Поняття, види та способи тлумачення правових норм

Нормативне (загальне) офіційне тлумачення не веде до створення правових норм, воно тільки з'ясо­вує зміст існуючих правил поведінки. Не вважається тлумаченням видання положень, наказів чи інструк­цій про застосування якого-небудь закону чи указу, позаяк останні є нормативними актами і самі обу­мовлюють правові правила поведінки.

Офіційне тлумачення може бути автентичним, легальним і відомчим.

Воно дається компетентним органом чи посадо­вою особою на підставі службового обов'язку і має юридичне значимі наслідки.

Неофіційним визнається тлумачення, що дається якоюсь іншою особою, не пов’язаною з виконанням нею службових обов'язків, і не має чіткого юридич­ного значення.

Автентичне тлумачення проводиться тим орга­ном, який створив певну норму права. Воно є най­більш компетентним і авторитетним, оскільки ор­ган, який створив правову норму, може найточніше розкрити її зміст.

Легальне тлумачення правових норм дається спе­ціально на те уповноваженим органом.

Відомче тлумачення здійснюється керівництвом центральної установи того чи того відомства, коли воно дає офіційну відповідь на запити підвідомчих організацій і підприємств із приводу трактування й застосування окремих повноважень та урядових нормативних актів. Його сила обмежується сферою діяльності відомства.

Неофіційне доктринальне тлумачення — це нау­кове роз'яснення правових актів, змісту і цілей пра­вових норм, яке міститься в теоретичних планах, науковому аналізі права в монографіях учених, нау­ково-практичних коментарях. Коли мова йде про доктринальне тлумачення, то мається на увазі нау­ковий характер і ступінь систематизації правової ідеології. Воно може бути систематизованим і несистематизованим.

Систематизоване тлумачення являє собою вищий ступінь наукового розроблення питань права.

Несистематизоване тлумачення виражається в наукових гіпотезах, ідеях, які потребують перевір­ки, доповняльної аргументації, приведення до систе­ми, наприклад, через організацію дискусій, конфе­ренцій і т. ін.

За обсягом розрізняють адекватне (буквальне), обмежувальне (звужене) та поширене (розширене) тлумачення.

Адекватне (буквальне) тлумачення має місце тоді, коли зміст і письмовий виклад норми права збі­гаються.

Обмежувальне (звужене) тлумачення — зміст норми права вужчий за її буквальне значення.

Поширене (розширене) тлумачення: зміст норми права ширший від його буквального значення.

Характеризують такі способи тлумачення:

1. Мовне (граматичне) — з'ясування змісту пра­вової норми через досвід її словесного формулюван­ня на підставі лексичних, морфологічних, синтак­сичних норм мовознавства.

2. Логічне — з'ясування змісту правової норми за­вдяки безпосередньому використанню законів і пра­вил формальної логіки.

3. Систематичне — з'ясування змісту правової норми залежно від місця, що його посідає правова норма в системі інших норм права, а також залежно від її зв'язків з іншими нормами інститутів і галузей права.

4. Історико-політичне — з'ясування сутності правової норми на основі дослідження процесу її прийняття за певних історичних умов.

5. Телеологічне (цільове) — аналіз сутності право­вої норми через з'ясування її мети.

6. Спеціальне юридичне — аналіз норми, яка міс­тить юридичну термінологію, розуміння її конструк­ції з позиції юридичної науки, техніки і практики.

12. Поняття, ознаки і структура правовідносин.

Правовідносини — це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що забезпечуються дер­жавою.

Основні ознаки правовідносин: а) вони виникають на основі норм права; б) характеризуються наявніс­тю сторін, які мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки; в) є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб, організацій і спільностей; г) здійснення суб'єктивних прав чи додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контро­люється і забезпечується державою.

Суб'єктами правовідносин уважають тих учасни­ків, які є носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Суб'єкти правовідносин можна поділити на: фізичних і юридичних осіб; державні та громад­ські організації; різні спільності (трудовий колек­тив, нація, народ, населення відповідного регіону та ін.); громадянське суспільство.

Правоздатність — здатність суб'єкта бути носі­єм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків

Дієздатність — здатність суб'єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки, її поділяють на угодо- і деліктоздатність.

Деліктоздатність — здатність суб'єктів право­відносин нести відповідальність (юридичну) за ско­єне правопорушення

Зміст правовідносин характеризується синтезом фактичного і юридичного.

Юридичний зміст — суб'єктивні права та юри­дичні обов'язки суб'єктів правовідносин, тобто мож­ливість певних дій уповноважених суб'єктів і необ­хідність відповідних дій зобов'язаних суб'єктів.

Фактичний зміст — сама поведінка суб'єктів, їх­ня діяльність, у якій реалізуються суб'єктивні права та юридичні обов'язки сторін.

Об'єкти правовідносин — ті реальні соціальні блага, що задовольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюю­ться чи припиняються суб'єктивні права та юридич­ні обов'язки, їх поділяють на матеріальні, духовні блага, дії суб'єктів правовідносин, результат їхньої діяльності

20..Правомірна поведінка та її види.

Правова поведінка – це усвідомлена поведінка суб’єктів права, яка відповідає правовим приписам, є суспільно-корисною і гарантується державою.

Правова поведінка може бути:

· звичаєвою;

· маргінальною;

· конформістською (пристосувальною);

· соціально-активною, яка у свою чергу поділяється на об’єктивно-необхідну, бажаною для суспільства, соціально-допустимою.

Залежно від суб’єктів правомірна поведінка може бути діяльністю фізичних та юридичних осіб, соціальних спільнот; за сферою суспільних відносин – економічна, політична, соціальна; формою виявлення – діяльна, бездіяльна; за фіксованістю у законодавстві – врегульована і не врегульована правом; за ставленням держави до неї – схвалювана, заочочувальна, допустима.

14.Правопорушення як підстава юридичної відповідальності.

Правопорушення – суспільно шкідливий протиправний вчинок, який тягне за собою юридичну відповідальність.

Ознаки правопорушення – суспільна небезпечність, протиправність діяльності, винність, караність.

Види правопорушень:

злочин – передбачене кримінальним законодавством діяння фізичної особи, яка досягла певного віку і яке посягає на сусп. держ. устрій, політ., економ. системи, власність, особу та права і свободи громадян.

проступки:

1. адміністративні – посягання на порядок (громад., держ., управління).

2. цивільні – посягання на майнові (і пов’язані з майновими) відносини.

3. дисциплінарні – посягання на дисципліну

15.Склад правопорушення, зміст його елементів.

Правопорушення – суспільно шкідливий протиправний вчинок, який тягне за собою юридичну відповідальність.

Ознаки правопорушення – суспільна небезпечність, протиправність діяльності, винність, караність.

Чотири осн. елемента правопорушень:

· об’єкт – сусп. віднос., на які напрямлена дія.

· об’єктивна сторона – зовн. прояв діяння, що означає, яким сином здійсн. правопорушення, якою була поведінка і який результат.

· суб’єкт – деліктоздатна особа.

· суб’єктивна сторона – психологічна діяльність особи. Поясн. через три елементи:

· вина існує в таких формах, як умисел та необережність. Умисел поділяється на прямий(буває тоді, коли субєкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його небезпечні наслідки і бажає настання цих наслідків) та непрямий (субєкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його негативні наслідки, але байдуже ставиться до можливості їхнього настання)

· мотив – це усвідомлене спонукання особиЮ яке викликало у неї намір вчинити злочин.

· мета – бажання особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння, досягти певних шкідливих наслідків.

16. Загальне поняття юридичної відповідальності, її види.

Юридична відповідальність – встановлений законодавством і забезпечений державою юридичний обов’язок правопорушника зазнати позбавлення певних благ, належних йому цінностей (позбавлення волі, позбавлення права займати певну посаду, позбавлення майна шляхом його конфіскації, стягнення штрафів тощо). Юридична відповідальність – це форма впливу на порушників, реакція держави на порушення правових норм, на посягання на соціальні інтереси суспільства, права особи.

Юридична відповідальність – встановлений законодавством і забезпечений державою юридичний обов’язок правопорушника зазнати позбавлення певних благ, належних йому цінностей (позбавлення волі, позбавлення права займати певну посаду, позбавлення майна шляхом його конфіскації, стягнення штрафів тощо). Юридична відповідальність – це форма впливу на порушників, реакція держави на порушення правових норм, на посягання на соціальні інтереси суспільства, права особи.

Види юридичної відповідальності: залежно від галузі – конституційна, адміністративна, цивільна, дисциплінарна, матеріальна, кримінальна; залежно від органів, які накладають відповідальність – яку накладають органи державної виконавчої влади, яку накладають на правопорушника судові органи, до якої правопорушник притягається адміністративними органами.

17.Мета і принципи юридичної відповідальності.

Мета застосування юрид відповідальності полягає не тільки в покаранні винної особи, але й в профілактиці правопорушень. Як відповідь держави на правопорушення юрид відповідальність є заходом, спрямованим на забезпечення чіткого та неухильного додержання норм права, охорону встановленого в державі правопорядку. Застосування юрид відповідальності базується на принципах його законності, невідворотності, справедливості та доцільності.

30.Поняття, предмет та метод цивільного права.

Цивільне право – одна з провідних галузей нац. права України, яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних і юридичних осіб та держави в цілому. Предмет правового регулювання Ц.п. скл. правові відно-сини, що регулюються цивільно-правовими нормами. Це, зокрема, такі групи відносин: майнові відносини; особисті немайнові відносини. Систему Ц.п. України ви-значає розміщення його складових у певній системі, обумовленій взаємозв’язком її елементів – юридичних норм та інститутів. Вона поділяється на дві частини: за-гальну та особливу. Загальну частину Ц.п. скл. правові норми та інститути, що стосуються всіх цивільно-право-вих відносин, а саме: положення про суб'’ктів та об’єкти цивільного права, угоди, представництво й довіреність, позовна давність. Особливу частину Ц.п. скл. норми права, які регулюють окремі групи спеціальних цивіль-но-правових відносин. Вона криє в собі такі інститути: право власності; зобов’язальне право; авторське право; право на відкриття; право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціона-лізаторську пропозицію; спадкове право; правоздатність іноземних громадян та юридичних осіб; застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних до-говорів. Як частина юридичної науки, цивільне право вивчає закономірності цивльно-правового регулювання суспільних відносин, історію його становлення й розви-тку, а також розробляє способи його подальшого вдос-коналення.

31.Об'єкти цивільно-правових відносин.

Правові відносини між фізичними особами виникають, як правило, з приводу матеріальних, духовних та інших потреб. З урахуванням зазначеного об’єктами цивільних правовідносин можуть бути: речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги,результати інтелектуальної діяльності, інформація, а також інші матеріальні та нематеріальні блага.

32. Суб'єкти цивільного права, їх загальна характеристика.

Суб”єктами цивільних правових відносин є фіз та юр особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ. В окремих випадках суб”єктами зазначених відносин може бути держава, АР Крим, територ гроиади, інозем держави та ін суб”єкти публічного права. Людина як учасник цивільних відносин вважається фіз особою. До фіз осіб належать громадяни Укр. Інозем громадяни та особи без громадянства. Для визнання осіб суб”єктами цивіль права необхідна наявність їх правоздатності та дієздатності. Цивіль првоздатністю назив здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов”язки. Правоздатність у громадянина Укр виникає у момент його народження і припиняється з його смертю.Цивіль дієздатність – здатність іфз особи своїми діями набувати для себе цивіль прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивіль обов!язки, самостійно їх виконувати та відповідати у разі їх невиконання. Цивіль дієздатність поділяється ена такі види:-повна дієздатність настає з досягненням повноліття, у разі одруження до досягнення повноліття з моменту реєстрації шлюбу-неповна дієздатність – мають фіз особи від 14 до 18 років-часткова цивіль дієздатність характерна для осіб віком до 14 років, які не несуть цивіль-прав відповідальності за заподіяну ними шкоду-обмежена цивіль дієздатність визначається судом щодо фіз осіб, які ситраждають на психічний розлад здоров”я.Громадянам, які внаслідок хронічного стійкого психічного розладу здоров”я не здатні усвідомлювати значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаним судом недієздатним.

21.Поняття та ознаки юридичної особи.

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлена майно, можуть набувати майнових та осо-бистих немайнових прав і нести обов'язки, бути пози-вачем і відповідачем у судових органах. Правовими оз-наками юридичної особи є: організаційна єдність; наявність відокремленого майна; можливість виступати в цивільному обороті від власного імені; здатність са-мостійно нести майнову відповідальність. Юридичні особи наділено цивільною правосуб`єктністю, тобто цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю, які виникають водночас із моменту їх державної реєст-рації. Цивільна правоздатність юридичної особи визна-чається характером і змістом діяльності юридичної осо-би, що передбачена статутом організації. Цивільна дієз-датність здійснюється відповідними органами юридич-ної особи, які можуть бути як єдиноначальними, так і колегіальними. Для юридичної особи правосуб`єктність виникає: з моменту затвердження статуту або положен-ня; з моменту видання компетентним органом постано-ви про утворення організації; з моменту реєстрації ста-туту, якщо він підлягає реєстрації. Залежно від харак-теру власності розрізняють такі види юридичних осіб: державні; колективні; орендні; акціонерні; спільні, за участю закордонних суб'єктів; приватні; сімейні; релі-гійні та ін. За характером діяльності юридичні особи поділяються на: підприємства, що виробляють про-дукцію; установи, котрі надають послуги населенню; колгоспи – колективні виробничі сільськогосподарські підприємства; комерційні та інші організації. Правосуб`-єктність юридичної особи припиняється: з моменту її ліквідації; з моменту реорганізації.

22.Порядок та способи виникнення юридичних осіб.

Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.
Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для осягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються законом. Положення цієї глави застосовуються до всіх товариств та установ, якщо інші правила для окремих видів товариств або установ не встановлені законом. Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи. Непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Особливості правового статусу окремих видів непідприємницьких товариств встановлюються законом.

23.Підстави порядок та способи припинення діяльності юридичних осіб.

Юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється законом. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, призначають комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо) та встановлюють порядок і строки припинення юридичної особи відповідно до цього Кодексу. Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи може бути покладено на орган управління юридичної особи. З моменту призначення комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Комісія виступає в суді від імені юридичної особи, яка припиняється. Комісія з припинення юридичної особи поміщає в друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, що припиняється, повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявлення кредиторами вимог до неї. Цей строк не може становити менше двох місяців з дня публікації повідомлення про припинення юридичної особи. Комісія вживає усіх можливих заходів щодо виявлення кредиторів, а також письмово повідомляє їх про припинення юридичної особи.

24.Поняття та ознаки правочину. Види правочинів

Найпоширенішим юр фактом, який породжує цивіль права та обов”язки, змінює чи припиняє їх, є правочин. Відповідно до положень ЦКУ правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивіль прав та обов”язків. Правочину притаманні певні ознаки: правомірність є вольовою дією, завжди спрямований на досягнення певного правового результату. Форма правочинів – спосіб зовнішнього виявлення волі учасника на їх вчинення, відповідно до якої їх поділяють на усні та письмові. Правочин, який вчиняє юр особа підписується особами, уповноваженими на це законом, ін нормативно-прав актами або установчими документами та зкріпляється печаткою. На вимогу юр та фіз будь-який правочин з її участю може бути посвідчений нотаріально. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо ін не встановлено законом. Правочин класифікують за різними підставами і відповідно виокремлюють такі їх види: 1. відповідно до форм укладення(усні, прості письмові та письмові нотаріальні);2. залежно від кількості осіб(односторонні, двосторонні і багатосторонні);3.залежно від того, чи мають обидві сторони обов”язок надавати зустрічне матеріальне задоволення чи тільки одна з них: оплатні та безоплатні);4. строкові та безстрокові;5. умовний правочин;6.каузальні, у яких визначена мета їх вчину;абстрактні, в яких не визначається мета вчинення;7. залежно від моменту, з якого правочини вважають дійсними:консенсуальні і реальні.

25.Умови дійсності цивільно-правових правочинів

Під умовами дійсності правочину розуміють передбачені законом вимоги, яким повинен відповідати будь-який правочин. Умови дійсності правочину є такими.
1. Суб'єктний склад. Особи, які укладають правочин, повинні мати необхідну правоздатність і дієздатність. Так, неповнолітній віком від 14 до 18 років може укладати лише дрібні побутові правочини. Якщо неповнолітній без згоди батьків чи піклувальника уклав договір піднайму житла, то такий договір може бути визнаний в судовому порядку недійсним. Відповідно, юридична особа може укладати правочини, якщо їх укладення не обмежене її установчими документами чи законом.
2. Відповідність змісту правочину закону. Тобто умови правочину повинні відповідати вимогам як закону, так і підзаконних актів. Так, договір купівлі-продажу кулемета між фізичними особами буде визнано недійсним, оскільки предмет договору вилучено із цивільного обігу. Не вважатиметься дійсним і договір купівлі-продажу донором нирки, оскільки Закон України від 16 липня 1999 р. "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині" передбачає лише безоплатне відчуження трансплантатів, за винятком крові та спинного мозку. В ч. 1 ст. 203 ЦК передбачено також, що зміст правочину не повинен суперечити моральним засадам суспільства.

3. Відповідність форми правочину закону. Правочини можуть укладатися в усній, письмовій та нотаріальній формі, яку визначають самі сторони. В окремих випадках законодавець вимагає конкретної форми правочину під страхом його недійсності.

4. Єдність волі і волевиявлення сторін. Якщо такої єдності немає, може йтися про укладення правочину внаслідок насильства, обману, помилки, збігу тяжких обставин, тобто коли воля сторони відсутня взагалі або ж спотворена.

5. Здійсненність правочину. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

26.Види недійсних правочинів.

У залежності від підстав визнання правочину недійсним розрізняють:

· правочини з дефектами суб’єктного складу;

· правочини з дефектами волі;

· правочини з дефектами форми;

· правочини з дефектами змісту та порядку укладення правочину.

До правочинів з дефектами суб’єктного складу належать правочини, вчинені малолітньою (ст. 221 ЦК), неповнолітньою особою (ст. 222 ЦК), фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена (ст. 223 ЦК), за межами їх цивільної дієздатності та ін..

До правочинів з дефектами суб’єктного складу відноситься також правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії).

Правочини з дефектами змісту та порядку укладення правочину

Правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним (ст. 232 ЦК).

Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Нікчемним є правочин, який порушує публічний порядок (ст. 228 Ц

Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Недійсним визнається судом фіктивний правочин (ст. 234 ЦК).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили (ст. 235 ЦК).

Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Правочини з дефектами форми.

Недодержання сторонами простої письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Основні негативні наслідки для сторін такого правочину полягають у тому, що у разі заперечення його учасниками вчинення правочину або оспорювання окремих його частин рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Визнання існування правочину може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може грунтуватися на свідченнях свідків.

Однак для деяких правочинів спеціальним законом може передбачатися недійсність на випадок недодержання простої письмової форми.

Наприклад, згідно зі ст. 547 ЦК правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання (неустойка, порука, застава тощо), вчинений з недодержанням простої письмової форми є нікчемним.

Із цього правила є виняток.

Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

28.Визнання правочинів недійсними та правові наслідки виконання

недійсних правочинів

Якщо правочин відповідає усім вимогам закону, а також вимогам, що їх висунули його учасники, то питання про його правомірність та недійсність не виникає. Він просто породжує правові наслідки, тобто певні права і обов'язки. Якщо правочин не відповідає цим вимогам у повному обсязі або в деякій частині, то ставиться під сумнів його дійсність.
Ступінь недійсності правочину може бути різним. Причому може виникнути питання, з якого моменту правочин слід вважати недійсним: чи з самого початку вчинення; чи деякий час він був дійсним, а потім став недійсним; чи він продовжує бути дійсним до визнання його недійсним судом.
Коли безпосередньо у правовій нормі визначена недійсність певного правочину, то його називають нікчемним. Нікчемні правочини недійсні вже в момент їх вчинення. У цьому разі визнання судом правочину недійсним не потрібне. У випадках, встановлених Цивільним кодексом України, суд може визнати нікчемний правочин дійсним.
До нікчемних правочинів належать такі:
• правочин, вчинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності. Такий правочин може бути згодом схвалений її батьками або одним із них, з ким малолітня особа проживає, або опікуном. Вважається, що такий правочин схвалений, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензій Другій стороні. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним. Все одержане за таким правочином підлягає поверненню сторонам, а дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо в момент вчинення вона знала або могла знати про вік другої сторони. На вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи;
• правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування. Опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: відмовитися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числу договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; укладати договори щодо іншого цінного майна. Однак на вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування;
• правочин, вчинений недієздатною фізичною особою. Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної особи все те, що вона одержала за цим правочином, а опікун зобов'язаний повернути дієздатній стороні все, що недієздатна особа одержала за цим правочином. Дієздатна сторона зобов'язана також компенсувати опікунові недієздатної особи чи членам його сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан.

• правочин, який порушує публічний порядок. Таким вважається правочин, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної чи юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним;
• односторонній правочин, у якому недодержано вимоги закону про нотаріальне посвідчення. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі;
• договір, у якому сторони не додержали вимог закону про його нотаріальне посвідчення. Однак, якщо сторони домовилися щодо всіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі нотаріальне посвідчення договору не потрібне;
• правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язання;
• правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми;
• правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки. Наприклад, нікчемним буде правочин, укладений між особами про відмову від складення заповіту.

29.Поняття представництва. Сфера та межі дії представництва. Види