Але слабка ефективність відновного лікування по окремо взятій нозології зумовила появу нової самостійної клінічної дисципліни - медичній реабілітації

Незважаючи на розвиток системи медичної реабілітації, серед фахівців і організаторів охорони здоров'я досі ведуться суперечки про її місце в загальній системі надання медичної допомоги і про організаційно-методичні принципи побудови реабілітаційного процесу.

Досі до кінця не визначено: медична реабілітація - це лікування або самостійний вид медичної допомоги? Де ж все-таки закінчується лікування і починається реабілітація?

Слід визнати, що медичної реабілітології як самостійної медико-біологічної науки з чітко певним предметом вивчення, принципами і методами дослідження нині просто не існує, методологічні основи медичної реабілітології ("методологія - принципи побудови, форми і способи наукового пізнання") як самостійної медико-біологічної науки так досі і не розроблені: чітко не позначені ні предмет, ні об'єкт, ні методи дослідження, ні науковий термінологічний інструментарій. Немає в медичних наукових словниках і тлумачення поняття "Реабілітологія" (лат. reabilitatio - знову пристосований + греч. logos - вчення, наука) як наукової дисципліни.

Методологічно реабілітаційний процес - це передусім колективний і суспільно значущий процес як по цілях (повернення хворої людини до повноцінного життя в суспільстві), так і по кількості осіб (лікарі різних спеціальностей, соціальні працівники, профконсультанти, сам пацієнт і його соціального оточення - родичі, друзі, колеги), що беруть участь в нім. Реабілітацію, без сумніву, можна віднести до однієї з важливих медико-соціальних проблем охорони здоров'я і усього суспільства в цілому.

Максимальним результатом реабілітаційного процесу є усунення або повна компенсація ушкодження. Проте це не завжди можливо, і в цих випадках вимагається організувати життєдіяльність людини так, щоб максимально обмежити вплив на неї анатомічного і фізіологічного дефекту. Якщо колишній спосіб життя для реабілітанта неможливий, потрібна адаптація до тих видів соціальної активності, які найбільшою мірою задовольнятимуть його соціальні очікування і, головне, відповідатимуть його біологічним можливостям.

Таким чином, методологічно реабілітація - поняття значно ширше, ніж просто сукупність медичних методів і методик.

Генеральною метою комплексної (медичною, соціальною, професійною) реабілітації як результату цілеспрямованих зусиль в медичному, педагогічному, соціальному і економічному аспекті являється відновлення і зміцнення здібностей людини якнайповніше брати участь в біологічному і соціальному житті.

Але, незважаючи на те що реабілітація - багатоплановий, багатокомпонентний процес, ведучим в нім є медична реабілітація, а роль лікаря-реабілітолога як організатора і керівника реабілітаційного процесу на усьому його протязі є такою, що очолює і визначає.

Реабілітація для лікаря - це часто лікарська діяльність поза клінічними межами. Тому реабілітаційний процес повинен мати амбулаторну спрямованість. Необхідність перманентного активного спостереження (диспансеризації) для досягнення позитивного ефекту відновлення - основний принцип побудови реабілітаційного процесу. Але, з іншого боку, саме реабілітаційна система і практика можуть стати механізмом диспансеризації, бо хвора людина, на відміну від здорового, має мотивацію до відвідування лікаря, а одним з кінцевих завдань реабілітації є поліпшення кількості і якості здоров'я.

Диспансеризація населення на базі реабілітології може стати науково обгрунтованим методом управління здоров'ям індивіда, колективу і усього суспільства.

Саме реабілітаційна мережа може стати організаційною основою для перманентної і широкомасштабної диспансеризації, оскільки постійно розвиваючу реабілітаційну програму можна розглядати як біосоціальну програму життя і окремої людини, і колективу, і суспільства в цілому.

Єдність діагностики і реабілітації - своєчасне розпізнавання початку захворювання на стадії передхвороби і функціональних розладів, своєчасна ліквідація механізмів розвитку хвороби і відновлення втрачених функцій - є основа індивідуальної профілактики, збереження активного здоров'я окремої людини і суспільства в цілому.

Профілактика - зворотна сторона реабілітації, оскільки реабілітація повинна починатися ще спочатку хвороби. Правильна і своєчасна реабілітація - основа профілактики патологічних процесів і рецидивів.

Реабилітологія як теоретична основа реабілітації серед інших медичних дисциплін займає особливе місце, оскільки розглядає не лише стан окремих органів і систем організму, але і можливості людини в нерозривній єдності біологічних, соціальних і професійних функцій. Виходячи з цього, реабілітологію можна в якійсь мірі розглядати як природну громадську науку про людину, що виходить за рамки чисто медичних, біологічних дисциплін і інтегруючу в собі не лише знання про людський організм, але і знання про усі грані його взаємодії з навколишнім світом. Успішність вирішення проблем реабілітації визначається як наявністю відповідної матеріально-технічної бази (відділення, центри медичної і соціальної реабілітації), так і достатнім рівнем підготовки персоналу і в першу чергу лікарів.