Масова культура, контркультура та антикультура

Ма́сова культу́ра — к., яка, серед широких верств населення в даному суспільстві, переважно комерційно успішна та елементи якої знаходяться повсюди: в кулінарії, одязі, споживанні, засобах масової інформації, в розвагах— контрастуючи з «високою культурою».

Хосе Ортега-і-Гассет: суспільство поділяється на «творчу еліту», яка, становить меншу частину суспільства, і на «масу» — що кількісно переважає.

Контркультура — в широкому значенні напрям розвитку культури, який активно протистоїть "офіційній" традиційній культурі, будь-які форми девіантної поведінки. Знаменує собою відкриту відмову від соц..цінностей, моральних норм і моральних ідеалів споживчого т-ва, стандартів і стереотипів масової культури, способу життя, в основі якого лежить установка на респектабельність, соціальний престиж, матеріальне благополуччя. Ця відмова, як правило, виражається в негативізмі по відношенню до культурних досягнень людства і екстравагантною манерою мислення, думки, спілкування.

Основні риси антикультури: 1) постійна спрямованість до теми смерті, некрофилия; 2) проповідь-пропаганда анормального в різних його видах: театр абсурду; філософія абсурдизму; психоделічна філософія; наркотична антикультура; романтизація злочинця, надмірна увага до відхилень у сексуальному; пристрасть до зображення психопатології, хворобливих проявів людської психіки;3) нігілізм стосовно старої культури, розрив з нею або спроби її "осучаснення" до невпізнанності; 4) войовничий ірраціоналізм: від постмодерністських вивихів до вихваляння містицизму.

87.Поняття цивілізації.

Цивілізація- людська спільнота, яка протягом певного періоду часу має стійкі особливі риси в соціально політичній організації, економіці та культурі, спільні духовні вартості та ідеали, ментальність. Цивілізація — такий щабель розвитку людства, коли власні соціальні зв'язки починають домінувати над природними і коли суспільство починає розвиватися і функціонувати на своєму власному ґрунті.

На різних іст етапах зміст терміна "цивілізація" зазнавав чималих змін і тлумачень. У мислителів, що запровадили цей термін, протягом наступного досить тривалого часу поняття цивілізації вживалося для характеристики не стану суспільства, а певного соціального процесу (Мірабо, Ленге, Фергюсон, Сміт).

З другої пол XIX ст. Ц. стає наріжним поняттям ряду концепцій некласичної філософії історії (М.Я. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі), у яких історичний процес розглядається вже не як монолітний, чи як поступальне сходження, а як полі центричний нелінійний рух набагато складнішої конфігурації. Данилевський і Шпенглер Ц. тлумачать як завершальний етап існування великих живих історичних індивідів; у Тойнбі — це вже найосновніша складова одиниця історичного процесу. Неоднозначно оцінюється й роль Ц. в історії. Данилевський розглядає її як апофеоз розвитку відповідного культурно-істтипу, відносно короткий бурхливий період творчого плодоношення, який спричиняє Необоротну витрату творчих потенцій народу,що утворює цей тип. Шпенглер, як і Данилевський, вважав Ц. стадією існування культури, але — стадією не розвитку, а скам'яніння, занепаду і вмирання. За Тойнбі, кожна з Ц., які становлять всесвітню історію, є суб'єктом культуротворчої діяльності, даючи відповіді на все нові виклики довкілля. Однак поняття Ц. Тойнбі вживає й у вужчому розумінні — як етап регресу. Попри всі розбіжності між його прибічниками, цивілізацпідхід у дослідженні історичного посідає одне з чільних місць у сучасній філософії історії. З його позицій іст процес постає передусім не лінійною послідовністю, а розмаїттям таких культурно-іст форм, як Ц. За цивілізаційного підходу докорінним чином переосмислюється й поняття історичного прогресу.

88.Традиції і новаторство в культурі.

Ма́сова культу́ра — к., яка, серед широких верств населення в даному суспільстві, переважно комерційно успішна та елементи якої знаходяться повсюди: в кулінарії, одязі, споживанні, засобах масової інформації, в розвагах— контрастуючи з «високою культурою».

Хосе Ортега-і-Гассет: суспільство поділяється на «творчу еліту», яка, становить меншу частину суспільства, і на «масу» — що кількісно переважає.

Контркультура — в широкому значенні напрям розвитку культури, який активно протистоїть "офіційній" традиційній культурі, будь-які форми девіантної поведінки. Знаменує собою відкриту відмову від соц..цінностей, моральних норм і моральних ідеалів споживчого т-ва, стандартів і стереотипів масової культури, способу життя, в основі якого лежить установка на респектабельність, соціальний престиж, матеріальне благополуччя. Ця відмова, як правило, виражається в негативізмі по відношенню до культурних досягнень людства і екстравагантною манерою мислення, думки, спілкування.

Основні риси антикультури: 1) постійна спрямованість до теми смерті, некрофилия; 2) проповідь-пропаганда анормального в різних його видах: театр абсурду; філософія абсурдизму; психоделічна філософія; наркотична антикультура; романтизація злочинця, надмірна увага до відхилень у сексуальному; пристрасть до зображення психопатології, хворобливих проявів людської психіки;3) нігілізм стосовно старої культури, розрив з нею або спроби її "осучаснення" до невпізнанності; 4) войовничий ірраціоналізм: від постмодерністських вивихів до вихваляння містицизму

89.Співвідношення національного та загальнолюдського у культурі.

Уперше проблема співвідношення національного і загальнолюдського в історії та культурі була висунута у філософії історії Г.Гегеля, який створив концепції єдності людської історії. Через аналіз розвитку форм духовного життя та його вищої, за Гегелем, реальної "самосвідомості народу", німецький філософ не тільки показав глибоку спадкоємність між культурами різних століть і епох, але і спробував розкрити діалектику загальнолюдського у її конкретно - історичному вияві. Загальнолюдське Гегель порівнює з культурою окремих народів. З цього погляду всі вони поділяються на два типи. 1. Всесвітньо - історичні, які роблять відчутний внесок у культуру людства, особливо духовну. 2.Народи, які позбавленні у своєму матеріальному, духовному бутті

загальнолюдських засад. У кращому випадку вони - історичне тло і для розвитку людства не мають ніякого значення.

Багато філософів вважали, що кожен народ "має свої призначення. здійснення лише однієї сторони всього діяння в цілому".

Альтернативним соціально-філософським підходом є концепція культурно - історичних типів. Характерна для цього напрямку ідея про те, що людське суспільство, світова історія - це лише співіснування у часі та просторі декількох самостійних, невзаємопов'язаних між собою національно - особливих культур, в основі яких лежить духовна життєдіяльність одного або кількох етнічно споріднених народів. Кожна з них неповторна, замкнута, розвивається лише на власному ґрунті, без якихось відчутних зовнішніх впливів. Більше того, роль фактора спадкоємності у розвитку кожної культури оцінювалася як негативне явище, що руйнує її цілісність та унікальність.

Новий гуманістичний зміст цих концепцій виразився у тому, що в соціально - філософське знання на зміну дослідженням безликої логіки історичної необхідності, законів історії прийшло вивчення творчої діяльності народів у всій її неповторності. Уподібнення світової історії творчості - концептуальна вісь цього напряму. Крізь призму сутності творчої діяльності у ньому визначаються основні поняття. Так, культура трактується як процес творчості. Цінність культури тлумачиться не як відповідність якимось визнаним вищим стандартам, а як її унікальність, неповторність, самобутність і здатність набувати нових рис.
^

90. Поняття міжкультурної комунікації

Міжкультурна комунікація як особливий вид комунікації припускає спілкування між носіями різних мов і різних культур. Співставлення мов і культур виявляє не тільки загальне, універсальне, але й специфічне, національне, самобутнє, що зумовлене розбіжностями в історії розвитку народів. Інтеркультурна комунікація має справу з розумінням та порозумінням, що означає: розуміти чуже і водночас бути зрозумілим, спілкуючись чужою мовою. Інтеркультурне навчання та інтеркультурна комунікація мають бути суттєвою складовою частиною занять з іноземної мови.

В плані культури найбільш діалектичним є процес глобалізації, у якому певні концепції і структури сучасного життя набувають універсальний, всеохоплюючий характер. Водночас на фоні глобальних структур і тенденцій національні культурні особливості набувають все більш чіткі обриси. Культура являє собою форму комунікації, дивовижним проявом якої є сама мова, а разом з тим і широкий спектр ідей (думок). Важливим є і те, що культура зумовлює соціальну диференціацію, ранг, причетність до класу з його особливостями, так само як вид і спосіб виробництва та споживання на широкому соціальному та народногосподарчому рівні.

При вступі у комунікацію носіїв різних культур є цілком вірогідною поява певних проблем, що від початку пов’язані з причетністю до різних культур. Проблемами такого роду можуть бути труднощі в порозумінні, нерозуміння, створення окремих упереджень, а у подальшому перебігу – відмежування, скривдженість або психічна чи соціальна ізоляція. Міжкультурна комунікація є такою комунікацією людей, при якій, наприклад, способи комунікації або функції мовних подій не є ідентичними, але є відмінності в їх реалізації та інтерпретації в певних ситуаціях, таких як, наприклад, входження в чужий дім, прояв респекту до старших за віком, замовлення напоїв, поводження в місцях спільного користування і т.ін.