Як формувались філософські концепції індійської культури?

Розкопки в Хараппі та Мохеджо-Даро, стародавні індійські пам'ятки показують, що культура народів долини Інду не тільки не поступалася месопотамській культурі, а навіть перевершувала її. Проте не існує в світі іншої такої духовної культури, як індійська, щодо якої зберігається безліч таємниць, протилежних оцінок, а то й відвертих фальсифікацій. У руслі нордичної теорії протиставлення Сходу і Заходу стверджувалося, що індійська філософія не містить нічого цінного, не має наукового грунту, — якщо і є в ній щось позитивне, то воно привнесене західними цивілізаціями, культурою країн Європи. Сама ж індійська філософія на відміну від філософської культури Заходу розглядалася як релігійно-містичні устремління, пошук містико-інтуїтивістських шляхів та методів звернення до Бога, де філософія і релігія розвивалися в одному руслі. Тривалий час така оцінка індійської філософії переважала, формуючи уявлення про неї у масового читача. Лише становлення наукової індології, дослідження С. Радхакрішнана, Д. Чаттопадх'ї, С". Чаттереджі, Д. Датта, Н. Сінха, К. Бенереджі, В. Рубена, М. Роя, М. П. Анікеєва, М. І. Конрада, О. Є. Лук'янова, В. С. Семенцова, Б. А. Смирнова, Ф. І. Щербацького та інших спростували попередні оцінки і розкрили глибокий філософський зміст пошуків стародавньоіндійських мислителів з їхньою орієнтацією на єдність людини і природи, гармонізацію їхніх взаємин.

Стародавньоіндійська філософія формувалася у період переходу від родового суспільства до суспільства з державною будовою (VIII — VI ст. до н. е.), не пориваючи з передфілософськими традиціями. Вона вбирала в себе духовний досвід минулого, попередні традиції міфологічної свідомості як аріїв, так і доарійських племен, які населяли Індію, що надавало їй багатопрошарковості, широкого спектра інтерпретацій різних образів, символів, імен, змінюючи їхні форму і зміст від епохи до епохи, пов'язуючи покоління, верхи і низи родового світу через природні космічні ритми, об'єднуючи їх єдністю двох начал — матеріального і духовного, ведучи до тотожності людини і природи. Як відображення різних сил природи у вигляді людиноподібних богів, вони поступово трансформувалися в олюднений космос, філософські категорії, не втрачаючи своєї властивості породжувати речі, бути прямими учасниками людської історії, її творцем, ідейним і політичним втіленням. Усе це відбивалося і на характері філософської творчості як свідомого перенесення світоглядного сенсу буття з об'єктивного тіла космосу на грунт людських відчуттів з одночасним перенесенням особистих відчуттів на світоглядне тіло космосу. Осмислення природного і людського буття в загальних зв'язках і розвитку, категоріях духовних і матеріальних — мета філософського теоретизування індійських мудреців цього перехідного періоду: оволодіваючи активністю слова в свідомості, вони відходили від творчості конечного буття, шукаючи смисл творчості в безконечному.

Характерною особливістю типу філософствування в Стародавній Індії було й те, що мудрець залишався чужим до чистого знання. Цінувалося тільки те знання, яке вело до блага. Індійські мислителі, пов'язуючи себе обов'язком гармонізації людського духу, за основу всіх своїх учень брали вчення про моральність життєвого і посмертного шляху людини і всіх істот. Грунтуючись на космічному русі світу, виникненні всіх істот із світового простору і поверненні через певний строк у нього, мудреці віщували ідею вічного кругообігу тіла і душі, бо без такої ідеї людина, усвідомлюючи свою духовну і фізичну конечність, могла дійти до хаосу вседозволеності. Ця ідея легко вкладалася у свідомість людини через систему традицій, ритуалів, побудованих на циклах природи, і через безпосереднє споглядання цих циклів у ритміці часу. Поєднуючи кінець і початок життя і смерті, мудрець накреслював шлях кругообігу тіла і душі, шлях богів і предків, освячених моральними оцінками. Ця ідея набувала сили природної потреби, і її треба було тільки здійснювати.

Зв'язок світоглядних традицій у староіндійській філософії зумовлювався не тільки типом філософствування, а й особливістю духовних пам'яток, що відбивали становлення і розвиток філософської самосвідомості. Ці пам'ятки складалися не одним автором і існували навіть не впродовж років, а цілі сторіччя, нерідко постаючи розгорнутими коментарями на певні ідеї та споріднені філософські теорії, де одна пам'ятка входила в іншу. Такими пам'ятками є Веди, Упанішади, Махабхарата і Рамаяна.