Тема 5. Українська культура XIV – першої половини XV століття

1. Наука й освіта.

2. Розвиток книжкової справи і літератури.

3. Політична культура.

Розвиток культури у другій половині XIII-XV століть визначався складною історичною ситуацією. Напередодні монголо-татарського нашестя Русь розділилася на безліч князівств, незалежних одне від одного або неміцно пов’язаних певними військово-політичними договірними відносинами. Джерела нараховують 18 великих державних утворень, а якщо враховувати й дрібні, то біля 30-ти. Внаслідок відсутності політичної єдності, неповного підпорядкування молодших князів старшим князям не було і військової єдності. Тому протистояти великим, добре навченим, наполегливим і жорстоким військам монголо-татар князям Русі було надто складно. Вже при першому зіткненні на ріці Калка в 1223 р. русичі зазнали поразки, але і це не привело до подолання міжусобних конфліктів.

1237-1240 рр. можна вважати найбільш трагічними в історії Русі. Літописи й археологічні джерела розкривають жахливі картини пожеж, вуличних боїв, масової загибелі людей у Києві, Чернігові та інших містах. Разом з містами знищувалися і витвори культури, було вбито і забрано в полон десятки тисяч людей, серед яких зустрічалося немало різних майстрів, решта населення втекла в ліси, обезлюдніли цілі області. У 1240-х роках для більшості князівств Русі почалася іноземна навала, яка закінчилася лише через чверть сторіччя і ще стільки ж тривали періодичні набіги казанських, астраханських і кримських ханів. Військові спустошення і важкий тиск податків привели до затяжного економічного занепаду.

За перші 50 років ординського правління не було побудовано жодного міста. Масштаби кам’яного будівництва досягли рівня, що передував нашестю, тільки через сто років. У ряді виробництв спостерігалося падіння або забуття складної техніки, спрощувалася реміснича промисловість: зникли сердолікове намисто, скляні браслети, мистецтво перетої емалі, поліхромна кераміка, виробництво смальти для мозаїк, більшість прийомів обробки металу і багато іншого. Зв’язок міста з селом, який зароджувався, широка торгівля великих міст з периферією були знищені татарами практично скрізь. Відбувся відрив Русі від світових торговельних шляхів, затрималося формування буржуазних елементів суспільства. Деякі дослідники серед наслідків навали виділяють зміни в ході внутрішнього розвитку: перехід від добровільного єднання під владою одного князя до піднесення ролі монарха.

Але, всупереч думці деяких західних вчених, монголо-татари істотно не вплинули на сам характер культури, яка стояла набагато розвиненішою за культуру завойовників. Хоч у мову і проникли деякі слова, принесені татарами (базар, вежа, черевик, скриня, горище, ковпак, кафтан), загалом культура на Русі розвивалася на внутрішній основі. Крім того, знаходячись під владою степових орд, Київська Русь зберігала зв’язок з візантійським світом, що сприяло розквіту духовності в майбутньому. Руська митрополія перебувала під невсипущим контролем Константинополя. Володарі Орди, розуміючи значення церкви, звільнили православне духовенство від данини й оголосили недоторканими його земельні володіння за умови, що митрополити, як і князі, будуть їздити за ярликом в Орду. Тому навіть у скрутні для Русі часи в монастирях і церквах продовжувало концентруватися культурне життя.

Потрібно зазначити, що князівства різною мірою відчули наслідки монголо-татарського нашестя. Воно визначило остаточне оформлення в XIII-XIV століть історичних шляхів розвитку основних регіонів Русі: південно-західного з центром у Галицько-Волинському князівстві, яке охоплює в основному етнічні території сучасної України, північно-східного з центром у Володимиро-Суздальському князівстві й північно-західного з центром у Новгороді. Київське і Чернігівське князівства занепали. У зв’язку з переміщенням європейської торгівлі з Візантії у Західну Європу на Русі торговельні пріоритети перемістилися з Київського у Галицько-Волинське князівство, де перетиналися шляхи із західної, північної й східної Європи. Це, в свою чергу, обумовило інтенсивний культурний розвиток вказаного регіону. Литовське правління, що постало на українських землях з другої половини XIV століття, кардинально не вплинуло на культурний процес. Принцип литовської політики «нічого не змінювати і нічого не вводити» якнайкраще відповідав інтересам підвладного йому населення. Крім того, певною мірою литовське правління сприяло інтенсивним зв’язкам вказаних земель з Західною Європою і її впливу на місцеву культуру.

1. У поширенні освіти, як і в розвитку багатьох галузей культури, величезну роль відігравали церкви і монастирі. Перед монголо-татарським нашестям розповсюдження письменності серед населення було досить широким. Зустрічаються графіті — написи на камені, стінах, дереві. Це свідчення про належність предмета людині, майстру, прохання до Бога, церковні тези, полеміка між духовними і світськими особами (графіті Софійського собору), загадки, побажання князів своєму народу тощо. У Звенигороді Галицькому і в Бересті знайдено берестяні грамоти, у Звенигороді, Перемишлі, Галичі, Львові — бронзові стилуси (писала) для письма на воскових табличках. Про існування шкіл на Волині можна зробити висновок із житія іконописця Петра, пізніше митрополита. Його, коли він досяг семи років, «віддали батьки книгам вчитися». Церковна монополія на освіту надавала їй переважно богословського характеру, застосовувався принцип навчання читанню складами і письму.

На жаль,відомостей про освіту у період навали дуже мало. В основному вони стосуються Галицько-Волинського князівства (згодом — королівства), яке внаслідок своєї віддаленості менше потерпіло. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського (далі: ВКЛ) ознаменувало новий період у розвитку української культури, зокрема освіти і наук. У загальнокультурному відношенні Литва значно поступалася Україні — українська мова стала мовою діловодства, дипломатії, приватного листування на території ВКЛ. Недержавне становище українського населення пізніше негативно позначилося на розвитку культури.

У цей період початкові школи існували в містах, при великих церквах і монастирях і в маєтках деяких магнатів. Навчали дяки – «уставники», яким платили зерном та іншими продуктами. Вчилися або в будинку дяка, або в приміщенні при церкві. Вивчали читання, письмо і церковний спів. Підручниками служили «Часослов» і «Псалтир». Крім людей, які здобули початкову освіту, були і більш освічені, які знали іноземні мови, працювали в князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, проводили облік, вели дипломатичну переписку. За князя Данила Галицького при його дворі вважалося цілком нормальним знання 5-7 мов. Найвищим орієнтиром в освіті за великокняжої України-Русі була візантійська освіта, яка ґрунтувалася на надбаннях багатьох поколінь і за своїм рівнем займала чільні позиції в Європі.

Що стосується науки,то в українських землях набули більшого розвитку філософські та політичні погляди. Математичні знання в XIII-XV століття особливо не удосконалювались. Цифрова система того часу була надто незручною: для кожного розряду чисел (одиниць, десятків, сотень) існували особливі буквенні позначення з титлом (надрядковий знак над буквою, який позначає цифру); поняття нуля було відсутнє; простий дріб означався словесно (одна шоста — «півтретини», 1/12 — «півпівтретини») тощо. Десятковий дріб не застосовувався. Все це утруднювало математичні дії. Космологічні уявлення черпалися з християнської та іншої богословської літератури, що трактувала питання світобудови вельми суперечливо. Серед творів такого роду в XIII-XIV століть найбільш популярним були компілятивний дохристиянський твір «Книга Єноха» (II-I століття до н. е.) і «Християнська топографія» Косьми Індикоплова (бл. 549 р.). У першій світ подавався як Земля і сім небес над нею, в кожному з яких живуть духи, ангели і різні світила. У другій Земля описується у вигляді стола або прямокутної дошки тощо. Великим кроком уперед було відродження на початку XV століття античних уявлень про світобудову. У збірнику «Мандрівник з іншими речами» (1412) міститься пряма заява про кулястість Землі. Раціональне осмислення природи світобудови було істотно утруднене впливом релігійно-містичного світогляду. Але вже Ю. Дрогобич у своєму «Прогностику…» — науковій розвідці, яка вийшла друком у Римі в 1483 р. (це перша друкована книга українського автора, що належить до інкунабул — першодруків Європи) чітко виходив з тези про пізнаваність світу: «Хоч і далекі від очей простори неба, та не такі віддалені вони для розуму людського. Ми знаємо із наслідків про їх причини, а з останніх — наслідок їх пізнаємо».

З поступовим розвитком в XIV-XV століттях торгівлі,відновленням дипломатичних зв’язків, відродженням паломництва відбувалося розширення географічного кругозору людей. До цього часу належить складання безлічі рукописних збірок, що містили справжні й докладні описи Константинополя, Палестини, Західної Європи та інших земель. Найвидатнішою пам’яткою такого роду, що отримала популярність, є «Хождєніє за три моря» тверського купця Афанасія Нікітіна, який здійснив у 1466-1472 рр. подорож Волгою і Каспієм до Персії, а потім до Індії. Суспільні ідеї, пов’язані з осмисленням місця людини в світі й суспільстві, а також політичні теорії з часу утвердження християнства на Русі в основному укладалися в межі релігійного світогляду. У XIV-початку XV століть Русь, сприйнявши в основному філософсько-богословські течії Візантії, відставала від неї за рівнем філософського мислення, яке в той період і в самій Східній Римській імперії переживало кризу. В українських землях взаємодіяли і протидіяли православ’я в традиційному розумінні, слабі паростки раціоналізму (у вигляді єресей) та ісіхазм (етико-аскетичне вчення, яке включало систему психофізичного контролю), тоді як у Візантії панували ісіхазм, що переміг, і переможений раціоналізм. Ідеологи ісихазму розвинули погляди ранньохристиянських вчителів церкви, відкриваючи перед віруючими можливість богопізнання, духовного і навіть тілесного єднання з Богом через сприйняття божественної енергії.

На Русі XIV-XV століть було розвинене вчення про неминучість кінця світу і божественного суду над людством. Через соціальні потрясіння ці ідеї набували форми реального очікування «другого пришестя» Христа. Умонастрій епохи, звичайно, не вичерпувався цими ідейними течіями, але в них сфокусувалися найважливіші життєві уявлення людини XIV-XV ст., і саме вони зумовлювали характер тих зрушень, які сталися в історико-культурному процесі того часу.

2. Книжкова справа в Україні, як і вся культура, в 1230-1250-і рр. перебувала у найважчому становищі. У джерелах згадується книгописання кінця XIII століття у Києво-Печерському монастирі, у Володимирі-Волинському, Холмі й Львові. Збереглося усього біля 200 рукописів і уривків, створених у кінці XII-XIV століття; у кінці XII- початку XIII століття — 28; у першій половині XIII — 19; у XIII ст. (без точної дати) — 83; у другій половині XIII — 34; в кінці XIII- на початку XIV — 35. Всі вони були написані на пергаменті. Записи на книгах свідчать, що вони переписувалися писарями владичеських кафедр, митрополичої канцелярії, причетниками церков. Центрами книжкової культури були Галич при Левові Даниловичі та його синові Юрії, Холм, Перемишль, Полоцьк, Волинь. При дворі князя Володимира Васильковича — книжника і філософа — існувала величезна майстерня для створення книг. Серед його дарів різним церквам у Володимирі, Бересті, Бельську, Кам’янці, Луцьку, Перемишлі, Чернігові, літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа найбільш дорогих із них прикрашалася золототканим полотном, металевими накладками із зображеннями, виконаними технікою перебірчастої емалі. Все це створювалося місцевими ремісниками. Деякі книги були прикрашені мініатюрами.

На українських землях XIII-XV століть знали декілька видів письма. Спочатку був «устав» — без нахилу, суворо геометричної форми, який нагадує сучасний друкарський шрифт. У XIV столітті з поширенням ділового письма його змінив «напівустав» (літери менші, з легким нахилом). У XV столітті почали писати «скорописом», плавно з’єднуючи сусідні букви. Іноді літери прикрашали в’яззю, вони були видовжені вгору і перепліталися між собою, утворюючи орнамент. Писали стовпцями, не розділяючи слів, скорочуючи їх за рахунок голосних, які часто писали над рядком. Крапку використовували довільно. З XV століття з’являється кома або крапка з комою замість знака питання. Переписування книг було дуже тривалим, за день писали 2-4 аркуші. Першу, заголовну літеру в тексті — «ініціал» писали крупніше і красивіше, прикрашали. Звичайно «ініціал» розмальовували червоною фарбою, від чого і зараз кажуть: «писати з червоного рядка». Завершували текст «кінцівкою» — невеликим малюнком. Часто це були два птахи, схожі на павичів. Найскладнішим видом ілюстрування книги були мініатюри. Їх писали художники на вільних аркушах пензлем і фарбами. Так, у 1397 на замовлення єпископа Михайла київським протодияконом Спиридонієм було оформлено кольоровими мініатюрами «Київський псалтир». Сюжети мініатюр були не тільки релігійними, але й побутовими, історичними, пейзажними. Серед рукописів XIII століття переважали книги, необхідні для здійснення церковного богослужіння.Помітне місце займала візантійська література церковно-повчального характеру: «Богословіє» Іоанна Дамаскіна, твори Максима Сповідника, Федора Едеського і Ніла Синайського, збірники слів — торжественики, кормчі книги (збірники церковних і світських законів). Останні відобразили зміну стану церкви, коли у Галицько-Волинській землі була встановлена власна Галицька митрополія з кафедрами у Перемишлі, Володимирі, Луцьку, Холмі й Турові. У кормчих книгах дістала своє вираження робота з кодифікації права: у 1262 р. в Україну була привезена сербська кормча з докладними поясненнями візантійських юристів Олексія Арістіна та Іоанна Зонари, а в 1273-1280 рр. в оточенні київського митрополита Кирила була створена руська редакція кормчої книги, яка поєднувала матеріали давньослов’янської й сербської редакцій. Пояснення різних юридичних казусів і встановлення норм церковних покарань, повчання ченцям і мирянам включали до складу требників, канонічних збірників: послання володимирського єпископа Симона та інока Полікарпа (1214-1226), «П’ять слів печерського ігумена, пізніше володимирського єпископа Серапіона» (1239-1275) тощо.

Найважливішим жанром літератури цьго періоду є літописання. У Києві воно безперервно велося до 1238 р., після чого дані про нього зникають, у Чернігові й Переяславлі до 1228 р. Головним літописним твором цього часу є Галицько-Волинський літопис, створений у другій половині XIII століття, що охопив події 1201-1291 рр. Автори літописів виступають з позицій середнього і дрібного боярства, городян. Тон і манера літопису кінця XIII ст. близькі до візантійських історичних оповідей імператорських історіографів. Відомо, що при князях Данилові, Володимирові Васильковичі, Мстиславі й Левові також були історіографи, які мали в своєму розпорядженні весь князівський обіг документів. Крім того, в літописі є фрагменти, де текст не обмежується рамками викладу за роками, вони являють собою жваву безперервну розповідь, з далеким від церкви і її книг стилем, що підтверджує її світський характер. Всі інші літописні тексти, складені в цей період в різних місцях Галицько-Волинського князівства, були тільки спробою окремих осіб дати опис поточних подій, завжди протягом короткого відрізку часу, і не мали офіційного характеру.

Одним з яскравих творів словесності тих часів є «Слово про погибель Руської землі». Його вважають початком твору про татаро-монгольське нашестя, який не зберігся. І хоч у «Слові…» неточно описані географія і політична історія XIII століття, але це сильний за літературними характеристиками, за драматизмом і патріотичним звучанням твір. Крім того, переписувачем протодияконом Спиридоном спільно з київськими майстрами близько 1397 р. підготовлено великоформатний (302 мініатюри) збірник афоризмів, правил поведінки, практичних порад — Київський псалтир — один з найвизначніших пам’яток українського рукописного книжкового мистецтва. Поряд з малюнками канонічного змісту книжку прикрашають анімалістичні, батальні, історичні, пейзажні, побутові сюжети.

У період, що розглядається нами, з’являєтьсяораторська, побутова (житійна) і паломницька проза, літературні збірники («Ізмарагд»), перекладні повісті («Александрія», «Троянська війна», «Індійське царство»). Особливістю літератури другої половини XIII-XV століть є увага до релігійних та естетичних переживань і відсутність інтересу до особистісних. В усній народній творчостіцього періоду зароджувалися нові форми, звільнялися від культових елементів обрядові пісні. Основними жанрами були казки, новели, легенди, притчі, вживалися прислів’я і приказки. Серед населення поширювалися розповіді про нашестя Батия, легенди про київського князя Михайлика — героя боротьби проти половців, патріотичні пісні.

3. У XIII-XV ст. ослаблені золотоординським ярмом українські землі стали об’єктом експансії іноземних держав. Захоплення білоруських і українських земель велося литовськими князями: Миндовгом (1230-1263, фундатором Литовської держави), коли захопили «Чорну Русь» (сучасну Гродненську область Білорусі); Вітеном (1293-1316) і Гедиміном (1316-1341), який захопив велику частину білоруських земель; Ольгердом (1345-1377), що загарбав значну частину українських та російських земель (від сучасних Волині до Білгородської області на сході, від Брянської області на півночі до Херсонської й Миколаївської на півдні; Ольгердом було захоплено Київ); Вітовтом (1392-1430), який захопив південноукраїнські степи аж до Чорного моря в районі Одеси.

Причини швидкого захоплення Київської Русі: а) Русь була послаблена золотоординським ярмом; б) багато князівств добровільно входили до складу Литви, намагаючись спілкою з нею убезпечити свої землі від тиску Тевтонського ордену і монголо-татарського ярма. Політика Литви на захоплених землях: українські та білоруські землі складали 9/10 території литовської держави, це додало специфіки в життя усього Великого князівства Литовського (ВКЛ), тому державна мова — староруська, закони складені на основі «Руської правди» та ін.; князівство, незважаючи на тенденції до централізації, що проявилися при Вітовті, було схоже на федерацію численних земель, у внутрішнє життя яких литовський князь майже не втручався, і влада там була в руках місцевої української та білоруської знаті, що одержала значну автономію в справах. «Старе — не змінюємо, нове — не впроваджуємо» — такий був принцип правління литовських князів.

Захоплення Галичини Польщею було здійснене польським королем Казимиром ІІІ в 1349 р. У 1351-1352 р. між ВКЛ і Польщею спалахнула війна за галицько-волинські землі. В результаті Галичина залишилася за Польщею, а Волинь — за Литвою.

На чолі Литовсько-Руської держави стояв Великий князь. Він був монархом, але здобував престол на змішаних засадах наслідування: обрання одного з синів Великого князя. Він поєднував у своїх руках законодавчу, виконавчу й судову влади, був верховним начальником збройних сил, провадив дипломатичні зносини з іншими державами, проголошував війну та мир, призначав і звільняв державних урядовців. Становище та повноваження Великого князя пройшли певну еволюцію. В XIV ст. його влада обмежувалася Віденським уділом, з яким була пов’язана влада над удільними князями. В останні роки XIV і до середини XV ст. вся влада зосередилася в руках Великого князя, і з Панами-Радою він радився лише зі своєї волі. Престолонаслідування зазнало значної зміни. Спочатку спадкоємця призначав князь-батько, необмежений правами старшинства; він міг передати стіл і молодшому синові.

Значне місце належало удільним князям.Нащадки українських князів, а пізніше Ґедиміновичі, залишилися зверхниками своїх земель, але з XV ст., з привілею 1434 року, вони вже стають підданими Великого князя та втрачають свої державні права. Удільний князь мав біля себе раду, яка складалася зі служилих бояр, значних урядовців, єпископів. У своїй землі він був найвищим суддею, адміністратором, командував військами, збирав податки. Великий князь не мав права втручатися в адміністрацію або приймати апеляції на присуд удільного князя. Другим чинником центральної влади були Пани-Рада.Спочатку в Радах брали участь Ґедиміновичі, бояри, урядовці та міщани, але вирішальний голос мали тільки Ґедиміновичі. За Вітовта, з 1401 року, до голосу приходять службові князі та магнати — маєткова аристократія, на яку спирається Вітовт. Але Рада не була державною установою, і Великий князь не був зобов’язаний слухатися її порад. Після Люблінської унії Вільний Сейм перемагає Панів-Раду. Ще з середини XV ст. князь починає за прикладом Польщі залучати до державних справ дрібну шляхту; так у 1440 р. вона вперше бере участь в обранні князя, що стає надалі традицією: обирають — шляхта та Пани-Рада. Сейми дали привілеї шляхті: звільняли її від обов’язків платити податки. В XVI ст., коли війни стали частішими, треба було звертатися за порадою шляхти і питати її згоди на сплату податків на війну. Другий Литовський Статут 1529 р. вже визнав Вільний Сейм як державну установу.

Центральна адміністраціяскладалася спочатку з урядовців Віденського князя. Згодом до них приєдналися урядовці, що перейняли справи всього ВКЛ. Тому стало по два однойменних урядовці, де перший був помічником другого. Першою особою був маршалок земський, який у відсутності Великого князя головував на зборах Панів-Ради. Маршалок двірський був його заступником. Державною канцелярією відав канцлер, а заступником його був підканцлер. Фінансами завідували земський підскарбій та його заступник — двірський підскарбій. Командували військом — гетьман земський та гетьман двірський. Місцева адміністраціяз’явилася після ліквідації удільних князів, яких змінили у великих волостях намісники-старости. У великих містах — у Вільні, Троках та Києві — були не старости, а воєводи, але вони мали інший характер, ніж староруські воєводи. Намісники менших міст називалися державцями. Територія старости була неоднакова:менші повіти були в Литві, більші — в Україні. Намісник або староста був не лише урядовцем, який виконував державні функції, але й управителем державних доменів з їхнім господарством — великокняжих дворів. Старости збирали податки, стежили, щоб не пустіли селянські ґрунти, виконували суд, пильнували за обороною своєї території, за справністю замка, забезпеченням його зброєю та припасами.

Джерела права князівства: привілейовані грамоти, міжнародні та міждержавні договори, земські устави, збірники законів. Значним був вплив українського права на законодавчу систему спочатку Литовсько-Руської, а пізніше Польсько-Литовської держави. Право Великого князівства Литовського було послідовно підпорядковане законодавчому закріпленню переваг вищих верств суспільства. Основним джерелом права став Литовський статут у своїй першій редакції, який захищав права шляхти. Друга редакція Статуту (1568 р.) — розширює права дрібної шляхти і одночасно обмежує права селян. Третя редакція (1589 р.) — стоїть на сторожі шляхетських прав, зрівняних уже в один стан, і виявляє негацію прав селян. Прав міщанства і духовенства Литовський статут майже не торкається: він є чисто шляхетським кодексом. Кодифікаційна праця була виконана у великокнязівській канцелярії. Статут затверджений 1529 року і виданий у писаній формі. Проте ця редакція виявилася незадовільною, і через 20 років почали опрацьовувати нову, другу редакцію, яка отримала назву «Волинської», бо волинська шляхта найбільше вимагала нового статуту. Ухвалений він був 1568 року, але не всі розділи отримали санкцію.

Після Люблінської унії виявилося, що ані перша, ані друга редакція не задовольняють потреб адміністративних та судових органів. Тоді спеціальна комісія, яку й організував підканцлер литовський Лев Сапига, підготувала третю редакцію, в якій частково використано і поширено першу. В 1588 році на сеймі цю редакцію було ухвалено і статут надруковано у Вільні в друкарні Мамоничів, а 1589 року Литовський статут набрав обов’язкової сили.

Судова система Великого князівства Литовського була пов’язана з класовим і становим ладом суспільства тогочасної держави. Її основу визначали такі засади: залежність суду від адміністрації, зрощення з нею, становий принцип побудови судових установ. Загалом судова система була досить розвинутою. Але ця розвиненість служила інтересам шляхти. Основними законодавчими памятками ВКЛ є: 1. Міжнародні й міждержавні договори; 2. Привільовані грамоти; 3. Земські устави; 4. Кодекси законів.

Після смерті Людвіка Угорського в 1382 р. залишилися дві дочки: Марія та Ядвіґа. На підставі договору з Казиміром, Марія мала дістати польську корону та об’єднати Польщу з Угорщиною. Проте ні Марія, ні її наречений, Сигизмунд, не знайшли прихильників у Польщі, і пани вимагали якої завгодно із двох сестер, але окремої королеви. Вирішено, що польською королевою буде молодша сестра, Ядвіга, яка й була 1384 року коронована у Кракові й узяла шлюб із австрійським герцогом Вільгельмом. Але цей шлюб не сподобався панам: вони хотіли дати їй чоловіка на свій власний вибір. Становище Польщі було тяжке: з одного боку їй загрожувала накинута Людвиком унія з Угорщиною, з другого — намагався дістати корону Земовит Мазовецький, готовий силою одружитися з Ядвігою. Малопольські пани почали переговори з Яґайлом і запропонували йому руку Ядвіги. Вільгельма вигнано з Кракова, шлюб Ядвіґи з ним скасовано, а її саму духовенство переконало, що ця жертва потрібна для держави та Католицької Церкви, вона дала свою згоду на шлюб з Яґайлом.

У серпні 1385 року в Креві між Ягайлом і малопольськими панами підписано Кревську угоду, згідно з якою він зобов’язувався: 1) перейти на піддаство самому і перевести своїх братів, бояр і весь народ; 2) ужити всіх можливих заходів, щоб повернути втрачені Польщею та Литвою землі; 3) сплатити Вільгельмові 200 тисяч флоринів за порушений шлюбний договір; 4) повернути Польщі землі, забрані будь-ким; 5) звільнити полонених людей, «на вічні часи» прилучити литовські та руські землі до Корони Польської.

Грамоту підписав Ягайло з братами — Скиргайлом, Корибутом, Вітовтом і Лугвеном. У лютому 1386 року відбулися шлюб та коронування Яґайла, але й після того новообраний король вважався лише чоловіком королеви, і по смерті Ядвіґи змушений був одружився з іншою спадкоємницею польської корони, щоб зберегти свої права. Складніші були взаємини Польщі з Литвою. Кревська угода ліквідувала Велике Литовсько-Руське князівство і зробила його частиною Польщі. Ядвіга зрозуміла Кревську угоду буквально: вона вимагала від Литви грошей, роздавала землі, а Ягайло призначив намісників-поляків до Вільно. Окремі спроби відродити колишню владу Києва як центру хоча і були, але успіху не мали. Так, запрошені в 1433 р. князем Свидригайлом татари воювати з польсько-литовськими рятями відмовилися. А в 1470 р. після смерті київського князя Симеона Олельковича ця посада залишалася незайнятою.