Народонаселення як природне явище. 4 page. Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності – осередком духовного життя суспільства

Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності – осередком духовного життя суспільства. Культура встановлює, що таке цінність, що – анти цінність. Люди, що поділяють однакові цінності, становлять соціальні групи, спрямовуючи, таким чином, об’єднуючись у політичній, економічній боротьбі, історію у певному напрямі. Цінності скріплюють громадську єдність, цілісність соціуму, перешкоджаючи руйнівному впливові ззовні. Роль особливих ідейних кріплень в суспільстві виконують соціальні цінності, що виступають у форм соц.-пол. ідеалів, ідей, ціннісних настанов, орієнтацій, надцінних ідей, на зразок національної ідеї. Виконуючи важливу роль інтегруючих, соціалізуючи, комунікативних засад у житті суспільства, цінності забезпечують духовно-вольову єдність суспільства, високий рівень самосвідомості та організованості його членів.

Існування культурних цінностей характеризує саме людський спосіб буття, рівень виділення людини з природи. Ціннісний тип світорозуміння зумовлений суспільним способом життя людини, існуванням сусп. потреб. Ці потреби охоплювали основні сфери побуту вже первісної людини – працю, ритуальні танці, навчання, поховальні обряди, звичаї подарунків, гостинності, заборону кровозмішення, релігійні і магічні дійства. Потреба в таких видах діяльності не мала безпосереднього біологічного значення. Вони і становили основу перших ціннісних комплексів.

76. Гуманізм філософії.

Гуманíзм— визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження,спрямована на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей.2. Ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність. Філософія за своєю природою гуманістична, бо в простому розумінні філософія– це любов до мудрості. 1. XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу(від фр. renaissance -відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігаєтьсямеханічне перенесення на тогочасний грунт культурного надбання античності. В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знаходить відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У царині філософії спостерігається складний, непослідовний, часто суперечливий характер філософських поглядів. Тому надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того періоду. Навіть погляди окремих філософів хибують подекуди двоїстістю, відсутністю певної визначеності. В цілому філософія Відродження не є яки.мсь повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. З іншого боку, нова філософія, хоча і протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.

Філософія як наука, форма суспільної свідомості і теоретичного світогляду має потужний гуманістичний потенціал. Це виявляється в тому, що вона:

1)розглядає людину як єдино можливий суб’єкт. Людина включається у предмет філософії в контексті «Людина-світ». 2) Розглядає людину як найвищу цінність світу, творця знання взагалі і філософського зокрема; 3) філософія завдяки своєму логічному арсеналу, своїми формами і методами створення понять, узагальнень розвиває теоретичне мислення, мову, сутності або людини, її пізнавальні можливості; 4) філософія, будь-яка, незалежно від її спрямування і сутності – це форма пізнання, пошук істини, спроба проникнути у світ речей, ідей і явищ; 5) філософія ідеологічна, є могутнім фактором впливу на суспільну свідомість, людську діяльність, суспільний прогрес; 6) філософія з’ясовує світоглядні проблеми і томує теоретичною основою будь-якого світогляду.

77. Поняття философії економіки Кожна наукова дисципліна має свій об'єкт вивчення і предмет, тобто визначає "кут зору", під яким цей об'єкт досліджується і пояснюється. Філософія економіки є самостійною галуззю сучасного соціогуманітарного знання, яке, широко використовуючи філософський, економічний концептуальний апарат, послуговується і власними понятійними термінами, методами, засобами.Філософія економіки - різновид прикладного філософського знання про сутність економіки як специфічної сфери суспільного життя, складної системи господарювання. У широкому значенні це господарство країни або його частини. Поняття "економіка" багатоаспектне, з розвитком систем господарювання воно безперервно збагачувалося. Враховуючи соціологічні традиції поділу суспільної структури на певні сфери, усталені у філософії типології людини як суб'єкта суспільного життя, зважаючи на існуючі класифікації діяльності людини, варто зосередити увагу саме на філософсько-економічних проблемах. Головним об'єктом і опорною категорією є розуміння цього різновиду філософського осмислення економіки як сфери економічної поведінки людини, орієнтованої на раціональне природокористування з метою забезпечення своїх потреб та інтересів. Філософсько значуща в цьому аспекті проблема відносин індивідуального суб'єкта із соціально цілим носієм економічної культури. Ця культура представлена такими моделями: 1) ліберальна, основою якої є людина суто індивідуалістичного, егоїстичного типу, економічна поведінка якого визначається правилами ринкової гри і спрямована на максимізацію власного прибутку. 2) директивна, яка пропонує розуміння сутності економічної системи як "економічного організму". Отже, філософсько-соціальний погляд на сутність економічного буття людини фіксує в ньому діалектичну суперечність, розв'язання якої надає смислового значення економічно-ціннісній орієнтації її конкретної економічної поведінки, визначення пріоритетності власних або суспільних інтересів. Застосування загальноприйнятих у філософії термінів, які означають структурні розділи філософського знання - онтологія, гносеологія, аксіологія тощо, дає змогу використовувати відповідну рубрикацію філософії економіки. Актуальним для філософського розуміння економіки є питання про соціально-господарське та моральне значення ринку, який є одним із визначальних явищ соціально-економічної культури, органічним породженням людської цивілізації. Одна з найактуальніших у сучасній філософії економіки - проблема моральної відповідальності в економічному менеджменті. Предметом філософського аналізу є не лише економіка, господарювання, а й окремі її елементи, наприклад гроші. Показова в цьому відношенні робота німецького філософа та економіста Георга Зіммеля (1858-1918) "Філософія грошей" (1900), в якій він доводить, що гроші, не втрачаючи своєї якості як особливого товару, здатного виконувати функції міри вартості, засобу обігу, накопичення і збереження, сплати, водночас виконують і соціокультурну місію.

78.Поняття суспільного виробництва та його різновиди.

Матеріальна виробнича діяльність людей стала основою виникнення і розвитку суспільних зв'язків та відносин, тобто людського суспільства. Спільна праця згуртовувала людей, робила їх постійне спілкування життєво необхідним. Тому виробництво завжди, за будь-яких умов має суспільний характер, є суспільним виробництвом. Продуктивні сили становлять лише одну сторону суспільного виробництва. Адже в процесі виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, а й один з одним. Ці взаємовідносини людей у процесі виробництва дістали назву"виробничі відносини" і представляють другу складову способу виробництва.

У виробничі відносини входять насамперед виробничо-технічні відносини, тобто взаємини між виробниками безпосередньо на конкретному підприємстві. Але для успішного функціонування підприємства необхідні зв'язки його з іншими підприємствами і навіть галузями виробництва. Отже, у виробничі відносини входять також відносини між людьми різних підприємств чи галузей виробництва, а також відносини в процесі розподілу, обміну та споживання суспільного продукту.

В основі виробничих відносин лежить власність на засоби виробництва. Тобто від того, в чиїй власності перебувають основні засоби виробництва, залежить сутність, характер усієї системи виробничих відносин. Характер власності визначає форми відносин між людьми у суспільстві: панування і підкорення чи співробітництво та взаємодопомога.

Форми власності визначають форми розподілу, обміну та присвоєння виробленого, а також місце людини в системі виробництва, тобто— це власник, управлінець чи виробник. Левову частку прибутку отримує власник засобів виробництва, а виробнику йде заробітна плата.

За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей:1) основне виробництво; 2) виробнича інфраструктура; 3) соціальна інфраструктура.

79. Поняття власності та її форм

Економі аспект власності – власність це соціально-економічна категорія, яка визначається ступенем розвитку продуктивних сил суспільства та характеризується системою відносин між суб’єктами господарювання, в процесі в., р, о. та с. благ. Соціально-екон. сутність власності розкривається у взаємовідносинах між людиною та людиною. Правовий аспект – це категорія, яка відображає майнові відносини, свідомі та вольові взаємозв’язки юридичних та фізичних осіб з приводу привласнення благ, які закріплюються системою відповідних прав власності. Взаємозв’язок «людина-річ».

Тріада власності – це процес володіння, розпорядження і користування. В свою чергу ці категорії є складовими частинами економічного процесу привласнення. Привласнення – це економічний процес, спосіб перетворення предметів, явищ природи та їх корисних властивостей на реальні умови життєдіяльності економічних суб’єктів. Привласнення засобів виробництва та його результатів є основою відносин власності. Володіння – це необмежена у часі належність об’єкта власності певному суб’єкту. Розпорядження – це право прийняття управлінських рішень з приводу функціонування та реалізації об’єкта власності. Здійснюється власником або іншим економічним суб’єктом, якому делеговані повноваження. Користування – це процес виробничого застосування та споживання корисних властивостей об’єкта власності, а також створених за його допомогою благ.

Парною категорією привласнення є категорія відчуження. Відчуження – це процес перетворення діяльності та здібностей людини на самостійну силу, уречевлення результатів індивідуальної та суспільної праці з перетворенням суб’єктів власності на об’єкти економічних відносин. Протиріччя між привласненням та відчуження є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Структура власності. поширеною є визначення структури власності за типом, формою та видом. Тип власності – це найбільш узагальнені принципи функціонування власності, сутність характеру поєднання робітника та засобів виробництва. Форма власності – це стійка система економічних зв’язків і громадських зв’язків, яка обумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника та засобів виробництва. Вид власності – це спосіб привласнення благ та методів господарювання.

80.НТР: сутність, закономірності та соціальні наслідки.

Дедалі зростаючу роль у виробництві відіграє наука, яка забезпечує теоретичну, духовну сторону практичної виробничої діяльності. Безпосереднім виявом цього стану є науково-технічний прогрес (НТП), який перетворився в головний чинник економічного прогресу. Окрім того, глибоке розуміння процесів,пов'язаних з НТП, має враховуватися в морально-етичном у аспекті виробничої діяльності суспільства, у вирішенні проблем взаємовідносин людини і природи, виживання людства тощо. Сучасний етап НТП прийнято називати науково-технічною революцією (НТР). НТР — це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, це об'єктивна, постійнодіюча закономірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його ефективності. НТР — це більш вузьке поняття.

В результаті прогресу техніки дедалі більше функцій передається техніці, машині. Можливий такий стан, коли людина в кінцевому рахунку вийде з безпосереднього процесу виробництва і замість того, щоб бути головним елементом процесу виробництва, стане поряд із цим процесом. Отже, розглядаючи сутність НТР, необхідно враховувати цей бік явища, а саме — зміну місця та ролі людини в процесі виробництва, що відбувається в результаті технічного прогресу.

Соціальні наслідки науково-технічної революції можна звести до таких основних груп:

— загострення екологічної обстановки, виникнення проблеми виживання людства внаслідок забруднення та отруєння навколишнього середовища;

— зміна взаємовідносин у системі "людина-техніка";

— зміна змісту і характеру праці (збільшується питома вага творчих,пошукових визначальних функцій, що веде до стирання суттєвих відмінностей між людьми розумової і фізичної праці);

— зростання питомої ваги висококваліфікованих робітників і спеціалістів, що зайняті обслуговуванням нової техніки і технології;

— підвищення вимог до культурно-технічної та інтелектуальної підготовки кадрів;

— прискорення структурних змін у співвідношенні сфер людської діяльності. Це зумовлює зростання концентрації населення в містах, поглиблення міграційних процесів, значне скорочення робочого і збільшення вільного часу;

— "інтернаціоналізації" суспільних відносин;

— втрата людиною емоційності, інтелектуальне перевантаження, формалізація контактів, одностороння, технічна свідомість;

81. Поняття політики

Термін "політика" походить від давньогрецького слова "polis" (місто-держава) та його похідних: "politike" (мистецтво управляти державою), "politeia" (конституція), "polites" (громадяни), "politica" (державний діяч) та ін. Єдиного визначення поняття "політика" нема. Ще Платон під політикою розумів мистецтво, здатність жити в умовах поліса, що ставить людину у певні поведінкові рамки. М.Вебер вважав, що політика - це прагнення до влади, її завоювання, утримання в різних великих суспільних колективах; він розрізняв політику у широкому та вузькому розумінні: у широкому - це політичні відносини, пов'язані з управлінням окремими сферами людського життя, а у вузькому - керівництво політичною організацією, передовсім державою.

Трактування політики, які є в політичній науковій літературі, можна згрупувати так:

- політика як процес боротьби за завоювання та утримання влади (Н.Макіавеллі, Ж.Бюрдо, М.Дюверже, Р.Арон та ін.);

- політика як специфічний вид діяльності соціальних суб'єктів, пов'язаний з боротьбою за владу, розподілом цінностей, управлінням державними та суспільними справами (М.Ільїн, А.Мельвіль, Ю.Федоров та ін.).

Політика виникла з необхідності підпорядкувати індивідуальні та групові інтереси інтересові всезагальному, який полягає у збереженні цілісності та єдності розшарованого суспільства. Цей особливий вид людської діяльності покликаний з'ясовувати як довготривалі, так і поточні інтереси різних соціальних груп. Політика є засобом забезпечення інтересів як великих груп людей (наприклад, націй, класів), так і нечисельних груп (наприклад, фінансових чи регіональних кланів). Вона є усвідомленою діяльністю, зорієнтованою на забезпечення суспільних процесів, їх регулювання, розвиток у певному напрямку. За визначенням О.Семківа, "політика - це діяльність осіб, мікро- і макрогруп та інститутів, спрямована на завоювання і утримання влади; це система відносин у суспільній організації, що регулюється нормованою ієрархією підпорядкування".

У політиці, як сфері життєдіяльності людей, виявляються відмінності інтересів різних груп, які, з одного боку - стикаються, а з іншого - взаємоузгоджуються. Політика є продуктом свідомої довільної, а часом - свавільної діяльності людей, рушійною силою якого є певний інтерес. Проте в цілому політика виражає інтегрований суспільний інтерес.

Метою політики є забезпечення панування одних суспільних груп над іншими, одних інтересів - над іншими, або узгодження соціальних інтересів. Засобами політики є право, сила, мораль. Призначення політки у тому, щоб на основі спільних інтересів об'єднувати усі верстви суспільства і спрямовувати їх на дії на вирішення важливих суспільно-державних завдань.

82. Поняття політичної системи та її структури

Політична система — це цілісна, інтегрована сукупність політичних суб'єктів, структур і відносин, що відображає інтереси всіх політичних і соціальних сил.

Ознаки політичної системи:

1. взаємозв'язок групи елементів;

2. утворення цими елементами певної цілості;

3. внутрішня взаємодія і взаємообумовленість всіх елементів;

4. прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму;

5. здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами.

Структура політичної системи:

1. організаційна підсистема або політична організація суспільства — це система інститутів, в межах яких відбувається політичне життя.

• Власне політичні — організації прямо й безпосередньо здійснюють політичну

владу у повному обсязі. Такими є держава і політичні партії.

• Політизовані або невласне політичні організації, участь у здійсненні політичної влади для яких є лише одним з аспектів їх функціонування. Це громадські організації, професійні спілки, народні рухи, об'єднання підприємців тощо.

• Неполітичні організації, якими є, наприклад, науково-технічні товариства, різноманітні аматорські об'єднання — товариства рибалок, мисливців, спортсменів тощо, за звичайних умов не беруть участі у здійсненні політичної влади. Можуть бути групами тиску

2. політичні відносини — це відносини суб'єктів політики з приводу завоювання, утримання та здійснення влади.

3. нормативна підсистема, яку складають політичні принципи та норми — це норми, які регулюють політичні відносини.

4. культурно-ідеологічна підсистема складається з політичної свідомості, політичної ідеології та політичної культури. Політична свідомість — це сукупність поглядів, уявлень, ідей суб'єкта політичного життя на політику в суспільстві в цілому.

Політична ідеологія — це систематизований вираз поглядів даного суб'єкта, сукупність вибудованих на основі аналізу політичного життя теорій, концепцій та моделей політичних явищ та процесів. Політична культура — це певний спосіб поведінки суб'єкта політичного життя, який будується на систематизованих знаннях та досвіді політичного життя або відповідно до політичної свідомості чи політичної ідеології.

5. інформаційно-комунікативна підсистема містить засоби комунікації, науково-інформаційна інфраструктуру — тобто розгалужену мережу установ, які займаються збором, обробкою, поширенням інформації про політичне життя, пропагуючи вироблені політичні та правові норми, певну політичну свідомість і політичну ідеологію.

83. Держава – складова політичної організації суспільства

Держава - осн. інститут політичної системи класового суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної структури: в класово-антагоністичних суспільствах знаходиться в руках економічно пануючого класу (класів) і використовується їм перш за все для придушення своїх соціальних супротивників. Тип Д. визначається тим, якого класу (або класів) воно є, а отже, в кінцевому рахунку - економічним базисом даного суспільства. Історії відомі такі осн. соціально-класові типи

Д.: рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціолістична. На етапах переходу від однієї формації до ін існували й існують Д. історично перехідного типу. У сучасному світі є два осн. типу Д.: капіталістичні та соціалістичні, а також велика група молодих Д. в країнах, що розвиваються, що дотримуються або капиталистической, або соціалістичної орієнтації. Д. розрізняються по формах правління та пристрої осн. інститутів політичної влади. Під формою правління розуміється організація влади, яка характеризується її формальним джерелом. При монархічної форми правління таким джерелом державної влади є одна особа - монарх. При республіканської формі за законом джерелом влади є народне більшість. З тої точки зору державного устрою Д. поділяються на унітарні (єдине державне утворення); федерації (союз юридично щодо самостійних державних утворень: штатів, кантонов, земель, союзних республік і т. п.); конфедерації (державно-правові об'єднання). Важливе значення має розрізнення Д. існуючого в них політичного режиму.

Осн. функції сучасної Д. прийнято поділяти на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх функцій належать: захист існуючого способу виробництва, економічної та соціальної системи; охорона громадського порядку і підтримання дисципліни; регулювання соціальних відносин і т. п. Зовнішні функції складають: захист інтересів даної Д. в його взаєминах з ін Д. на міжнародній арені, забезпечення оборони країни, або військової та політичної експансії щодо ін Д. (агресивні Д.), розвиток нормальних відносин з ін Д., розвиток взаємовигідного співробітництва на основі принципів мирного співіснування Д. з різним соціальним устроєм. На суч. етапі стратегічна лінія розвитку політичної системи соціалістичного суспільства - створення і розвиток соціалістичного правової держави. У правовій Д. особливого значення набуває принцип розподілу влади (законодавчої, виконавчої та судової), розподіл функцій і повноважень радянських і державних органів управління різних рівнів (союзних, республіканських, місцевих), забезпечення законності та правопорядку, все більш повне здійснення соціалістичного самоврядування народу на основі активного і дієвого участі трудящих, їх колективів та організацій у вирішенні питань державного і громадського життя. кожному - за потребами". Процес відмирання Г. залежить також і від зовнішніх умов.

84. Правова держава та громадянське суспільство: поняття, проблеми формування і розвитку.

Правова держава — держава, в якій панує право, метою якої є утвердження правової форми і правового характеру взаємовідносин (взаємних прав і обов´язків) між публічною владою та підвладними структурами як суб´єктами права, визнання і надійне гарантування формальної рівності та свободи всіх індивідів, прав і свобод людини і громадянина.

Для правової держави необхідні не лише панування права і правових законів (нормативно-правовий аспект), а й відповідна правова організація самої системи державної влади, створення різних державних органів, чітке означення міри їх компетенції, місця в системі, співвідношення між собою (владно-конституційний (організаційний) аспект). Без належної організації державної влади, розмежування завдань, певного порядку взаємовідносин її гілок на принципах права неможливе панування ні права, ні правових законів, а тим паче їх верховенство. Тому правова держава передбачає домінування права і правової форми організації політичної влади, за якої визнаються та захищаються права та свободи людини і громадянина. У такому контексті правову державу визначають як правову форму організації і діяльності політичної влади та її взаємовідносин з індивідами як суб´єктами права, носіями прав і свобод людини й громадянина. Побутує трактування правової держави як держави, в якій на основі чинного права реально забезпечується здійснення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, окремих груп людей і громадянського суспільства.

Прикметними ознаками правової держави є:

— верховенство і домінування правового закону та постійне утвердження суверенітету народу;

— визнання й захист прав і свобод, забезпечення реалізації прав та виконання обов´язків людини і громадянина;

— організація і функціонування суверенної державної влади на основі принципу поділу влади на законодавчу (парламент і представницькі органи місцевого самоврядування), виконавчу (уряд, виконавчі установи на місцях), судову (органи правосуддя і нагляду);

- чітке визначення повноважень держави, її органів і службових осіб;

- взаємна відповідальність особи і держави;

- організація ефективного контролю і нагляду за реалізацією правових законів і режиму законності на принципах права.