Економіка України у вимірі глобальної конкуренто- спроможності

Юрій Уманців,

доцент кафедри економічної теорії та конкурентної політики Київського національного торговельно- економічного університету, кандидат економічних наук

Однією з найважливіших умов досягнення стратегічних цілей, зміцнення ролі України у глобальному економічному просторі є забезпечення невпинного зрос­тання її конкурентоспроможності. За сучас­них умов здатність стрімко адаптуватися до умов, які ставить міжнародна конкуренція, стає необхідною умовою сталого розвитку кожної національної економіки.

В економічній науці проблеми національ­ної конкурентоспроможності є одними з цен­тральних. Значний внесок у їх дослідження здійснили такі західні вчені, як П. Кругман, С. Ліндер, Б. Олін, М. Портер, Д. Сакс, Л. Саммерс, Дж. Харт, Е. Гекшер. Зазначеніпроблеми аналізуються також такими укра- їнськими вченими, як Ю. Бажал, В. Базиле- вич, Я. Базилюк, О. Білорус, Б. Буркинський, В. Геєць, Я. Жаліло, Б. Кваснюк, І. Крючкова, С. Кірєєв, Д. Лук’яненко, В. Лагутін, В. Мун- тіян, Л. Мусіна, В. Семиноженко, В. Сіденко, С. Соколенко, Т. Циганкова, О. Шнипко та іншими. Разом з тим у дослідженнях, присвяче- них конкурентоспроможності національної економіки, домінують досить однобічні уяв- лення про передумови для реалізації конку- рентних переваг. Водночас багато питань, які стосуються внутрішніх засад розвитку конкурентоспроможності, залишаються поза увагою. Існує необхідність ана- лізу теоретичних основ конку- рентоспроможності, узагаль- нення підходів до визначення її структурних елементів, вияв- лення місця України у коорди- натах глобальної конкуренто- спроможності. Конкурентоспроможність країни ґрунтується на її здат- ності займати і утримувати стійкі позиції на певних сегмен- тах світового ринку при наяв- ності економічного потенціалу, котрий забезпечує динамічне зростання на інноваційних засадах. При цьому необхід- ними передумовами є розвинута система ринкових інститутів, здатність гнучко реагу- вати на зміни світової кон’юнктури, що дає змогу максимально забезпечити реалізацію національних інтересів. Розробка та реалізація концепції підви- щення, розвитку конкурентоспроможності для української економіки є необхідною умовою виходу з кризового стану та подо- лання посткризових проблем. Тільки висока конкурентоспроможність вітчизняної еконо- міки як на внутрішньому, так і на світовому ринках здатна закласти надійний фундамент для підвищення життєвого рівня населення. Конкурентоспроможність економіки полягає також у її здатності займати та утри- мувати стійкі позиції на певних сегментах ринку завдяки: а) потужному економічному потенціалу; б) стабільному зростанню економіки на інноваційних засадах; в) розвиненій системі ринкових інститу- тів; г) володінню інтелектуальним капіталом та інвестиційними ресурсами; д) гнучкій системі реагування на зміни світової кон’юнктури та диверсифікації націо- нального виробництва. Конкурентоспроможність національної економіки можна також визначити як економічну категорію, котра характеризує стан відносин у державі щодо забезпечення умов стабільного підвищення ефективності національного виробництва, адекватного до змін світової кон’юнктури та внутрішнього попиту на основі розкриття національних конкурентних переваг та досягнення кращих, ніж у конкурентів, соціально-економічних параметрів. Конкурентоспроможність національної економіки має певні особливості, оскільки: По-перше, конкурентоспроможність базу- ється на сировинній базі конкретної терито- рії, кадровому потенціалі, соціальних, пси- хологічних, культурологічних особливостяях

певного народу, нації, достатньому рівні інвестицій тощо. Прагнення досягти висо­кого рівня конкурентоспроможності є вира­зом як національних економічних інтересів, так й інтересів окремих суб’єктів господарю­вання.

По-друге, досягнути високого рівня кон­курентоспроможності національної еко­номіки у переважній більшості випадків неможливо без конкурентного змагання все­редині країни.

По-третє, конкурентоспроможність – величина змінна. Вона вимагає від суб’єктів господарювання постійного пошуку нових ідей, розробок, технологій, а від держави – створення належних умов для економічного зростання.

По-четверте, вона визначається ступенем економічного розвитку країни та залежить від здатності суб’єктів господарювання вико­ристовувати ці умови з максимальною ефек­тивністю. Однак конкурентоспроможність національної економіки передбачає перш завсе високий рівень загального суспільного позитивного ефекту, для досягнення якого ефективність фірм та одержання ними висо­ких прибутків є хоча й необхідною, однак недостатньою умовою.

По-п’яте, конкурентоспроможність національної економіки має враховувати соціально-економічну оптимальність, за якої позитивне значення ефективного викорис­тання матеріальних, трудових та фінансових ресурсів узгоджується з виконанням про­грам.

По-шосте, відповідальність за стан кон­курентоспроможності національної еконо­міки лежить на державі. Саме державі відве­дена провідна роль у визначенні завдань та інструментів економічної політики, дотри­манні міжнародних зобов’язань. Відповідно до існуючих цілей та завдань можна визна­чити концептуальні принципи забезпечення конкурентоспроможності національної еко­номіки (рис. 1) [1, С. 13-15].

Конкурентоспроможність національної економіки включає конкурентоспромож­ність людського капіталу, конкурентоспро­можність товарів, підприємств, регіонів, сис­теми регулювання всіх сторін суспільного життя, здатність уряду забезпечити сталий і динамічний розвиток економіки та якісну оцінку конкурентних переваг країни у гло­бальному економічному просторі. Перші спроби формування системи порівняльних оцінок конкурентоспроможності та визна­чення її чинників на міжнародному та націо­нальному рівнях було зроблено у 80-х роках ХХ ст. Відтоді відбулися певні зміни у кон­цепції конкурентоспроможності, а також удосконалення інструментарію її вимірю­вання й порівняння. Концепція міжнародної конкурентоспро­можності ґрунтується на системі оцінювання порівняльних переваг національних еко­номік за спеціальним набором індикаторів, котрі відображають вплив основних чинни­ків на різні сторони економічної діяльності на макро- та мікрорівнях. Найбільш впли­вовими дослідженнями кон­курентоспроможності країн є щорічні доповіді – Глобаль­ний звіт про конкурентоспро­можність Всесвітнього еконо­мічного форуму та Світовий щорічник конкурентоспро­можності Міжнародного інсти­туту менеджменту і розвитку у Лозанні.

Світовий щорічник конку­рентоспроможності Міжнарод­ного інституту менеджменту і розвитку містить 250 різних критеріїв, що є результатом вивчення 40000 статистичних показників. Однак найвпливо­вішим та загальновизнаним дослідженням країн є Глобальний звіт про конкурентоспро­можність, котрий щорічно оприлюднюється за матеріалами широкої програми обстежень країн у рамках Всесвітнього економічного форуму у м. Давосі [2, С. 71-75].

Необхідно зазначити, що конкуренто­спроможність на будь-якому рівні є резуль­татом наявності конкурентних переваг. При цьому найчастіше конкурентна перевага роз­глядається як відносна перевага ринкового суб’єкта над конкурентами за тими пози­ціями, що є важливими для споживача. На рисунку 2 наведено перелік основних чинник

ків та компонентів національної конкуренто­спроможності [3, С. 122].

У рейтингу конкурентоспроможності країн на 2010-2011 роки, створеному Все- світнім економічним форумом (ВЕФ), Укра­їна опустилася на сім сходинок порівняно з рейтингом 2009-2010 рр. Вона посіла 89-е місце серед 139 держав, включених до рей­тингу. При розрахунку індексу конкурен­тоспроможності враховуються дванадцять чинників. Конкурентоспроможність України знизилася через неефективність інституцій, макроекономічну нестабільність, неефек­тивність товарних та фінансових ринків. У таблиці 1 наведено місце України у рейтингу конкурентоспроможності 2010-2011 р. у роз­різі окремих чинників (показників) [4, С. 334].

Всесвітній економічний форум розрахо­вує два узагальнених показники. Індекс гло­бальної конкурентоспроможності, який дає змогу розглянути проблему комплексно, з урахуванням процесів, що відбуваються на макро- і мікроекономічному рівнях, а також поєднати поточні оцінки з середньостроко­вою перспективою. Методологія розрахунку цього індексу передбачає врахування стадії економічного розвитку країни (факторноке­рована економіка, керована ефективністю та інноваційно керована) та їхньої класифікації залежно від розміру ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності, а також частки сировинного експорту у його загальному обсязі.

Відповідно до цієї методології, фактори, котрі формують індекс глобальної конкурен­тоспроможності, угруповано за їхньою зна­чущістю для розвитку країн світу (рис. 3) [4, С. 9].

Такими чином, проведений аналіз дає змогу з’ясувати системні проблеми у підви­щенні конкурентоспроможності економіки України, що обумовлені такими чинниками, як:

а) відсутність стратегії підвищення кон­курентоспроможності національної еконо­міки та стратегії переходу України до іннова­ційної моделі розвитку;

б) занепад науково-технічного потенціалу та неспроможність сформувати інтегрований механізм сприяння розвиткові інноваційної діяльності;

в) недосконалість механізму виявлення, формування та комерціалізації інновацій, котрий би узгоджував інтереси всіх учасни­ків інноваційного процесу;

г) відсутність достатніх фінансових ресур­сів;

д) низький рівень використання еконо­мікою та окремими суб’єктами господарю­вання результатів міжнародних та націо­нальних інноваційних проектів та розробок;

е) втрата кваліфікованого персоналу висо­котехнологічних та наукомістких вироб­ництв;

є) відсутність системної мотивації до творчої діяльності.

За сучасних умов вирішальну роль для підвищення рівня конкурентоспроможності відіграють заходи, що спрямовані на:

а) розвиток системи освіти та перепідго­товки кадрів;

б) вдосконалення науково-технічної сфери, де створюються передові технології, здатні значно підвищувати конкурентоспро­можність;

в) розвиток новітніх інформаційних тех­нологій, здатних вдосконалити суттєвим чином організацію виробництва та марке­тингу;

г) удосконалення виробничої інфраструк­тури;

д) розвиток ринкової інфраструктури [5, С.110].

Доцільно також розглянути звіт «Ведення бізнесу 2009», в якому проаналізовано умови для підприємництва за десятьма різними показниками за період з червня 2007 р. по червень 2008 р. Ці показники являють собою підраховані за спеціальною методикою кіль­кісні оцінки нормативно-правових умов ведення бізнесу для малих і середніх під­приємств та стосуються різних етапів життє­вого циклу підприємства, а саме: реєстрації, будівництва, наймання працівників, сплати податків, захисту власності, умов міжнарод­ної торгівлі, примусового виконання дого­ворів та ліквідації підприємств. У таблиці 2 наведено динаміку низки показників та їх відносну зміну у рейтингу з 2008 по 2009 рік, а також їхні складові в абсолютному вимірі для України, регіону та країни з високим рівнем доходу на душу населення. На думку директора Світового банку по Україні, Білорусії та Молдові М. Кайзера, в Україні реформи здійснюються не такими темпами, котрі могли б дозволити їй піднятися вгору порівняно з іншими країнами, а регуляторні перешкоди залишаються дуже значними [6, С.11].

Важливо також проаналізувати Індекс економічної свободи, що опублікований у 2008 році американським дослідним цен­тром «Heritage Foundation» і газетою «The Wall Street Journal». У спеціальній доповіді 157 країн поділено на п’ять груп залежно від значення сукупного показника: 0-49,9 – депресивні (24 країни), 50-59,9 – переважно економічно не вільні (52 країни), 60-69,9 – у середньому економічно вільні (51 кра­їна), 70-79,9 – переважно економічно вільні (23 країни) та 80-100 – економічно вільні (7 країн). Загальна оцінка складається з десяти компонентів, а саме: свобода бізнесу, торгівлі, праці, фіскальна, монетарна, інвес­тиційна, фінансова політика, а також свобода від корупції, право власності та розмір дер­жавного апарату.

У 2008 р. Україна посіла 133-є місце серед 157 країн світу та 39-е серед 41 країни Європи і належить до переважно економічно невіль­них. При цьому за більшістю величин показ­ників позиції України є значно гіршими, ніж середні для країн світу та Європи. Експерти зазначають, що в Україні існують проблеми щодо свободи підприємництва, грошових відносин, інвестицій, захисту прав власності та корупції, у розмірах державного апарату управління (таблиця 3) [7, С.79-80].