Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Розділ шістнадцятий





 

Олесь піддався впливові меценаса Геродота ще в ранній юності: остаточно підкорився його маєстатові у той мент, коли пан Корнель розповів йому про історичну долю Галицького краю, яким споконвіків торгували чужинці, мов перекупники або маклери на базарі. Вірив Олесь кожному слову освіченого й непоступливого мужа, – а чи ж то не його провина або ж заслуга, що так, а не інакше склалася Олесева доля? Та й нині він, Геродотом спонуканий, повернувся у найстрашніші нетрі свого минулого й мовчки висповідався перед самим собою. Та ось наблизився до наймоторошнішого менту свого життя, яке перестало життям називатися…

А пан Геродот і далі сидів на порозі ґанку, ніби чекав тієї хвилини, коли Олесь вибереться з тенет споминів, яких хотів нині позбутися, розвіяти їх на торговицькому базарі серед галасу перекупок, масних жартів сидух, маклерських закликів до найвигіднішого виторгу, посеред барвистого вернісажу килимів, ліжників та вишиванок, оглушений форканням коней, ревінням бичків та блеяниям овець; чекав пан Корнель, поки сусід прийде до рівноваги й ніби перекине на нього тлум найтяжчих згадок, і в напрузі уяви побачить Геродот мент Олесевої щасливої можливості залишитися живим, подарованої випадком, на який колись сподівався і він, Корнель, а нині може хіба лише уявити – мент порятунку коханої Сальомеї від смерті.

А певне, було так – Олесь або не пам'ятає того, або згадувати боїться…

…Остання запряжена парокінкою гара спустилася на гальмах у старознесінські вивози – до викопаної квадратової ями, яку завтра, бо нині вже вечоріє, прийдуть засипати вапном і піском місцеві мешканці; гробарі поскладали в неї штабелями тіла замордованих у Бригідках в'язнів і, зітхаючи та проклинаючи все, що тільки є на світі, вибралися спорожнілою гарою крутосхилом до Високого Замку. Полив теплий літній дощ, намоклий синьо‑жовтий стяг гірко звис на тичці, встромленій у чолопок високозамківського копця, як знак безнадійного смутку. Небесна благодать обмивала закривавлені тіла, й від вільгості й вечірньої прохолоди одне тіло заворушилося, ожило й вивільнилося із тісноти. У непам'яті, але ще із крихтою самозбережного інстинкту почало воно виповзати з потойбіччя; втеча була повільна й безнадійна, проте напівмертве тіло з розпачем розтоптаного черв'яка таки вибралося з ями й, коли опинилося на росяній траві, стало живою людиною.

Олесь бачив перед собою лише зоряне небо й поросле лісом плато над обривом: він упізнав Кайзервальд, а теж заснулі хати, що осіли, немов гніздечка жайворів у старознесінському ізворі, та хрести Покровської церкви.

Усвідомивши, що живий, він підвівся й пошкутильгав стежкою, що виводила на плато. Смерть була позаду, та ще чіплялася його неймовірним жахом, Олесь набрався сил і утікав від неї; на плато стриміла тригонометрична чуга, і її теж впізнав: до вулиці Піскової було вже недалеко. Спонатужився, побіг і врешті впав на коліна перед порогом колишньої квартири; не закричав, не заволав, тільки розіп'явся на дверях, а вони немов самі відчинилися, й чиїсь руки внесли його до середини.

Цю картину Олесь боявся згадати, було надто страшно, та уявив собі її пан Геродот. Він стогнав і без сліз квилив з жалю, що таке не трапилося із його Сальомеєю у Шепарівському лісі.

…Власника будинку на Пісковій звали Зеником Цюручки – мало хто знав його справжнє прізвище. На тупиковій вуличці, яка мала лише п'ять одноповерхових котеджів, майже всі мешканці називалися надто посполито – Ковалі, Шевці, Кравці, оскільки вели свій рід з ремісників; усі розмовляли однаковою передміською говіркою, і з цієї причини виникла плутанина – хто є хто… Тож розпізнавали одне одного за прозвиськами, які виліплювались із часто вживаних кожним мешканцем словечок польського, німецького чи то єврейського походження – і так хтось ставав Думенкопфом, Прошепаном, Цумбайшпілем, а пан Зеник, який працював диктором на радіовисильні, що на Баторого, й володів оксамитовим баритоном, був перечулено чемним з жінками: вітаючись з ними, він прикладав праву руку до грудей і солодко вимовляв «Цілую ручки, прошу пані», й за голос, який звучав щоранку в радіоприймачах, та й за чемність так і прозвали його на Пісковій.

Пан Зеник був засадничим українським патріотом, проте до кожної влади ставився лояльно – інакше не міг би заробляти собі на хліб, – й за Польщі летіли в ефір позивні: «Halo, halo, mуwi lwowska rozgłośnia polska»,[19]за совєтів – «Говорить квітучий радянський Львів!», а за німецької окупації пан Зеник став директором радіокомітету й за дикторський столик посадив свого квартиранта Олеся Шамрая, який до слів «Говорить львівське українське радіо» мусив додавати: «Німеччина веде бій і перемагає для Європи».

…Ослаблений Олесь вибрався з фізичних недуг, проте залишився психічно неурівноваженим: з хворобливою фобією реагував на польську мову, якою колись говорили польські поліцаї, котрі ув'язнили в Березі його кохану Нусю; став затятим антисемітом, оскільки вважав, що за совєтів займають владу самі жиди, на згадку про москалів впадав у пароксизм люті, проте на німців покладав оптимістичні надії й, коли сідав за дикторський пульт, з насолодою вимовляв пронімецький хвалебний додаток до вранішньої позивної. Й так тривало доти, доки німці не переарештували міністрів щойно проголошеної Української держави, а згодом дізнався й про розстріл вчених на Вулецьких пагорбах.

Тоді у нападі люті заявив своєму благодійникові Зеникові Цюручки:

«Гітлер і Сталін – байстрючні близнюки, і з ними треба боротися не на життя, а на смерть!»

Патріот Зеник Цюручки, лояльний до кожної влади, злякався не на жарт, ніби відчув, що слова квартиранта стануть незабаром суголосними з ідейною настановою українських партизанів, й поквапився звільнити його з посади диктора. Олесь, не гаючись, виїхав зі Львова до Міста.

Олесеві батьки, які вже втратили надію побачити сина, остовпіли від щасливої несподіванки. Знали, що Олесь заарештований, а українські й німецькі газети щоденно повідомляли про жахливі масакри у львівських тюрмах. Штефан Шамрай з Фросиною зі страхом придивлялися до фотографій замордованих, та як розпізнаєш кого‑небудь серед десятків понівечених трупів; зі Львова надходили все страшніші вістки, а коли вони стихли, то й надія старих з кожним днем усе більше згасала. Штефан, зчорнілий і пониклий, блукав вуличками Торговиці, ніби когось шукав, виходив до ратуші й там подовгу вистоював, вдивляючись у глибину Печеніжинського тракту, все ще сподіваючись, що ось‑ось біля пам'ятника Шевченкові, заступленого тополями, з'явиться струнка постать сина, й батько кинеться йому назустріч, стрімголов полетить, закричить, заплаче, однак перехожі минали пам'ятник і зникали у провулках; тоді Штефан заходив до Михайлівської церкви, щоб там молитися Богові й благати в нього допомоги, бо ні в кого більше, а Фросина лежала пластом на долівці в кутку під хорами й не підводилася до тієї миті, поки не засвічувався в її серці пломінчик надії. Тоді вставала, на хвильку втихомирена, Штефан брав її за руку, вони разом виходили з храму і йшли додому, щоб там цілими днями сидіти в хатніх сутінках і чекати…

Й Олесь прийшов. Тихо прочинив двері й, зупинившись на порозі, придивлявся до двох тіней, що тулилися одна до одної на покуті під образами. Штефан різко повернув до дверей голову, достоту як на тих очікуваннях біля ратуші, коли попри пам'ятник Шевченкові хтось проходив, та побачив на порозі чужу людину, бо звідки міг взятися Олесь, адже його вже немає на світі, й тієї надії, що донедавна теплилася в його душі, теж уже не було… А материнське серце упізнало: пані Фросина схопилася, підбігла до зайшлого, взяла в долоні його обличчя й прошепотіла:

«Де ти був дотепер, мій сину? І чому став інакшим?»

Олесь насправді став інакшим – як тілом, так і душею, що, випечена видивом смерті, заховалася від ворожого світу, мов гусінь у шкаралущу лялечки, й там його далі марудив пережитий страх, який не допускав у душу навіть утіхи від зустрічі з батьками.

Штефан з Фросиною теж довго не могли оговтатися й повірити, що до них вернувся син. Вони вмивали його, переодягали, годували й випитували, та Олесь відмовчувався, і та його мовчанка була страшною розповіддю. Батьки нарешті отямилися, вийшли разом на подвір'я й заволали до пана Геродота, бо ні з ким іншим не могли поділитися щасливою новиною:

«Пане раднику, Олесь вернувся!»

Пан Корнель, який теж довго не міг вийти з подиву, запитував Олеся, що ж то з ним трапилося, й Олесь відповів тільки одне й більше нічого – ні в цю хвилину, ані ніколи потім – не сказав:

«Мене розстріляли… Я виповз із могили».

…У кінці вересня небо над Покуттям затягнулося важкими дощовими хмарами від обрію до обрію, почалися затяжні сльоти. Набухлий Прут виходив з берегів, скраю Торговиці каламутні води досягали хатніх порогів – золотий вересень змерк над землею, а теж у душах людей, спонадіяних на добрі зміни.

Містом пронеслася чутка, що євреїв переселятимуть у гето, і вже квартали над Чорним потоком – від Королівки до Воскресінець – почали обгороджувати дощаними парканами з протягнутою на них білою смугою; євреям з жовтими пов'язками на рукавах і зірками Давида ще дозволялося ходити серединами вулиць із суворою забороною ступати на тротуари, їх валками гнали на каменоломні, що за Багінсбергом, – там цілими днями торохтіла каменедробарка, перемелюючи каміння на шутер для вимощування доріг; шуцполіцаї хапали на Ринку сільських парубків і забирали їх до баудінсту на важкі роботи; в Місті було введено карткову систему для отримання пайки хліба, масла і мармоляди; за шахрайство картками винних арештовували й відправляли до тюрми, яка від віків бовваніла над Рамлярівським озером, й звідти на волю ніхто вже не виходив, – страх розганяв містян по домівках; торговицький базар спорожнів, і там можна було купити за емісійні польські злоти хіба що пляшку гасу, пачку сахарини, жменю карбіду для впроваджених у побут карбідних ламп, а теж привезені з райху губні гармонійки.

Й Олесь, і пан Геродот позакривалися в хатах, й туга та сум ще дужче стужавлювали їхню самотність. Пан Корнель врешті не витримав глухої домашньої тиші, навідався до Шамраїв і попросив Олеся зайти до нього так собі – для розмови, бо серед такої мовчанки, мовляв, і сказитися можна.

Геродот хотів виговоритися, й Олесь жертовно й мовчки слухав його.

«Ось що, – заговорив радник не так до співрозмовника, як до себе самого. – Колись у кутських катушах австрійські жандарми закували нашу свободу, та, видно, не вмерла вона, якщо польська влада мусила споруджувати концтабір у Березі Картузькій, щоб там ту свободу домучити. Совєтські бузувіри, кажуть, видумали ще не бачені знаряддя тортур, щоб з їхньою допомогою перетворити людей на плазунів й примусити їх оволодівати найганебнішою професією донощиків, а титул зрадників піднести до найвищого рангу… Та про це ти краще за мене знаєш… А новітні окупанти задумали винищити вщент непотрібні їм народи – такого дикунства світ ще не бачив… Однак свобода буде вбита аж тоді, коли народ поникне, як ми з тобою нині, у непроглядній сльоті горя заляже на дно і там видохне, немов тритони у застояному болоті. Що скажеш на це, Олесю?»

Олесь мовчав – від напутньої мови радника в ньому почала будитися злість. А чи не закликає його пан Корнель вийти на передній край, а сам залишиться в безпеці за спинами таких, як я? Я ж відбув уже своє, може, тепер черга за вами?

«Відчуваю, що ти хотів би мені відповісти, – продовжував пан Геродот. – Та я вже застарий для таких випробувань, яких тобі, певне, довелося зазнати. Й не всяк до такого здатний. У кожній війні є ідеологи й виконавці ідей… Коли відбувалася розправа над професором Тарновецьким, він попросив мене бути його адвокатом. А чи міг би стати, приміром, захисником на суді Тарновецький? Таж ні, він призначений долею бути бійцем. Я ж тиловий воїн, без яких боротьба обійтися теж не може. На процесі я не так до суддів, як до професора сказав: «Є слово «батьківщина» – могутній наказ, що регулює вчинками людини: почуття любові до вітчизни має надзвичайну силу, коли вона в неволі». І кажу це саме тобі, молодому: не йди на рожен, вичекай, коли настане мить найнеобхіднішої потреби, а тоді вже… Ці самі слова я сказав і Тарновецькому, коли він ставав до праці у відновленій Міській гімназії. Він молодий, учні ще молодші, і нехай будуть готові: така невідкладна мить незабаром настане… Я вважав своїм обов'язком дати йому таке напуття».

«І мені його даєте? – врешті спромігся на слово Олесь. – Дякую… Та я вже пройшов через чистилище, чи не досить з мене?… Звісно, добрі напуття кожному потрібні, та я насмілюся вас запитати: чи давали ви їх собі самому, коли Сальомея покидала ваш дім? Як це так, що для кохання ви досить молодий, а для того, щоб разом з коханою вийти супроти ворога, вам заважає вік?»

Олесеві слова вдарили Геродота в саме серце, й він, стратований ними, сховав у долоні обличчя.

…Останнього дня жидівського свята кучки правовірні євреї повиходили із своїх наметів та складених із кукурудзяного шумелиння купин і зійшлися до синагоги, що на Дятьківському передмісті, на подячну молитву за осінній урожай, хоч дякувати не було за що Єгові, бо урожаю цього року євреям збирати не довелося, вони сиділи на клунках, готові перебратися до гета, коли впаде остаточний наказ крайсгауптмана, а рабин після молитви, випереджуючи німецьке повеління, закликав паству не чекати розпоряджень і переселятися без примусу, займати спорожнілі помешкання, потіснити родичів, якщо в когось є такі над Чорним потоком, добровільно виходити на роботу й уважно прислухатись до порад юденрату: німецька влада пообіцяла дати єврейській громаді самоврядування в гето, утворити свою орднунгполіцію з молодих хуситів. Хай же Єгова дасть юдеям сил пережити цей тяжкий час…

Сальомея прийшла із синагоги додому невпізнавана: в її запалих очах таївся навіть не страх – чорніла крайня безнадія. Вона забула про те, як колись з почуттям вільного птаха вихоплювалася із золотої клітки найбагатшого в Місті власника ювелірних крамниць Баруха Фойєрштайна – свого тата, щоб допасти до раю любові в домі знакомитого адвоката Геродота, й батьківського прокляття за порушення Мойсеевого закону вже не пам'ятала: звична до розкошів її родина – батько, мати й дві сестри опиняться враз у темноті убогості, безпорадні й від горя здурілі, й Сальомея мусить бути з ними; відректися від коханого знайдеться в неї сила, та від свого народу, коли на нього падає найстрашніше зло, – ніколи.

Пан Корнель просив її отямитися від страху, вмовляв перечекати якийсь час, може, у світі щось переміниться до кращого, та Сальомея навіть не чула, що він говорить, вийшла з дому й помчала на вулицю Сєнкевича, в кінці якої пишалася вілла «Ядвіга». Не добігаючи до млинівки, впору побачила на мості вартових шуцполіцаїв і втямила, що віллу вже зайняли німці. Може, там замешкав крайсгауптман або ж розмістився відділок гестапо… Круто повернула назад і зникла у провулках, що вели до торговицького базару.

Весь день блукала єврейськими кварталами, поки допиталася до переселеної своєї родини: юденрат віддав Барухові звільнений християнами ветхий будиночок над Чорним потоком. Сальомея припала до батька, випросила в нього прощення й увечері, коли євреї погасили шабасні свічки, прийшла до Геродота. Була незвично холодною, нібито вона й не кохана Салька, за якою пан Корнель світу не бачив, а зовсім чужа жінка. Й мовила вона до нього приречено:

«Дякую тобі, мій любий, за щастя, що ми з тобою зазнали. Та воно вмерло… Не лише для мене, для всього мого народу, і я буду з ним. Не вмовляй: що станеться зі мною, один Господь знає, а твоїм життям ризикувати не смію…»

Вона обняла його й прошепотіла вірша з Пісні пісень, яким колись признавалася йому в коханні: «Хай між губи мої він проникне й безліч разів утішить мене любов'ю… Цілуй мене востаннє, коханий, я чую на шиї своїй холодний доторк меча за мій гріх».

Й довго слухав пан Корнель, як б'ється її серце, ніби хоче діткнутися до його власного. Та враз відірвалася Салька від нього, вихопилася з обіймів, вийшла з дому, й проковтнула її пітьма. Геродот залишився сам, і страшно йому стало тієї самоти, він кинувся доганяти Сальомею, не усвідомлюючи, навіщо це робить, чей ні він з нею, ні вона з ним жити разом не мають права.

Більше ні разу не побачив Корнель Сальки, яка прошила його життя гарячою блискавкою кохання, залишивши по собі в його душі болючий шрам…

Й заговорив Геродот до Олеся, а той слухав його мову й каявся в душі за необачно кинутий старому приятелеві несправедливий докір.

«І українці, і юдеї – обрані Богом народи, доля їхня трагічно схожа, та не в одному й тому самому храмі вони моляться, – сказав пан Корнель. – Й через те мусимо переносити випробування окремо. У Бога часу не існує, й тому ми так довго чекаємо обіцяного щастя… Тож я перефразую слова Шолома Алейхема: «Боже, вчини так, щоб ті інші народи, яких собі вдруге вибереш, зайняли терен на протилежній півкулі нашої планети – нам уже досить твоєї ласки!» Не стояти нам із Сальомеєю вкупі на передньому краю, хіба помремо разом…»

Сльота ущухла, хмари порозривалися, мов старе рядно, зласкавлене в прохолодній вологості сонце кинуло сніпок променів на Торговицю, й крізь замурзане дощовими патьоками вікно впала бліда квадратова пляма на ліжко, де лежав у безнадійній прострації знеохочений до життя Олесь Шамрай.

«Пропало все, червона й коричнева диявольщина обступила з усіх сторін мій край, і недавня надія на очисну війну, що врятує нас, зітліла на попілець. Не жди рятунку ні від кого, ми здолані, розтоптані, мов дощова черв…»

Такі думки клубочилися в мозку Олеся й топилися у безнадії, мов розквацяна глевтушна земля під осінньою сльотою.

«Вмерти разом, – повторив у думці слова Геродота, – загинути всім до одного…» Та враз упало на його зажмурені очі сонячне світло й розбудило в ньому іншу думку: «А чому не жити разом і всім до одного стати до боротьби?»

Олесь схопився з ліжка, засоромлений власною споневіркою й байдужістю до всього, що діється поза стінами його життя. Адже світ завше живий і завше цікавий – умитий дощами, осяяний сонцем, освіжений вітрами, розбуджений громом, й тільки один раз – виплеканий для життя мільйонами літ – з'являється перед людиною у всій розмаїтості краси і погані й триває у її сприйнятті доти, поки вона спроможна розрізняти сіризну від білоти, жаревну червінь від заспокійливої зелені, заздрісну жовтизну від мрійливої рожевості, і лише чорнота покриває мертвою плахтою всю ту живу різноманітність – й тоді світ покидає людину, ніби ніколи не існував, не буяв, не мучив – навіть не приходив до неї. Але ж таки приходив бодай на одну мить, тож скористайся хоча б дрібкою життя!

Болісно втямивши таку істину, Олесь силоміць виборсувався із баговиння байдужості й зневіри, наче збоявся, що воно знову засмокче його і стане чорним або й зовсім його не стане, – він урешті відчув у собі жагу до життя, досі затлумленого страхом і втомою. Швидко зібрався, вийшов на подвір'я. Перед ним пробігав Каштановий провулок, заквітчаний на парканах червоними кетягами калини й голубими осінками, що пробивалися крізь штахети, намагаючись звернути увагу людей на осінню красу – і яким непоказним не був би цей провулок, все ж на ньому Олесь уперше побачив прекрасну Москалівну, яка зачарувала його своєю вродою на все життя; а цей провулок вливається в широке русло вулиці Скупневича, в кінці якої золотиться осінніми барвами Студентський парк, де його мрія пізнати жіночу красу перемінилася на росяній траві в земне диво – гарячу й ворожбитну плоть.

Олесь рвучко відчинив хвіртку й вийшов у світ.

Вікна в будинку професора Тарновецького були тьмяні й закопчені: певне, він тут уже не мешкає – не видно ні його, ні пані Москалівни. Думка про неї ще зігрівала його, та перемогла її згадка про Нусю, й Олесь поквапився вниз вулицею Скупневича.

Той самий чепурний будинок Антошка Дзівака, покритий червоною черепицею, та сама сітчана загорожа. Та на подвір'ї віє пусткою, пані Емілії не видно, лише у воротах, спершись ліктями на хвіртку, стоїть Антошко, старий і сивий, він дивиться на Олеся і не впізнає, навіть не дивується, що незнайомий чоловік стає з ним на розмову.

«Що дієте, пане машиністе?» – «Дітей виглядаю». – «Де ж вони?» – впало тривожне Олесеве питання, й відбила його тиха, з тінню безнадійної приреченості відповідь: «Того ніхто не знає…»

Й стускнів в Олесевих очах торговицький світ. Він повернувся й подався до центру Міста, хоч знав, що й там розради не знайде… «Вітри подули, забрали гарні дні, в серці зостались лиш спогади сумні, стукнула осінь у наші ворота», – долетіла з давнини випускного вечора мелодія танго, забриніла й загубилася в надпрутських верболозах. Чи побачить він ще колись Москалівну? Чи зустріне Нусю? Може… Густі стежки переплітаються, а до зими ще далеко…

Біля ратуші Олеся спинили людська метушня й галас. До трикутного скверика, вклиненого між дві міські магістралі, де під розлогими липами бовванів бронзовий пам'ятник лютому тиранові, ім'ям якого знищено на українській землі мільйони люду, німецькі шуцмани пригнали з гето тлум євреїв. Обмотали линвами й шнурами пам'ятник Сталіну й запрягли в них, немов волів, побитих до крові людей. Шмагали їх канчуками, штовхали в спини прикладами карабінів, ґелґотіли і лаялись. Запряжені євреї, натужуючись, аж кров з очей бризкала, натягували ті шнури й линви, їх катували, примушуючи видобувати з себе надлюдські сили; пам'ятник почав хилитися, загрожуючи звалитись на людей; канчуки свистіли, зойки катованих вдарялися об вікна будинків.

Олесь стояв у натовпі й мовчки дивився на страшну веремію. Й примлів він, упізнавши серед запряжених євреїв Сальомею, яка у парі зі старим бородатим пейсахом впиралася у шнур, що вгризався у її груди. Товста коса розплелася й стікала зливою на брук; Сальомея тримала під руку свого вітця Баруха Фойєрштайна, щоб не впав, а сама збезумілими великими очима дивилася не на людей, а в небо, страдницьким поглядом докоряючи Єгові за страшний допуст, а закривавлене її обличчя все ще було прекрасним.

Олесь ціпенів від гніву, він хотів вигукнути її ім'я, щоб знала, що люди, які мовчки дивляться на це бузувірство, теж запряжені, як і вона; як лише міг, наблизився до неї, щоб бодай поглядом підтримати її в муках, і раптом стетерів, знетямився. На нього глянула з невимовним болем Оксана Москалівна; він зімкнув повіки, а коли розплющив, побачив, що в шнур впирається Нуся Дзіваківна – і з того видива вже не дивувався, бо й самого ще боліли рани від упряжок у Бригідках.

У тім пролунав над Містом звідчаєний крик: то звалився мідний бовдур, розчавивши когось із запряжених євреїв, однак у цей мент жахливої непрогляді Олесь відчув несподівану відраду. Він побачив кінець страшного початку: диявольщина, яка опанувала світом, мусить загинути; своїм допустом Господь лише в одній своїй безчасовій миті застерігав світ, показуючи, до чого може привести сваволя людей, які втратили образ і страх Божий…

 

Date: 2015-08-24; view: 324; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.006 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию