Міфологічна методологія і теорія наслідування

"Народницьке" літературознавство як останній етап у розвитку історичної школи

До цього часу панівним було уявлення, що схожі мотиви, сюжети, герої з'явилися в різних пам'ятках фольклору ще в доісторичний час як наслідок однаковості розвитку людства, але в 50-х роках XIX ст. німецький дослідник Т. Бенфей своїми спостереженнями спробував довести, що вирішальну роль у цьому відіграли впливи, котрі стали можливими з виникненням письма уже в історичну епоху. Як би там не було, але факт подібності в літературах був незаперечним, і він потребував осмислення. Цим і зайнялися особливо активно історики літератури ще в романтичний період (ми згадували про порівняльні студії М. Костомарова та ін.), а в епоху реалізму дослідники почали акцентувати, що порівняльний метод є найбільш об'єктивним, якщо треба з'ясувати і проблему оригінальності кожної літератури, і таке явище, як світова література. Ізольоване вивчення кожної літератури завжди буде неповним і неповноцінним. Один із класиків порівняльного літературознавства в Росії О. Веселовський наголошував, що епос кожного історичного народу є епосом міжнародним. Розвиваючи цю думку, В. Перетц говорив, що література кожного історичного народу є літературою міжнародною. "Не знаючи середньовічної грецької літератури, ми можемо неправильно витлумачити значення давньоруської літератури; не знаючи польської і латинської літератур XVI і XVII ст., ми будемо помилятися в оцінці явищ української літератури XVII ст.; без порівняльного вивчення стилю бароко, італійського "маринізму", іспанського "гонгоризму", англійського "евфуїзму", французького "стіле преціеукс" і німецького "бомбасту" ми можемо думати, що ці стилі є чимось особливим і відмінним, тоді як це — повторення по суті одного й того ж, перенесення однієї і тієї ж "моди" в різні літератури і мови"9.

У російському літературознавстві канон порівняльних досліджень встановили Федір Буслаєв (1818—1897) і Олександр Веселовський (1838—1906). Буслаєв свої студії будував переважно на фольклорно-міфологічному матеріалі ("Исторические очерки русской народной словесности и искусства", 1861), а Веселовський через фольклор вийшов на порівняльне вивчення майже всіх європейських професійних літератур. Водночас він є творцем російської теорії історичної поетики. Головні праці його — "О методе и задачах истории литературы как науки" (1870), "Славянские сказания..." (1872), "Южнорусские былины" (1881), "Разыскания в области русского духовного стиха" (1889) та ін. Свою порівняльну теорію він будував не лише на зовнішніх подібностях літературних явищ чи на механічних впливах "сусідніх" літератур, а насамперед на "внутрішній готовності" тієї чи тієї літератури відгукнутися на певний вплив. Ідеться про обґрунтовану О. Веселовським теорію "зустрічних течій", яка передбачає і психологічний, і естетичний рівень літературної творчості. Порівняльний метод дав змогу О. Веселовсько-му по-новому розкрити проблему походження поезії та її родів, намітити еволюцію основних елементів поетичного стилю і сюжетності, висунути протилежне кантівському розуміння ролі особи в історико-літературному процесі та ін. Суттєвими також були аргументи О. Веселовського на користь того" що так звані "русские былины" мають усе-таки староукраїнський корінь і залишилися вони в Україні тільки у вигляді частин, розкладених на прислів'я, загадки, казки тощо.

Сучасником О. Веселовського був Олександр Котляревський (1837—1881), який народився на Полтавщині, працював у російських школах та вузах і на все життя зберіг, як писав О. Пипін, "малорусское сочувствие". Він узяв участь у полеміці з теорією Погодіна-Соболевського про походження української мови, співробітничав в українському журналі "Основа", досліджував слов'янську міфологію, зробив значний внесок у порівняльне вивчення фольклорної та професійної творчості різних народів. Питаннями мови О. Котляревський займався тому, що мова, як він наголошував, є тим ембріоном, з якого виростає наука про поезію і літературу загалом. На думку О. Котляревського, для історика літератури головним завданням є дослідження кожного літературного факту, з'ясування в ньому ступеня народності й студіювання історичного процесу в його поступовому розвитку та зв'язку між його етапами. Літературний твір є не історичною пам'яткою, а власне літературною; в ній має значення не історичний факт, а душевне осмислення і сприйняття його автором, відлуння в ній душевних станів народу. Порівняльне вивчення історії літератури є продуктивним тому, що в далекому минулому в усіх народів було єдине творче джерело, а з розвитком цивілізації з цього джерела вийшли різні літератури, котрі були дзеркалом душі кожного окремого народу. Порівняння їх дасть змогу з'ясувати природу індивідуального й окремого, власного й загального в літературній творчості, а також простежити рух форм та ідей, якими збагачувала світове письменство кожна національна література.