АКТ ПЕРШИЙ, сцена десята

Сцена починається з того, що Ліліан Гелман зчепилася у битві без зброї з Лі Гарві Освальдом, і вони обоє борються і б’ють одне одного біля відчиненого вікна на шостому поверсі Техаського сховища підручників, оточені величезними купами книг Гелман – «Маленькі лисиці», і «Час дітей», і «Осінній сад». По той бік вікна плавно проїжджає автоколона, яка рухається через Ділі Плаза, – руки махають, прапори майорять. Гелман і Освальд стискають рушницю, сіпають зброю в різні боки, і жоден з них не отримує повного контролю. Завдаючи жорстокого удару головою, від якого її біляве чоло врізається в чоло Освальда і його очі стають скляними й приголомшеними, Гелман кричить: «Думай, комуняко! – верещить вона. – Ти що, і справді хочеш, щоб Ліндон Джонсон став нашим президентом?»

Лунає постріл, і Гелман, хитаючись, робить крок назад, чіпляється за своє плече, і кров струменить, пульсуючи, поміж її пальців. На відстані крихітний рожевий капелюшок від Гелстона на голові Жаклін Кеннеді залишає поле обстрілу, а ми чуємо другий постріл. Третій постріл. Четвертий...

Лунають постріли, а зображення змінюється на кухню Кетрін Кентон, де я сиджу за столом і читаю сценарій під назвою «Спаситель двадцятого сторіччя», який написала Лілі. Сонячне світло проходить крізь вікна у провулок під таким кутом, що можна припустити: зараз пізній ранок або полудень. На задньому плані ми бачимо сходи для слуг, які ведуть на другий поверх. Постріли не припиняються – сприйняття звуків, які, як зараз виявляється, лише звуки кроків, що йдуть сходами до кухні, звуки уявної послідовності кадрів, яка стікає кров’ю у нашу реальність.

Я сиджу й читаю, а нагорі сходів для слуг з’являється пара ніг – вони взуті в рожеві домашні черевики на товстих, важких підборах, які стукають вниз сходинками, а за ними з’являється дуже тонкий рожевий пеньюар, обшитий рожевим пір’ям чаплі, яке коливається. Спочатку одна гола нога з’являється з прорізу спереду – рожева й бездоганна від щиколотки до стегна, потім друга нога зявляється з‑під пеньюара, в міру того як фігура спускається нижче й нижче. Халатик метляється по тонких щиколотках. Кроки лунають, гучні як постріли, поки моя міс Кеті не з’являється повністю й не зупиняється у дверях, спираючись на дверну раму – її фіалкові очі напівзаплющені, її губи опухлі, помада розмазана навколо рота і по щоках, червона пляма протяглася від носа до підборіддя, її обличчя завмерло у хмарі рожевого пір’я. Ставши в красиву позу, міс Кеті чекає, коли я відірву погляд від сценарію Гелман, і тільки потім вона все ж таки дивиться в мій бік і каже: «Я така щаслива, що більше не самотня».

У бойовому порядку на кухонному столі вишикувалися різноманітні нагороди й пам’ятні подарунки – з потьмянілого золота й срібла, демонструючи різну міру запиленості й зневаження. Серед них опинилися й відкритий флакон срібного лаку, й брудна ганчірка для полірування.

Тримаючи щось в обох руках, які вона ховає за спиною, моя міс Кеті каже:

– Я купила тобі подарунок... – І вона робить крок убік, демонструючи коробку, обгорнуту срібною фольгою, перев’язану широкою смужкою червоного оксамиту, зав’язану так, щоб утворити бант завбільшки з капустину. Бант глибокого червоного кольору, наче троянда.

Погляд міс Кеті переходить на нагороди, і вона каже:

– Викинь це сміття, будь ласка. – Вона каже: – Просто спакуй усе це і сховай десь. Мені більше не потрібна любов першого‑ліпшого незнайомця. Я знайшла любов ідеального чоловіка...

Тримаючи загорнутий пакунок перед собою, пропонуючи мені коробку, загорнуту у фольгу й перев’язану червоним оксамитом, міс Кеті заходить до кімнати.

На сторінці сценарію Лілі Гелман тримає Освальда в «повному нельсоні»[107]– його руки скручені й заведені йому за голову. Одним швидким, широким ударом ноги Лілі підсікає Освальда, і він падає на підлогу, де вони продовжують боротьбу, дряпаючи одне одного на запиленому бетоні – обидва поруч із зарядженою рушницею.

Міс Кеті ставить пакунок на кухонний стіл біля мого ліктя і каже:

–З днем народження. – Вона підштовхує коробку, так що вона врізається в мою руку, й каже: – Відкрий.

У сценарії Гелман Лілі робить надлюдське зусилля і несамовито кричить. Тиша пакгаузу порушується тільки хрюканням та важким диханням, похмурим звуком боротьби – іронічний контраст до аплодисментів і фанфар, звуків труб загонів на марші, розмитих фігур жінок‑тамбурмажорів, які йдуть, високо піднімаючи ноги і розмахуючи хромованими жезлами, які спалахують і крутяться на палючому техаському сонці.

Не підводячи очей від сторінки, я кажу, що сьогодні не мій день народження.

Переводячи погляд з однієї нагороди на іншу, моя міс Кеті каже:

– Усі ці «Досягнення за життя»... – Її рука поринає в невидиму кишеню її пеньюара і зявляється знову з гребінцем. Міс Кеті проводить гребінцем по своєму фарбованому у золотавий колір волоссю, біля коренів якого вже можна побачити стрічку сивини, віком у день чи два, потім відводить гребінець від голови, дозволяючи довгим локонам упасти на плечі, і каже: –...усі ці «Внески за життя» примушують мене відчувати ніби... померлою.

Не чекаючи на мене, міс Кеті каже:

– Дозволь, допоможу, – і вона сіпає за стрічку.

Одним жестом моя міс Кеті розпускає чудовий бант, підчіплює срібний папір, відриває фольгу від коробки. Вона знімає кришку з коробки, і я бачу складки чорної матерії. Чорна сукня завдовжки до коліна. А під нею лежить фартух із нагрудником, із накрохмаленого білого льону, і маленький чепчик, з якого стирчать шпильки для волосся.

Запах її волосся, її шкіри, натяк на «Бей рам», одеколон Вебстера Карлтона Вестворда III. Пако користувався «Роман бріо». Сенатор користувався «Олд лайм». До сенатора, член «Джаз‑бенду колишніх» номер п’ять, Теренс Террі, користувався «Інґліш лезер». Сталевий магнат користувався одеколоном «Кнайз».

Залишивши сукню на столі, міс Кеті проходить по сцені вправо, все ще розчісуючи волосся, туди, де стає на носки рожевих домашніх туфель і тягнеться до телевізора на морозильній камері. Екран загоряється, коли вона вмикає прилад, і обличчя Пако Еспозіто набуває форми, так само поступово, як риба, що випливає до поверхні темного ставка. Чоловічий еквівалент діамантового намиста – стетоскоп – висить у нього на шиї. Маска хірурга запхнута під підборіддя. Все ще тримаючи скривавлений скальпель, Пако проштовхує свого язика до горла інженю Джинн Іґелз[108], яка одягнена в уніформу в червону й білу смужки.

«Я не хочу, щоб агентство з розміщення капіталу здогадалося, що ти більше, ніж служниця», – каже моя міс Кеті. Вона переводить круглий перемикач на інший телеканал, де Теренс Террі танцює головну партію в батальйоні Люнебурґа проти Наполеона в битві під Ватерлоо. Все ще проводячи гребінцем по волоссю, міс Кеті перемикає на третю станцію, де з’являється вона сама, Кетрін Кентон, у чорно‑білому кіно, грає роль матері Ґрір Ґарсон у ролі Луїзи Мей Алькот проти Леслі Говард у біографічному фільмі про Клару Бартон.

Вона каже: гав, хрю, куд‑кудах... Крістіна і Майкл Кроуфорд[109].

– Ніщо, – каже міс Кеті, – так не допомагає жінці виглядати молодшою, як коли вона тримає власного дорогоцінного новонародженого.

Куд‑кудах, дзж‑ж, іа‑іа... Марґо Меррілл.

Знову клацає перемикач, і по телевізору з’являється міс Кеті, загримована під давню мумію, вкрита зморшками з латексу, – вона піднімається із саркофага з пап’є‑маше, вкритого ієрогліфами, щоб загрожувати Олівії де Гевіленд, яка кричить і плаче.

Я питаю її – новонародженого чого?

У‑у‑ху, цвірінь, му... Джозефін Бейкер і вся її сім’я Райдуги[110].

У швидкому кадрі‑вставці ми бачимо таке: сукня, там, на кухонному столі, цей подарунок – вона вкрита довгими золотаво‑каштановими волосками того насиченого кольору червоного дерева, якого волосся набуває тільки тоді, коли воно мокре. Відкинута обгортка, смужка й гребінець – я маю їх підібрати. Чорна сукня – це ж уніформа покоївки.

Моє становище в цьому домі зовсім не відповідає посаді простої покоївки, чи куховарки, чи фрейліни. Мене в жодному разі наймали не як служницю.

Це не подарунок на день народження.

– Якщо в агентстві мене запитають, думаю, назву тебе au pair[111]– каже міс Кеті, стоячи навшпиньки, майже притуляючись носом до власного зображення на телеекрані. – Мені дуже подобається це слово... au pair – каже вона. – Воно звучить майже... по‑французьки.

У сценарії Лілі Гелман, охоплена жахом, дивиться, як президент Джон Ф. Кеннеді та губернатор Джон Коннелі[112]вибухають фонтанами крові. Притиснувши руки до боків, стиснувши кулаки, Лілі відкидає голову назад і випорожнює рот, горло, випорожнює легені одним довгим, виючим «Ні‑і‑і‑і!..» Негнучкий силует її болю намальований на тлі широкого, яскраво‑блакитного неба Далласа.

Я сиджу і дивлюсь на зім’яту уніформу, на розірваний пакувальний папір. Забуті волоски. Сценарій, який лежить, відкритий, у мене на колінах.

– Через хвилинку можеш принести нам каву, – каже міс Кеті, затуливши екран телевізора долонею. Підібравши низ пеньюара і піднявши його, вона переходить через сцену вправо, до кухонного стола. Там міс Кеті вириває чепчик з відкритої коробки і каже: – На майбутнє – містер Вестворд любить каву з вершками, а не з молоком.

Надягнувши чепчик мені на маківку, вона каже:

– Voila! – Вона каже: – Сидить ідеально. – Щільно притиснувши чепчик мені до голови, міс Кеті каже: – Це італійською, означає – prego.

На моєму скальпі – жало: ледь чутні уколи шпильок, такі ж гострі й кусючі, як корона з колючок. І тут – повільне затемнення, наче з‑за екрана, ми чуємо, що у двері дзвонять.