфрія «друкарем москвитином» Іваном Федоровим. Пізніше «Апостол» видавався у Києві (починаючи з 1630 р.), Львові (1639), Луцьку (1640).

Незабаром І. Федоров порадував львів’ян ще однією новинкою – «Азбукою» з граматикою, першим у східнослов’янських народів друкованим букварем. Це був своєрідний підручник слов’янської мови. В ньому багато місця відводиться вихованню молоді в патріотичному дусі. Палким закликом до українського народу прозвучали тут слова І. Федорова: «Духа не угашайте... утешайте малодушныя...». На сьогодні відомий один повний примірник цієї «Азбуки». Він знаходиться в бібліотеці Гарвардського університету США.

Зазнаючи фінансових труднощів, І. Федоров перейшов на службу до князя К. Острозького і на початку 1575 р. перебрався зі Львова до Острога, видатного наукового й просвітницького осередку того часу, який іноді називають «українськими Афінами». Там І.Федоров став керівником друкарні К. Острозького і в 1578 р. надрукував буквар для потреб заснованої в Острозі школи. Як львівський, так і острозький букварі мають післямови. В них містяться дані про історію заснування друкарень, умови книгодруку-вання, підкреслюється зв’язок між книговиданням та освітою. В Острозі І. Федоров почав співпрацювати у видавничій справі з Г. Смотрицьким. За завданням К. Острозького вони разом з членами науково-літературного гуртка зайнялися виданням Біблії – скарбниці світової культури.

У підготовці Біблії до видання брали участь та-кож вчені-греки, запрошені князем. Славетна «Острозька Біблія» була надрукована окремою книгою в 1581 р. Це – видатна дата в історії української культури. Біблія є шедевром церковної вченості й видавничої справи свого часу, зраз-ком високої поліграфічної майстерності І. Федорова. Це – перше повне видання Біблії церковнослов’янською мовою. Написання Біблії цією мовою свідчило про давність і наступність українських куль-турних традицій, велич загальнослов’янської культури. Видання знаменне і тим, що тут вперше з’явилися друковані по-етичні рядки на українській мові. Вони присвячувались князю К.Острозькому і зробив це Г.Смотрицький, який написав прозову і віршову передмови до Біблії. У присвяті К.Острозькому письменник розпові-дає про його полководницьку діяльність, дякує за видання книги і за інші заслуги перед православною церквою. Біблія має 1256 сторінок. До нашого часу дійшло понад 270 примірників. Її тираж невідомий.

«Острозька Біблія» була найпершою друкованою Біблією не тільки на сході слов’янства, а навіть серед всього слов’янського світу. Вона призначалася не лише для українських земель, а й для всього православного люду – була відома також і у Західній Європі – Німеччині, Англії, Франції, Італії. Наступні видання Біблії у Москві (1663) та Петербурзі (1751) були по суті передруком Острозької з незначними фонетичними змінами. Взагалі книгу книг – Біблію – перекладено 2 092 мовами. Жодний твір за всю історію людства не здобув такого інтересу читачів. Сьогодні практично не можна визна-чити тираж всіх видань Святого Письма. Наступного, після виходу Острозької Біблії, 1582 р. стався конфлікт між князем К. Острозьким та І. Федоровим. Першодрукар повернувся до Львова, де через матеріальні ускладнення не зміг про-довжувати друкарсько-видавничу діяльність. І.Федоров помер 16 грудня 1583 р. і був похований на території Онуфріївського монастиря. На його могилі вдячні львівські міщани встановили надгробок з написом: «... друкованіє занедбалоє обновил». Такий напис дає право на існування гіпотези про існування книгодрукування в Україні до І. Федорова.

Після І. Федорова друкарню в Острозі взяв у свої руки видатний педагог і письменник Василь Суразький (народився приблизно в 1530 р. у Суражі).Під його керівництвом і редакцією в 1582-1598 рр. вийшло десь 25 книжок, здебільшого з його ж передмовами. Це зробило Острозьку друкарню найпродуктивнішою на той час у Східній Європі. Помер В. Суразький, очевидно, в 1598 р. Редактором і хазяї-ном друкарні став священик Дем’ян Наливайко (?–1627), рідний брат знаменитого ватажка повстанців Северина Наливайка, проте такого розмаху книгодрукування, що було за попередника, досягти йому не вдалося.

У Львові енергійний і освічений єпископ Гедеон Балабан (до постригу в ченці – Григорій) (1530–10.02.1607)започаткував львівську братську друкарню, давши на неї частину своїх коштів. І львівське братство викупило із застави друкарню І.Федорова. Правда, коли в 1586 р. антиохійський патріарх Йоаким надав львівському братству право ставропігії, контролю за діяльністю духовенства, це привело до гострого конфлікту й затяжної боротьби між братством та єпископом. У боротьбі з ним братчики сперлися на підтримку констан-тинопольського патріарха Ієремії. Посварившись зі Львівським братством, Г. Балабан заклав у 1596 р. у маєтку свого улюбленого небожа Федора у Стрятині друкарню й школу (нині Рогатинського району Івано-Франківської області), видав церковні книги («Служебник», 1604 р.; «Требник», 1606 р.). У стрятинській друкарні та школі працював видатний гуманіст, вчений-філолог, педагог, лексикограф, поет, типограф і гравер Памва Беринда (між 1550-1570-ми рр. – 23.07.1632 р.). Після смерті Г.Балабана П.Беринда переїхав із Стрятина до Львова і завідував братською друкарнею.

На початку XVII ст. провідним діячем львівського Успенського братства став знаний філософ й богослов, письменник, друкар Ставровецький Кирило Транквіліон (помер у 1646 р.). Він організував власну пересувну друкарню, де випустив книгу «Зерцало Богословія» (два видання 1618 і 1635 рр.) та збірку проповідей «Євангеліє учительнеє...» (1619). В цих творах він виклав ідеї гуманістичного розуміння людини. Його погляди отримали подальший розвиток у творчості видатного українського мислителя Г. Сковороди (1722-1794).

З іменем Кирила Транквіліона Ставровецького пов’язане виникнення друкарства на Чернігівщині. Близько 1625 р. він був призначений архімандритом Єлецького монастиря в Чернігові. Наприкінці життя Транквіліон влаштував там друкарню й у 1646 р. видрукував у ній збірку своїх віршів та прозаїчних статей під назвою «Перло многоцьнное». Після його смерті друкарню було закрито.

У Києві книговидавничою справою займався такий український культурний діяч початку XVII ст., як Єлисей Плетенецький. Походив він із села Плетенич, біля Золочена у Галичині, з шляхетського роду. Переїхавши до Києва, згадаймо вислів М.Грушевського про «нашествіє галичан» на Київ, Є.Плетенецький стає архімандритом (настоятелем, намісником) Києво-Печерської лаври і був на цій посаді досить довго (25 років) – з 1599 до 1624 р. Навколо нього об’єднався лаврський гурток вчених і письменників. За словами М.Грушевського, Єлисей Плетенецький «відкрив нову добу в житті сеї твердині українського аскетизму й зробив з Печерського монастиря першорядну культурну силу». У 1615 р. він заснував у лаврі першу друкарню в Києві, яка незабаром стала найбільшою в Україні.Цю друкарню Є.Плетенецький купив у спадкоємців Федора Балабана у місті Стрятині, перевіз її до Києва, у лавру. Він же для потреб друкарні в місті Радомишлі, яке належало лаврі, заснував велику папірню. Остання постачала папір для друкарні. Взагалі виробництво паперу в Україні має давні традиції.

Перша папірня була заснована у 1541 р. у місті Буськ на Львівщині. Потім папірні з’явилися на Волині, Київщині, на Лівобережній Україні. Свою папірню заснував у Острозі і князь К.Острозький. Вже до кінця XVI ст. в Україні було збудовано 7 папірень. Після Переяславської ради 1654 р. з України завозили в Росію не лише хліб, а й папір. Наявність паперу сприяла розвитку книгодрукування. Первістком лаврського друку, найпершою київською книжкою став «Часослов» або молитвослов, надрукований 20 грудня 1616 р. Назва походить від «часи» (години) – частини церковних служб. В ньому містилися молитви щоденних церковних служб. Він призначався для використання священиками, читцями і співаками. Це була найпопулярніша церковна книга у давній Україні. Вона широко використовувалась як читанка при навчанні грамоти. Чимало її текстів заучувалися напам’ять. Часослов завжди був у східнослов’янському суспільстві своєрідним джерелом пізнання світу і духовного сенсу життя. Перше видання Часослова по’явилося 1491 р. у Кракові. Відомі видання – Львівське (1609), Острозьке (1612).

Є. Плетенецький у передмові до «Часослова» так охарактеризував мету книгодрукування: дуже корисними книгами веселити серця правовірних, зміцнювати їх у правій вірі й робити добрішими. Ще ясніше сформулювали службово-просвітницький характер своєї кни-годрукарської діяльності в передмові до «Анфологіона» 1619 р. лаврські ченці, радіючи з того, що «за ласкою Божою, яка осяває серця людей, не на кам’яних скрижалях, а на скрижалях тілесних сердець причиняти до добра людей, печатним ділом зображувати і подавати книги різних наук для користі народу нашого...». За перші 13 років існування друкарня видала 40 богослужбових релігійно-полемічних, морально-повчальних та навчальних книг. Лаврська друкарня, найбільша і найпотужніша в Україні, славилась тоді дуже гарним шрифтом, папером, чистою роботою, взагалі доско-налим мистецьким виконанням. Печерське друкарство стояло не нижче західного, а часом і перевершувало його в художньому плані. Книги друкувалися як церковнослов’янською, так і старослов’янською, тогочасною українською літературною, близькою до народної, мовою. Вона, за словами сучасника, українського церков-ного діяча, поета й друкаря, знавця грецької, латинської, церковно-слов’янської та «руської», тобто української мови, Тарасія Левковича Земки, «щира і великославна, прекрасна і всякої благодаті сповнена». А український церковний та культурний діяч Захарія Копис-тенський у передмові до одного з видань написав цілий панегірик цій мові, яка «широко і далеко розповсюдилася і славною була, від слави і слав’янською її названо». З 1633 р. друкарня випускала кни-ги також латинською, грецькою та польською мовами.

У друкарні Києво-Печерської лаври з 1619 р. працював головним друкарем, редактором, перекладачем діяч української культури, освіти і науки XVII ст. Памва Беринда (світське ім’я – Павло), який переїхав до Києва із Львова. В 1620 р. патріарх Єрусалимський Феофан, вбачивши хист і майстерність П. Беринди, удостоїв його звання протосингела, тобто головного друкаря. П. Беринда є автором фундаментального слов’яно-українського словника «Лексиконь словеноросский альбо имен толкование», який вийшов у лаврський друкарні в 1627 р. і призначався для шкільного навчання. Лексикон включає 6982 поняття, слова та імена тогочасної церковнослов’янської мови з перекладом та тлумаченням тогочасною українською літературною мовою. Це один з перших і значних словників, писаних українською мовою. Він поклав початок усім словникам в Україні. Його друковано майже по всіх слов’янських землях. Словник цей мав великий вплив. Він і досі обов’язковий для вивчення мовознавцями. П. Беринда є одним із зачинателів ук-раїнської поезії та шкільної драми, автором віршованої композиції «На Рождество Христа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа для утіхи православним християнам» (1616) – видатної пам’ятки української літератури.

Лаврська друкарня не була єдиною в Києві. В 1624–1628 рр. тут працювали ще друкарні київського міщанина Тимофія Вербицького, а в 1628–1630 рр. – друкарня Спиридона Соболя. У 1618 р. було засновано друкарню в православному чоловічому монастирі в Почаєві, який пізніше став лаврою. Ця друкарня проіснувала майже 300 років – до 1917 р. У 1630 р. було збудовано друкарню у Кременці, засновано братство та школу при ньому. Роль друкарень, передусім Острозької, Львівської братської, Києво-Печерської, у той час не обмежувалася розмноженням літературної та наукової продукції. Друкарні були не тільки майстернями, а й важливими осередками освіти, тогочасної української культури вза-галі. Навколо них об’єднувалися гуртки вчених та інших високо-освічених людей. Друкарні відігравали значну роль у полеміці між католицькою та православною церквами. Через тиражовані ними книги чимало гуманістичних ідей української еліти поширювалось по всій Україні, ставало надбанням широкого кола читачів у найвід-даленіших її куточках.

Українська книжка цього часу мала свою сталу культуру оформлення. До компонентів, які прикрашали книгу, належали фронтиспіси і присвяти. Фронтиспіси – це особливі заголовні аркуші з алегоричними малюнками, що образно відтворювали зміст книги. На початку книги клалися присвяти тому чи іншому благодійнику автора. Форма присвяти була така: на звороті заголовного аркуша – герб патрона, оточений його ініціалами. Під гербом друкувалася «Епіграма» – невеликий вірш, що тлумачив символіку самого герба і містив величання благодійнику. Потім ішло послання з присвятою і визначенням ролі, яку відіграв патрон в авторовому житті й у виданні книги, величання роду, мужності благодійника, щоб «зберегти славу його на довгі літа». Інколи присвята адресувалася не одній особі, а колективу, як це було в книзі К. Саковича «Вірші на погреб… П. Сагайдачного» (1622 р.), де в епіграмі зверталися до війська Запорозького. Траплялося, що частина тиражу присвячувалася одній особі, а друга – іншій. Поряд із гербами тих чи інших магнатів зустрічалися часом знаки друкарів.

Після присвят ішли звичайно передмови, звернені до читача, чи, як тоді називали, «читальника», за якими подавався зміст книги, хоч його можна було бачити і після основного тексту. Основний текс часто супроводжувався ілюстраціями (ритинами). Наприкінці книги вміщувалися алфавітні покажники, післямови, реєстри помилок, прохання до читачів вибачити за помилки – традиція, яка перейшла від книги рукописної. Поет Л. Баранович у книзі «Життя святих», виданій у Києві 1670 року, таке прохання передав у віршах. Часом наводиться у книжці й дата видання – інколи у формі загадки, як у книзі «Повість про диявола», повідомляється про початок і кінець видання. Крім того, видавці дбали про прикраси, рамки, заставки, ініціали, кінцівки.

Друкарське мистецтво на Україні на початку XVII ст. сягнуло такого високого рівня, що часом книгу обсягм понад 800 сторінок друкували за два місяці («Тріодь постна», видана в Києві 1627 року), а львівський «Антологіон» (1643 р.), що містить 1442 сторінки, друкували одинадцять місяців. Книга набуває вишуканого естетичного вигляду, прикрашається не тільки орнаментами, а й численними ілюстраціями кращих тодішніх художників-ритівників, використовуються шрифти різної величини.

3. Пам’яток іконописного малярства XIV ст. залишилося мало. Не збереглося жодного твору, який міг би, наприклад, засвідчити високий рівень іконописної школи Києво-Печерського монастиря. Збережені твори представляють лише певні регіони (західногалицькі, волинські, карпатські). Волинські землі дали одну з найсвоєрідніших шкіл українського ікономалювання. Немає точних даних про стиль волинських ікон доби Київської Русі, але в період монго-ло-татарської навали волинські майстри створюють низку богородичних ікон; деякі з них дійшли до нашого часу. Наприклад, Луцька (або Волинська) чудотворна ікона Богородиці (XIII ст.), Дорогобузька ікона Богородиці (XIII ст.), ікони, приписувані пензлю Петра Ратного (XIVст.). Видатними пам’ятками цієї доби є ікони «Преображення» з Бусовиська, «Нерукотворний Спас» з Терла, «Собор Іоакима та Анни», «Страшний суд» з Мшанця, «Микола з житієм» з Горлиць, «Богородиця Одигітрія» з Красова. У XVI ст. зросла кількість авторських ікон, що засвідчує високу цехову організацію малярства. Ікони львівської школи відносять до «блакитного стилю» («В’їзд до Єрусалима»).

Близькі до львівської стилістики ікони, виконані майстром Федуском з Самбора («Благовіщення»), ікона луцького художника Андрія Русина «Синє успіння», яка зберігається в Третьяковській картинній галереї у Москві. Грамотою 1425 р. Ягайло дозволяє українським майстрам розписувати інтер’єри храмів у сандомирській, суразькій та краківській землях.

Для українських майстрів, які розписували інтер’єри Колегіатського костьолу у Вислиці (XIV ст.), каплиці св. Трійці в Любліні (1418 р.), в Сандомирі (1430-ті роки), каплиці св. Христа на Вавелі (1470р.), це доба творчої зрілості, визначення їхнього високого професійного рівня. Настінне малярство XIV-XV ст. тісно пов’язане з будівництвом, декоративною творчістю. Уявлення про тогочасний український стінопис дають осередки, де концентрувалася і пульсувала культурна думка. Такими центрами були Львів, Перемишль, Теребовля, Луцьк, Володимир-Волинський, Бузьк, Київ тощо. Українське образотворче мистецтво розвивалося в складну епоху заперечення будь-яких національних культурних форм життя. У XVI-XVII століття в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису.

У XVI столітті древні традиції книжкової мініатюри були продовжені. Видатним твором художнього перекладу і мистецтва оформлення є вже згадуване «Пересопницьке Євангеліє». Його мініатюри близькі до реалістичного трактування образів в дусі Ренесансу.

Розвиток книгодрукування обумовив розвиток мистецтва гравюри. Ними прикрашалися релігійні видання. Перші світські гравюри з’явилися у 1622 р. як ілюстрації до «Віршів на жалосний погреб… гетмана Петра Конашевича-Сагайдачного». Серед них — портрет гетьмана на коні, батальна сцена взяття Кафи. Видатні художники і гравери працювали тоді в Києво-Печерській друкарні — Никодим Зубрицький, Олександр Тарасевич, Леонтій Тарасевич, Іван Щирський. Підводячи підсумок розвитку культурного життя в Україні наприкінці XV- початку XVI ст., зазначимо, що в українській культурі перехрещувалися впливи різних культур.

Змістовий модуль 5. Культура Нового часу.