АКТ ПЕРШИЙ, сцена третя

Кетрін Кентон жила, як Гудіні. Актор, що вмів утікати із зачинених приміщень. Це не мало значення... шлюби, лікарні для наркоманів, герметичні студійні контракти із Пандро Берманом[40]. Моя міс Кеті загнала себе в пастку, бо їй здавалося справжнім тріумфом вислизнути із зашморгу за секунду до загибелі. Обдурити юридичні заковики, які прив’язують її до поганих шоу‑гастролей з Редом Скелтоном[41]. Наближення урагану «Гейзел»[42]. Чи третій триместр вагітності у виконанні Гюї Лонґа[43]. Завжди за один удар годинникової стрілки до того, як буде запізно, моя міс Кеті встигала втекти.

А тут зробімо повільний наплив у ретроспекцію. Той рік, коли кожна друга пісня на радіо була у виконанні Патті Пейдж[44], яка співала «How Much Is that Doggy in the Window?». Дія відбувається вдень, мізансцена показує кухню в підвальному приміщенні елегантного таунхауса Кетрін Кентон, розміщену вздовж задньої стіни сцени. Електрична плита, морозильна камера, двері до вузького провулка, запорошене вікно у вищезгаданих дверях.

На передньому плані я – сиджу на білому кухонному стільці, закинувши ноги на такий самий стіл, ноги в мене схрещені в щиколотках, руки тримають стос паперу. Майорить нотатка, яку тримає скріпка на титульній сторінці. Похилим почерком у нотатці зазначено: «Я вимагаю, щоб ти насолодилася цим, поки воно ще тхне моїм потом і попереком». Підписано Ліліан Гелман.

Лілі нічого не підписує, вона, скоріше, ставить автограф.

На першій сторінці сценарію Роберт Оппенгаймер[45]намагається розробити найкращий метод прискорення дифузії часток, поки Ліліан не дістає сигарету «Лакі Страйк», не випиває одним ковтком порцію віскі «Д’юарз» і відштовхує Оппенгаймера від безладного рівняння, що займає всю довжину величезної дошки. Використовуючи слину і свій олівець для брів, Лілі змінює швидкість розщеплення збагаченого урану, в той час як Альберт Ейнштейн спостерігає за цим. Ляснувши себе по лобі долонею, Ейнштейн каже: «Lilly, meine liebchen, du bist eine genious!».[46]

Вікно кухонних дверей. Щось стукає з того боку. Це дзьобає птах у провулку. Гострий кінчик чогось дзьоб‑дзьоб‑дзьобає по шибці. У сонячних променях раннього ранку тінь чогось ширяє відразу ж за запиленим вікном, і блискучий кінчик довбає, вистукує якесь повідомлення по той бік шибки. Якась пташка, що загубилась, умирає з голоду й холоду. Викопує, вистругує крихітні ямки.

У цьому епізоді Ліліан крутить номер «Нью Массиз»[47], скручуючи його в щось подібне до жезла, яким вона дає ляпаса Крістіану Діору. Гаррі Трумен зібрав докупи найбільші голови світової моди, щоб придумати оригінальний вигляд його абсолютної зброї. Коко Шанель вимагає блищиків. Одна із сестер Періш[48]робить ескіз: бомба із жахливою швидкістю летить з японського неба, а за нею волочиться довгий хвіст із намиста з бісеру. Ельза Скіапареллі не менш рішуче наполягає на стьобаному сатиновому чохлі. Крістобаль Баленсіаґа – на плечовій прокладці. Мейнбохер – на твіді. Діор розкидає по конференц‑залу зразки матерії у клітинку.

Розмахуючи поліцейським кийком із журналу, Лілі каже:

– А що станеться, якщо блискавка застрягне?

– Лілі, люба, – каже Діор, – це ж бісова атомна бомба!

Коло кухонного вікна: гострий дзьоб тягнеться по склу, залишаючи довгу криву, дряпає скло із неможливим, пронизливим вереском. Миттєва мігрень, гострий кінчик починає нову криву. Дві криві об’єднуються, формуючи серце, гравіроване на склі, кінчик тягнеться далі й борознить стрілу, яка проходить крізь серце.

На папері Адріан бачить суцільність атомної бомби, яка покрита товстим шаром гірського кришталю, спалахуючи сліпучою перемогою союзників. Едіт Гед[49]стукає маленьким кулачком об стіл для нарад у «Вальдорф‑Асторії» та оголошує, що принести вогненну загибель Хірохіто[50]має щось вишите вручну, або вона вийде із «Манхеттенського проекту»[51]. Юбер де Живанши лупцює П’єра Бальмана[52].

Я встаю і підходжу до дверей у провулок. Там ми знаходимо мою міс Кеті – вона стоїть у провулку, загорнута в шубу, схрестивши руки на грудях, обіймаючи себе в холодному світанку.

Я питаю, чи не мала вона повернутися лише через кілька місяців?

А міс Кеті каже:

– Я знайшла щось краще, ніж тверезість... – Вона махає лівою рукою, підмізинний палець спалахує алмазним солітером від Гаррі Вінстона, і каже: – Я знайшла Пако Еспозіто!

Діамант – різець, яким вона викарбувала серце, так глибоко дряпаючи скло. Серце і стріла Купідона, гравіровані у вікні, що виходить у провулок. Ще одна обручка, яку вона сама собі придбала.

У неї за спиною стоїть молодик, увішаний, як новорічна ялинка, багажем: сумками, мішками для одежі, валізами й сумочками. Всі – від Луї Віттона. На ньому сині штани з деніму, коліна яких почорніли від машинного мастила. Рукава його синьої сорочки із тканини «шамбре» високо підгорнуті, відкриваючи руки з татуюванням. Його ім’я, Пако, вишите в нього на сорочці. Його одеколон – сморід високоякісного бензину.

Фіалкові очі міс Кеті сіпаються по моєму обличчю – зліва направо, згори донизу – так, як вони би переглядали виправлення в діалозі, зроблені в останню хвилину.

Єдина причина, з якої Кетрін Кентон узагалі погодилася лягти до лікарні, полягала в тому, що вона так полюбляла втікати. У перервах між зйомками вона палко бажала взяти участь у драмі, де потрібно долати замкнені двері, огороджені ґратами вікна, заспокійливі засоби та гамівні сорочки. Робить крок у будинок із холодного провулка, пара йде у неї з рота, моя міс Кеті взута в картонні пантофлі. Не Мадлен Віонне[53]. Вона вдягнена в тонку сукню під шубку із чорно‑бурої лисиці. Не Віра Максвелл[54]. Щоки міс Кеті лущаться від сонця й тому рожеві. Вітер розкидав її золотаво‑каштанове волосся, яке стало наче великі хвилі. Її сині пальці стискають ручки сумки для покупок, котру вона підіймає, щоб поставити її на кухонний стіл.

У третій дії сценарію Гелман керує «Енола Ґей»[55], а той мчить, майже торкаючись японських сосен, і гігантських панд, і гори Фудзі, на своєму шляху до Хіросіми. В уявному епізоді камера наближається до Гелман, яка розмахує мачете, намагаючись каструвати Джека Ворнера[56]. Вона здирає шкіру живцем із Луїса Б. Майєра[57]; він кричить і стікає кров’ю. Вона сильніше стискає пальці на важелі, котрий відкриває бомбовий відсік. Її смертоносний вантаж мерехтить чистим світлом, як наречена, вкрита дрібними перлами й білим мереживом, що майорить на вітрі.

У своїй власній кухні моя міс Кеті опускає руки в сумку для покупок і витягає звідти кудлатий шматок своєї шуби. Нерівна купа волосся, здається, тремтить, коли вона кладе її на сценарій Гелман. Два ока із чорних ґудзиків блимають і відкриваються. На столі вологий і кудлатий жмуток скорочується, а потім вибухає голосним «апчхи». Між двома очима‑ґудзиками шерсть розходиться, і з’являються два ряди крихітних, гострих зубів. Гаряче дихання, клапоть рожевого язика. Цуцик.

Навколо нової діамантової обручки її руки, руки кінозірки посічені і вкриті струпами засохлої червоної крові, заплямовані старою кров’ю. Простягнувши руки, щоб я побачила зворотний бік обох долонь, міс Кеті каже:

– У цій лікарні був колючий дріт.

Її шрами від колючого дроту такі ж жахливі, як будь‑які рани, котрі Ліліан виставляє напоказ, як отримані в бригаді імені Авраама Лінкольна[58]. Не такі серйозні, як шрами Ави Ґарднер після кориди з Ернестом Гемінґвеєм. Чи шрами Ґора Відала, отримані ним від Трумана Капоте.

– Я підібрала бідолаху, який заблукав, – каже міс Кеті.

Я питаю, кого саме. Собаку чи чоловіка?

– Це пекінес, – каже міс Кеті. – Я охрестила його Лавербоєм.

Найостанніший із «Джаз‑бенду колишніх», Пако, прибуває після сенатора, котрий прибув після хлопчика з хору підорів, котрий прибув після сталеплавильного магната, котрий прибув після актора‑невдахи, котрий прибув після дешевого позаштатного фотографа, який прибув після великого кохання із старших класів школи. І всі вони – ті собаки, що заблукали, і чиї фотокартки вишикувалися на камінній поличці в її розкішному будуарі нагорі.

Виставка пройдисвітів із тих, кого Волтер Вінчелл назвав би «Жили недовго і нещасливо».

Кожна романтична пригода, той тип самовбивчої поведінки, який Гедда Гоппер назвала би «Одружись на Карі». Замість того, щоб устромити меч собі в живіт, ти раз за разом кидаєшся на найнедоречніший ерегований пеніс.

Хлопці, з якими одружується міс Кетрін, вони не стільки її чоловіки, скільки зірки другої величини. Сувеніри. Кожен із них просто свідок, який має підтвердити її останню сміливу пригоду, як Реймонд Мессі чи Фредерік Марч[59], будь‑який виконавець головної ролі, поруч із яким вона може битися у «Столітній війні». Граючи Амелію Ергарт[60], яка заховалася із шампанським і білуговою ікрою в романтичній кабіні пілота Чарлза Ліндберґа[61]під час його довгого польоту над Атлантикою. Клеопатру, яку викрали під час Хрестових походів і видали заміж за короля Генріха VIII.

Кожне весільне фото було не стільки приємним спогадом, скільки шрамом. Доказом сценарію якогось фільму жахів, що його пережила Кетрін Кентон.

Міс Кеті ставить цуцика на сценарій Гелман, гучно ляснувши по сцені, де Лілі Гелман і Джон Вейн[62]підіймають американський прапор над горою острова Іото[63]. Зануривши покриту струпами руку в кишеню шуби із чорно‑бурої лисиці, міс Кеті витягує стосик перев’язаних паперів, де кожна сторінка починається зі штампа «Лікарня та відділення виправного лікування Байт Госпітал».

Викрадений стосик рецептурних бланків.

Міс Кеті змочує кінчик олівця для брів фірми «Есте Лаудер», торкаючись його розовим кінчиком язика. Написавши кілька слів під штампом, вона робить паузу, підіймає очі й питає:

– Скільки букв «с» у слові дарвосет?

Хлопець, котрий тримає її багаж, питає:

– Коли ми вже будемо у Голлівуді?

Лос‑Анджелес, місто, яке Лоуелла Парсонз назвала б «приблизно 300 квадратними милями і 12 мільйонами людей, які згрупувалися коло Айрін Майєр Селзнік»[64].

У цей момент ми наводимо камеру, даючи великий план, на Лавербоя – у ту саму мить, коли крихітний пекінес скидає власну гарячу, смердючу атомну бомбу, накриваючи всього генерала Дуґласа Т. Мак‑Артура.