Основні етапи розвитку екологічної науки

Перші повідомлення екологічного характеру містилися в працях Геракліта (530-470 рр. н.е.), Гіппократа (460-356 рр. н.е.), Аристотеля (384-322 рр. до н.е.), Теофраста Ерезійського (372-287 рр. до н.е.), Плінія Старшого (23 -79 рр.) та інших філософів.

Другий етап розвитку екологічноїнауки пов'язаний із великомасштабними дослідженнями в природі шведського природознавця К. Ліннея (1707-1778); російських вчених М. Лепьохіна (1740-1802), К.Ф. Рульє (1814-1858), М.О. Северцова (1927-1885), А.М. Бекетова (1825-1902); німецького біогеографа О. Гумбольдта (1769-1859); англійського вченого-еволюціоніста Ч. Дарвіна (1809-1882) та ін. До речі, О. Гумбольдт одним із перших став на шлях вияву глибинних зв'язків міжлюдством та природним середовищем.

Третій етап системних екологічних досліджень охоплює кінець XIX - першу половину XX ст. і пов'язаний з іменами російських вчених В.В. Докучаєва (1846-1903). Г.Ф. Морозова (1867-1920), В.М. Сукачова (1880-1967), українських - Г.М. Висоцького (1865-1940), П.С. Погрібняка (1900-1970), багатьох іноземних дослідників. Помітне місце в розвитку системних екологічних досліджень посідають праці німецьких вчених Е. Геккеля, Р. Гессе, В. Кюнельта, американських В. Шелфорда, Р. Чепмена, Г. Кларка, англійських - Ч. Елтона, А. Тенслі, швейцарця К. Шретера та ін. Розвиток екосистемного аналізу сприяв виникненню вчення про біосферу та ноосферу В.І. Вернадського.

Більш детальні уявлення про виникнення і розвиток екологічних знань наведені у підручнику В.П. Кучерявого [7].

У розвитку екології як науки можна виділити декілька основних етапів або періодів [10]:

/ період - до 1866 р., тобто до введення Е. Геккелем терміна «екологія» і обгрунтування її як самостійної наукової дисципліни; для цього періоду характерна відсутність власного понятійного апарату.

// період - від 1866 до 1936 р. - період формування факторіальної екології, виявлення закономірностей відносин тварин і рослин до різноманітних абіотичних факторів.

/// період - з 1936 р. до початку 70-х років - період сінекологічних досліджень.

IV період - з початку 70-х років до середини 1980-х років - вивчення екосистем в їх розвитку і т.д.

V період - останні роки - становлення істинного системного підходу до вивчення екологічних об'єктів.

Величезне значення в становленні екології як наукової дисципліни мали класичні дослідження В.І. Вернадського (1863-1945) - автора вчення про біосферу і ноосферу, засновника геохімії, біогеохімії, радіології та інших наукових напрямків. Він довів наявність широкомасштабного впливу живої речовини на абіотичне середовище, запропонував розглядати біосферу як одну із геосфер, що визначається присутністю живої речовини, оцінив масштаби біогеохімічного кругообігу речовин тощо.

У новітній історії розвитку екології особливо потрібно відмітити деякі віхи: заснування «Римського клубу» - Міжнародної неурядової організації для розробки стратегії за вирішення багатьох глобальних проблем (1968 р.); початок видання журналу «Екологія» в ФРН (1968 р.) і в СРСР (1970 р.); вихід у світ праці Ю. Одума «Основи екології» (СІІІА -1970, 1971 рр.); розробка Дж. Лавлоком і Л. Маргуліс «гіпотези Геї», згідно з якою Земля розглядалася як єдина система з біологічними механізмами регуляції; І Міжнародний конгрес екологів в Гаазі (1974 р.);

видання робіт М.І. Будико «Глобальна екологія» (1977 р.), Ф. Рамада «Основи прикладної екології» (1981 р.) і Ю. Одума «Екологія» (1986 р.). Це лише уривчасті відомості про ту величезну і різноманітну діяльність, яка проводиться в останні роки в зв'язку з розв'язанням проблеми охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів - найважливішої проблеми людства.

Як відмічає Ю.А. Злобін [9]: розвиток екологічної науки на межі XX та XXI століть характеризується двома особливостями:

1) ідеологізацією екології, використанням її даних як інструмента політичної боротьби тих чи інших соціальних угруповань;

2) широким застосуванням екологічної інформації різкими громадськими рухами.

Перші спроби екологічного підходу до природоохоронної справи України відомі ще з часів Ярослава Мудрого (початок XI ст.), коли існувала чітка система правової оцінки використання ПР і передбачувалася кара за збитки, заподіяні довкіллю (регламентувалися охорона лісів і байраків, полювання, рибальство, бджолярство та садівництво). В частині Гетьманщини (ХУІ-ХУШ ст.) ці природоохоронні традиції зберігалися і розширювалися.

Перший науковий центр екологічних досліджень в Україні був створений у 1930 році при Інституті зоології і ботаніки Харківського державного університету В.В. Станчинським. Він за 10 років до В.Н. Сукачова (у 1933 р.) підійшов до ідеї біогеоценозу як функціональної єдності біоценозу та абіотичних факторів.

Світове визначення отримали дослідження українських вчених І.Г. Підоплічка, Ф.А. Грим, С.М. Стойка, її. С. Погрібняка, Д.В. Воробйоеа та інших у 1940-1980 рр. (принципи раціонального природокористування, типологія лісів на основі едафічних мереж, роботи в екології ландшафтів та ін.).

Широку відомість отримали дослідження штучних лісів України, виконані О.Л. Бельгардтом (1917). А.П. Травлєєв (1980-1985) є засновником вчення про лісові підстилки та їх екологічну значущість. Праці М.Г. Холодного в екології залізобактерій зробили внесок до концепції біогеохімічних циклів; ним же були вперше виявлені фітогенні речовини в атмосфері.