Тема: культурні сценарії діяльності

Культурні сценарії виступають, як правило, еталонними програмами життєдіяльності, які задаються людям соціальними умовами і наявними у даній культурі знаннями, цінностями, ідеалами, нормами і правилами поведінки. Культурні сценарії дуже різноманітні: вони відрізняються за рівнем своєї належності у відношенні до когнітивних, ціннісних і регулятивних складових та їх змісту; за рівнем жорстокості і однозначності вимог до виконання; за рівнем упорядкованості і логічності цих вимог; за шляхами і способами свого входження в життя тощо. Не тільки для різних, але і для одного і того ж типу діяльності, як правило, в культурі можуть «записані» різні сценарії, і людина може вибирати такий із них, який вважає найбільш доцільним для неї, або переходити при бажанні від одного з них до іншого.
Будь-який сценарій передбачає участь багатьох осіб у його здійсненні. Вибираючи сценарій своєї поведінки, людина більш або менш чітко уявляє не тільки свою роль у ньому, але і ролі інших людей, з якими у ході здійснення сценарію вона буде вступати в контакт. Є сценарії, які призначені для реалізації відносно згуртованими групами людей (общиною, державними організаціями), і сценарії поведінки окремих особистостей — «головного герою», який плануючи свою поведінку, розраховує на відповідну поведінку інших «персонажів», що приймають участь у його сценарії. Щоправда якось передбачити всі наслідки цієї співучасті майже неможливо.
Поняття життєвого сценарію ввів Е. Берн. Це індивідуальні сценарії, у відповідності з якими особистість організує хід свого життя. Сама людина планує своє життя. Але уявлення людей про те, як би вони хотіли його прожити, формується під впливом оточуючого соціального середовища. Існують деякі типові зразки культурних сценаріїв життя, яких люди дотримуються з дитинства У відповідному соціальному середовищі.
Подібні сценарії характерні для соціальних типів особистості. Так, наприклад, існують еталонні сценарії життя селянина, аристократа, вченого, бізнесмена і т.п.
Важливе місце серед культурних сценаріїв займають сценарії діяльності. Вони визначають у загальному вигляді характер, мету, норми діяльності людей, у якій-небудь галузі життя. Ці сценарії існують у просторі як окремі системи умов и вимог, існуючої у суспільстві культури і пред'являються суспільством тим, хто даною діяльністю займається. Ці сценарії характеризують те, що називають культурою діяльності. Першочергове значення у повсякденному житті людей мають сценарії, що визначають культуру мислення, спілкування, праці, навчання, гри, відпочинку.

1. Культура мислення

Ефективність мислення людиною визначається здатністю вирішувати завдання, які встають перед нею. Ця спроможність залежить, з одного боку, від природної інтелектуальної обдарованості індивіда, а з іншого — від виховання індивіда, навчання, самоосвіти, життєвого досвіду і, нарешті, від її залучення до культури.
З культури людина черпає знання, використовуючи їх для рішення різних завдань; уявлення про цінності і ідеали, які визначають її відношення до цих завдань; і, нарешті, навички, прийоми, правила мислення, що допомагають вирішувати ці завдання.
Саме мислення відноситься до числа важковизначених понять. Якщо сказати, що мислення — це узагальнене відображення дійсності людським мозком, то у даному випадку буде виявлений гносеологічний, тобто теоретико-пізнавальний аспект мислення. Фізіолог надав би перевагу іншій формуліровці: мислення — це ідеальне виявлення вищої нервової діяльності мозку. Психіатри кажуть, що мислення — це інтелект в дії. Але у такому разі приходиться з'ясовувати — що таке інтелект? Ми ризикуємо попасти в коло взаємодоповньованих визначень: мислення — це продукт мозку, а мозок це матеріальний носій мислення.
На теперішньому рівні наших знань про процеси мислення сформульовані інформаційні визначення мислення. Так, англійський кібернетик У. Росе Ешбі розглядає мислення як процес обробки інформації за деякою програмою, що передбачає відбір у меншій мірі на рівень вище випадкового.
Звісно, не можна ототожнювати людське мислення з процесом обробки інформації: бо воно має і біологічний і соціальний аспекти. Але пізнавальний аспект мислення полягає в активному вилученні інформації із зовнішнього світу і її опрацюванні. І коли кажуть, що мислення є обробка інформації, то не стільки визначають мислення, скільки вказують на одну із його особливостей.
У кожній культурі мислення пристосовується до вирішення тих завдань, які постають перед нею. Тому якісно різні культурні світи характеризуються і якісно різними культурами мислення. Процес мислення ніколи не розпочинається «на пустому місці», «з нуля». Застосовуючи образ мислення дорослих, дитина починає використовувати його для визначення своїх завдань. Таким чином, осмислення будь-якого завдання будується за відповідними канонами, які у самому узагальненому вигляді утворюють сценарій процесу мислення. У відповідності з цим сценарієм людина намічає питання для обдумування, висуває якісь передбачення, підбирає аргументи, визначає їх істинність тощо.
В ході реалізації задуму сценарій може мінятися, у ньому можуть бути певні «білі плями», для виявлення їх чіткості і виразності потрібні оригінальні і незвичні «стрибки» думки, але навіть вони (за випадком окремого творчого натхнення, інстинкту) не дуже далеко відхиляються за межі загальноприйнятого у даній культурі образу мислення.
Сучасне мислення. У кожній галузі діяльності є свої сценарії мислення, специфічні для неї правила, прийоми і способи вирішення розумових завдань: думка художника формується дещо інакше, аніж думка вченого, гуманітарне мислення відрізняється від природничо-наукового чи технічного, методи медичного діагнозу одні, а методи аудіту в економіці зовсім інші. Є субкультурні розрізнення в мисленні людей, що належать до різних соціальних, вікових і професійних груп. Кажуть, наприклад, що «жіноча логіка» на відміну від «чоловічої» менш чутлива до протиріч і більш пластична, гнучка і варіативна, що жінки у своїх судженнях більш схильні спиратися на інтуіцію і емоційну оцінку конкретної ситуації, аніж на загальні принципи і абстрактно логічний аналіз причинних зв'язків, що дрібниці для них мають більше значення, ніж для чоловіків, і можуть дати підставу для великих висновків, тоді як для чоловіків такі дрібниці не заслуговують уваги.
Так чи інакше, але сценарії мислительних процесів можуть видозмінюватися у залежності від різних факторів. Проте існують і окремі загальні вимоги, які відповідають «нормальному мисленню». їх не завжди ретельно дотримуються, і можливі різні відхилення від них, але все ж організація мнслнтельних процесів має у якійсь мірі підпорядкуватися цим нормам мислення.
Розглянемо деякі з найбільш характерних вимог до сучасної культури мислення людини.
Рефлексивність. Організація мислнтельного процесу, що включає в себе не тільки роздуми над вирішуваним завданням, але й роздуми про те, як протікають роздуми над завданням.
Термін «рефлексія» з латинської: загинати, обертати — це унікальна здатність людської свідомості (і думки) у процесі сприйняття дійсності сприймати і себе саму; внаслідок цього людська свідомість постає відночас і як самосвідомість, думка про щось — як думка про думку, знання про щось — як знання про саме знання.
Аргументованість. Потрібно чітко розрізняти тезу і її аргументацію. Думки, які не обгрунтовані, повинні вважатися не більш ніж гіпотезами. Ця норма передбачає критичність і самокритичність.
Критичність означає необхідність самостійної оцінки вірності будь-якої іншої думки — чи то «загальної», або думки «авторитету».
Самокритичність полягає у вмінні об'єктивно оцінювати аргументацію своїх власних думок і висновків. Емоції, бажання, «інтуітивне відчуття» можуть відігравати велику роль в мисленні, виступаючи як стимули цілеспрямованого і впертого пошуку на користь тієї чи іншої думки. В пошуках істини нічого не потрібно приймати на віру. Віра — не аргумент. Віра є лише суб'єктивна психологічна установка, яка без пояснюючих її аргументів не забезпечує достовірність знань.
Логічна культура. Логічна культура — це логічна грамотність. З тих пір, як Арістотель винайшов логіку, встановлені нею правила дедуктивних і індуктивних умовиводів стали вважатися обов'язковими нормами мислення. Подібно тому, як грамотна людина вміє писати без орфографічних помилок, так і логічна грамота є вмінням мислити без логічних помилок, у відповідності з законами логіки, послідовно і без протиріч.
Професіоналізм. Одночасно з загальними законами логічного мислення існує багато спеціальних методів, за допомогою яких вирішуються завдання у різних галузях знання (наприклад, в математиці метод Фур'є, методи математичного моделювання в техніці, статистичні методи в психології тощо). Сьогодні навряд чи віднайдеться така сфера інтелектуальної праці, у якій не було б подібних спеціальних засобів мислення. Час дилетантів пройшов, всюди потрібні спеціалісти, що мають відповідний рівень професійної к\льтури і володіють засобами і способами професійного мислення.
Стратегічне управління. Вміння користуватися загально-логічними і спеціальними професійними методами дозволяє успішно справлятися зі стандартними завданнями, шлях до рішення яких відомий з самого початку. Але якщо справа стосується складних, нових, нестандартних проблем, відносно яких заздалегідь невідомо, у якому напрямку шукати їх вирішення, то одного цього вміння може бути недостатньо. Виникає запитання: як віднайти шлях, що веде до мети, як вибрати з великої кількості наявних засобів і методів ті, що потрібні для руху по цьому шляху і можуть бути найбільш ефективними і доцільними?
При недостатній культурі мислення людина може діяти «за інтуїцією», за принципом «проб і помилок», безсистемно, навмання тощо. Але у наш час існують багатоманітні форми стратегічного управління мисленням, що дають можливість найбільш раціональним чином організувати весь мислительний процес у цілому. Вони поділяються на два основних типи.
Перший — це алгоритмічні і напівалгоритмічні методики, за допомогою яких вирішуються стандартні завдання. Для цих методик характерним є те, ще вони повністю, або майже повністю визначають ланцюг операцій, із яких складається вирішення завдання з великим рівнем надійності гарантують отримання вірного рішення. Другий тип стратегії мислення — це евристичні стратегії (евристика). Вони використовуються головним чином при вирішенні нестандартних завдань. На відміну від стратегій алгоритмічного типу, вони не дають однозначних рішень відносно конкретних мисли-тельних операцій і не гарантують успіх. У них містяться лише деякі прийоми, які розширюють поле пошуку рішень і здатність наштовхнути думку на вірний шлях. Такі евристичні стратегії підвищують вірогідність успішного вирішення завдання і значно ефективніші, ніж «інтуїція» чи метод «проб і помилок».
«Стратегічність» — ознака сучасної культури мислення. Сьогодні важко досягти успіху в будь-якій сфері інтелектуальної діяльності без регуляції і організації мислительних процесів за допомогою алгоритмічних і евристичних стратегій, і кожен, хто займається розумовою працею, свідомо чи несвідомо їх використовує. Широке поширення в техніці сьогодні отримали спеціально розроблені евристичні стратегії винахідництва. Відомі такі евристики, як метод аналогій, методика «гірлянд асоціацій», евристичні прийоми Пойа, синектика, методика «шести шляп мислення», «мозкова атака», теорія рішення винахідницьких завдань Альтшуллєра та інші.
Вказані риси сучасної культури мислення — це принципи побудови сценаріїв мислительної діяльності життя сучасного цивілізованого суспільства.

2. Культура спілкування

Вступаючи в спілкування, люди так чи інакше «налаштовуються» на взаємодію один з одним. Кожен бодай приблизно уявляє, що і як він скаже чи зробить, яка буде реакція інших на це, його власна реакція на цю реакцію тощо. Уявлення такого роду утворюють індивідуальний сценарій спілкування.
В основі індивідуальних сценаріїв лежать окремі типові культурні сценарії спілкування. Серед них є і сценарії, які визначають способи, завдання, форми спілкування, запроваджені у якійсь групі або культурі, і сценарії більш загального типу, відображені у загальнокультурних нормах і правилах спілкування. Такого роду загальнокультурні сценарії представляють собою те, що називають культурою спілкування.
Два аспекти культури спілкування. У культурі спілкування є два взаємопов'язаних аспекту: зовнішній, ритуальний, «етикетний» і внутрішній, соціально-психологічний.
Ритуальний, «етикетний» аспект культури спілкування називають «зовнішньою культурою». Вона відображується у виконанні загальноприйнятих ритуалів спілкування, правил етикету, диктуючих, що і як належить робити під час спілкування. Характер цих відношень утворює другий, більш глибокий прошарок культури спілкування — її соціально-психологічний аспект («внутрішня культура»).
Існують окремі загальні норми людських відношень, що склалися історично і стали загальноприйнятими у сучасному суспільстві. Вони не завжди і не усіма у дійсності виконуються, але поведінка у відповідності з ними вважається бажаною і очікується від людей. До основних норм «внутрішньої культури» відносяться наступні вимоги:
1) Чини (дій) у відношенні до інших так, як ти би хотів щоб вони діяли у відношенні до тебе. Це так зване «золоте правило моральності».
Відомо, що до надбань філософії І. Канта слід відносити також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері моралі, Кант виходив із визначення вихідної рівності всіх людських розумів як суверенного чинника свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум у прийнятті рішень повинен діяти як загальний розум. На цій основі формулюється кантівський «категоричний імператив» («остаточне повеління»): «Чини завжди так, щоб максима (тобто вираз у формі принципу) твоєї волі могла мати також і силу всезагального закону». Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки припускає можливість такої ж поведінки для будь-кого.
2) Виконуй свої обіцянки, домовленості і зобов'язання. Давні римляни сформулювали цю вимогу у вигляді принципу: «Домовленості мають виконуватися» (у 483 р. на Карфагенському соборі даний принцип був покладений в основу міжнародного права). Якби люди не притримувалися цього принципу, то будь-яка обіцянка, домовленість, зобов'язання взагалі б втратили сенс. Поведінка людей була б зовсім непередбачувана, і ніяких бодай відносно стійких відношень між: ними не існувало би.
3) Будь доброчинним, намагайся в міру можливості робити добро людям, виконувати їх прохання. Ми звично думаємо, що людина, з якою ми вступили в спілкування, буде діяти таким же чином. Досить повчальною у цьому плані є шкала соціально-етичного спрямування Конфуція, або Кон-Фу-цзи (551-479 pp. до н.е.), у якій на першому плані були проблеми людських стосунків та норм поведінки. Конфуцію приписують визначення людини як істоти, котра у своїх діях керується внутрішніми мотивами. Відночас вирішальну роль у людському житті відіграє закон (або повеління) Неба. Людина повинна навчитися сприймати і розуміти цей закон відповідно до волі Неба. Яісщо людина спроможна це робити, вона постає як «шляхетна» — цзюнь-цзи, тобто така, у душі якої діє доброчинність («де»): «Небо породило в мені де».
Отже, шляхетна людина, за Конфуцієм, у своїх діях внутрішніми чинниками має певні життєві принципи, серед яких обов'язковими є «жень» — людинолюбство; «сяо» — повага до батьків (старших); «лі» виконання ритуалів. Виконання ритуалів передбачало виконання обов'язкових норм та правил спілкування як між окремими людьми, так і в межах суспільних відносин.
Шляхетній людині протистоїть низька людина, яка не має внутрішніх переконань, а діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб: «Шляхетний муж дбає про обов'язок, а низька людина — про зиск». На запитання, чи можна одним лише реченням виразити правило, якого треба дотримуватися усе життя, — учитель відповів: «Людино! Чого не бажаєш собі, того не роби іншому»
Культурна людина будує спілкування за сценаріями, в основі яких узгоджена єдність зовнішньої і внутрішньої культури.
Види спілкування. Спілкування людей відбувається у різних формах. Серед них можна виділити такі види і різновиди:
1) Спілкування людини з реальним партнером. Його різновидами є:
- практичне спілквання — відбувається у процесі сумісної практичної діяльності, яка вимагає обопільної узгодженості дій і встановлені відношень співробітництва, управління і підкорення.
- духовне спілкування — міжособистісний інтелектуально-емоційний зв'язок, найбільш виразно виявляється в дружніх відносинах.
- представницьке спілкування, у яких індивіди виступають не як вільні, суверенні особистості, а як представники окремих груп чи соціальних інститутів. Типова для представництва процедура - переговори; це перехідна форма від міжособистісного спілкування до групового.
- групове спілкування — взаємодія груп, кожна з якої виступає як єдине ціле. Наприклад, між класами, націями, партіями, державами, культурами.
2). Спілкування людини з ілюзорним партнером. Таким партнером може бути «олюднений» об'єкт, що постає у якості одухотвореного. Витоки такого ілюзорного спілкування з невидимою силою (партнером) ми віднаходимо у давніх релігіях світу (магія, анімізм, аніматизм, фетишизм), у особливостях світогляду давньої людини. Прикладом такого світобачення може бути язичеська (поганська) віра давніх слов'ян, яку прийнято називати анімістичною (лат. — анімус — душа, живе). Тобто це означає, що предки — язичники сприймали природу і все довкілля одухотвореним, живим. Звідси весь світ: земля, повітря, небо заповнені видимими і невидимими істотами. Таким чином у природі все дихає, думає, говорить і діє на рівні з людьми. Наші предки язичники, аби жити у злагоді з природою, намагалися задобрити її, віддавали жертви їй.
Образ двополярності та триєдності світобуття переймає не лише поганський, а й весь християнський і взагалі весь індоєвропейський і світовий світогляд. Він відлунюється в поезії, малярстві, вишивці, кіноматографі, молитвах тощо.
Приклад ілюзорного (одухотвореного) спілкування втілений у сучасному американському фільмі «Изгой», у головній ролі Том Хенс. Образ такого невидимого співрозмовника героєм фільму був віднайдений у футбольному м'ячі з деяким оригінальним зображення людської голови. Це був єдиний образ, який на протязі 4-х років боротьби за виживання на безлюдному острові сучасної цивілізованої людини, яка не втрачалти жагу до життя.
3) Спілкування людини з уявним партнером.
На відміну від ілюзорного партнера, який є дійсно реальним, але наділений уявним одухотворенням, тут маєтся на увазі, придуманий, існуючий лише в уяві партнер. В якості нього може виступати «друге Я» особистості (як «чорна людина» у відомому вірші С.Єсеніна), з якою зав'язується міжособистісний діалог, або образ іншої людини, герой художнього твору. Сюди ж відноситься і спілкування з духами і богами.
4) Спілкування уявних партнерів — художніх персонажів. Мова тут іде про моделювання відношень спікування засобами мистецтва.
Яйцо прийняти до уваги мету спілкування, то можна виділити 4 типи ситуацій:
• Мета спілкування знаходиться поза його змістом (спілкування є засобом організації якого-небудь виду предметної діяльності —виробничої, наукової, політичної тощо).
• Мета спілкування знаходиться у самому його змісті (спілкування заради спілкування: «Приходь, хочеться поспілкуватися»).
• Мета полягає в залученні іншого до свого духовного світу (засобами навчання, виховання, освіти).
• Мета полягає в залученні себе до духовного світу партнера.
У соціальній психології прийнято розрізняти формальне (анонімне, функціональне) і неформальне (дружне, інтимне) спілкування (див. рис. 8).
Ця класифікація в значній мірі умовна, і до того ж неповна: вона охвачує тільки живе міжособистісне спілкування. Проте нею зручно користуватися для вивчення особливостей сценаріїв спілкування у різних ситуаціях повсякденного життя.
Анонімне спілкування. В сучасних умовах сфера анонімного спілкування дуже широка, особливо в умовах міста. Це короткотривалий контакт між незнайомими людьми (на вулиці, у міському транспорті). Анонімне спілкування жителів села відрізняється від спілкування жителів міста, що цілком зрозуміло. Було підраховано,
що у великих містах людина бачить за день у середньому до 10 тис. облич, серед яких знайомі майже відсутні. Якщо на кожного зустрічного емоційно реагувати, то це було б надзвичайним навантаженням на психіку. Отже анонімність спілкування у цих умовах — це захисний щит від нервових перевантажень.
Сценарії анонімного спілкування на вулиці вимагають дотримання ряду правил: триматися у ході руху правого боку, вступати дорогу зустрічним, переходити вулицю на сигнал світлофору тощо. В транспорті вступати місце інвалідам, жінкам, похилим людям. Виникаюча емоційна напруга у перевантаженому пасажирами суспільному транспорті може бути пом'якшена дотриманням сценаріїв поведінки у цій ситуації. Вона передбачає, що не слід дивитися в обличчя людини, що притулилася до тебе, і взагалі робити вигляд, що ти ії не помічаєш. Потрібно зазделегіть готуватися до виходу і узгоджувати це з людьми, що стоять попереду, дати протиснутися мимо себе тим, хто про це просить.
Головне в анонімному спілкуванні — доброчинне відношення до людей. В країнах Заходу, особливо в США, незнайомі люди при випадковій зустрічі завжди усміхаються. Усмішка — знак доброзичливості. Ось приклад із статті В. Солоухіна «Очень жаль» в журналі «Наш современник», 1981. — №3. — С. 29.
«Посмотрите, почти все у человека предназначено для самого себя: глаза — смотреть, находить, рот — поглощать пищу, все нужно самому себе, кроме улыбки. Улыбка самому себе не нужна. Если бы не зеркала, вы ее никогда даже не увидели. Улыбка предназначена другим людям, чтобы им с вами было хорошо, радостно, легко. Это ужасно, если за десять дней тебе никто не улыбнулся и ты никому не улыбнулся тоже. Душа зябнет».
Функціональне спілкування — має місце тоді, коли люди вступають у контакт як виконавці відповідних функцій, пов'язаних з їх соціальними ролями. У цьому випадку відношення між ними визначаються правами, відповідно їх ролям. Насправді, функції, права, обов'язки «прикріплені» не до самої особистості, а до соціальної позиції, яку вона займає. Особистість, що зайняла якесь службове місце, отримує відповідні функції, права і обов'язки, а покинувши посаду — втрачає їх.
Таким чином, функціональне спілкування за своєю сутністю не вимагає особистісного емоційного задіяння. Функціональне спілкування — типова форма ділових відношень. її метою є обмін інформацією, узгодженність думок, вирішення якогось питання. Тому в сценаріях функціонального спілкування на першому місці знаходяться інтереси справи, а не особистості співрозмовників.
Приятельське (дружнє) спілкування. Це вид неформального спілкування достатньо добре знаючих один одного людей, яких пов'язують якісь загальні справи, захоплення чи просто бажання зберегти минулі зв'язки. Приятельске спілкування може мати різні форми — від просто добрих відношень, до більш тісних, побудованих на спільності духовного світу, глибокої взаємної симпатії. В останньому випадку важко виявити межу між приятельством і дружбою.
Якщо в приятельських відношеннях досить часто присутній меркантильний мотив — за принципом «я — тобі, ти — мені» і він відіграє ведучу роль то таке спілкування по суті мало відрізняється від функціонального. Приятельські відносини можуть бути тоді справжніми, чим менше вони спираються на корисні чи престижні міркування і чим більше у них особистісної духовної зацікавленості.
Що стосується дружнього спілкування (дружби), то з часів Сократа воно вважалась однією із основних доброчинностей, відображених у взаємній симпатії і духовній спільності двох людей. При цьому вищої моральної оцінки удостоювалась дружба, основою якої є взаємна любов, пошана, відкритість і абсолютна довіра однієї людини до іншої. Згідно філософському енциклопедичному словнику Дідьє Жуліа, невід'ємним атрибутом дружби є спілкування, яке відкриває шлях до реалізації свого «Я» через «ТИ», справжня дружба органічно несе в собі елемент вищої свободи, що наділяє її силою самореалізації, вивільнення внутрішньої свободи.
Гегель показав у «Феноменології духу», що самореалізація залежить від визнання людини іншими. За Гегелем, момент такого визнання — суперницька боротьба двох свідомостей, які спочатку замкнуті, кожна у своїй суб'єктивності; «відкритість іншому повинна скоріше витікати із відношення до нього саме як до іншого. Це можливо, за Шеллером, за допомогою симпатії, яка одночасно і зберігає дистанцію, і миттєво схоплює відчуття іншого. Самореалізація відрізняється як від кохання (спрямованість до злиття, а не до розуміння), так і від автоматичної імітації (коли намагаються робити те ж, що інший».
Розмірковуючи про дружбу, український мислитель, письменник і філософ Г.Сковорода дружбу вважав «божественной вещью». «Дружба означает взаимное, нескрываемое расположение людей друг к другу. Дружба предполагает взаимное Познание. Она требует времени для своего развития и времени для общения. Дружба является самоцелью, она не используется как средство для чего-нибудь другого. Любовь, дружба, вера дают возможность человеку выйти за пределы своего «Я>>, питают душу человека, наполняют ее творческой енергией,подталкивают на путь действительного счастья» (Сковорода Г. Соч. в 2 т. — М., 1973. —т. 2)
Інтимне спілкування. Особиста емоційна зацікавленість одного в одному і глибока душевна єдність є основою цього виду спілкування. Будь-які меркантильні чи престижні мотиви тут не можуть бути причиною, що стимулює спілкування. Якщо вони виникають, то це діє на інтимне спілкування руйнівно.
Інтимне спілкування ще менше, ніж приятельське, регламентовано будь-якими формальними правилами поведінки. Проте це не означає, що його сценарії встановлюються незалежно від культурних установок. Загальні норми культури діють і тут. Особливу важливість набувають моральні якості партнерів, вміння їх слухати один одного, розуміти думки і почуття іншого, прощати йому випадкові помилки, долати розбіжності.
Одним із основних типів інтимного спілкування є кохання.
Кохання (мається на увазі статеве кохання), враховуючи його виключність і неповторність, підпорядковується, так само як і дружба, існуючим в культурі сценаріям. «Я: называю половой любовью (за неимением лучшего названия) исключительную привязанность (как обоюдную, так и одностороннюю) между лицами разного пола, могущими быть между собою в отношении мужа и жены, нисколько не предрешая при этом вопроса о значении физиологической стороны дела» (Соловьев Вл. Смысл любви. Соч. в 2 т. — Т.2. — М., 1988. — С. 511.)
Навіть статевий потяг — біологічне підґрунтя, на основі якого зростає квітка кохання, — набуває культурно обумовленої форми. На світанку людської історії, в первісній орді, допускався проміскуїтет — безладні статеві зносини. Поява статевих табу було першим культурним посяганням на сексуальний інстинкт. Воно означало обмеження сексуальних зносин у щойно започаткованих соціальних відносинах, моральних нормах. У багатьох примітивних культурах вводилась заборона на статеві зносини на час важливих колективних справ (перед полюванням) — очевидно, щоб уникнути конфліктів, що виникають в умовах проміскуїтету. Виникнення парної сім'ї ще більш обмежило задоволення сексуальних потреб соціально-культурними рамками. Сучасна цивілізація проникає навіть у саму біологічну природу сексу і дітонародження, запроваджуючи як норму використання презервативів і інших протизаплідних засобів.
Статеві табу в первісному суспільстві стали передумовою виникнення вибірковості — першої норми індивідуального кохання як форми людських (а не тваринних) відносин. В античній літературі кохання описується ще як чисто тілесні потяги до іншої особистості. Про духовне спілкування мова майже не йде. Щоправда Платон уже починає розрізняти кохання чуттєве і любов духовну («Ерот Афродіти земний» і «Ерот Афродіти небесний»), ставлячи
другу вище першої. Але духовну любов між чоловіком і жінкою він вважав неможливою. В античну пору духовне спілкування існувало тільки між чоловіками (деякі гетери — подібно знаменитої Аспазії, коханки Перікла — це рідкісний виняток). Поєднання тілесного і духовного спілкування могло відбуватися тільки в гомосексуальному коханні, яке було звичайним явищем у Греції і Римі.
Уявлення про те, що чуттєве кохання характерне лише людям простим, а духовна любов — благо, доступне лише еліті, міцно затвердилось у культурі елінізму. Новий розвиток ця ідея отримала лише в християнстві, яке проголосило духовну любов Божим даром, всезагальною основою і «істотною сутністю» взаємовідношень між Богом і людиною, між людьми і народами, між людиною і світом. Одночасно духовна любов стала розглядатися в християнстві як вища цінність для усіх людей, а не тільки для обранців. В коханні між чоловіком і жінкою стали вбачати лише частковий прояв любові як вищого блага, дару Божого (і при цьому не найкращий його прояв, бо у ньому присутнє плотське начало, яке оскверняє любов як духовне відношення до Бога, світу і людини). І все ж таке уявлення про статеве кохання віддзеркалило у ньому загальні принципи християнської моральності. У першому посланні апостола Павла до корінф'ян (гл.13) викладений свого роду «канон любові» — система правил, якими повинна керуватися будь-яка любов, у тому числі і статеве кохання:
любов довготерпима, милосердна, любов не заздрить, любов не возвеличується;
- любов не гордлива; не безчинствує, не шукає свого, не дратує, не мислить зла;
- не радіє неправді, а співрадіє істині; все покриває, усьому вірить, на все надіється, усе переносить;
- любов ніколи не закінчується.
У реальному житті любовні відношення рідко будуються у повній відповідності з цим «каноном». За словами Ларошфуко «істинна любов подібна на привид: усі про неї говорять, але мало хто її бачив». Започатковане Платоном розрізнення кохання чуттєвого і любові духовної стало лише першим кроком до аналізу їх різновидів. Найбільш розгорнута типологія кохання (любові) була запропонована в 1970 р. Дж. Лі і перевірена психологами Клайдом і Сьюзен Хендрік в 1980-1990 pp. У ній виділялось шість «стилів любові» три «первинні» і три «вторинні», утворені поєднанням трьох «первинних». Ці стилі позначені давньогрецькими словами: Ерос — пристрасне захоплення, прагнення до фізичної близькості;
- Людус — любовна гра, яка приносить насолоду, але без глибокого почуття, допускає можливість зради;
Сторге — спокійне, тепле, надійне кохання — дружба; Прагма — із суміші сторге і людуса, обмірковане, підвласне свідомому контролю кохання за розрахунком; Манія — суміш ероса і людуса, одержимість, неподолана пристрасть, ірраціональна залежність від об'єкта; - Агапе — безкорислива самовідданість, синтез ероса і строге.
Різноманіття існуючих у дійсності видів кохання (любові) важко підпорядкувати якому-небудь ідеалу. У всякому разі, історія свідчить, що за дві тисячі років після виникнення християнства практика любовних відношень реально не приблизилась до реалізації християнського ідеалу любові. Більше того, релігійно-аскетичне осудження «тілесних утіх» як гріха і допустимість статевого акту тільки з метою народження дітей з плином часу усе більше було скоріше як виключення, ніж правило.
Навіть католицькі прелати і ченці, які обов'язково мали свято дотримуватися целібату (утримання), не дуже старались в цьому, і нерідко цілі монастирі перетворювались у гнізда розпусти. А у світській культурі любовне спілкування включало «тілесні втіхи» у якості одного із своїх найпривабливіших атрибутів.
У XVIII ст. в найбільш різкій і цинічній формі виклик церковній статевій моралі кинув маркіз де Сад. Висміюючи духовну любов як «душевне безглуздя», він протиставив їй «чуттєву насолоду», яка повинна бути вільна від будь-яких культурних норм і обмежень. Потрібно, вважав він, звільнитися від постидності, від подружніх і сімейних форм статевого спілкування, повернутися до «природніх», не обмежених ніякими культурними нормами статевих відношень.
В Росії релігійне тлумачення кохання суворо критикував М. Бердяев:
«Християнські теологи, учителі Церкви, офіційні представники християнства ніколи не могли нічого сказати про кохання, окрім непристойності, і навіть не помічали його» (Бердяев М.А. О рабстве и свободе человека. — Париж, 1939. — С. 173).
На думку Л.Сорокіна, релігійно-християнський погляд на кохання був характерним для ідеального типу культури, що існувала у середньовічній Європі, а започаткований з XV ст. розвиток сенсе-тивної культури призвів до акцентування на чуттєвий бік кохання.
З кінця XIX ст. протест проти релігійних «оков» кохання відобразився у проголошенні необхідності переоцінки культурних традицій. Марксизм і ніцшеанство, модерністські напрямки у мистецтві і перегляд основ класичної науки, класові битви і феміністичні «повстання проти чоловіків» — усе це з різних боків підривало духовні устої усталеного суспільного порядку. Проблема статевих відносин, кохання стала однією із модних тем. 3.Фрейд висовує ідею про те, що уся людська культура виникає як наслідок сублімації лібідо, тобто переносу сексуальної енергії із статевої сфери у сферу творчої діяльності. В цей час обґрунтовується ідея про те щоб не тільки статевий інстинкт як феномен в цілому винести за межі культури, а й взагалі любов як феномен в цілому винести за межі культури.
Намагання звільнити любов від культурних обмежень виявились у так званій «Сексуальній революції» XX ст. Фрейдомарксист Г. Маркузе в книзі «Ерос і цивілізація» (1955) оголосив її «великим запереченням попередньої культури, вивільненням відчуттів від контролю розуму. Дійсно «сексуальна революція» відобразилась в «розкріпаченні сексу», пошуку нових форм сім'ї тощо. Проте до кінця століття виявилось, що хоч норми тендерної поведінки помітно зменшились (статеве кохання стало більш ліберальним, позашлюбні зв'язки — більш поширеними, питання сексу — більш відкритим), побоювання, що це призведе до руйнації ідеалів любові були даремними. Любов не зникла, проте секс не перестав бути чимось, що оскверняє її. Соціологічні дослідження свідчать, що «сексуальна революція» не послабила (а може збільшила) віру в існування «великого», «справжнього» кохання.
Але як же виглядає «справжнє», «велике» кохання? Сучасні судження про ідеальне кохання дуже неоднозначні, що характерно для нашого часу. Будь-який ідеал є дещо принципово відмінне від того, що існує у дійсності. «Ідеальне кохання» — це така ж уявна річ, як ідеальний маятник, ідеальний газ, «ідеальна справедливість», «ідеальна краса», «ідеальне суспільство». Проте маючи на увазі уявний ідеал люди можуть діяти, наближаючи своїми зусиллями реальність до цього ідеалу. Це ж відбувається із коханням. Але оскільки ідеал — продукт уяви, то про ідеальне кохання можна говорити всіляко.
По-друге, не можна визначити, яке із різноманітних уявлень про ідеальне кохання є істинним: бо істина — це відображення якогось об'єкта дійсності, а якщо незрозуміло, що в дійсності служить предметом відображення, — значить немає об'єктивного критерію оцінки істинності; звідси робимо висновок, що кожен вибирає той ідеал кохання, який йому подобається.
Проте Це не значить, що уявлення людей про ідеальне кохання носять довільний характер. Вибір ідеалу кохання, в кінці кінців, зумовлений тим полем вибору, який пропонує особистості культура і який із можливих сценаріїв любовної поведінки вона може вибрати. Різні форми кохання зафарбовані культурою різними фарбами: рожева — сентиментальна любов; безкольорова — кохання-звич-ка, кривава — любовна драма; чорна — демонічна пристрасть; блакитна — гомосексуальне кохання. Кожен вибирає фарбу, яка більше підходить до його натури...
В культурному просторі історично формуються і співіснують різні ідеали і сценарії кохання, але у кожному типі культури існують соціальні, моральні, психологічні установки, які створюють ідеали і сценарії більш принадливі, а інші осуджують як недостойні культурної людини. Одночасно деякі загальнолюдські, універсальні цінності і ідеали, орієнтують людей завжди і всюди шукати в коханні вищої людської єдності, відданості, взаємопідтримки. «Канон кохання» апостола Павла не втратив своєї значимості і сьогодні.

3. Культура навчання

На протязі розвитку людського суспільства культурні сценарії навчання поступово ускладнювались і вдосконалювались. Серед них можна виділити:
Буденно-практичне навчання — це історично перша, найбільш давня форма навчального процесу. Сценарій такого навчання не передбачає якоїсь спеціальної організації навчального процесу. Навчання відбувається стихійно, шляхом залучення підростаючого покоління у трудову діяльність дорослих.
Буденно-практичне навчання, було головною формою навчання на протязі довгого історичного часу, починаючи з первісного суспільства. Ця форма навчання зберігається і дотепер там, де праця не вимагає спеціальної освіти, і оволодіти її секретами можна просто шляхом спостереження і наслідування старшим в домашніх умовах, Характерною особливістю такої форми навчання є нероздільне злиття процесу навчання з життям і неформальне осо-бистісне спілкування вчителя і учня.
Демонстраційне навчання. Ця форма навчання склалась в міру ускладнення завдань навчання. У цій формі навчання організується як особливий процес взаємодії вчителя і учня: учитель показує, що і як потрібно робити, учень копіює дії вчителя. У цій формі навчання вперше відокремлюється від інших видів діяльності і стає самостійним, специфічним її видом. Вчитель демонструє учню способи діяльності не у ході виконання своїх основних трудових завдань, а спеціально для учня. За такою схемою до початку XIX ст. в Україні навчали аптекарів. Хлопчику 10-12 років досвідчений фармацевт спеціально пояснював, як готувати ліки — і, тільки з плином часу допускав до самостійної роботи.
Сценарій демонстративного навчання вимагає від нього відповідних педагогічних навичок і методичних прийомів: підбору завдань, посильних для учня, послідовного переходу від простих до більш складних завдань. Головним навчальним фактором стає метод повторення. Ще в античні часи повторення стали називати «матір'ю навчання». Учню не стільки пояснюють суть справи, скільки «вчать» прийомам її виконання. Від нього вимагається лише точне повторення дій вчителя, а не розуміння того, що і як потрібно робити. У такій формі навчання вчитель ставить учня в позицію пасивного об'єкта навчання. Індивідуальні особливості особистості учня істотного значення для дій вчителя не мають. Його справа — продемонструвати знання і вміння, а як вони усвідомлюються учнями — це вже їх справа. Вчитель і учень тут на відміну від буденно-практичного навчання, відчужені один від одного, протиставлені один одному як активний суб'єкт і пасивний об'єкт.
Розвиваюче навчання — третя, більш досконала форма навчального процесу. Вона виникає в Новий час на основі класичної педагогіки (Ял Каменський і інші). Розвиваюче навчання зв'язано з розробкою спеціальних дидактичних прийомів, що збуджують активність учнів. Сценарій навчального процесу тепер орієнтує вчителя не тільки на показ, але і на пояснення, а учня — не просто на повторення і запам'ятовування, а її на розуміння матеріалу і самостійне виконання вправ, що сприяють їх засвоєнню. Центр тяжіння в навчанні переноситься на самостійну роботу учня, а тому він виводиться із пасивної позиції. Залишаючись для вчителя об'єктом педагогічного впливу, учень одночасно отримує можливість виявити себе як активний суб'єкт діяльності. Учитель тут повинен ставиться до учня як до особистості, з наявними у неї індивідуальними психологічними особливостями і враховувати їх для того, щоб досягти максимального навчального ефекту: підбирати посильні саме для учня завдання, які дають можливість йому переходити до успішного вирішення більш складних завдань; підтримувати у ньому бажання вчитися, оцінювати його роботу гак, щоб стримувати навчальну діяльність тощо.
Сценарій розвиваючого навчання, на відміну від демонстративного, передбачає, що вчитель не просто вчить, не просто подає істину, справжній вчитель вчить її віднаходити.
Одним із недоліків демонстративного і розвиваючого навчання є те, що вчитель залишається центральною фігурою сценарію навчання. Він залишається провідником у лабіринті знань, умінь і навичок. Саме вчитель визначає для учня, що і як потрібно вивчати, які завдання і у якій послідовності учень має їх виконувати. Він бере на себе повідомлення основної інформації (у формі демонстрацій, бесіди, лекції). Саме вчитель несе відповідальність за навчальну діяльність учня. В більшості випадків цей сценарій педагогічної діяльності вибудовується як наука про принципи, методи, форми діяльності вчителя, а не учня — учні повинні робити те, що велить вчитель.
Креативне навчання. В XX ст. поступово починають зароджуватися ідеї нової психолого-педагогічної парадигми: виникають ідеї креативного (від англ. creative — творчий) навчання.
Сценарій креативного навчання передбачає індивідуально-орієн-товану роботу педагога з учнями. У системі освітніх парадигм креативне навчання відносять до феноменологічної моделі освіти (А. Мас-лоу, А. Комбе, К. Роджерс і інші. Воно передбачає персональний характер навчання з урахуванням індивідуально-психологічних особливостей учнів, бережливе відношення до їх інтересів і потреб.
Його представники відкидають погляд на школу як на «освітній конвеєр». Освіту вони розглядають як гуманістичну у тому смислі, що вона найбільш повно і адекватно відповідає неповторній природі людини, допомагає їй виявити те, що у ній уже започатковано природою, а не, «відливати» у відповідну форму придуману кимось заздалегідь, апріорі. Педагоги даної орієнтації створюють умови для самопізнання і підтримки унікального розвитку кожного учня у відповідності з успадкованою ним природою, надають якомога більше свободи вибору і умов для реалізації людиною своїх природних потенціалів і самореалізації. Прибічники даного напрямку відстоюють право індивіда на автономію розвитку і освіти.
Головним фактором креативного навчання є ініціатива учнів. Учень тут уже перестає бути об'єктом впливу і стає повноправним суб'єктом спілкування. Він несе відповідальність за свою роботу у такій же мірі, як вчитель — за свою.
В креативному навчанні навчальний процес перетворюється в спільну роботу вчителя і учня. Він організовується як форма безпосереднього, живого людського контакту, повноправних партнерів, зацікавлених один в одному і в справі, якою вони разом займаються. Вчитель тут не «поводир», а людина, що має великий об'єм знань і вмінь, аніж учень, а тому спроможний давати поради і рекомендації учню і усвідомлюються ним як авторитетна особистість. Відношення між вчителем і учнем приймають характер неформального, особистого спілкування. У цьому спілкуванні відбувається не однобокий рух інформації від вчителя до учня, а двох-сторонній обмін інформацією. В нього задіюється вся особистість учня в цілому — не тільки інтелект, але й емоції, воля, моральні і соціальні відчуття. Вчитель тут уже не просто «виконує обов'язки, а входить в духовний світ учня як близької йому людини. Навчання у цій формі — це вже, власне, не «навчальний процес» як система педагогічних засобів, а самонавчання, яке кожен окремо взятий учень разом з вчителем організує у відповідності з психологічними особливостями своєї особистості.
Креативне навчання є не що інше як навчання творчості, і саме воно є також творчою діяльністю. При цьому великого значення набуває особистість педагога. Він повинен бути яскравою, талановитою, творчою особистістю. Саме творчий педагог може навчити творчості іншого.
Методи креативного навчання в теперішній час використовується ще дуже мало. Фактично воно ввійшло в практику лише на верхньому «поверсі» освіти - в аспірантурі, навчання у якій завжди передбачало креативний підхід. Дійсно, аспірант вчиться, виконувати під керівництвом свого наукового керівника оригінальну дослідницьку роботу. Від нього очікується самостійність і ініціатива у рішенні творчого завдання і отримання нового наукового результату. Окрім аспірантури в сфері освіти до креативних методів найбільше звертаються у навчальних закладах, де навчають творчим професіям — художників, артистів, літераторів.
Неінституційна модель освіти (П. Гудман, І. Ільїч, Ж. Гудлед, Ф. Клейн. Дж. Холт, Л. Бернар і інші) зорінтована на організацію освіти поза соціальних інститутів, зокрема шкіл і вузів. Це освіта на «природі», з допомогою Internet, в умовах «відкритих шкіл», дистанційне навчання і інші.
Інноваційні сценарії освіти у вищій школі. Інновація (від лат. in — в, novus — новий) означає нововведення, новація. Головним показником інновації є прогресивне начало в розвитку школи чи вузу у порівнянні з усталеними традиціями і масовою практикою. Тому інновації в системі освіти пов'язані з внесенням змін:
- в цілі, зміст, методи і технології, форми організації і систему управління;
- в стилі педагогічної діяльності і організацію навчально-пізнавального процесу;
- в систему контролю і оцінки рівня освіти;
- в систему фінансування;
- в навчально-методичне забезпечення;
- в систему виховної роботи;
- в навчальний план і навчальні програми;
- в діяльність вчителя і учня.
Світ сьогодні поєднаний піклуванням про виховання громадянина усієї планети. Інтенсивно розвивається міжнародний освітній простір. Тому світова спільнота намагається створити глобальну стратегію освіти людини незалежно від місця її проживання і освітнього рівня. У наш час прогнозуються тенденції розвитку світового освітнього простору, виділяються типи регіонів за ознакою взаємодії освітніх систем і їх реагування на інтеграційні процеси. Усі країни поєднує розуміння того, що сучасна освіта повинна стати міжнародною. Тобто університетська освіта набуває рис полікультурної освіти. Вона розвиває здатність оцінювати явища з позиції іншої людини, різних культур, іншої соціально-економічної формації. При цьому в університеті зберігається дух свободи наукової творчості, але змістовно зоагачується усі навчальні курси. Створюється полікуль-турне середовище, яке передбачає свободу культурного самовизначення майбутнього спеціаліста і збагачення його особистості.
У світі відбувається рух інтеграції різних типів вищих навчальних закладів (під егідою класичного університету) в науково-освітні мегаполіси континентального, міжрегіонального і державного значення. У різних країнах спостерігається об'єднання університетів з промисловими комплексами. Так формується база для наукових пошуків і підготовкою унікальних спеціалістів для сучасних фірм і підприємств. У наш час в структуру університету входять різні наукові центри. НДІ, наукові спілки і професійні об'єднання. Викладачі університету не тільки створюють наукові школи, але і включені в широку пропаганду досягнень науки, культури і техніки, через публічні лекції, семінари, конференції, засоби масової інформації, радіо, телебачення Більша частина університетських викладачів приймає участь в написанні науково-методичних посібників і підручників для освітніх систем різних типів. Найважливішими принципами розвитку університетської освіти на сучасному рівні є:
- взаємозв'язок науки і практики в процесі підготовки спеціалістів;
- наступність між рівнями освіти, культуротворчість і висока корпоративність випускників університету;
- інтелегентність і висока духовність університетського життя не залежно від політичного і економічних умов в країні.
Реформування системи вищої освіти в Україні характеризується пошуком оптимальної відповідності між усталеними традиціями у вітчизняній вищій школі і новими тенденціями входження у світовій простір. На цьому шляху спостерігається ряд тенденцій. Перша пов'язана з розвитком багаторівневої системи у багатьох університетах України. Перевага цієї системи полягає в тому, що багаторівнева система організації вищої освіти забезпечує більш широку мобільність в темпах навчання і в виборі майбутньої спеціальності. Вона формує спроможність у випускника тримати на базі отриманої університетської освіти нові спеціальності.
Друга тенденція — це могутнє збагачення вузів сучасними інформаційними технологіями, широке включення в систему Internet; інтенсивний розвиток дистанційних форм навчання студентів. Третя тенденція — це університезація вищої освіти і процес інтеграції усіх вищих навчальних закладів з ведучими в країні і у світи університетами, що призводить до появи університетських комплексів Четверта тенденція — полягає в оновленні вищої професійної освіти з врахуванням вимог світових стандартів. П'ята тенденція характеризується динамізмом сучасної цивілізації, посиленням ролі особистості в суспільстві і виробництві, зростанням її потреб, гуманізації і демократизації суспільних відносин, інтелектуалізації праці, швидкої зміни техніки і технології, які зумовлюють необхідність зміни формулою «освіта на все життя» формулює «освіта через все життя», тобто неперервної освіти як основи соціального поступу.