АКТ ПЕРШИЙ, сцена п’ята

Клер Бут Люсі[72]якось сказала про Кетрін Кентон: «Коли вона закохана, ніщо не може засмутити її; однак коли вона не закохана, ніщо не може зробити її щасливою».

Ми граємо цей, наступний епізод у ванній кімнаті, суміжній із будуаром міс Кеті. Коли двері відчиняються, ми бачимо мою міс Кеті, яка сидить за туалетним столиком обличчям до трьох дзеркал, поставлених під таким кутом, щоб вона бачила свій правий профіль, лівий профіль і анфас. Букет рожевих троянд «Ненсі Рейґан» і жовтих лілій, які приніс Вебстер Карлтон Вестворд III, поставлений у вазу, і ця купка квітів віддзеркалюється і віддзеркалюється, доки вони не починають здаватися крамницею квітів. Цілим садом. Це єдиний букет, але помножений. Який став нескінченним. Не залишився у склепі, щоб гнити там.

З букета звисає картка з пергаменту, на якій написано: «Наша любов марна тільки тоді, коли ми не можемо розділити її з іншим. Будь ласка, дозволь світу поділитися з тобою нескінченною любов’ю». Якась тарабарщина, вкрадена у Джона Мілтона чи Махатми Ґанді.

Відображена у дзеркалах, моя міс Кеті береться за в’ялу шкіру, яка висить у неї під підборіддям. Вона защемила і натягла шкіру і каже: «Більше ніякого віскі. І більше ніяких чортових шоколадних цукерок».

Отруєння шоколадом; це пояснює всі ознаки. Як не соромно міс Кеті залишити цілу коробку на ліжку, де Лавербой напевно знайде їх по запаху. Кофеїну, який міститься навіть в одній цукерці, більше ніж досить для того, щоб у такого маленького цуцика стався серцевий напад.

Картка з пергаменту підписана «Вебб». Хлопчик Вестворд – у «Чоллі Нікербокер»[73]він називався б «Випадковим закоханням». Поряд із трояндами на полірованій поверхні туалетного столика стоїть гумова ґуля діафрагми міс Кеті, рожева гума, вкрита пилом.

Стягуючи фальшиві вії, міс Кеті дивиться на мене – я стою поруч із нею, ми обидві відбиваємося у дзеркалі, розмножені до натовпу, весь світ населений лише нами двома, і вона каже:

– Ти впевнена, що більше ніхто не висловив співчуття?

Я хитаю головою. Ні. Жоден.

Міс Кеті стягує золотаво‑каштанову перуку і протягує її мені. Вона каже:

– Навіть Сенатор?

«Джаз‑бенд колишніх» до появи Пако. Сенатор Фелпс Рассел Ворнер. Я знову хитаю головою. Ні. Як і Теренс Террі, голубий танцівник. Як і Пако Еспозіто, котрий зараз грає запального любителя фламенко, нейрохірурга‑латиноса в якійсь новій радіопередачі, котра зветься «Дороговказне світло».

Жоден із «Джаз‑бенду колишніх» не висловив жодного слова співчуття.

Знімаючи макіяж з обличчя бавовняними кульками й кольдкремом, міс Кеті різко знімає з маківки гумову шапочку для перуки. Її руки кінозірки грубо розпускають довгі пасма сивого волосся. Вона крутить головою, з боку в бік, швидко, так що волосся літає, наче віяло, і падає аж до рожевих, підбитих ватою плечей її атласного халата. Торкаючись пальцями кількох тонких сивих пасом, міс Кеті каже:

– Як гадаєш, якщо я пофарбую волосся, фарба буде триматися?

Перший симптом того, що Волтер Вінчелл називає «Гіпертрофованим материнським почуттям» – це коли міс Кеті фарбує волосся в яскраво‑помаранчевий колір полосатої кішки.

«Оптимізм, – каже Г. Л. Менкен[74], – це перший симптом того, що будь‑яке захворювання смертельне».

Міс Кеті кладе руки собі на груди й підіймає їх, доки проміжок між ними не сягає її горла. Дивлячись на себе у скісних дзеркалах, вона каже:

– Чому цей чудовий доктор Йозеф Менґеле[75]з Мюнхена нічого не може зробити з моїми бабусиними руками?

У найкращому разі, цей молодий зразок Вестворд – те, що Лоллі Парсонз зве «парубкографія». Один із тих усміхнених, танцюючих гультяїв, котрі вкрадаються в особисті життя самотніх, змарнілих кінозірок. Професійні слухачі, ці ідеально доглянуті статисти, вони слухають секрети, потурають сильному еґо й ослабленому розуму, постійно шукають найкращі випадки з життя та цитати, і в них завжди напоготові рукопис, який вони публікують у ту саму мить, коли кінозірка залишає цей світ. Так багато затишних вечорів біля каміна, з бокалом бренді – ці ночі віділлються скандальними зізнаннями та заявами. Пан Яскраві Карі Очі – без сумніву, він один із тих спокусників, котрі готові розповісти про кожну таємницю, кожну бородавку і метеоризм з приватного життя міс Кеті.

Цей зразок Вебстера, очевидно, майбутній письменник, хоче написати той тип розповіді про інтимні подробиці життя, який Вінчелл називає «Недозволеною жовчографією». Літературний еквівалент сороки, яка краде найяскравіші та найтемніші моменти в кожної знаменитості, яку зустріне.

Моя міс Кеті проводить пальцем у глечик з вазеліном, потім натирає велику груду слизу, розмазуючи її по верхніх та нижніх зубах, проштовхує палець ще глибше, щоб обмазати кутні зуби. Вона посміхається жирною усмішкою і каже: «У тебе є ложка?»

На кухні, пояснюю я. Ми не тримаємо ложки в її ванній кімнаті з того року, коли кожна друга пісня на радіо була «Don’t Take Your Love Away from Me» у виконанні Крістіни, Дороті та Філліс Маґуайр.

Мета міс Кеті – схуднути до такої міри, щоб стати тим, що Лоллі Парсонз називає ніяк інше, крім «Засмага‑та‑кістки». Що Гедда Гоппер зве «Помада‑скелет». «Чудово завитий череп», як Ельза Максвелл називає Кетрін Гепберн[76].

У мить виходу міс Кеті в пошуках вищезгаданої ложки мої пальці допитливо відчиняють коробку із сіллю для ванн і набирають трохи грубих зерен. їх я розкидаю поміж троянд і кручу вазу, щоб сіль швидше розчинилася у воді. Мої пальці зривають картку з букета троянд і лілій. Я складаю пергамент і рву його – один раз, другий. Я складаю і рву його, доки речення не перетворюються в окремі слова. Слова перетворюються на букви алфавіту, які я кидаю до унітаза. Коли я натискаю на важіль, вода в унітазі підіймається, і клаптики пергаменту починають кружляти, коли вона опускається. Десь із глибин стільчака прихована купка клаптиків паперу вивертається із шийки унітаза назад. Підплигнувши на поверхню, шматочки напівпотопленого паперу, вітальних листівок, тонкого паперу телеграм – усі вони повертаються із засміченого унітаза.

Біля краю унітаза кружляє потік любові й турботи, підписаний Едною Фербер, Арті Шоу, Бесс Труман. Написані від руки записки й листівки, телеграми, де стоїть таке: «Якщо я можу щось зробити...» І «Будь ласка, не вагайся подзвонити». Розірвані шматочки цих побажань, кружляючи, підіймаються все вище і вище до межі катастрофи, готуючись перелитися, побігти донизу із краю унітаза й затопити рожеву мармурову підлогу. Ці ніжні слова... Я розірвала їх на шматки, а потім на ще менші, на клаптики. Вся моя прихована праця вже скоро відкриється. Це – всі співчуття, які я знищила впродовж кількох останніх днів.

Знизу, із дамської туалетної кімнати, розносячись луною через тишу будинку, звуки горла міс Кеті, котрі звільняються від беф‑строганов, і десерту з груш, і телятини по‑орловськи, котрі підіймалися з глибин міс Кеті, спонукані кінчиком срібної ложки, яка торкалася задньої частини її язика, і блювотний рефлекс видаляв їх усіх.

– Та пішли вони, – каже міс Кеті між плесками, її голос кінозірки охриплий від жовчі та шлункової кислоти. – їм плювати, – каже вона, очищаючись великими громовими вибухами.

Ганебна порада Басбі Берклі[77], яку він дав Джуді Ґарленд[78]: «Якщо тебе все ще обдимає, значить, ти забагато їси».

Нагорі розірвані співчуття підіймаються, збираючись вилитися на підлогу ванної кімнати. Підіймаються по спіралі на зустріч із лихом. В останню мить я падаю навколішки на рожевий мармуровий кахель. Я засовую руку в перемішане сміття, холодна вода хлюпає навколо мого ліктя, потім крутиться коло мого плеча, коли я занурюю руку глибоко в горло унітаза, відганяючи мокрий папір. Деру кігтями, дряпаю тунель крізь промоклий, сплутаний шар ніжності; м’яку масу почуттів, яку я не бачу.

Внизу міс Кеті віддає великі порції gateau Pierre Rothschild. Bombe de Louise Grimaldi. Сироп тітоньки Джемайми. Пиріг леді Балтимор. Мокрі, булькаючі звуки неперетравленої ковбаси Джиммі Діна.

Водопровідна система цього старого таунхауса труситься, труби гуркочуть і гепають, намагаючись утримати й передати цю нову ношу розмочених секретів і гурманської блювоти.

Ціле «голлівудське життя». Потому вода в унітазі починає спадати.

Розірвані на клапті любов і турбота, щирі привіти потопають і пропадають із поля зору. Свіжий потік води гонить останні слова підтримки до колектора. Ці мережені, вирізьблені, гравіровані й напахчені шматочки – унітаз жадібно ковтає їх. Вода проковтнула всі без винятку слова співчуття Жанни Крейн, барвистий почерк Її королівської Високості принцеси Марґарет, від Джона Ґілберта, Лайнуса Полінґа і Крістіана Барнарда. В її ванній – очищення імен і відданості, підписаної Брукс Аткінсон, Джордж Арліс і Джилл Есмонд, – швидкий потоп щезає, щезає, рівень води різко падає, поки всі імена і записки не затягнуло донизу. Потонули.

Луною з дамської кімнати на першому поверсі приходить звук харкання й плювка – це моя міс Кеті позбавляється присмаку жовчі в роті. Її кашель і відрижка. Останній звук струменя води у водопроводі на першому поверсі, а за ним – глухий шум бризкання від освіжувача повітря.

Проходить «Нью‑Йоркська секунда», і я встаю. Один крок до раковини, і я починаю спокійно і ретельно відмивати мокрі руки, старанно підбираю та шкребу слова «печаль» і «трагедія» у тих місцях, де вони розмістилися під кожним нігтем. Уже зараз, оскільки чарівний букет рожевих троянд і білих лілій отруєний солоною водою, пелюстки починають в’янути та ставати бурими.