Замість висновків

Назва посібника «Педагогіка сучасної школи» зобов’язала автора втілити в педагогічну теорію провідні особливості постсоціалістичного періоду розвитку країни, школи та педагогіки. Головною з них, на наш погляд, слід вважати альтернативність, що розквітла на згарищі імперативної освіти попереднього періоду, але ще не отримала достатнього науково-методичного забезпечення. Вкотре педагогічна практика випередила педагогічну теорію, що за своїм статусом повинна була б не лише обґрунтовувати те, що вже сталося, а й передбачати майбутнє, попереджати можливі негаразди соціально-педагогічного сьогодення та прогнозувати наступний плин подій у освітній сфері.

Для того, щоб це відбулося, слід визначитися з основними альтернативами соціального сьогодення, що мають відпрацьовуватися в педагогічній реальності, бо саме вона, втілюючись у педагогічних технологіях, забезпечує майбутній розвиток суспільства. На наш погляд, такими можна вважати наступні:

Альтернатива 1. – Відродження національної культури та формування громадянської свідомості. Вона з’явилася на противагу інтернаціональному вихованню та пролетарській культурі попереднього періоду.

Альтернатива 2 – Гуманізація соціального простору, коли людина стає метою суспільного виробництва, а не його засобом. Це спонукає до пріоритету загальнолюдських цінностей, які після вирівнювання націокультурної ситуації в країні природним шляхом замінять пріоритет національних цінностей сьогодення.

Альтернатива 3. Соціально-педагогічний плюралізм як визнання існування розмаїтості світу й соціуму та можливість свідомого вибору на зміну жорсткої однозначної заданості.

Альтернатива 4. Інформатизація суспільства, що привела до інформаційного буму, який прийшов на зміну інформаційному голоду, затятості свідомості та одноформатного розгляду складних соціально-педагогічних явищ.

Альтернатива 5. Перехід від диференціації (розподілу на складові та вивчення кожної з них окремо) до інтеграції – змістовно-функціонального їх поєднання, що дає якісно нові утворення.

Альтернатива 6. На зміну теоретичної домінанти приходить практична. Теорій у нас багато, але жодна з них не сягає свого повного практичного втілення, не дає бажаного поліпшення буття.

Порівняння зазначених альтернатив дає можливість у якості провідної визначити гуманізацію суспільства в цілому й освітнього простору, зокрема. Їй передує й становить першу щаблину її реалізації відродження національної культури та самосвідомості народу, набуття досвіду толерантності й свідомого вибору в єдності з відповідальністю за його наслідки, перехід від зовнішньої детермінації (залежність від зовнішніх умов) до внутрішньої (залежність від особистої позиції) тощо.

Перелічені альтернативи відокремлено існують лише на папері, в педагогічній же дійсності (як теоретичній, так і практичній) вони інтегруються й спонукають до комплексного вирішення соціально-педагогічних проблем. У зв’язку з цим доречним, на наш погляд, є відстеження їх сучасної реалізації й визначення зон ризику, що потребують особливої уваги для попередження можливих негараздів, та зон розвитку, що націлюють на кероване вдосконалення педагогічної дійсності.

Ризик 1. Відродження національної культури шляхом руйнування інтернаціональної, що незмінно приведе до заміни великодержавного шовінізму на махровий націоналізм того ж ґатунку, бо в основі обох лежить механізм знищення «всього, що не Я». Аби такого не сталося, в основу розквіту нації слід покласти не заперечення, а прирощення культури, коли мова йде про споріднені слов’янські культури, та інтеграцію, коли йдеться про широку світову спільноту. У педагогіці – це відпрацювання принципів культуровідповідності, народності та інтеркультурності педагогічного процесу.

Ризик 2. Рівняння лише на ближню перспективу (вирівнювання націокультурної ситуації) й практична некерованість переходу на вищі щаблі розвитку (відпрацювання загальнолюдських цінностей). Можливість підміни стратегії соціокультурного розвитку його тактикою. Аби цього не сталося має сенс першочергове відпрацювання цілепокладання, що поєднує в собі ближню, середню та дальню перспективи розвитку, розгалуження загальних цілей на більш конкретні (таксономія цілей) та забезпечення умов їх досягнення.

Ризик 3. Дискретність та еклектичність педагогічної теорії, коли за деревами не видно лісу, коли кожне педагогічне явище розглядається відокремлено від інших, не відстежуються його зв’язки з усією соціально-педагогічною дійсністю, а сама педагогічна теорія будується шляхом калейдоскопічного змішання усіх існуючих поглядів на досліджуване явище. Саме це приводить до її відриву від практики, бо така теорія не в змозі дати конкретного результату.

Ризик 4. Цільова та змістовна невизначеність педагогічної практики, її розбіжність з теоретичними надбаннями, відсутність реального бажаного результату педагогічної діяльності і, як наслідок, відсутність позитивної мотивації до навчання.

Для врахування в педагогічному сьогоденні вищевикладеного має сенс визначити ключові моменти, дотримуючись яких вчитель працюватиме за законами соціального розвитку, а не всупереч їм, що дозволить оптимізувати його професійну діяльність. Назвемо їх зонами розвитку. Такими повинні стати наступні умови-твердження:

¨ Предметна й соціальна зорієнтованість педагогічного процесу поступається особистісній. Замовлення школі диктується не соціальними та політичними інститутами, а потребами дітей. Соціальне замовлення змінюється на особистісне.

¨ Знання перестають бути самоціллю. Вони стають засобом формування особистості, підсилюється їх світоглядна роль. Матеріал вивчається не для переказу на оцінку, а для формування особистого ставлення до проблеми, уміння його презентувати, відстояти, реалізувати в житті.

¨ Шкільне навчання набуває більш технологічно характеру, коли основним стає не заучування певної інформації, а формування з її допомогою особистісних механізмів: пізнання, учіння, спілкування та творчості.

¨ Педагогічна теорія має сенс лише в її співвіднесенні з педагогічною практикою. Остання повертає свій статус критерію ефективності попередньої. Не школа для того, щоб вивчити педагогіку, а педагогічна теорія для того, щоб підготувати для роботи в школі. Тобто, педагогічна теорія передує практиці, прокладає їй дорогу, допомагає вчителю доладно керувати навчально-виховним процесом.

¨ Вивчення педагогічної теорії спрямовується на формування цілісного бачення кожного педагогічного явища в усіх його зв’язках та можливостях впливати на них, а окремі явища та процеси поєднуються в логічно побудовану цілісну систему педагогічних знань, де одне витікає з іншого та продовжує його.

¨ Варіативність підходів до вирішення педагогічних проблем є нормою освітянського сьогодення. Вершина одна, а шляхів до неї багато. Важливо, щоб кожен із цих підходів був логічно побудованим та методично забезпеченим. Лише тоді можна сподіватися на реальне поліпшення педагогічної дійсності а значить і соціального майбуття.