Проблема смерті за Ялом

С самого раннего детства люди черезвычайно озабочены неизбежностью смерти. Для того чтобы справиться с ужасом потенциального несуществования, люди воздвигают психологическую защиту, базирующуюся на отрицании смерти.Развитие психической патологии в значительной степени обусловлено совершением неудачных попыток выйти за рамки смерти.

Первый интрапсихический экзистенциальный конфликт -это конфликт между осознанием неизбежности смерти и желанием продолжать жить, конфликт между боязнью несуществования и желанием быть.Дети достаточно рано открывают для себя не только сексуальность, но и сущность смерти, хотя их интеллект еще не позволяет им полностью осознать этот факт.Дети вытесняют свое первое знание о смерти, воздвигая различные защитные конструкции. Они убеждают себя в том, что смерть является временной, дети не умирают, «я не умру, потому что я особенный», в последний момент на помощь придет спаситель и т. п. Примирение с неизбежностью смерти составляет главную задачу развития в этот период.

2 механизма защиты от тревоги, связанной со смертью:

1. вера в свою особенность. В то время как на сознательном уровне большинство людей принимают неизбежность конечности своей жизни, глубоко в душе они могут лелеять иррациональную веру в собственное бессмертие и неприкосновенность. Если этот защитный механизм недостаточно хорошо развит или отсутствует, у людей могут развиваться такие клинические синдромы, как маниакальный героизм, «трудоголизм», отсутствие ощущения времени, самовлюбленность, стремление к власти и контролю.

2. веры в спасителя, который придет на помощь в последний момент, лежит представление человека о том, что хотя с ним может случиться что-то плохое, он не одинок в огромной равнодушной Вселенной и некий вездесущий служитель добрых сил в трудный момент придет на помощь и спасет его. Люди, использующие данный механизм защиты, могут ограничивать свою жизнь, попадая в психологическую зависимость от определенного человека (матери, жены, начальника и т. п.). Большинство людей не осознают эту веру до тех пор, пока она не дает сбой (например, когда у человека обнаруживается неизлечимая болезнь или когда объект привязанности умирает или психологически отдаляется).

Техника «разрешения терпеть» -дать пациентам понять, что обсуждение проблем, связанных со смертью, высоко ценится в консультировании. Это может быть сделано посредством проявления интереса к самораскрытию пациентов в данной области, а также посредством поощрения их самораскрытия. Кроме того, психотерапевтам не следует поддерживать у пациентов отрицание смерти. Наоборот, необходимо активно способствовать тому, чтобы эти вопросы оставались «на виду». Для этого психотерапевт сам должен быть устойчивыми к собственной тревоге, связанной со смертью.

Техника работы с защитными механизмами - в идентификации неадекватных механизмов защиты и их отрицательных последствий. Психотерапевты стараются помочь пациентам скорее признать, что они будут жить не вечно, нежели отрицать смерть. Экзистенциальным психотерапевтам требуются такт, настойчивость и умение правильно выбирать время для того, чтобы помогать пациентам идентифицировать свои по-детски наивные взгляды на смерть и изменять их.

Техника работы со сновидениями заключается в том, что экзистенциальные психотерапевты побуждают пациентов рассказывать о своих сновидениях. Так как в сновидениях (особенно в кошмарах) могут в неподавленном и неотредактированном виде проявляться подсознательные темы, в них часто присутствуют и темы смерти. Поэтому обсуждение и анализ сновидений проводятся с учетом экзистенциальных конфликтов, имеющих место у пациентов в данный момент. Однако пациенты не всегда готовы иметь дело с материалом, представленным в их сновидения

Техника напоминания о недолговечности (бренности) существования. Психотерапевты могут помогать пациентам идентифицировать тревогу, связанную со смертью, и справляться с ней посредством «настройки» пациентов на признаки смертности, которые являются частью нормальной жизни (так, смерть близких может быть мощным напоминанием о личной смертности; смерть родителей означать, что теперь очередь следующего поколения; смерть детей может вызвать ощущение бессилия в связи с осознанием космического безразличия).

Техника использования вспомогательных средств для углубления осознания смерти- пациента просят написать собственный некролог или заполнить анкету с вопросами, которые касаются тревоги, связанной со смертью. Кроме того, психотерапевты могут предложить пациентам пофантазировать на тему своей смерти, воображая «где», «когда» и «как» они ее встретят и как пройдут их похороны.

51. Загальні положення, екзистенційно-гумністичний підхід (їх 4)

Гуманістичний напрямок в психотерапії включає в себе різноманітні підходи, школи та методи, які в найзагальнішому вигляді об'єднує ідея особистісної інтеграції, особистісного зростання, відновлення цілісності людської особистості. Цього можна досягти шляхом переживання, усвідомлення (осознавания), прийняття та інтеграції досвіду, вже існуючого і отриманого в ході психотерапевтичного процесу. Але уявлення про те, яким має бути цей шлях, за рахунок чого пацієнт в ході психотерапії може отримати новий унікальний досвід, який сприяє особистісної інтеграції, у представників даного напрямку різняться. Зазвичай в «дослідному» напрямі виділяють три основні підходи.

Філософський підхід. Його теоретичною основою є екзистенційні погляди і гуманістична психологія. Головна мета психотерапії - допомогти людині в становленні самого себе як самоактуализирующимся-щейся особистості, допомога в пошуках шляхів самоактуалізації, в розкритті сенсу власного життя, в досягненні аутентичного існування. Це може бути досягнуто за допомогою розвитку в процесі психотерапії адекватного образу Я, адекватного саморозуміння і нових цінностей. Особистісна інтеграція, зростання автентичності і спонтанності, прийняття та усвідомлення себе у всьому своєму різноманітті, зменшення розбіжності між

Я-концепцією і досвідом розглядаються як найбільш значущі фактори психотерапевтичного процесу.

Найбільш повно цей підхід виражений в розробленій Роджерсом клієнт-центрованої психотерапії, що отримала широке поширення і зробила значний вплив на розвиток групових методів. Для Роджерса завдання психотерапії полягають у створенні умов, що сприяють новому досвіду (переживань), на підставі якого пацієнт змінює свою самооцінку в позитивному, внутрішньо прийнятному напрямку. Відбувається зближення реального та ідеального «образів Я», купуються нові форми поведінки, засновані на власній системі цінностей, а не на оцінці іншими. Психотерапевт послідовно реалізує в ході роботи з пацієнтом три основні змінні психотерапевтичного процесу.

Перша - емпатія - це здатність психотерапевта встати на місце пацієнта, відчути його внутрішній світ, розуміючи його висловлювання так, як він сам це розуміє.

Друга - безумовне позитивне ставлення до пацієнта, або безумовне позитивне прийняття, - припускає відношення до пацієнта як до особистості, яка має безумовною цінністю, незалежно від того, яка поведінка він демонструє, як воно може бути оцінено, якими якостями він володіє, хворий він чи здоровий.

Третя - власна конгруентність, або автентичність психотерапевта, - означає істинність поведінки психотерапевта, відповідність тому, який він є насправді.

Всі три параметра, що увійшли в літературу під назвою «тріада Роджерса», безпосередньо випливають з поглядів на проблему особистості і виникнення розладів. Це, по суті справи, «методичні прийоми», що сприяють вивченню пацієнта і досягненню необхідних змін. Сформовані таким чином відносини з психотерапевтом пацієнт сприймає як безпечні, відчуття загрози при цьому редукується, поступово зникає захист, унаслідок чого пацієнт починає відкрито говорити про свої почуття і переживання. Спотворений раніше за механізмом захисту досвід тепер сприймається більш точно, пацієнт стає більш «відкритим досвіду», який асимілюється і інтегрується в «Я», а це сприяє збільшенню конгруентності між досвідом і «Я-концепцією». У пацієнта зростає позитивне ставлення до себе та інших, він стає більш зрілим, відповідальним і психологічно пристосованим. В результаті цих змін відновлюється і набуває можливість подальшого розвитку здатність до самоактуалізації, особистість починає наближатися до свого «повного функціонуванню». У психотерапевтичної теорії та практиці в рамках філософського підходу найбільш відомі клієнт-центрована психотерапія Роджерса, логотерапия

Франкла, дазайна-аналіз Бінсвагера, розмовна психотерапія А. М. Тауша (А. М. Tausch), а також психотерапевтичні технології Р. Мея, Дж. Т. Биоджеаталя (J. Т. Bugental), І. Д. Ялом (ID Yalom).

Соматичний підхід. При цьому підході новий досвід, сприяючий особистісної інтеграції, пацієнт купує за рахунок спілкування з самим собою, з різними аспектами своєї особистості і свого актуального стану. Використовуються як вербальні, так і невербальні методи, застосування яких сприяє інтеграції «Я» завдяки концентрації уваги і осознавания різних аспектів (частин) власної особистості, власних емоцій, суб'єктивних тілесних стимулів і сенсорних відповідей. Робиться акцент і на рухових методиках, що сприяють вивільненню пригнічених почуттів і їх подальшому усвідомлення і прийняття. Прикладом цього підходу є гештальт-терапія Перлса.

Духовний підхід. При такому підході новий досвід, сприяючий особистісної інтеграції, пацієнт набуває завдяки залученню до вищої початку. У центрі уваги знаходиться твердження «Я» як трансцендентального або трансперсональної досвіду, розширення досвіду людини до космічного рівня, що, на думку представників даного підходу, веде до об'єднання людини з Всесвіту (Космосом). Досягається це за допомогою медитації (наприклад, трансцендентальної медитації) або духовного синтезу, який може здійснюватися різними прийомами самодисципліни, тренування волі і практики деідентіфікаціі.

Таким чином, досвідчений підхід об'єднує уявлення про цілі психотерапії як особистісної інтеграції, відновленні цілісності людської особистості, що може бути досягнуто за рахунок переживання, усвідомлення (осознавания), прийняття та інтеграції нового досвіду, отриманого в ході психотерапевтичного процесу. Пацієнт може отримати новий унікальний досвід, який сприяє особистісної інтеграції, різними шляхами: цьому досвіду можуть сприяти інші люди (психотерапевт, група), безпосереднє звернення до раніше закритих аспектам власного «Я» (зокрема, тілесного) і з'єднання з вищим початком.

Т. Б. Карасу (Karasu Т. В., 1977), розглядаючи екзі-стенціально-гуманістичний напрямок у психотерапії, наводить такі його основні категорії: -концепція патології (грунтується на визнанні існування екзистенціального відчаю як наслідку втрати людиною можливостей, розщеплення «Я», неузгодженості з власними знаннями); -здоров'я (пов'язане з реалізацією потенціалу людини - розвитком «Я», досягненням автентичності, безпосередності); -бажані зміни (безпосередність переживань, восйріятіе і вираз відчуттів або почуттів в даний момент); -часовий підхід (внеисторический, фокусується на феноменологічному моменті); -лікування (короткочасне й інтенсивне); -задача психотерапевта (зводиться до взаємодії в атмосфері взаємної прийняття, що сприяє самовираженню, - від соматичного до духовного); -основний психотерапевтичний метод (зустрічі з рівноправною участю в діалозі, проведення експериментів, ігор, інсценівок або «розігрування» почуттів); -лікувальна модель (екзистенційна: диада рівних людей, або «Дорослий-Дорослий», тобто людський союз); -характер відносини пацієнта до лікування (вважається реальним, на відміну, наприклад, від визнання існування переносу в динамічному напрямку, і представляє першорядну важливість); -позиція психотерапевта (взаємодіюча і приймаюча; він виступає під взаіморазрешающей або задовольняє ролі).Наступність між особистісної концепцією, концепцією патології і власне практикою психотерапевтичної роботи є неодмінною умовою науково обгрунтованих психотерапевтичних шкіл (Карвасарский Б. Д., 2002).