Джерела міжнародного права

Відповідно до загальної теорії права під джерелом права взагалі і міжнародного зокрема слід розуміти специфічні зовнішні форми фіксації норм права певної системи або галузі. Отже, джерелами міжнародного права є такі форми, в яких закріплюються права та обов'язки суб'єктів міжнародного права.

Питання, пов'язані з визначенням джерел міжнародного права, становлять для міжнародного співтовариства великий практичний і науковий інтерес. Звідси зрозуміла необхідність єдиних підходів у їх вирішенні. У п. 1 ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН закріплено загальне положення щодо джерел міжнародного права: "Суд, який зобов'язаний вирішувати передані йому суперечки на підставі міжнародного права, застосовує:

a) міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безперечно визнані державами, які є сторонами спору;

b) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми;

c) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

d) із застереженням, вказаним уст. 59, судові рішення та доктрини найкваліфікованіших фахівців з публічного права різних націй у якості допоміжного засобу для визначення правових норм".

Положення цієї норми зазвичай сприймається як таке, що встановлює перелік джерел міжнародного права, який, однак, не є загальнообов'язковим: з огляду на специфіку міжнародного права й процесу створення його норм немає визнаного всіма суб'єктами міжнародного права будь-якого правового акта, яким би встановлювався перелік цих джерел та їх визначення2. Його можна вважати відправною точкою при розгляді питання щодо джерел міжнародного права. На нашу думку, з урахуванням тієї обставини, що ООН є найбільш представницькою організацією в світі, а Статут Міжнародного Суду ООН є частиною Статуту ООН, а відтак, його положення заслуговують на визнання базисними при вивченні проблеми джерел міжнародного права.

Крім того, ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН майже дослівно повторює аналогічну норму Статуту Постійної палати міжнародного правосуддя (ППМП), яка була створена Лігою Націй, що підтверджує послідовність позиції держав щодо джерел міжнародного права. Разом з тим, ця обставина є і причиною критики, оскільки положення Статуту ППМП були сформульовані після Першої світової війни, тобто морально застаріли й не відповідають усім вимогам сьогодення.

Ця норма критикується також з урахуванням того, що вона не дає повного уявлення про всі джерела міжнародного права або містить категорії, які не є дійсними джерелами. Але потрібно підкреслити, що жоден із запропонованих альтернативних переліків не отримав загального схвалення2.

Слід зазначити, що тлумачення положень цієї статті не відрізняється одноманітністю оцінок серед фахівців. Проте юристи - міжнародники і міжнародне співтовариство практично одностайні у визнанні як основних джерел міжнародного права міжнародного договору і міжнародного звичаю.

Багато дискусій у науці міжнародного права викликає поняття "загальні принципи права, визнані цивілізованими націями". Насамперед слід визначити, що розуміють під "загальними принципами права"? Деякі автори вважають, що природне право і є втіленням загальних принципів права, оскільки саме воно є лакмусовим папірцем для визначення правомірності норм позитивного права. Представники позитивістського напряму дотримуються думки, що вказані принципи містяться в міжнародних договорах і звичаях. Цей підхід був характерний для радянської науки міжнародного права. Так, відомий український юрист-міжнародник В.М. Корецький писав: "Для радянської доктрини міжнародного права представляється безперечним, що під "загальними принципами права" в міжнародному праві слід розуміти принципи міжнародного права"4. Більшість юристів-міжнародників вважає, що загальні принципи права відображені насамперед у рішеннях міжнародних судових і арбітражних органів. І ці принципи відображають ті загальні правові начала, які характерні для різних національних систем права і міжнародного права. Багато загальних принципів заглиблюється корінням в римське право. Наприклад, "рівний над рівним права не має" (par In parem non habet Imperium), "згода творить право" (consensus facit Jus), "ніхто не може передати більше прав, ніж сам має" (nemo plus juris transfère potest quam ipse habet), "ніхто не може бути суддею у власній справі" (nemo judex in causa sua), "з правопорушення права не виникає" (ex injuria jus non oritur) і т. ін.

Концептуальне значення пункту "с" ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН полягає в тому, що система сучасного міжнародного права відносно молода, тому при розв'язанні тих або інших суперечок Міжнародний Суд не завжди може скористатися необхідним договором або звичаєм через їх відсутність. Тоді і слід застосовувати загальні принципи права з тим, щоб вирішити наявну проблему. Необхідно звернути увагу, що при цьому як джерело міжнародного права мають використовуватися лише загальні принципи права, визнані "цивілізованими націями". Зрозуміло, що термін "цивілізовані нації", запозичений зі Статуту Ліги Націй, застарілий, оскільки сучасне міжнародне право не визнає розподілу націй на цивілізовані й нецивілізовані. Проте суть цього положення зберігає актуальність і полягає в тому, що принципи права, загальні для різних національних систем права, можуть застосовуватися як джерела міжнародного права в тому випадку" якщо вони визнані більшістю держав.

Судові рішення, якщо буквально тлумачити застереження ст. 59 (рішення суду обов'язкові тільки для сторін, що беруть участь у справі, і лише по даній справі), не є джерелом права, а визнаються лише допоміжним способом, що дозволяє визначити правові норми.

Це стосується і доктринальних поглядів найкваліфікованіших фахівців у галузі публічного права.