Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Спроби літературної критики у перших на Україні альманахах, журналах збірникахКількість періодичних українськомовних видань, які виходили у Львові з 1922 по 1939 рік і різною мірою висвітлювали проблеми культури, в тім числі і літератури, коливається в межах 20-25 одиниць. Такий (відносно високий для регіону) показник включає в себе і часописи, що торкалися літературних явищ дуже рідко, принагідно і поверхово, і видання, які висвітлювали переважно або виключно літературний процес у Галичині. Згадані цифрові коливання пояснюються нестійкістю літературних угруповань, що їх випускали, матеріальними нестатками, політичною нестабільністю в краї. "Старожилами і довгожителями" у цій ситуації можна вважати газети "Діло" та "Новий час", журнал "Літературно-науковий вісник" і "Записки Наукового товариства ім.Шевченка ". Від 5-ти до 9-ти років "прожили" "Ми", "Світ", "Дзвони", по 2-4 роки існували "Вікна", "Нові шляхи", "Поступ", "Назустріч", "Напередодні", "Дажбог", "Наш світ", "Наша хата", "Обрії". Решта ж, з'явившись публіці кількома числами, зникали, не проіснувавши й року. Деякі галицькі газети випускали спеціальні додатки, як, наприклад, "Літературно-мистецький додаток "Нового часу" або "Література-мистецтво-наука. - Додаток до "Мети". Вони виходили окремими випусками, а додаток до "Діла" з'являвся щосуботи разом з основним виданням. Ми розглядаємо в першу чергу видання, що спеціально висвітлювали проблеми художньої літератури і літературної критики, тому зосередимо увагу лише на 17-ти. Перші спроби: традиції та пошуки. Хронологічно першим літературно-мистецьким часописом Галичини повоєнних років був журнал "Митуса", що побачив світ у Львові у січні 1922 року. Його видавцем і відповідальним редактором був Володимир Щуровський, до редакційної колегії входили колишні січові стрільці, молоді письменники Василь Бобинський і Роман Купчинський, ілюстрував журнал Павло Ковжун. "Митуса" складався з розділів: "Поезія", "Поетична проза", "Мистецька трибуна", у якому автори знайомили читачів з модерними явищами у літературі, музиці, малярстві, скульптурі; "Хроніка" - літературно-мистецькі події у світі, і неперіодичної рубрики "Книжки до оцінки", в якій подавалися короткі анотації книжок, що виходили друком у Львові. Саме у "Митусі" було вперше зроблено спробу задекларувати напрям літературного угруповання. В.Бобинський у статті "Від символізму - на нові шляхи" проаналізував процес формування символізму в українській літературі. З цієї статті галичани дізналися про існування на Наддніпрянщині груп "Музаґет", "Мистецький шлях", "Київська професійна спілка митців слова", "Фламінго", "Боротьба", "Гречкосій". Називаючи першими українськими символістами Ольгу Кобилянську, В.Стефаника, М.Яцкова, В.Бобинський простежував вплив символізму (а сюди він включав і футуризм, і динамізм) на сучасних йому авторів. Оцінюючи "Сонячні кларнети" П.Тичини, твори Д.Загула, Я.Савченка, згадуючи О.Слісаренка, В.Ярошенка, В.Кобилянського, Галину Журбу, М.Івченка, Г.Михайличенка, автор відзначав, що всі вони "не залишились вірними символізму", бо виросли з нього. Тут же, в оглядово-аналітичній статті Д.Загула "Сучасна українська лірика", підписаній псевдонімом "Б.Тиверець", розглядається поезія П.Тичини і М.Семенка. Тон і стиль статті свідчать про прагнення автора не стільки аналізувати, скільки репрезентувати і пропагувати творчість П.Тичини. "Так близько до царства вічної краси, - писав автор, - не підходив ще ні один з українських поетів. Мотиви його віршів багаті і взяті з ріжних обсягів нашого життя. Всесвіт, природа, душа, народ, кохання - все в Тичини зливається в одну гармонійну цілість. Навіть жах війни і вихор революції є необхідними згуками для всесвітньої мелодії. Крім цього, поет орудує своїми новими символами, які хоч і такі прості, та все ж таки не перестають бути символами. Тичина єдиний з молодих, який досконало знає мову, відчуває її дух і користується найніжнішими її, схованими для загалу, нюансами. І тому він найбільший український поет, і тим більш стає він національним, тим більше відбігає він від українського трафарету і чужомовного впливу...". Підбір матеріалів та склад авторів журналу дають право твердити, що "Митуса" був загальноукраїнським часописом, бо представляв і Наддніпрянщину, і Галичину. Має слушність М.Ільницький, наголошуючи, що двадцяті роки позначені тісними контактами літературних і мистецьких сил по обидва боки Збруча. Несхожість світоглядних та естетичних позицій авторів журналу поступово спричинилася до їх розмежування, і після виходу четвертого номера часопис припинив своє існування. Не останню роль у розпаді групи "Митуса" і закритті її друкованого органу відіграла поява у травні 1922 року "Літературно-наукового вісника" під редакцією Д.Донцова. На це вказує і В.Бобинський, який, з властивою йому "лівою" риторикою, писав у 1923 році: "З хвилиною появи на галицькому ‡рунті політичного конкістадора псевдобуржуазної реакції, що для своєї мети зручно використовує фірму старого "Літературно-наукового вісника", - "митусівці" попадають на звичайну для "молодих" хворобу - ностальгію за патентом на "справжнього", визнаного поета. За тим пішло роз'єднання"*. Спробою видати позапартійний літературно-мистецький часопис cоборницького спрямування у Львові був вихід у 1923 році першого і, на жаль, єдиного числа журналу "Мамай" - "літературно-критичного місячника під начальною редакцією Клима Поліщука". Зміст видання був традиційним: поезія, мистецька проза, літературна критика, зразки сучасної народної творчості, "Block Notes" і бібліографія. Вмотивовуючи необхідність нового видання, редакційна колегія вказувала: "...Творячи нове, мусимо використати все, що є вартісного в минулому. Ідучи до нового "завтра", пам'ятаємо старе "вчора", твердо знаючи, що "лише те нове є трівале, що міцно коріниться в старім". Для майбутнього мусить бути використана багата спадщина минулого, а звідси нашим завданням є - з'єднання казки минулого з дійсністю сучасного і знайдення того ґрунту, на якому могли б зійтися в творчій праці всі культурні сили нації, як "старі", так і "молоді", як "червоні", так і "блакитні", бо справжня творчість, що повстає від ґрунту, не може ділитись кордонами, як то ділиться нами самими ґрунт...". Окрім цікавих літературних творів, журнал видрукував вдалий огляд Є.Маланюка "У сусіда (Декілько профілів сучасних польських поетів)", у якому автор аналізував твори Юліана Тувіма, Антонія Слонімського, Яна Лєхоні, Леонарда Подгурського-Околува. На жаль, через матеріальні труднощі "Мамай" так і не втілив свою мрію у життя: "... в нас нема ні видавця, ні гонорару, а є тільки один "Мамай", появу якого на світ Божий можна було б назвати чудом, якби так сталося, щоб хто-небудь заплатив за його друк". Але коштів так і не У листопаді 1924 року у Львові з'являється нове видання - "Наука і письменство" під редакцією Ярослава Цурковського. Якщо "Мамай" ставив за мету об'єднання всіх мистецьких силусіх поколінь, то "Наука і письменство" в редакційній статті недвозначно наголошувала: "Приступаючи до видавання великого в розмірах журналу молодої української ґенерації "Наука і письменство", маємо за собою певні рації. З одного боку - неприявність періодичного журналу, що подавав би стислу науку о вселюдському характері, недостача журналу, що об'єднував би письменницькі сили даної частини, а не групи нації, та цілковита пасивність старшого громадянства в цьому лихові. З другої сторони - проблескуюча життєздатністю й творчою розпряжністю спроможність молодої ‡енерації викоренити позитивно це лихо й закиди від ветеранів, які добачують у них виключно безвихідну неміч". Редакція нового часопису бачила його "широкою дискусійною ареною", на якій могли б зустрічатися різні погляди, що "не нарушують яскраво наміченої тут ідеоло‡ії молодих. Стисла, зрівноважена дискусія розбудить серед науково опалої нашої нації живіше заінтересування своєрідною духовою творчістю". Але журнал так і не став "в о г н и щ е м, з г у р т о в у ю ч и м б і л я с е б е в с і н а ш і м о л о д і п и с ь м е н н и ц ь к і с и л и", бо через відсутність коштів припинив своє існування. Відзначаючи брак коштів на регулярне видання часописів, вважаємо разом з тим, що пояснювати невдачі нових журналів тільки матеріальними труднощами не варто. Не останню роль відіграв у цьому вже згаданий "Літературно-науковий вісник". У вступній статті "Наші ціли" редакція повідомляла, що "відновлюючи видання "Літературно-наукового вісника",... вона "свідома величезної трудности зачатої справи...". Очолювана Д.Донцовим редакція оголосила: "Вирвати нашу національну ідею з хаосу, в якім вона грозить згинути, очистити від сміття і болота, дати їй яскравий виразний зміст, зробити з неї стяг, коло якого гуртуватиметься ціла нація - ось завдання, для розв'язання котрого, разом з іншими, хоче причинитися і відновлений "Літературно-науковий вісник". Повернувшись до Львова, часопис оголосив себе спадкоємцем свого попередника під цією ж назвою і, декларуючи вірність його традиціям, все ж виявив цілком інше спрямування. Протест редакції ЛНВ попередніх років на чолі з проф. М.Грушевським проти вживання старої назви не мав жодних наслідків. Аналіз ситуації, що склалася, дав М.Ільницькому всі підстави твердити, що "поява нового "Літературно-наукового вістника" стала мовби тим каталізатором, що прискорив розмежування літературних сил". Отже, маємо яскравий і переконливий приклад того, як мовчазно "полемізують" тексти (видання), витісняючи з обігу один одного. "ЛНВ" став каталізатором диференційних процесів у літературному житті Галичини з кількох причин: відштовхувався від традицій авторського попередника, редагувався вже відомою людиною, заманіфестував себе як соборницьке національне видання, спирався на нову ідеологію, критикував тих попередників, які спричинилися до національної катастрофи, у такий спосіб відповів на очікування громадянства. З другої половини 20-х років у Галичині все чіткіше простежується формування чотирьох основних угруповань, що визначали напрямки розвитку української літератури і творили атмосферу ідейно-естетичного критицизму. Три з них були свідомо ідеологічно заангажованими - католицький, націоналістичний, комуністичний (прорадянський, радянофільський - Н.К.). І лише четвертий - естетичний - відкидав будь-який ідеологічний тиск на літературу. Саме тому, аналізуючи українську галицьку пресу того періоду, згрупуємо її за ідейними (ідеологічними) критеріями. Львівська католицька періодика: етично-естетичні критерії. До видань, які репрезентували католицький напрям в українській літературі, належить, насамперед, журнал "Поступ", що розпочав свій шлях у 1921 році як студентське видання Марійського товариства, а у першому числі за 1927 рік редакційна колегія зазначила, що "вважає за необхідне" зробити "Поступ" журналом галицької інтеліґенції, який "стоїть на становищі державницької української ідеольоґії, редаґований у християн-ськім дусі, видаваний тепер для Українців-інтеліґентів". Так була чітко сформульована ідеологічна платформа часопису - релігійно-націоналістична, державницька. Це й зумовило наповнення редакційного портфеля. Перевагу було надано матеріалам з історичної тематики. Домінували в них гетьманська доба Богдана Хмельницького, Запорожжя, гетьманат 1918 року, визвольні змагання 1918-1920 рр. Зустрічаються також статті з тодішнього суспільно-політичного життя, як, наприклад, стаття Осипа Назарука "Український націоналізм". У ній автор гостро полемізував з Д.Донцовим з приводу суті націоналізму взагалі та українського зокрема. За жанрами усі художні тексти, що друкувалися у "Поступі", належать до "малої" прози з яскраво вираженим релігійним спрямуванням. Поезії, якими традиційно для галицьких видань відкривався журнал, були риторично-декларативними і мали на меті, перш за все, виховання свідомих українців-християн. У "Поступі" друкувалися також і твори про визвольні змагання українців 1917-1920 рр., про підпільну діяльність ОУН, які мали досить виразно виражену патріотичну спрямованість. Провідним автором журналу був Григір Лужницький, що публікував свої поетичні твори під псевдонімом "Меріям", а критичні матеріали підписував "Л.Нигрицький". "Поступ" знайомив своїх читачів з католицькою літературою Європи, з кращими письменниками цього напрямку, як, наприклад, Поль Бурже. Крім Г.Лужницького, у журналі активно працювали Н.Павлосюк, Теофіл Коструба, Араміс (Микола Олександр Мох). В останньому річнику "Поступу" все відчутнішим стає суспільне спрямування, все більше творів на релігійні теми і, на жаль, все нижчої мистецької якості. Зрештою, розпад літературного угруповання "Лоґос", яке опікувалося журналом, призвів до закриття часопису. У 1930 році "Поступ" припинив своє існування. На зміну "Поступові" у 1931 році у Львові вийшов літературно-науковий місячник "Дзвони". Часопис створювався за матеріальною підтримкою митрополита А.Шептицького "для розбудови української літератури й науки в християнськім дусі, для заінтересування ними ширших кругів українського громадянства, а врешті для обнови і скріплення духа й піддержання та розбудження патріотичних і релігійних почувань серед наших читачів" [1932. - Ч. 2. - С. 795]. Редакційну колегію журналу очолював о.Йосип Сліпий, до неї входили о.М.Конрад, о.Г.Костельник і М.Чубатий. Відповідальним редактором був П.Ісаїв. Серед активних авторів журналу письменники Б.-І.Антонич, Наталена Королева, У.Самчук, Ю.Липа, Уляна Кравченко, а також літературознавці К.Чехович. "Літературно-науковий вісник" і його традиції у львівській пресі 30-х рр. ХХ ст. Поряд із виданнями, які репрезентували католицьку літературу і естетичну думку, у Львові активно функціонували журнали і газети, які ставили першозавданням утвердження націоналістичної ідеології як єдино правильної. До таких видань належали згаданий уже "Літературно-науковий вісник" (з 1933 року просто "Вісник"), "Дажбог", "Обрії", "Напередодні". Відновлення "Літературно-наукового вісника" у травні 1922 року було своєрідним символом відродження української літератури і критики після глобальних суспільних потрясінь початку ХХ ст. Журнал обіцяв уміщувати "ориґінальну й перекладну белетристику - повісти, оповідання, драми, поезії, статті з української історії, літератури, національної економії, мистецтва, науки й суспільно-політичного життя, критику й бібліографію". На його сторінках друкувалися й автори, яких важко назвати послідовниками організованого націоналізму - Василь Біднов - історик церкви, М.Возняк і С.Смаль-Стоцький - професори університету, М.Ко-вальський - публіцист, М.Рудницький - критик-ліберал, колишній січовий стрілець О.Бабій, І.Федоренко, письмен-ниця Дарія Віконська (справжнє ім'я - Іванна Кароліна Федорович-Малицька) та ін. Всі вони, безумовно, патріоти, але їхні світоглядно-естетичні позиції далекі від "донцовського" націоналізму. Журнали прокомуністичної орієнтації: звуження завдань критики ...Ти завжди, пишний, любий краю, Моя Вкраїно чарівна, Мій злотосяйний, тихий раю, Для мене в світі — ти одна Написаний в народницькому стилі твір, виказує суто українську орієнтацією всього збірника. Вірш «Рідний край», у якому ліричний герой (а отже видавці «Ниви») зізнається в любові до України, називаючи її «золотосяйним тихим раєм», до певної міри виступає концептуальним та ідеологічним орієнтиром усього альманаху. Примітно, що «Нива», редакторами якої були Д.Маркович та Л. Боровиковський була першим виданням такого типу, що вийшло не в центральному місті Києві чи Харкові, а в провінції.Підтверджували тезу про південь — як культурний центр країни й діячі з Херсона. На початку 1885 р. саме до Херсона майже одночасно переїхали Олександр та Софія Русові, Теофан Василевський (майбутній чоловік Людмили Березіної — письменниці Дніпрової Чайки), Дмитро та Олена Марковичі, Андрій Грабенко-Конощенко, Борис та Марія Грінченки та ін. Всі вони працювали в губернському земстві та фактично відразу після переїзду створили Херсонський українофільський гурток (під неформальним керівництвом Олександра Русова), який існував неповних півтора роки, доки у 1887 р. його було заборонено.Крім того, у Херсонській губернії проживала низка видатних українських інтелігентів та культурних діячів. Так, у губернії, окрім членів гуртка О. Русова, також жили і працювали брати Іван, Панас і Микола Тобілевичі, Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Микола Чернявський, Володимир Кедровський, Григорій Коваленко-Коломацький, Володимир Різниченко (Велентій) та ін. Своєю професійною та громадською діяльністю вони популяризували серед степовиків українську ідею, сприяли піднесенню національної та громадської свідомості мешканців краю, поширенню видань рідною мовою, збереженню старовинних звичаїв та традиції. Незважаючи на різноманітні перешкоди, зокрема негласний нагляд поліції, активні громадські діячі продовжували літературно-мистецьку та просвітницьку діяльність. Зокрема члени херсонського українофільського гуртка організували у місті курси української мови, відкривали бібліотеки, курували аматорські мистецькі гуртки, а також збирали археологічні та фольклорні пам’ятки, займались видавничою справою. Своєрідним підсумком діяльності гуртківців стало упорядкування у 1886 році альманаху «Степ». Він вийшов у Петербурзі двома мовами: українською — художні твори; російською — наукові розвідки...». У скрутний для української мови та літератури час наклад «Степу» (391 сторінка) склав 1200 примірників та коштував 1 р. 25 коп. Чи варто зауважувати, що підготовлені упорядниками до друку другі числа «Ниви» та «Степу» були цілковито заборонені цензурою? Перші південноукраїнські літературні альманахи «Нива» та «Степ» стали помітним літературно-мистецьким явищем, адже були місцем вдалого дебюту для українських письменників та умістили на своїх шпальтах більшість творів українською мовою, чим засвідчили живий потенціал народної мови. А головне, як і решта перших збірників сходу та півдня, «Нива» та «Степ» довели, що навіть усупереч культурно-історичним обставинам, своїм авторським загалом, тематикою та проблематикою порушених у творах тем та, звісно ж, мовою — вони засвідчували незламний дух українства.
|