Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Спроби літературної критики у перших на Україні альманахах, журналах збірниках





Кількість періодичних українськомовних видань, які виходили у Львові з 1922 по 1939 рік і різною мірою висвітлювали проблеми культури, в тім числі і літератури, коливається в межах 20-25 одиниць. Такий (відносно високий для регіону) показник включає в себе і часописи, що торкалися літературних явищ дуже рідко, принагідно і поверхово, і видання, які висвітлювали переважно або виключно літературний процес у Галичині. Згадані цифрові коливання пояснюються нестійкістю літературних угруповань, що їх випускали, матеріальними нестатками, політичною нестабільністю в краї. "Старожилами і довгожителями" у цій ситуації можна вважати газети "Діло" та "Новий час", журнал "Літературно-науковий вісник" і "Записки Наукового товариства ім.Шевченка ". Від 5-ти до 9-ти років "прожили" "Ми", "Світ", "Дзвони", по 2-4 роки існували "Вікна", "Нові шляхи", "Поступ", "Назустріч", "Напередодні", "Дажбог", "Наш світ", "Наша хата", "Обрії". Решта ж, з'явившись публіці кількома числами, зникали, не проіснувавши й року. Деякі галицькі газети випускали спеціальні додатки, як, наприклад, "Літературно-мистецький додаток "Нового часу" або "Література-мистецтво-наука. - Додаток до "Мети". Вони виходили окремими випусками, а додаток до "Діла" з'являвся щосуботи разом з основним виданням. Ми розглядаємо в першу чергу видання, що спеціально висвітлювали проблеми художньої літератури і літературної критики, тому зосередимо увагу лише на 17-ти. Перші спроби: традиції та пошуки. Хронологічно першим літературно-мистецьким часописом Галичини повоєнних років був журнал "Митуса", що побачив світ у Львові у січні 1922 року. Його видавцем і відповідальним редактором був Володимир Щуровський, до редакційної колегії входили колишні січові стрільці, молоді письменники Василь Бобинський і Роман Купчинський, ілюстрував журнал Павло Ковжун. "Митуса" складався з розділів: "Поезія", "Поетична проза", "Мистецька трибуна", у якому автори знайомили читачів з модерними явищами у літературі, музиці, малярстві, скульптурі; "Хроніка" - літературно-мистецькі події у світі, і неперіодичної рубрики "Книжки до оцінки", в якій подавалися короткі анотації книжок, що виходили друком у Львові. Саме у "Митусі" було вперше зроблено спробу задекларувати напрям літературного угруповання. В.Бобинський у статті "Від символізму - на нові шляхи" проаналізував процес формування символізму в українській літературі. З цієї статті галичани дізналися про існування на Наддніпрянщині груп "Музаґет", "Мистецький шлях", "Київська професійна спілка митців слова", "Фламінго", "Боротьба", "Гречкосій". Називаючи першими українськими символістами Ольгу Кобилянську, В.Стефаника, М.Яцкова, В.Бобинський простежував вплив символізму (а сюди він включав і футуризм, і динамізм) на сучасних йому авторів. Оцінюючи "Сонячні кларнети" П.Тичини, твори Д.Загула, Я.Савченка, згадуючи О.Слісаренка, В.Ярошенка, В.Кобилянського, Галину Журбу, М.Івченка, Г.Михайличенка, автор відзначав, що всі вони "не залишились вірними символізму", бо виросли з нього. Тут же, в оглядово-аналітичній статті Д.Загула "Сучасна українська лірика", підписаній псевдонімом "Б.Тиверець", розглядається поезія П.Тичини і М.Семенка. Тон і стиль статті свідчать про прагнення автора не стільки аналізувати, скільки репрезентувати і пропагувати творчість П.Тичини. "Так близько до царства вічної краси, - писав автор, - не підходив ще ні один з українських поетів. Мотиви його віршів багаті і взяті з ріжних обсягів нашого життя. Всесвіт, природа, душа, народ, кохання - все в Тичини зливається в одну гармонійну цілість. Навіть жах війни і вихор революції є необхідними згуками для всесвітньої мелодії. Крім цього, поет орудує своїми новими символами, які хоч і такі прості, та все ж таки не перестають бути символами. Тичина єдиний з молодих, який досконало знає мову, відчуває її дух і користується найніжнішими її, схованими для загалу, нюансами. І тому він найбільший український поет, і тим більш стає він національним, тим більше відбігає він від українського трафарету і чужомовного впливу...". Підбір матеріалів та склад авторів журналу дають право твердити, що "Митуса" був загальноукраїнським часописом, бо представляв і Наддніпрянщину, і Галичину. Має слушність М.Ільницький, наголошуючи, що двадцяті роки позначені тісними контактами літературних і мистецьких сил по обидва боки Збруча. Несхожість світоглядних та естетичних позицій авторів журналу поступово спричинилася до їх розмежування, і після виходу четвертого номера часопис припинив своє існування. Не останню роль у розпаді групи "Митуса" і закритті її друкованого органу відіграла поява у травні 1922 року "Літературно-наукового вісника" під редакцією Д.Донцова. На це вказує і В.Бобинський, який, з властивою йому "лівою" риторикою, писав у 1923 році: "З хвилиною появи на галицькому ‡рунті політичного конкістадора псевдобуржуазної реакції, що для своєї мети зручно використовує фірму старого "Літературно-наукового вісника", - "митусівці" попадають на звичайну для "молодих" хворобу - ностальгію за патентом на "справжнього", визнаного поета. За тим пішло роз'єднання"*. Спробою видати позапартійний літературно-мистецький часопис cоборницького спрямування у Львові був вихід у 1923 році першого і, на жаль, єдиного числа журналу "Мамай" - "літературно-критичного місячника під начальною редакцією Клима Поліщука". Зміст видання був традиційним: поезія, мистецька проза, літературна критика, зразки сучасної народної творчості, "Block Notes" і бібліографія. Вмотивовуючи необхідність нового видання, редакційна колегія вказувала: "...Творячи нове, мусимо використати все, що є вартісного в минулому. Ідучи до нового "завтра", пам'ятаємо старе "вчора", твердо знаючи, що "лише те нове є трівале, що міцно коріниться в старім". Для майбутнього мусить бути використана багата спадщина минулого, а звідси нашим завданням є - з'єднання казки минулого з дійсністю сучасного і знайдення того ґрунту, на якому могли б зійтися в творчій праці всі культурні сили нації, як "старі", так і "молоді", як "червоні", так і "блакитні", бо справжня творчість, що повстає від ґрунту, не може ділитись кордонами, як то ділиться нами самими ґрунт...". Окрім цікавих літературних творів, журнал видрукував вдалий огляд Є.Маланюка "У сусіда (Декілько профілів сучасних польських поетів)", у якому автор аналізував твори Юліана Тувіма, Антонія Слонімського, Яна Лєхоні, Леонарда Подгурського-Околува. На жаль, через матеріальні труднощі "Мамай" так і не втілив свою мрію у життя: "... в нас нема ні видавця, ні гонорару, а є тільки один "Мамай", появу якого на світ Божий можна було б назвати чудом, якби так сталося, щоб хто-небудь заплатив за його друк". Але коштів так і не У листопаді 1924 року у Львові з'являється нове видання - "Наука і письменство" під редакцією Ярослава Цурковського. Якщо "Мамай" ставив за мету об'єднання всіх мистецьких силусіх поколінь, то "Наука і письменство" в редакційній статті недвозначно наголошувала: "Приступаючи до видавання великого в розмірах журналу молодої української ґенерації "Наука і письменство", маємо за собою певні рації. З одного боку - неприявність періодичного журналу, що подавав би стислу науку о вселюдському характері, недостача журналу, що об'єднував би письменницькі сили даної частини, а не групи нації, та цілковита пасивність старшого громадянства в цьому лихові. З другої сторони - проблескуюча життєздатністю й творчою розпряжністю спроможність молодої ‡енерації викоренити позитивно це лихо й закиди від ветеранів, які добачують у них виключно безвихідну неміч". Редакція нового часопису бачила його "широкою дискусійною ареною", на якій могли б зустрічатися різні погляди, що "не нарушують яскраво наміченої тут ідеоло‡ії молодих. Стисла, зрівноважена дискусія розбудить серед науково опалої нашої нації живіше заінтересування своєрідною духовою творчістю". Але журнал так і не став "в о г н и щ е м, з г у р т о в у ю ч и м б і л я с е б е в с і н а ш і м о л о д і п и с ь м е н н и ц ь к і с и л и", бо через відсутність коштів припинив своє існування. Відзначаючи брак коштів на регулярне видання часописів, вважаємо разом з тим, що пояснювати невдачі нових журналів тільки матеріальними труднощами не варто. Не останню роль відіграв у цьому вже згаданий "Літературно-науковий вісник". У вступній статті "Наші ціли" редакція повідомляла, що "відновлюючи видання "Літературно-наукового вісника",... вона "свідома величезної трудности зачатої справи...". Очолювана Д.Донцовим редакція оголосила: "Вирвати нашу національну ідею з хаосу, в якім вона грозить згинути, очистити від сміття і болота, дати їй яскравий виразний зміст, зробити з неї стяг, коло якого гуртуватиметься ціла нація - ось завдання, для розв'язання котрого, разом з іншими, хоче причинитися і відновлений "Літературно-науковий вісник". Повернувшись до Львова, часопис оголосив себе спадкоємцем свого попередника під цією ж назвою і, декларуючи вірність його традиціям, все ж виявив цілком інше спрямування. Протест редакції ЛНВ попередніх років на чолі з проф. М.Грушевським проти вживання старої назви не мав жодних наслідків. Аналіз ситуації, що склалася, дав М.Ільницькому всі підстави твердити, що "поява нового "Літературно-наукового вістника" стала мовби тим каталізатором, що прискорив розмежування літературних сил". Отже, маємо яскравий і переконливий приклад того, як мовчазно "полемізують" тексти (видання), витісняючи з обігу один одного. "ЛНВ" став каталізатором диференційних процесів у літературному житті Галичини з кількох причин: відштовхувався від традицій авторського попередника, редагувався вже відомою людиною, заманіфестував себе як соборницьке національне видання, спирався на нову ідеологію, критикував тих попередників, які спричинилися до національної катастрофи, у такий спосіб відповів на очікування громадянства. З другої половини 20-х років у Галичині все чіткіше простежується формування чотирьох основних угруповань, що визначали напрямки розвитку української літератури і творили атмосферу ідейно-естетичного критицизму. Три з них були свідомо ідеологічно заангажованими - католицький, націоналістичний, комуністичний (прорадянський, радянофільський - Н.К.). І лише четвертий - естетичний - відкидав будь-який ідеологічний тиск на літературу. Саме тому, аналізуючи українську галицьку пресу того періоду, згрупуємо її за ідейними (ідеологічними) критеріями. Львівська католицька періодика: етично-естетичні критерії. До видань, які репрезентували католицький напрям в українській літературі, належить, насамперед, журнал "Поступ", що розпочав свій шлях у 1921 році як студентське видання Марійського товариства, а у першому числі за 1927 рік редакційна колегія зазначила, що "вважає за необхідне" зробити "Поступ" журналом галицької інтеліґенції, який "стоїть на становищі державницької української ідеольоґії, редаґований у християн-ськім дусі, видаваний тепер для Українців-інтеліґентів". Так була чітко сформульована ідеологічна платформа часопису - релігійно-націоналістична, державницька. Це й зумовило наповнення редакційного портфеля. Перевагу було надано матеріалам з історичної тематики. Домінували в них гетьманська доба Богдана Хмельницького, Запорожжя, гетьманат 1918 року, визвольні змагання 1918-1920 рр. Зустрічаються також статті з тодішнього суспільно-політичного життя, як, наприклад, стаття Осипа Назарука "Український націоналізм". У ній автор гостро полемізував з Д.Донцовим з приводу суті націоналізму взагалі та українського зокрема. За жанрами усі художні тексти, що друкувалися у "Поступі", належать до "малої" прози з яскраво вираженим релігійним спрямуванням. Поезії, якими традиційно для галицьких видань відкривався журнал, були риторично-декларативними і мали на меті, перш за все, виховання свідомих українців-християн. У "Поступі" друкувалися також і твори про визвольні змагання українців 1917-1920 рр., про підпільну діяльність ОУН, які мали досить виразно виражену патріотичну спрямованість. Провідним автором журналу був Григір Лужницький, що публікував свої поетичні твори під псевдонімом "Меріям", а критичні матеріали підписував "Л.Нигрицький". "Поступ" знайомив своїх читачів з католицькою літературою Європи, з кращими письменниками цього напрямку, як, наприклад, Поль Бурже. Крім Г.Лужницького, у журналі активно працювали Н.Павлосюк, Теофіл Коструба, Араміс (Микола Олександр Мох). В останньому річнику "Поступу" все відчутнішим стає суспільне спрямування, все більше творів на релігійні теми і, на жаль, все нижчої мистецької якості. Зрештою, розпад літературного угруповання "Лоґос", яке опікувалося журналом, призвів до закриття часопису. У 1930 році "Поступ" припинив своє існування. На зміну "Поступові" у 1931 році у Львові вийшов літературно-науковий місячник "Дзвони". Часопис створювався за матеріальною підтримкою митрополита А.Шептицького "для розбудови української літератури й науки в християнськім дусі, для заінтересування ними ширших кругів українського громадянства, а врешті для обнови і скріплення духа й піддержання та розбудження патріотичних і релігійних почувань серед наших читачів" [1932. - Ч. 2. - С. 795]. Редакційну колегію журналу очолював о.Йосип Сліпий, до неї входили о.М.Конрад, о.Г.Костельник і М.Чубатий. Відповідальним редактором був П.Ісаїв. Серед активних авторів журналу письменники Б.-І.Антонич, Наталена Королева, У.Самчук, Ю.Липа, Уляна Кравченко, а також літературознавці К.Чехович. "Літературно-науковий вісник" і його традиції у львівській пресі 30-х рр. ХХ ст. Поряд із виданнями, які репрезентували католицьку літературу і естетичну думку, у Львові активно функціонували журнали і газети, які ставили першозавданням утвердження націоналістичної ідеології як єдино правильної. До таких видань належали згаданий уже "Літературно-науковий вісник" (з 1933 року просто "Вісник"), "Дажбог", "Обрії", "Напередодні". Відновлення "Літературно-наукового вісника" у травні 1922 року було своєрідним символом відродження української літератури і критики після глобальних суспільних потрясінь початку ХХ ст. Журнал обіцяв уміщувати "ориґінальну й перекладну белетристику - повісти, оповідання, драми, поезії, статті з української історії, літератури, національної економії, мистецтва, науки й суспільно-політичного життя, критику й бібліографію". На його сторінках друкувалися й автори, яких важко назвати послідовниками організованого націоналізму - Василь Біднов - історик церкви, М.Возняк і С.Смаль-Стоцький - професори університету, М.Ко-вальський - публіцист, М.Рудницький - критик-ліберал, колишній січовий стрілець О.Бабій, І.Федоренко, письмен-ниця Дарія Віконська (справжнє ім'я - Іванна Кароліна Федорович-Малицька) та ін. Всі вони, безумовно, патріоти, але їхні світоглядно-естетичні позиції далекі від "донцовського" націоналізму. Журнали прокомуністичної орієнтації: звуження завдань критики
Ще одним напрямком розвитку української літератури в Галичині був комуністичний чи радянофільський, репрезентований журналами "Вікна" та "Нові шляхи". Громадсько-політичний, літературно-художній та мистецький місячний журнал "Вікна" виходив у Львові з листопада 1927 по травень 1932 року (з травня 1930 року був офіційним органом літературної організації пролетарських письменників "Горно"). Першим редактором "Вікон" був В.Бобинський, з липня 1930 року - С.Тудор. Традиційні розділи у "Вікнах" представляли поезію, прозу, публіцистику, огляди і рецензії. Оскільки визначальним принципом добору художніх творів були комуністична ідея і соціалістичний ідеал, то відповідно й добиралися твори та автори. Найчастіше на сторінках "Вікон" публікувалися В.Бобинський, С.Тудор, О.Гаврилюк, Ніна Матулівна. Традиції "Вікон" активно і винахідливо підтримував літературно-науковий, мистецький і громадський журнал "Нові шляхи", який виходив у Львові з травня 1929 по вересень 1932 року під загальною редакцією Антона Крушельницького. На відміну від "Вікон", "Нові шляхи" обрали іншу тактику - намагалися знайти підтвердження своїх висновків, оцінок і суджень не тільки в радянській, а й в зарубіжних літературах несоціалістичних країн. Найактивнішими авторами журналу були Антін Крушельницький, Іван Крушельницький, Юліан Опільський, Дмитро Козій, Ігор Коломийців, Володимир Державин з Харкова, Авенір Коломиєць, Михайло Рудницький (під псевдонімом "П.Прочитан"), Марія Фуртак-Деркач, Ярослав Галан. Структура журналу була традиційною, оскільки читачам пропонували поезію, прозу, публіцистику, огляд чужих літератур, рецензії (у виданні вони вміщувалися під назвою "Замітки й оцінки"), а також "Літературні записки" й "Українські літературні записки", що знайомили громадськість з новинками літератури, літературними вечорами, святами і под. Авторів журналу цікавили питання джерел поетичних мотивів в українській літературі, як, наприклад, стаття Дмитра Козія "Староукраїнські джерела поетичних мотивів у Івана Франка", проблеми розвитку історичних жанрів, окремі твори історичної тематики, про що свідчили статті Юліана Опільського "Втеча перед дійсністю", "Мазепа" - Богдана Лепкого чи "Вороги правди" - роздуми про історичну повість, Володимира Державина "Історична белетристика Богдана Лепкого". Значне місце займали публікації про українську поезію. Найстабільнішим виданням, яке користувалося неабиякою увагою читачів, був єдиний український щоденник, що виходив у Львові з 1880 по 1939 рік - газета "Діло". Під час російської окупації Галичини у 1914-1915 рр. ця газета виходила у Відні, а в період 1920-1923 рр. під різними назвами - у Львові. Лише раз під час польської окупації 1918-1920 рр. ще до міжнародної ухвали щодо Галичини газета була закрита за розпорядженням новопосталої влади, а обладнання вилучено на користь польських військ. Газета "Діло" з моменту свого виникнення пропагувала погляди народовців, а з 1925 року - політичну платформу УНДО (Українське національне демократичне об'єднання), але ніколи не видавала себе за офіційне партійне видання, тому на її шпальтах можна було зустріти і критику внутрішньої опозиції. Це, в свою чергу, сприяло тому, що і до художньої літератури редакційна колегія "Діла" ставилася з точки зору ідеології досить толерантно. Провідним критиком "Діла" у 1923-1939 роках був М.Рудницький. Разом з ним активно співпрацювали з газетою М.Возняк, К.Поліщук, С.Сірополко, В.Дорошенко, Б.Лепкий, М.Гнатишак і ряд інших вчених, літераторів і критиків, що приховували свої імена за криптонімами. У 1927 році у Львові з'являється перший на західноукраїнських землях власне літературно-критичний часопис "Літературні вісти" - як "місячник літературно-мистецької критики, інформації й полеміки". Семен Харамбура у статті "Літературні вісти" чітко сформулював мету і завдання газети: "Метою нашого журналу є освободити творчі сили з-під грубого леду застарілих догм і форм, що плаксивим наспівом колискової пісні заколисували наш народ тоді, коли треба було пірвати його до світла й соборного зриву" [1927. - Ч. 1-2. - С. 1]. А основне завдання редакційна колегія на чолі з Ярославом Цурковським бачила у тому, щоб "допомогти сконсолідуванню нових творчих сил, зроджених і змужнілих у вогні революції, як теж спрямуванню цих сил в одну могутню течію, свідому своїх цілей і завдань - в течію, що має в собі обновити життєві сили народу, заіржавілі з браку руху йімпульсивности". Перший український літературний альманах (колективний збірник авторів-сучасників) вийшов у Харкові (!) в 1831 році, коли в місцевому гуртку Ізмаїла Срезневського свідомо вирішили видати власне український збірник літературних та наукових праць під назвою «Украинский альманах». Видання на той час, коли будь-який прояв українства суворо заборонявся, стало єдиною легальною трибуною для українських авторів з Росії, яка давала можливість звертатися до широкої аудиторії. Збірник вийшов за редакцією проф. Опанаса Шпигоцького двома мовами — українською та російською/ Крім статей наукового і літературно-критичного характеру («О изящном в природе», «Несколько замечаний о критике», «Мысли и замечания»), у збірнику опубліковано низку українських народних пісень і дум, віршів та балад. Зокрема були надруковані твори Л. Боровиковського («Маруся», «Молодиця»), О. Афанасія-Чужбинського («Ой, у полі, на роздолі», «Дівоцька правда», «Огнище»), О. Шпигоцького («Малоросійська балада»), І. Срезневського (із циклу «Молдавские песни), навіть переклад українською творів А. Міцкевича, О. Пушкіна (уривок з поеми «Полтава»), зроблені О. Шпигоцьким тощо. Окреме місце в збірнику посідає творчість Євгена Гребінки, який у цьому виданні дебютував у літературі. В альманасі було надруковано також твори А. Яковлева, П. Морачевського, П. Іноземцева та інших авторів. «Украинский альманах», попри свою зовнішню скромність і непретензійність, ідейним спрямуванням уміщених творів засвідчив свій органічний зв’язок з українською культурою та історією. Крім цього, упорядники видання спиралися на відому та місцеву українську автуру, свідомо надаючи перевагу творам українською мовою. Збірник І. Срезневського й І. Росковшенка став взірцем для упорядкування наступних українських альманахів, що вийшли у світ наприкінці XIX — на початку XX ст. В умовах заборони української журналістики та літератури в Російській імперії, ці збірники були тим природним річищем, у якому протікало бурхливе українське культурне життя.«Украинский альманах» не мав об’єднуючої ідеї. Попри схвальні оцінки читачів і критиків, складалося враження, що до видання потрапили усі матеріали, які вдалося зібрати упорядникам у довільному порядку і без жодної концепції — суцільна еклектика. Водночас книжка стала поштовхом до створення нових альманахів, довівши потрібність українознавчих видань на тогочасному культурному просторі» — зауважила дослідниця Тетяна Ткаченко. Дійсно, виразно окресленої концепції збірника не спостерігалося. Його упорядники намагалися видати під однією обкладинкою все, що взагалі їм вдалося «назбирати по-українськи». Однак важливим досягненням цієї книжки стало те, що вона засвідчила попит на запитуваність та конкурентоздатність української видавничої продукції.Після «Украинского альманаху» традицію видання збірників продовжила «Утренняя звезда», що вийшла у двох книгах у 1833–1834 роках також у Харкові. Видавцем та редактором першого періодичного видання такого типу, що повністю складалося з українських творів, виступив І. Петров, якому допомагали Г. Квітка-Основ’яненко та І. Срезневський.В альманасі було надруковано твори Є. Гребінки, П. Іноземцева, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, І. Петрова, О. Сомова, І. Срезневського та ін. До першої частини уміщено праці російською мовою, а до другої — українською. Перше видання умістило «Отрывки из записок о старце Григорие Сковороде» І. Срезневського. Друге — кращі зразки тогочасної української літератури, зокрема тут вперше було опубліковано уривки із шостої частини «Енеїди» І. Котляревського, твори П. Гулака-Артемовського («Рибалка», «Батько та син», «Рибка», два послання «До Пархома»), байки Є. Гребінки («Пшениця», «Будяк і Коноплиночка»), українською мовою «Салдацький патрет» Г. Квітки-Основ’яненка, його «Супліку до пана іздателя», уривок з повісті «Маруся». У «Супліці...», яка, до речі, відкривала альманах, Г. Квітка-Основ’яненко спростував упереджене ставлення шовіністичних російських діячів до українського письменства, зауваживши, що кращі зразки нової української літератури засвідчують мовний потенціал, а їхній попит — потребу в таких авторах. Другий український альманах ще раз продемонстрував попит на українську альманахову літературу в Росії. До речі, лише через три роки після збірника «Утренняя звезда» друком вийшов перший західноукраїнський альманах «Русалка Дністровая» (1837 р.).Загалом із числа наступних знакових українських літературних альманахів кін. ХІХ ст. помітну роль в історії української літератури та журналістики також відіграли альманахи «Сніп» (1841) та «Молодик» (1843–1844, у світ вийшло 4 книжки). Ці видання стали черговим оглядом сил літературної Слобожанщини та загалом підросійської України. У «Снопі» друкувалися М. Костомаров (під псевдонімом «Ієремія Галка»: драма «Переяславська ніч» та переспіви з Байрона), Порфирій Кореницький (сатирична поема «Вечерниці» і переклади з чеської народної поезії), Степан та Петро Писаревські (вірші, байки), Марфа Писаревська (переклади з Петрарки), Михайло Петренко (ліричні вірші), а також видавець та редактор збірника Олександр Корсун (українські повір’я, вірші). Завершив двадцятиліття становлення та розвитку альманахової літератури в Україні у першій половині ХІХ ст. збірник А. Метлинського «Южно-русский сборник» (Харків, 1848 р.) До видання увійшли повість Г. Квітки-Основ’яненка «Щира любов», поема М. Макаровського «Наталя, або Дві долі разом», віршована повість «Гарасько, або Талан і в неволі», повір’я С. Александрова «Вовкулака», М. Петренка «Весна», «Дивлюсь я на небо», «Іван Кучерявий» та ін. Важливо зауважити, що біля видання українських альманахів дуже часто знаходилися не літературні угрупування, а українські Громади, або окремі українські національно-культурні діячі. Видати альманах — було продемонструвати відчайдушний учинок національного рівня. Тому під кінець ХІХ ст. Херсон та Одеса, на які сьогодні «зазіхають» адепти Новоросії, говорячи, що там ніколи не було нічого українського, насправді являвся літературно-мистецьким центром України.Так, у 1885 року в Одесі вийшов альманах «Нива» до якого було вміщено чимало цікавих художніх творів: вірші та оповідання Дніпрової Чайки — дебютантки; поезії В. Бабенка, Б. Грінченка; переклад VI пісні «Одіссеї» Гомера й оригінальна поезія «Порада» (з нотами) П. Ніщинського; оповідання І. Нечуя-Левицького «Чортяча спокуса»; добірка народних пісень, анекдотів, записаних на Одещині, а також лібрето Старицького до опери М. Лисенка «Утоплена». Збірник, виданий в «російській» Одесі, відкриває емблемний вірш Петра Панченка «Рідний край»:

...Ти завжди, пишний, любий краю,

Моя Вкраїно чарівна,

Мій злотосяйний, тихий раю,

Для мене в світі — ти одна

Написаний в народницькому стилі твір, виказує суто українську орієнтацією всього збірника. Вірш «Рідний край», у якому ліричний герой (а отже видавці «Ниви») зізнається в любові до України, називаючи її «золотосяйним тихим раєм», до певної міри виступає концептуальним та ідеологічним орієнтиром усього альманаху.

Примітно, що «Нива», редакторами якої були Д.Маркович та Л. Боровиковський була першим виданням такого типу, що вийшло не в центральному місті Києві чи Харкові, а в провінції.Підтверджували тезу про південь — як культурний центр країни й діячі з Херсона. На початку 1885 р. саме до Херсона майже одночасно переїхали Олександр та Софія Русові, Теофан Василевський (майбутній чоловік Людмили Березіної — письменниці Дніпрової Чайки), Дмитро та Олена Марковичі, Андрій Грабенко-Конощенко, Борис та Марія Грінченки та ін. Всі вони працювали в губернському земстві та фактично відразу після переїзду створили Херсонський українофільський гурток (під неформальним керівництвом Олександра Русова), який існував неповних півтора роки, доки у 1887 р. його було заборонено.Крім того, у Херсонській губернії проживала низка видатних українських інтелігентів та культурних діячів. Так, у губернії, окрім членів гуртка О. Русова, також жили і працювали брати Іван, Панас і Микола Тобілевичі, Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Микола Чернявський, Володимир Кедровський, Григорій Коваленко-Коломацький, Володимир Різниченко (Велентій) та ін. Своєю професійною та громадською діяльністю вони популяризували серед степовиків українську ідею, сприяли піднесенню національної та громадської свідомості мешканців краю, поширенню видань рідною мовою, збереженню старовинних звичаїв та традиції. Незважаючи на різноманітні перешкоди, зокрема негласний нагляд поліції, активні громадські діячі продовжували літературно-мистецьку та просвітницьку діяльність. Зокрема члени херсонського українофільського гуртка організували у місті курси української мови, відкривали бібліотеки, курували аматорські мистецькі гуртки, а також збирали археологічні та фольклорні пам’ятки, займались видавничою справою. Своєрідним підсумком діяльності гуртківців стало упорядкування у 1886 році альманаху «Степ». Він вийшов у Петербурзі двома мовами: українською — художні твори; російською — наукові розвідки...». У скрутний для української мови та літератури час наклад «Степу» (391 сторінка) склав 1200 примірників та коштував 1 р. 25 коп. Чи варто зауважувати, що підготовлені упорядниками до друку другі числа «Ниви» та «Степу» були цілковито заборонені цензурою? Перші південноукраїнські літературні альманахи «Нива» та «Степ» стали помітним літературно-мистецьким явищем, адже були місцем вдалого дебюту для українських письменників та умістили на своїх шпальтах більшість творів українською мовою, чим засвідчили живий потенціал народної мови. А головне, як і решта перших збірників сходу та півдня, «Нива» та «Степ» довели, що навіть усупереч культурно-історичним обставинам, своїм авторським загалом, тематикою та проблематикою порушених у творах тем та, звісно ж, мовою — вони засвідчували незламний дух українства.

 


 

Date: 2015-09-03; view: 1085; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.006 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию