АКТ ПЕРШИЙ, сцена друга

Якщо дозволите мені зламати четверту стіну[5], мене звуть Гейзі Куґан.

Моя професія не має нічого спільного із службою ескорту, і я зовсім не економка за фахом. Моя роль полягає в тому, що я, старенька жінка, ретельно мию ті самі каструлі й сковорідки, які я мила, коли була молодою, – і я змирилася з цим фактом, – і хоча вона їх жодного разу за все своє життя не торкалася, ці каструлі й сковорідки завжди належали величній, славетній кіноактрисі міс Кетрін Кентон.

Саме я кожного дня варю їй некруте яйце. Я натираю воском лінолеум на підлозі в її кухні. Нескінченне витирання та полірування зовсім не маленької кількості дрібничок, у тому числі із накладного золота, якими була нагороджена міс Кеті, – це теж моя робота. Але чи можна мене назвати служницею міс Кетрін Кентон? Не більше, ніж назвати м’ясника служником тендітного ягняти.

Моя мета – довести до ладу весь хаос, який створює міс Кеті... поступово довести до дисциплінованості її легендарні артистичні примхи. Я та сама особа, яку Лоллі Парсонз[6]колись називала «Сурогатним Хребтом».

І хоча я й справді прибираю пил із килимів у домі міс Кеті і роблю замовлення торговцю бакалією, моя справжня робота називається не «управитель дому», а, скоріше, «таємний лідер». Комусь може здатися, що міс Кеті – мій бос, у тому сенсі, що вона начебто дає мені гроші в обмін на мій час та працю і що вона відпочиває і квітне, поки я працюю без перепочинку; але, якщо вжити ту ж саму логіку, можна стверджувати, що фермер працює на курчат чи брукву.

Елегантну Кетрін Кентон можна вважати моєю хазяйкою не більше, ніж рояль – хазяїном Іґнаци Яна Падеревського[7]... якщо переповісти Джозефа Л. Манкевича[8], котрий переповів мене, котра першою сказала і зробила більшість вражаючих розумних речей, які, пізніше, допомогли іншим стати знаменитими. У цьому сенсі ви вже мене знаєте. Якщо ви бачили Лінду Дарнелл[9]у ролі офіціантки на стоянці для вантажівок, у фільмі «Грішний ангел», де вона ходить із олівцем за вухом, то ви бачили мене. Дарнелл украла цю деталь у мене. Так само як і Барбара Лоуренс[10], коли сміється сміхом, схожим на крик віслюка, в «Оклахомі». Так багато великих актрис поцупили мої найбільш вражаючі риси, а також мою бездоганну вимову, що ви бачили якісь частинки мене у виставах Еліс Фей, і Марґарет Дюмон, і Різ Стівенс[11]. Ви б могли впізнати уривки мене – піднята брова, рука, яка нервово крутить шнур телефонної трубки, – у численних старих кінофільмах.

Не можу не помітити іронії в тому, що поки Елеанор Пауелл заявляє про права на мою стильну звичку носити численні банти, я можу похвалитися тільки червоними колінами прибиральниці та опухлими руками посудниці. Навіть такий славетний жартівник, як Дерріл Занук, одного разу сказав, що я схожа на Кліфтона Вебба[12], одягненого в шотландську клітчасту спідницю. Мервін Лерой[13]розпустив плітку, нібито я – таємне дитя кохання Воллі Бірі[14]та його звичайної партнерки у фільмах, Мері Дресслер[15].

Станом на сьогодні, звичайні обов’язки моєї посади включають розморожування електричного льодовика міс Кеті й прасування її постільної білизни; утім, це не означає, що я обіймаю посаду пралі. І робота моя – не робота кухарки. Хатня робітниця – теж зовсім не підходить. Міс Кетрін Кентон значно менше керує моїм життям, ніж я керую її. Повсякденні вимоги й потреби міс Кеті, може, і визначають мої дії, але лише тією мірою, якою обмеження для гоночного автомобіля керують діями водія.

Я не просто жінка, яка працює на фабриці, де виготовляється вічно‑чарівна Кетрін Кентон. Я і є ця фабрика. І коли я пишу ці рядки, я не просто кінооператор чи кінематографіст, я сама камера – яка підлещується, підкреслює, спотворює і фіксує те, як саме світ буде пригадувати мою кокетливу міс Кеті.

Утім, я не просто чаклунка. Я – чаклунство.

Міс Кеті докладає дуже мало зусиль для того, щоб бути собою. Основна частина цієї ручної роботи лежить на мені, а ще на фаланзі торговців перуками, пластичних хірургів та дієтологів. З перших днів її кінокар’єри, згідно з контрактом, я заробляла на життя тим, що розчісувала й чепурила її часто світле, іноді чорне, час від часу руде волосся. Я навчаю її голос набувати ніжних тонів так, щоб кожна фраза нагадувала рядок із діалогу, написаний для неї Торнтоном Вайлдером[16]. Жодна із рис міс Кеті не є вродженою, окрім майже надприродного фіалкового кольору її очей. їй належить трон, розташований у тому ж крижаному пантеоні, що і трон Ґрети Ґарбо, і Ґрейс Келлі, і Лани Тернер, але на мені лежать важкі підйомні роботи, завдяки яким вона тримається на висоті.

І коли мета добре навченого хатнього робітника намагатися бути непомітним, це також і мета будь‑якого довершеного лялькаря. Під моїм контролем домогосподарство міс Кеті, здається, добре працює само по собі, і здається, що вона керує власним життям.

Моя посада не має нічого спільного з роботою покоївки чи секретарки. Я також не працюю терапевтом, чи шофером, чи охоронцем. Але хоча назва моєї професії не збігається із вищезазначеними, я і справді виконую всі ці обов’язки. Кожного вечора я завішую портьєри. Прогулюю пса. Замикаю двері. Я вимикаю телефон, щоб зовнішній світ тримався там, де йому і місце. Однак дедалі більше моїм головним обов’язком стає охороняти міс Кеті від неї самої.

У кадрі тепер внутрішні покої вночі. Ми бачимо розкішний будуар, який належить Кетрін Кентон, відразу ж після вечірки; моя міс Кеті замкнулася у ванній кімнаті, суміжній із спальнею. Поза кадром чутно шипіння та плескання душу, відкритого на повну.

Незважаючи на поширені балачки, ми з міс Кетрін Кентон не насолоджуємося тим, що Волтер Вінчелл назвав би «глибокою дружбою». Ми також не даємо собі волю у поведінці, яка б привернула увагу журналу «Конфіденшиал»[17]і де б нас назвали членами гуртка «Берітон Бейбз»[18]чи яку Гедда Гоппер[19]називає «лизанням дупи». Мої обов’язки також включають підкладання однієї пігулки нембуталу і однієї – люміналу на блюдце, оздоблене фініфтю, яке стоїть на тумбочці міс Кеті. Окрім цього, я маю наповнити з верхом старомодний стакан кубиками льоду і крапля за краплею налити на лід порцію віскі. Потім почекати і налити ще порцію. Після цього налити содової по вінця стакана.

Ця тумбочка, насправді, зроблена із пачки сценаріїв. їх так багато, що вони ледве тримаються, ті сценарії, котрі посилають Рут Ґордон і Ґарсон Канін[20], прохаючи мою міс Кеті повернутися. Насправді, благаючи. У цій пачці, можливо, є майбутні бродвейські мюзикли, у яких актори мають бути одягненими динозаврами чи Еммою Ґольдман[21]. Повнометражні мультфільми за «Макбетом» Вільяма Шекспіра, де головні герої – звірятка. Закадрова робота. І остаточне падіння: Бертольд Брехт, перероблений Лернером і Леве[22], у співавторстві з Юджином О’Нілом[23]. Сторінки стають жовтими і починають витися; на них плями від шотландського віскі й сигаретного диму. Папір затаврований коричневими кільцями, які залишаються від кожної чашки чорної кави міс Кеті.

Ми повторюємо цей ритуал кожного вечора, після будь‑якої вечірки чи відкриття, яке відвідала моя міс Кеті. Повертаючись до її таунхауса, я розстібаю гаплик у верхній частині її сукні, а потім і застібку‑блискавку. Вмикаю телевізор. Перемикаю канал. Перемикаю канал ще раз. Вивалюю вміст її вечірньої сумочки на атласне покривало на її ліжку – помаду від Гелени Рубінштейн, ключі, платіжні картки – і кладу всі ці речі в сумку, яку вона носить удень. Ставлю колодки в її туфлі.

Пришпилюю її золотаво‑каштанову перуку до голови із пінополістиролу. Потім я запалюю свічки із запахом ванілі, які вишикувалися на поличці каміна в її спальні.

Поки моя міс Кеті миється за дверима ванної кімнати, насолоджуючись масажем та парою із душу, до мене доноситься її бубніння: гав, му‑у‑у, няв... Вільям Рендольф Герст[24]. Р‑р‑р‑р, вереск, цвірінь‑цвірінь... Аніта Лус[25].

У центрі вкритого атласом ліжка розлігся її пекінес, Лавербой[26], серед поля пом’ятих обгорток і двох картонних половинок коробки для цукерок у формі серця – кришка коробки, прикрашена рожевими трояндами з парчі та шовку, а по краях оздоблена рюшами із мережива. Пом’яте покривало із червоного атласу, покрите цим непотребом, яскраві обгортки цукерок, нахабний пекінес.

Із вечірньої сумочки міс Кеті випадає її запальничка, пачка сигарет «Пел‑Мел», крихітна коробочка для ліків, оздоблена рубінами та турмалінами, у якій торохтять туїнал і дексаміл. Гав, кудах, і‑і‑і‑і... Нембутал.

Р‑р‑р‑р, іржання, хрю... секонал.

Няв, цвірінь, му‑у‑у... демерол.

Потім, пурхаючи, падає біла картка. Вмощується на ліжку, гравірована картка з місцем за столом, із сьогоднішнього обіду. На тлі білого цупкого паперу жирними чорними буквами – ім’я: Вебстер Карлтон Вестворд III.

Те, як би Гедда Гоппер назвала цей момент, – «За видатний внесок у кіно», – закінчується.

Стоп‑кадр. Кіновставка маленької білої картки, що лежить на атласному ліжку поряд із млявим собакою.

По телевізору моя міс Кеті грає роль іспанської королеви Ізабелли І, яка покинула свої королівські обов’язки в замку Альгамбра, щоб провести коротку відпустку на Маямі‑Біч, прикидаючись простою циркачкою із шоу «танець на канаті», для того щоб покорити серце Христофора Колумба, якого грав Реймон Новарро[27]. Камера наїжджає на камею Люсиль Болл, котру їй видали в борг на «Ворнер Бразерз», і яка знімалась у ролі суперниці міс Кеті, королеви Єлизавети І.

Тут все із західної історії, як її бачить сучий син Вільям Вайлер[28].

За дверима до ванної, у потоці гарячої води, моя міс Кеті видає: гав, і‑а‑а, хрю... Дж. Едґар Гувер[29]. Мої вуха напружуються, щоб почути її белькотіння.

Китиці звисають із краю покривала червоного атласу, з балдахіна над ліжком, із завіси на вікні. Все задраповано у червоний оксамит, оксамит із підрізаним ворсом. Шпалери з ворсистим малюнком. Яскраво‑червоні стіни, з м’якою підкладкою, простьобані ґудзиками, завішані дзеркалами у стилі Людовіка XIV. Лампи, з яких каплями звисають ограновані кристали, що виблискують яскравими фіговинами. Камін, що його вирізали із рожевого оніксу та рожевого кварцу. Таке враження, що все це настільки віддалене й тихе, нібито спить, засунуте глибоко в піхву Мей Вест[30].

Ліжко із завісою на чотирьох стовпчиках, її оздоблення та ліпнина, вкриті червоним лаком, відполіровані настільки, що дерево здається мокрим. Розкидані по ньому обгортки від цукерок, собака, картка для гостей.

Вебстер Карлтон Вестворд III, американський взірець, із яскраво‑карими очима. Очима кольору кореневого пива. Молодий чоловік, якого посадили так далеко за столом на сьогоднішньому обіді. Номер телефону, написаний від руки, код у Мюррей‑Гілл.

По телевізору Джоан Кроуфорд[31]заходить у ворота Мадрида, одягнена в легку й прозору тканину в стилі гарему, обома руками тримає перед собою плетеного кошика, доверху навантаженого картоплею й кубинськими сигарами, її голі кінцівки й пофарбоване у чорний колір обличчя натякають на те, що вона – викрадена і кинута в рабство жінка з племені майя. Підтекст тут такий: або у Кроуфорд сифіліс, або ж вона нібито таємна людожерка. Заплямована здобич Нового Світу. Наложниця. Можливо, вона з племені ацтеків.

Це легке підняття оголеного лівого плеча Кроуфорд, знизування плечима як ознака ганьби – ще один красномовний жест, украдений у мене.

Над поличкою висить портрет міс Кетрін, написаний Сальвадором Далі, він підіймається із хащі гравірованих запрошень і вставлених у срібні рамки фотокарток чоловіків, кого Волтер Вінчелл назвав би «Джаз‑бендом колишніх». Колишні чоловіки. Портрет моєї міс Кеті: брови здіймаються в здивуванні, але важкі вії тягнуть донизу, повіки майже опущені через нудьгу. Руки огортають обличчя, пальці широко розставлені над знаменитими вилицями і зникають у високій, як личить кінозірці, зачісці золотаво‑каштанового волосся. Її рот, щось між сміхом і позіханням. Валіум і декседрин. Між Ліліан Гіш[32]і Таллулою Банкгед[33]. Портрет здіймається із запрошень і фотокарток, майбутніх вечірок і минулих шлюбів, свічок, що миготять, і напіввикурених цигарок, що стирчать із кришталевих попільничок, а з них нитками підіймається білий дим, догори, залишаючи слід фіміаму, згорнутий кільцями. Це вівтар для моєї Кетрін Кентон.

Я, котра завжди оберігає цю святиню. Не стільки служниця, скільки верховна жриця.

У тому, що Вінчелл назвав би «Нью‑Йоркський протокол», я несу картку гостя до каміна. Гойдаю її у вогні від свічки, доки вона не спалахує. Однією рукою я залажу в камін, занурююсь у відкриту печеру з різного рожевого оніксу та рожевого кварцу, шукаю навпомацки у темряві, доки мої пальці не знаходять заглушку і не смикають її. Тримаючи білу картку, Вебстер Карлтон Вестворд III, скручуючи її в тязі в димарі, я споглядаю, як вогонь жере ім’я і номер телефону. Запах ванілі. Попіл падає на холодну підлогу каміна.

По телевізору Престон Стерджес[34]і Гарпо Маркс[35]з’являються як Тіхо Браге й Коперник. Перший стверджує, що Земля обертається навколо Сонця, другий – що світ, взагалі‑то, рухається навколо Рити Хейворт[36]. Фільм зветься «Армада кохання», і Девід О. Селзнік[37]зняв його на відкритому знімальному майданчику «Юніверсал» того року, коли кожна друга пісня на радіо була у виконанні Гелен О’Коннел, яка співала «Bewitched, Bothered and Bewildered», а акомпанував їй джаз‑бенд Джиммі Дорсі.

Двері до ванної кімнати широко розчиняються, голос міс Кеті промовляє: гав, дзяв, куд‑кудах... Максвелл Андерсон[38]. Волосся її величності Кетрін Кентон завинуте в тюрбан із білого рушника. Її обличчя приховане за маскою із розчавленого авокадо та маточного молочка. Затягнувши пасок халата навколо талії, моя міс Кеті дивиться на помаду, що валяється на її ліжку. Розкидані запальничка, і ключі, і платіжні картки. Порожня вечірня сумочка. Її погляд переходить на мене – я стою біля каміна, язики вогника свічки злизують усе під її портретом – виставку «Джаз‑бенду колишніх», запрошення, всі ці майбутні гарантії отримати задоволення, і, звичайно ж, квіти.

Камінна поличка, цей вівтар, тут завжди достатньо квітів на медовий місяць чи похорон. Сьогодні тут представлений гарний вибір білих хризантем, білих лілій і бризок жовтих орхідей, яскравих і барвистих, наче хмарка метеликів.

Однією рукою міс Кеті відсуває вбік помаду і ключі, блок сигарет і сідає на атласне ліжко, серед обгорток від цукерок, і каже:

– Ти щось спалила тільки‑но?

Кетрін Кентон належить до покоління жінок, які вважають, що найбільш щира форма лестощів – це чоловіча ерекція. Сьогодні, кажу я їй, ерекція скоріше не комплімент, а результат якогось прориву в медицині. Трансплантація мавпячих залоз чи якась із нових чудодійних пігулок.

Нібито людям – а точніше, чоловікам – потрібен іще один спосіб брехати.

Я питаю, чи вона поклала щось не на своє місце.

Її фіалкові очі торкаються моїх рук. Голублячи свого пекінеса, Лавербоя, проводячи рукою по довгій шерсті собаки, міс Кеті каже:

– Я так втомилася сама купувати собі квіти...

Мої руки, забруднені чимось чорним після ручки глушника в каміні. Вимазані сажею зі спаленої картки гостя. Я витираю їх складками моєї спідниці з твіду. Кажу їй, що просто позбавлялася сміття. Просто піддала кремації випадковий шматок нікчемного сміття.

По телевізору Лео Г. Керолл стає на коліна, а Бетті Ґребл коронує його як імператора Наполеона Бонапарта. Папа Павло IV – це Роберт Янґ. Барбара Стенвік[39]грає Жанну д’Арк, яка жує гумку.

Моя міс Кеті дивиться на себе, сім розлучень тому – що Вінчелл назвав би «Оновленням» – і три підтяжки обличчя тому; на те, як вона розмелює свої губи об губи Новарро. Цей взірець Вінчелл би назвав «Вілдеманом». Як чоловіка Дороті Паркер, Алана Кемпбелла, чоловіка, якого Ліліан Гелман назвала б «Чарівним Лайном». Голублячи свого пекінеса довгими облизуваннями руки, міс Кеті каже:

– Його слина на смак була схожа на пітні члени десяти тисяч самотніх далекобійників.

Поряд із її ліжком – тумбочка, створена із тисячі сповнених надій снів, із балансуючих сценаріїв, вона підтримує два барбітурати і подвійну порцію віскі. Рука міс Кеті перестає пестити і почухувати пику собаки, де шерсть виглядає темною та скуйовдженою. Вона відтягує руку, і рушник падає в неї з голови, її волосся вискакує на волю, слабке і сиве, а поміж коренів проблискує рожевий скальп. Зелена маска її обличчя з авокадо, яка тріщить через здивування.

Міс Кеті дивиться на свою руку: і пальці, і долоня забруднені, і з них капає щось темно‑червоне.