Підприємницькі норми та правовідносини: поняття та види

Підприємницькі норми – це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників господарсько-правових відносин.

Класифікація правових норм підприємницького права може бути здійснена за різними підставами. За функціональною роллю в механізмі правового регулювання розрізняють первинні правові норми і норми-правила поведінки. До первинних (відправних) правових норм можна віднести норми підприємницького права, що мають найбільш узагальнений характер, відрізняються найбільш високою формою абстрагування, у яких визначаються мета, задачі, принципи, межі, напрямки правового регулювання, закріплюються правові категорії і поняття.

Система законодавства про підприємництво побудована таким чином, що найзагальніші положення і приписи, які є відправними у здійсненні правового регулювання, викладені в Господарському кодексі України. Первинні норми, що містяться в ньому, закріплюють поняття підприємництва, свободу і принципи підприємницької діяльності, визначають її суб'єктів, взаємовідносини підприємця і держави, гарантії прав підприємців. Зокрема, первинні норми містяться в спеціальних законах, що визначають поняття, задачі, мету й засоби регулювання в окремих сферах підприємництва.

Серед первинних правових норм можна виділити норми-принципи і норми-дефініції. До норм-принципів підприємницького права слід віднести принципи підприємницької діяльності, які закріплені в ст. 44 ГК – вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяль­ності; вільного найму підприємцем працівників; комерційного розрахунку та власного комерційного ризику тощо. До найважливіших первинних норм у підприємницькому праві належать і норми-дефініції, що містять визначення правових категорій і понять. Так, у Господарському кодексі України дається визначення поняття “підприємництво”, у Законі України “Про господарські товариства” — поняття “господарське товариство”, у Законі України “Про цінні папери і фондову біржу” — поняття “цінний папір”.

За ступенем узагальнення норми підприємницького права поділяються на загальні (ті, що притаманні, в основному, загальній частині галузі і застосовуються до всіх або більшості його інститутів) і спеціальні (що застосовуються до окремих інститутів галузі).

Серед норм підприємницького права можна також розрізняти матеріальні і процесуальні.
За методом правового регулювання – імперативні, диспозитивні і заохочувальні норми. Багато норм підприємницького права є імперативними. Це виправдано у тих сферах підприємницького права, де переважає адміністративно-правовий спосіб регулювання. Так, у сфері підприємництва необхідне використання імперативних норм на стадіях легітимації суб'єктів підприємницької діяльності (державної реєстрації, ліцензування окремих видів діяльності), здебільшого, для регламентації діяльності державних органів, уповноважених здійснювати відповідні функції. Диспозитивні норми переважають у регулюванні відносин між суб'єктами підприємництва.

За формою висловленого в них припису (характеру регулятивного впливу) – уповноважуючі, зобов'язувальні і заборонні. Багато норм мають уповноважуючий (правоустановчий) характер і надають суб'єктам право на впровадження передбачених у них позитивних дій. Найбільш значущою з них є закріплена в ч.І ст.43 Господарського кодексу України норма: “Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонену законом”. Чимало норм підприємницького права мають зобов'язувальний характер. Прикладом може служити норма, закріплена в ч.6 ст. 128 Господарського кодексу України, що передбачає низку обов'язків громадянина-підприємця. Заборонні норми встановлюють вимогу утриматися від певної поведінки, будь-яких дій (наприклад, норма, що міститься в ст. 10 Закону “Про рекламу”: недобросовісна реклама забороняється).

За сферою дії норми підприємницького права поділяються на норми загальної дії, норми обмеженої дії і локальні норми. Норми загальної дії – це приписи, що не передбачають будь-яких спеціальних умов або обмежень їх дії. До них можна віднести норми Господарського кодексу (за винятком окремих норм, що регулюють діяльність іноземних суб'єктів господарювання або спеціальні режими господарювання). Норми обмеженої дії – це норми, обмежені в реалізації різноманітними факторами – об'єктними, суб'єктними, просторовими, тимчасовими, ситуаційними. Серед цих норм особливо виділяються норми, що адресуються спеціальним суб'єктам. Наприклад, суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності адресовано норми Закону “Про зовнішньоекономічну діяльність”, іноземним суб'єктам підприємницької діяльності – норми Закону “Про режим іноземного інвестування”. Локальні норми, як і норми обмеженої дії, мають обмежену сферу дії, однак, на відміну від останніх, діють у межах однієї організації або її структурних підрозділів і пов'язані з метою та специфікою юридичної особи.

Підприємницькі правовідносини – це врегульовані нормами підприємницького права суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення підприємницької діяльності, тісно з нею пов'язаної діяльності організаційно-майнового характеру, а також відносини щодо державного регулювання підприємницької діяльності.

Підприємницькі правовідносини з їх конструкції, об'єктах та змістом можна класифікувати наступним чином:

- абсолютні речові правовідносини;

- абсолютно-відносні речові правовідносини;

- абсолютні правовідносини з ведення власної господарської діяльності;

- немайнові підприємницькі правовідносини;

- господарські зобов'язання.

Абсолютними речовими правовідносинами є право власності. Право власності дає суб'єкту можливість володіння, користування і розпорядження майном на свій розсуд відповідно до закону.

Абсолютно-відносні речові правовідносини – право господарського відання, право оперативного управління. Вони є абсолютно-відносними, тому що суб'єкт такого права, користується і розпоряджається майном абсолютно, не узгоджуючи свої можливості ні з ким, крім власника, з яким він перебуває у відносному правовідношенні.

Абсолютні правовідносини з ведення власної господарської діяльності складаються з приводу ведення власноїдіяльності, яка і виступає як об'єкт правовідносини.

Немайнові господарські правовідносини складаються з приводу немайнових благ, що використовуються суб'єктами господарювання у своїй діяльності. Таких як фірмове найменування, товарний знак, знак обслуговування, найменування місця походження товару, комерційна таємниця та інші.

Господарські зобов'язання. У зобов'язальних правовідносинах один учасник вчинення відповідних дій. Зобов'язаний суб'єкт зобов'язаний їх виконати, тобто передати майно, виконати роботи, надати послуги. Господарські зобов'язання поділяються на чотири види: господарсько -управлінські (виникають в результаті актів державних органів); внутрішньо-господарські (складаються між підрозділами господарюючих суб'єктів); територіально-господарські (відношення публічних утворень собою та організаціями); оперативно-господарські (між не супідрядними суб'єктами в силу підприємницьких договорів).