Микола євшан і сергій єфремов: за і проти українського модернізму

Мико́ла Йо́сипович Євша́н (справжнє прізвище — Федюшка; * 19 травня 1889, Войнилів Калуського району; † 23листопада 1919, Вінниця) український літературний критик, літературознавець і перекладач; започаткував власний напрямок у критиці, заснований на філософії Ф. Ніцше та Й. Фіхте; аналіз творів Лесі Українки, О.Кобилянської,М.Коцюбинського та ін. Закінчив Станіславську гімназію, згодом Львівський університет, де студіював україністику та германістику. Однак завершувати університетську освіту довелося у Відні, бо в 1910 році взяв участь у боротьбі студентської молоді за український університет, через що був позбавлений можливості продовжувати освіту. Саме тоді розгортається активна літературно-критична діяльність Євшана, він виступає в журналах «Бджола», «Будучність», «Літературно-науковий вісник», стає одним із основних авторів журналу «Українська хата». Період із 1909 року до Першої світової війни — найплідніший у творчій біографії критика. Він видає у Києві книжку «Під прапором мистецтва», у якій сформульовані його основні естетичні засади та здійснено аналіз творчості молодих західноукраїнських письменників Петра Карманського, Василя Пачовського, Богдана Лепкого, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника. Можна з повною відповідальністю стверджувати, що жодне більш-менш помітне явище тогочасного літературного процесу не пройшло повз його увагу. В багатьох статтях, зокрема «Листах з Галичини», відбита атмосфера літературного життя краю, дано своє прочитання — переважно нетрадиційне — багатьох сторінок української класики. З початком війни Микола Євшан був мобілізований до війська. Двічі був тяжко поранений. Тоді ж починається діяльність його як публіциста і громадського діяча. У перші дні виникнення Західно-Української Народної Республіки поручик Федюшка-Євшан одразу ж став її оборонцем. Став за покликом серця, оскільки залишатись осторонь тих бурхливих подій, що стрімко відбувалися довкіл, не міг. 31 жовтня 1919 року він виголошує свою знамениту промову «Великі роковини України», присвячену річниці проголошення Західноукраїнської Народної Республіки. 23 листопада того ж року Микола Євшан помирає від тифу. Тільки тридцять років відміряла йому доля. З них трохи більше десяти він віддав літературі, написав і опублікував понад 170 літературно-критичних та публіцистичних творів, переклав української мовою цілий ряд філософських та літературознавчих праць німецьких, польських, чеських, італійських авторів. Сергі́й Олекса́ндрович Єфре́мов (колишнє прізвище предків — Охрі́менко;06 жовтня 1876, Пальчик, теперКатеринопільського району Черкаської області — 31 березня 1939) — український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української Академії Наук (з 1919), віце-президент ВУАН (з 1922), дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові, публіцист, один із творців української журналістики. Брав участь у розробці концепції української державності, української національної культури й освіти. Надрукував (загалом) близько десяти тисяч публіцистичних і наукових статей. Видав ряд монографічних нарисів, присвячених творчості Марка Вовчка, Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Івана Карпенка-Карого, Панаса Мирного та інше. Репресований 1930 року в результаті сфабрикованого радянською владою так званого «процесу Спілки визволення України». Посмертно реабілітований 1989 року. Єфремов був одним із найвидатніших представників неонародництва в українській літературі. Він вважав, що однією з провідних ідей в історії української літератури завжди була «визвольно-національна ідея». Єфремов — автор монографічних нарисів про видатних українських письменників:«Марко Вовчок» (1907),«Тарас Шевченко» (1914),«Співець боротьби і контрастів» (1913) (у виданні 1926 — «Іван Франко»),«Михайло Коцюбинський» (1922),«Іван Нечуй-Левицький», «Іван Карпенко-Карий» (1924),«Панас Мирний» (1928) та ін.. Одним з найвизначніших досягнень С. Єфремова стала праця в галузі наукового шевченкознавства і, зокрема, видання «Щоденника» і «Листування» Т. Г. Шевченка (1927–1928) — томів III і IV із запланованого зібрання творів Кобзаря, так і не завершеного внаслідок репресій. Історико-літературні погляди Єфремова найповніше представлені в його фундаментальній праці «Історія українського письменства» (1911). Увага до нових художніх явищ і течій у європейській літературі в середовищі української літературної молоді супроводжувалася радикалізацією національного самоусві-домлення. ”Ми відкинули назву “українофіли”, а звемось просто українці”, - це зізнання 21-річної поетеси, чий літературний псевдонім - Українка - звучав як виклик і самоствердження, вельми красномовне. Національно-культурницький рух на схилі ХІХ ст. відчутно політизувався. У Галичині, а невдовзі й на Наддніпрянській Україні почали виникати політичні партії, у програмах яких з'явилася ідея автономії України. Власне, це був єдиний процес: намагання “прорубати вікно в Європу”, набираючи cили, збагачуючи свій культурний потенціал, - і активізація політичного життя, що мала на меті соціальне й національне визволення. Об'єднуючим началом було прагнення бачити себе (вже українців, а не українофілів!) модерною нацією. Гасло європеїзму в культурі, літературі було спрямоване саме на те, щоб “засяяти в народів вольнім колі”, як скаже у величавому пролозі до поеми “Мойсей” І.Франко. Запорукою розвитку, оновлення літератури один із чільних ідеологів модернізму М.Євшан оголосив “боротьбу генерацій” - Ця його “формула війни” прозвучала зі сторінок журналу “Українська хата”, позиція якого стосовно українофільства, “патріотично-романтичної жвачки”, тобто - літератури народницького типу, була особливо різкою. Конфлікт поколінь, боротьба між народницькими й модерністськими уявленнями про природу й завдання літератури, таким чином, на початку століття набрали гостроти. Микола Євшан і Сергій Єфремов - ось два полюси тієї дискусії. Зосереджена вона була, головним чином, на сторінках “Української хати” і газети “Рада”. Хатяни відстоювали орієнтацію української літератури на досвід європейських літератур, зокрема - на модерністські течії в них. Вони сповідували культ вічної краси й сильної особистості, їх вабив ідеал незаангажованого, вільного від проповіді “певних громадських або партійних інтересів” мистецтва, місія якого не зводилася б до ролі “популярних брошур” і “копіювання дійсності”. ⁽⁹⁾ Заперечуючи утилітарність літератури, хатяни кликали молодь “під прапор мистецтва” ⁽¹⁰⁾, маючи на увазі, що воно саме собі ціль. (“Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність”, - писав Ш.Бодлер, і ці його слова М.Вороний недаремно взяв за епіграф до свого полемічного послання “Івану Франкові”). Якщо М.Євшан у своєму підході до літератури дотримувався принципу естетичного, то в статтях С.Єфремова обгрунтовувався принцип соціологічний: у літературі його цікавили передусім ідеї, призначення письменства вбачалося критикові в служінні народові, в тому, щоб бути учасником суспільних змагань.

С.Єфремов (як і загалом “радяни”) модерністських новацій не визнавав і пристрасно полемізував з тими, то їх обстоював...І все ж полеміка між “хатянами” і “радянами” була хоч і вельми суттєвим, але тільки фрагментом того “конфлікту поколінь”, який знаменував об'єктивну потребу якісного оновлення української літератури. Леся Українка не входила до кола “Української хати”, але в своїх листах вона так само шпетила “старих” (найчастіше - I.Нечуя-Левицького). Михайло Коцюбинський приятелював із засновником газети “Рада” Євгеном Чикаленком, однак і він закликав побратимів по перу братися за нові для української прози теми - психологічні, філософські, історичні, - і за нові способи їхнього художнього вираження. Характеризуючи літературну ситуацію в Україні на початку ХХ ст., важливо зважати на нюанси. По-перше, творчість представників “Молодої України” не вичерпується шуканнями в рамках модернізму. По-друге, художня практика завжди багатша за декларації й теоретичні гасла сторін, які відстоюють різні, навіть полярні естетичні позиції. На початку століття це означало, що “не кожен автор, який заявляв про свої “модерністські” чи навіть новаторські експерименти, тобто прагнення змінити характер культури, спромагався хоча б частково виконати таке завдання”.По-третє, до виявів об'єктивних закономірностей літературного процесу завжди додаються елементи літературної моди, а вона відзначається примхливістю, непередбачуваністю, нестійкістю, та ще певною поверховістю інтересу, увагою до зовнішніх прикмет того чи того явища. Здається, саме ці її особливості мав на увазі І.Франко, коли в дещо іронічному тоні говорив про літературну моду кінця ХІХ ст.: “Панування моди і її часті зміни в сучасній європейській літературі є фактом.... Хто не одягнений по остатній паризькій моді, той не має доступу до салону, хто не пише в дусі Ніцше, не йде за слідами Бодлера, Верлена, Метерлінка, Ібсена та Гарборга, той не писатель, не варт доброго слова. Є пересада в тім наріканні, та є й зерно правди” (тобто, в наріканні на те, що слідування моді стало чи не важливішим за наявність таланту. - В.П.). І.Франко ж настирливо нагадував саме про талант, художню якість: “... бездарність, удрапована в філософію всіх песимістів та “надчоловіків”, у тумануваті фрази та звуки всіх символістів, сатаністів та декадентів накупу, все ще не здобуде собі нічого більше, крім хвилевого ефекту”.Іронія мала підстави. Зумовлювало її те, що, по-четверте, прибічники модерністських новацій опинялися віч-на-віч з проблемою мистецької якості, майстерності, досконалості слова, - якраз тоді, коли йшлося про практичне творче забезпечення проголошених гасел і намірів. І якщо С.Єфремов (як автор статей “В поисках новой красоты” - 1902 р. та “На мертвой точке” - 1903 р., надрукованих у журналі “Киевская старина”) не мав рації, залишаючи за українською літературою право лише на народницький варіант, то в обгрунтованості естетичних претензій стосовно конкретних творів конкретних авторів йому не відмовиш. Так само, як не відмовиш І.Франкові у влучності його скепсису, з яким він висловлювався про манірні “плакси” молодомузівців. Франкова критика 1907 року ніяк не перегороджувала дорогу українському модернізмові, вона лише нагадувала екзальтованим апологетам “нового містичного неба” про грішну “землю”, а заодно й про такі незайві речі, як художній смак, талант…Та що С.Єфремов й І.Франко, коли й сам М.Євшан (як було сказано - ідеолог модернізму), визнаючи цілком закономірними і благодатними для української літератури її творчі контакти з сучасними європейськими літературами, разом з тим, сумно іронізував з приводу примітивного “телячьего восторга” та сліпого копіювання чужих зразків: “...з другого боку, треба ствердити, що всі майже наші екскурсії в “Європу” були нещасливі та схиблені. Ми або губились там цілком, або, коли вертали назад, то не з чимсь дійсно цінним, а більше з відпадками багатого стола і старалися в себе вмовити, що дійсна “Європа”, дійсна культура куди богатша від нашої “питомої”. В обох випадках очевидно, ми виходили як найгірше. З одного боку наші “яничари” тратили вповні розумінь, народної душі і літератури, навчилися гулюкати на своїх Коцюбинських, Стефаників, Українок чи Кобилянських як на провінціалів, протиставляючи їм елеганцію якого-небудь сутеринового літерата з “Європи”, - з другого ж боку наші “просвітителі” насильно почали імпортувати чужу тандиту, не уміючи орієнтуватися серед дійсно цінних добутків західної культури, та вмовляти в публику, що се “первий сорт”. А взагалі, для одних і для других українська література була панною в “короткій сукенці”. Хотячи зробити її тільки рафінованою, учили її всяких штучок з літературного “півсвітка” Європи.