АКТ ПЕРШИЙ, сцена дванадцята

Акт перший, сцена дванадцята починається ще однією ретроспекцією. Ми ще раз даємо напливом Кетрін Кентон, яка колише відполіровану кремаційну урну на руках. Декорації: ще раз – погано освітлений склеп Кентонів, декорований павутинням, пишно прикрашені бронзові двері відчиняються й відчиняються, щоб впустити плакальників. Поличка з каменя на задньому плані склепу, в глибокій тіні, на якій стоять різні урни, зроблені з бронзи, міді, нікелю. Урна в її руках має гравірування «Олівер Ред Дрейк, есквайр» – у ній зберігається п’ятий член «Джаз‑бенду колишніх» міс Кеті.

Це відбулося того року, коли кожна друга пісня на радіо була «Bit’n the Dust», в аранжуванні Каунта Бейсі, у виконанні Френка Сінатри.

Моя міс Кеті обіймає урну, піднімає її до чорного мережива свого завуальованого обличчя. За вуаллю – її губи. Вона залишає зморщений слід поцілунку з губної помади на гравірованому імені, потім ставить нову урну на запилену поличку поміж інших. Серед пляшок з бренді та люміналом. Не запалені поминальні свічки. Єдині інші актори в цьому кадрі – я та Теренс Террі, і кожен із нас підтримує міс Кеті під лікоть. Лоуелла Парсонз назвала б це «Друзі‑підтримники».

Колекція урн стоїть серед запилених стандартних і великих пляшок шампанського. Посудини живих і мертвих, накопичені тут у прохолодній, сухій темряві. Весь льох міс Кеті, який зберігається разом. Урни стоять. Пляшки лежать на боці, і всі покриті сітками й вуалями павутиння.

Гав, хрю, пі... «Дом Періньйон» 1925.

Гав, няв, рев віслюка... «Болінджер» 1917.

Теренс Террі відчищає позолочений свинець із корка на одній пляшці. Він крутить петельку, послаблюючи збрую з дротів, яка тримає грибоподібний корок у шийці пляшки. Тримаючи пляшку над головою, у напрямку порожнього кутка склепу, Террі смикає за корок обома великими пальцями, доки не розноситься луною «чпок!» – голосно по кам’яній кімнаті, і піна виривається із пляшки, бризкаючи на підлогу.

Ревіння, кудкудактання, тихе іржання... «Пер’є‑Жуе».

Цвірінь, кря, гр‑р‑р... «Вдова Кліко».

Цей синдром Туретта щодо бренді.

Террі піднімає бокал для шампанського з камінної полички, підносить його до обличчя і складає губи, щоб здути з нього пил. Він простягає бокал міс Кеті й наливає його по вінця шампанським. Дух холодної пари підіймається й висить над відкоркованою пляшкою.

Тепер, коли в кожного з нас є запилений бокал із шампанським, Террі піднімає свій у тості: «За Олівера», – каже він.

Міс Кеті та я, ми теж піднімаємо свої бокали й кажемо: «За Олівера».

І ми всі п’ємо солодке, брудне, ігристе вино.

Поховане під пилом і павутинням, люстерко лежить дзеркалом донизу у своїй срібній рамі. Після недовгого мовчання я піднімаю люстерко й ставлю його, прихиливши до стіни. Навіть у тьмяному світлі склепу подряпини виблискують на скляній поверхні, кожна прошкрябана лінія – запис зморшки, яку моя міс Кеті розгладила, чи підтягла, чи витравила кислотою.

Міс Кеті підіймає свою вуаль і робить крок до відмітки, написаної помадою літери X на кам’яній підлозі. Її обличчя опинилося на ідеальній лінії з історією її шкіри. Сиві волоски, вибиті на дзеркалі, стають у ряд з її волоссям. Вона підчіплює кінчики однієї чорної рукавички, користуючись другою рукою, і смикає, доки рукавичка не знімається. Міс Кеті крутить діамантову обручку і просту, золоту, передає діамантову мені, а золоту кладе на запилену поличку біля урн. Поряд із урнами померлих собак. Поряд із колишніми відтінками помади й лаку для нігтів – занадто яскравими, тобто занадто молодіжними, щоб користуватися ними тепер.

Кожен із різноманітних бокалів для шампанського, поставлених і розкиданих по склепу, мутний від пилу й колишнього вина, обідок кожного бокала – музей різних відтінків помад, які залишила в минулому міс Кеті. Підлога, засмічена давніми сигаретами, фільтри на деяких огорнуті тими ж давніми кольорами помади. Всі ці покинуті напої та цигарки, розкидані по поличках, по підлозі, засунуті в кам’яні кутки, – ці декорації наче невидима вечірка небіжчиків з коктейлями.

Дивлячись на це – наш ритуал, – Террі засовує руку у внутрішню кишеню піджака. Він дістає хромований портсигар і різко відкриває його, дістає дві сигарети, які – обидві – вставляє між губами. Террі вибиває полум’я з кутка хромованого портсигара і підносить його до сигарет. Він змахує зап’ястком – полум’я щезає, і Террі кладе тонкий портсигар на місце, у внутрішню кишеню. Він дістає одну сигарету з рота – вона залишає спіральний слід – і встромляє її між червоних губ міс Кеті.

Ця ретроспекція відбувалася задовго до гусячих лапок, спричинених Пако Еспозіто. До того, як я надряпувала на цьому дзеркалі Доріана Ґрея вертикальні зморшки на лобі у сенатора.

Прийнявши діамант, я стаю до роботи: малювання. Я відбиваю будь‑які нові зморшки, додаю будь‑які пігментні плями до цього довгострокового запису. Роблю начерк сітки крихітних варикозних вен, що зібралися навколо фільтра запаленої сигарети міс Кеті.

Террі каже:

– Хочу попередити, леді Кет. – Роблячи ковток брудного шампанського, він каже: – Якщо ви приймете мою пораду. Вам треба бути обережною.

Як пояснює Террі, занадто багато жінок‑зірок в її ситуації відкрили свої двері молодому чоловіку чи жінці, комусь, хто б сидів, і слухав, і сміявся. Зосереджена увага може триматися рік чи місяць, але, зрештою, молодий прихильник зникне, повернеться до іншого життя серед людей свого віку. Молода жінка вийде заміж і щезне з першою власною дитиною, полишаючи актрису – знову – покинутою. Час від часу може приходити лист чи телефонний дзвінок. Ведення обліку.

Таким саме чином Трумен Капоте підтримував зв’язок із Перрі Смітом і Діком Хікоком, коли вони сиділи в камері й чекали на страту. Чекав на сприятливий момент. Капоте був потрібен фінал для його «Холоднокровного вбивства».

Кожний великий видавець в Америці приховує книжку – аванс уже виплачено якійсь приємній молодій людині, красивому, ввічливому слухачеві, який звів кілька вечорів і вечер у скандальну біографію зірки і якому залишалося лише мати причину смерті, щоб завершити фінальний розділ. Така зграя сценічних гієн вже чекала на смерть Мей Вест. Вони телефонували Лелії Ґольдоні, сподіваючись на погані новини. Проглядали списки померлих у пошуках Гю Марлоу, Емлін Вільямс, Пеґґі Касл і Бастера Кітона. Грифи кружляють навколо. Більшість уже різними шляхами знайомилися із Рут Донеллі та Джеральдіною Фітцджеральд. У даний момент вони сиділи перед каміном у вітальні Ліліан Гіш чи Керол Лендіс, підбираючи колючі анекдоти, які їм знадобляться, щоб наростити м’ясо на дві сотні сторінок, і їхні хижі очі заносили в пам’ять кожен жест Баттерфляй МакКуїн, кожен тік чи особливість Текса Евері[123], яку можна продати зголоднілій читацькій аудиторії.

Усі ці майбутні бестселери – вони вже були набрані в друкарні і просто чекали, поки хтось помре.

– Я знаю тебе, Кет, – каже Террі, повертаючи голову вбік, щоб видихнути дим. Несвіже повітря склепу, важке від запаху диму й плісняви. Він бере обручку із запиленої кам’яної полички й каже: – Я знаю, ти паразитуєш на публіці, навіть якщо це лише одна людина.

Якийсь хлопчик‑розсильний із бакалійної лавки чи дівчина, яка робить огляд доставки додому... ці амбіційні собаки, що заблукали, – кожен із них сидить і стук‑стукає на іржавій друкарській машинці в себе вдома... Гарненький, з широко розплющеними очима, схиблений на зірках юнак украде історію життя міс Кеті. Її репутацію. Її гідність. А потім – буде молитися про її смерть.

Діамантом я карбую борозни смутку на її лобі. Поновлюю історію життя міс Кеті. Її мапу. Дзеркало вже пошкрябане роками тривоги, і горя, і шрамів, які документують таємне обличчя міс Кеті.

Джуді Ґарленд, каже Террі, та Етель Мерман[124]уже ніколи не виходили з дому – не публічно, не з колишнім відчуттям гордості та гламуром, після того як Жаклін Сьюзан показала їх як товстих, п’яних соромітниць, яких грали Нілі О’Гара та Гелен Лоусон у «Долині ляльок».

У відповідь діамант пронизливо скрипить по склу. Різкий, волаючий звук голосіння над небіжчиком.

Упавши на одне коліно на холодну кам’яну підлогу, Террі дивиться знизу вгору на міс Кеті й каже:

– Ти вийдеш за мене? Просто для того, щоб охороняти тебе. – Він бере її за руку й надіває обручку їй на підмізинний палець. Він каже: – Принаймні, доки не з’явиться хтось кращий.

Це – педераст і зів’яла кінозірка – те, що Волтер Вінчелл називає «Шлюб у відставці». Террі пропонує стати її емоційним охоронцем, службовцем‑співмешканцем серед реальних чоловіків.

– Наче твій портрет – он там, – сказав Террі, киваючи на люстерко в срібній оправі, – будь‑який дружній молодий біограф хоче просто виставити на вітрині твої вади й недоліки, щоб створити собі кар’єру.

Як і завжди, я проводжу діамантом прямі лінії, щоб показати сльози, які біжать по обличчю міс Кеті.

Я хитаю головою – не треба. Не дозволяй цим тортурам повторюватися. Не довіряй ще одному.

Як і завжди, ще один обов’язок моєї роботи – ніколи не давити занадто сильно, щоб дзеркало не розбилося.

Моя міс Кеті засовує руку в розріз кишені шуби, дістає звідти щось рожеве й кладе його на запилену поличку. Видихаючи сигаретний дим, вона каже:

– Гадаю, це мені більше не знадобиться...

Так багато років тому міс Кеті серйозно збиралася залишити це щось позаду – й назавжди.

Це її гумовий ковпачок проти вагітності.

Террі надіває обручку на її палець.

Міс Кеті посміхається й каже:

– Усе ще тепле. – І додає: – Обручка, не ковпачок.

І я наливаю всім ще по порції шампанського.