Народонаселення як природне явище. 3 page. 2) в індивідуальному розвитку:

2) в індивідуальному розвитку:

Такі важливі моменти:

1.Завдяки мовленнюлюдина оволодіває знаннями. Мовлення відіграє важливу роль в процесі навчання та виховання особистості.

2. Мовлення є засобомспілкування між людьми, спряє соціалізації особистіості

3. Мовлення забезпечує функціонування усіх психічних процесів. які забезпечують пізнання навколишнього світу..

4. У функціонування свідомості важливу роль відіграє внутрішнє мовлення, яке обмірковування є внутрішньою дією, потреба в якій завжди виникає в процесі діяльності: виробничої, наукової, художньої, навчальної тощо.

61. Функції мови

· Комунікативна – мова використовується для інформаційного зв’язку між членами суспільства. Мова, якою не спілкуються – мертва, народ, що втрачає свою мову, зникає.

· Експресивна – мова є універсальним засобом для вираження внутрішнього світу індивіда, дає можливість перетворити внутрішнє, суб’єктивне, на зовнішнє, об’єктивне, доступне для сприйняття. Чим досконаліше людина володіє мовою, тим виразніше, повніше постає перед іншими як особистість.

· Ідентифікаційна – мова є засобом спілкування для тих, хто її знає, а для інших – засобом роз’єднання, виокремлення своїх серед чужих. Спілкуватися певною мовою можуть лиш її носії, для них вона є засобом ідентифікації, ототожнення в межах даної спільноти.

· Гносеологічна – мова є засобом пізнання світу, сприйняття досвіду попередніх поколінь та передання його наступним, адже мова є засобом мислення, формою існування думки.

· Мислетворення – мова є засобом формування думки: людина мислить у мовних формах.

· Естетична – мова є знаряддям і матеріалом створення культурних цінностей, першоелементом культури. Виховання відчуття краси мови – основа будь-якого естетичного виховання. Мова уможливлює пізнання людини, виявляння її морального обличчя, суспільних та естетичних ідеалів.

· Культурна – мова є носієм культури. Культура кожного народу зафіксована у його мові. Пізнання народу, його культури іншими народами може бути поверховим і глибинним, всебічним. Для глибинного пізнання народу необхідне знання його мови.

63.Поняття соціокультурної комунікації. Соціокультурна Комунікація- процес взаємодії між суб'єктами соціокультурної діяльності з метою передачі або обміну інформацією за допомогою прийнятих в даній культурі знакових систем(мов), прийомів і засобів їх використання. Соціокультурна комунікація виступає як один з базових механізмів і невід'ємна складова соціокультурного процесу, забезпечуючи саму можливість формування соціальних зв'язків, управління сумісною життєдіяльністю людей і регулювання її окремих областей, накопичення і трансляцію соціального досвіду. Необхідними умовами і структурними компонентами соціокультурної комунікації є наявність спільної мови у суб'єктів комунікації, каналів передачі інформації, а також правил здійснення комунікації. комунікативними є лише дії, здійснювані із спеціальною метою комунікації, тобто що мають мотиваційну підставу, орієнтацію на передачу інформації і здійснювані з використанням адекватної цій меті знакової системи. Відмінність інтерпретації соціокультурної комунікації, засновані на відмінність методологічних парадигмах,акцентують її суть або як сукупності засобів передачі соціальної інформації, створюючих базу для становлення і розвитку"інформації суспільства", або як способу досягнення розуміння однієї людини іншим, як механізму "уживаються", "вчувствованія". Значуще місце теорія комунікативної дії займає в роботах Хабермаса. На його думку, всі учасники комунікації орієнтуються на узагальнених, інтерсуб'ективних нормах комунікації, що зрозуміли, що в сукупності з комунікативною компетентністю і наявністю раціональних мотивів робить можливим сам цей процес. Типологія процесів соціокультурної комунікації може бути побудована по наступних підставах:

- по характеру суб'єктів комунікації;

- по формах комунікації (вербальна,невербальна);

- по рівнях протікання комунікації;
Специфічною сферою соціокультурної комунікації виступає масова комунікація,яка може бути визначена як культурна область, що складається з відкритих, впорядкованих процесів трансляції соціально значущої інформації, що піддаються цілеспрямованому породженню і регулюванню. У змістовному відношенні соціокультурна комунікація може бути диференційована на чотири основних інформаційних напрямка:

-новаційна;

-орієнтаційна;

-стимуляція;

-кореляційна.

Основною змістовною одиницею соціокультурної комунікації є повідомлення(моноаспектна інформація про що-небудь) або текст(комплексна інформація про багато або декількох істот. аспектах чого-небудь).

64. Об’єкт і предмет філософії історії. Історична дійсність як об’єкт філософського дослідження –утворення складне й багатогранне,Вона не тільки твориться,а й інтериоризується кожним з нас,формуючи внутрішній, духовний світ особистості.Цілком закономірно,що термін «історія» багатозначний, полісемантичний. Ці чисельні значення за спеціального,фахового вивчення певним чином селекціонуються й групуються. Наприклад, відомий російський учений Єщо працює в царині філософії історії,Арсеній Гулига виділяє принаймні шість значень цього терміна: історія як оповідь; історія як несподівана і,зазвичай,не дуже приємна подія; історія як процес розвитку загалом; історія як процес перебігу змін у житті суспільства; історія як минуле; історія як наука.
Таким чином, об’єктом філософії історії,який є водночас об’єктом і нефілософської спеціально-наукової історії,постає у Гегеля всесвітня історія,але як предмет філософії історії та сама всесвітня історія постає вже ніби розглянута зсередини її внутрішнього духовного змісту.Заслугою Гегеля є також визнання ним відмінності між філософією історії та нефілософською історією: А) за їх предметами (при спільності об’єкта); Б)за ступенем рефлективності
Він доводив, і небезпідставно,що саме філософія історії є у повному сенсі слова рефлексією,самосвідомістю історичного процесу розвитку людства,можливості ж будь-яких інших спеціальних галузей історичного пізнання є в цьому плані значно обмеженішими.
До провідних,визначальних ракурсів філософії історії як відносно автономної галузі знань слід віднести,з певними засторогами,такі три:
По-перше, предметом філософії історії може поставати реальний історичний процес як самобутнє цілісне й водночас внутрішньо розгалужене утворення.
По-друге, предметом філософії історії виступає й процес пізнання історичної дійсності, його передумови,складові,мета,засоби,рушії,критерії,результати тощо.У даному разі філософія історії виконує вже функції філософської теорії історичного пізнання – в усіх його формах,рівнях і виявах.Її предметом є і поза наукове,і наукове осмислення історичної реальності,і дискурсивні,і поза дискурсивні,способи її осягнення. Розглянута в цій своїй іпостасі,філософія історії називається ще, на відміну від першого аспекту,вже нематеріальною,а формальною філософією історії. Між тим надто важливим і окремим,спеціальним предметом дослідження,принаймні у сучасній філософії історії, є також методи пізнання та перетворення історичної дійсності, їх природа,механізми їх формування та використання.У цьому зрізі філософія історії набуває значення методології історії.

^ 65. Периодизація історії та її критерії

Періодизація історії— особливого роду систематизація, яка полягає в умовному діленні історичного процесу на певні хронологічні періоди. Ці періоди мають ті або інші відмітні особливості, які визначаються залежно від вибраної підстави(критерію) періодизації. Для періодизації можуть обиратися самі різні підстави: від зміни типу мислення(О. Конт, До. Ясперс) до зміни способів комунікації(М. Маклюен) і екологічних трансформацій (Й.Гудсблом). Багато учених, починаючи від мислителів XVIIIстоліття (А.Барнав,А. Фергюсон, А. Сміт) до сучасних постіндустріалістов ніби Д. Белла і Е. Тоффлера, спираються на економіко-виробничі критерії. Перші донаукові періодизації історії були розроблені ще в глибокій старовині(наприклад, від золотого століття людей до залізного), але наукові періодизації з'явилися тільки в Новий час, коли в результаті праць італійських гуманістів, але особливо Жана Бодена поступово затвердилося те, що збереглося і до теперішнього часу ділення історії на стародавню, середньовічну і нову(Вважається, що хронологічно найбільш чітке таке ділення було проведене в роботах німецького професора Келлера. Періодизація— дуже ефективний метод аналізу і впорядкування матеріалу. Через періодизацію можна більш глибоко показати співвідношення розвитку історичного процесу в цілому і окремих його аспектів. Вона володіє великим евристичним потенціалом, здатна додати стрункість теорії, багато в чому структурує її і— головне— дає їй шкалу вимірювання. Не випадково багато учених відзначають велику важливість періодизації для дослідження історії.

^ 66. Проблема спрямованості, сенсу історії та її цінностей.

Спрямованість істр. процесу залежить від цілого ряду чинників(релігійні, моральні і т.д.). В економічній сфері спрямованість істр. розвитку залежить від класової взаємодії і одночасно визначається спрямованість розвитком інтелекту, соціальної мобільності людини і нарешті кінець історії, який філ-ія істр. бачить по-різному. Наприклад, формаційний підхід бачить кінець істр. у комунізмі. Позитивним у цьому є те, що людина у своєму розвитку повертається до самої себе, своєї сутності. Філософія розуміє історію не як сукупність історичних подій і фактів, а як реальность, яка створюється людиною і має для неї значущість, цінність. Людина не може жити і творити без бачення перспективи свого теперішнього життя. А це передбачає певне ставлення до історії, визначення свого місця в ній. Саме в процесі безпосереднього життя людей створюється певний узагальнений образ історії. Історія набуває певного сенсу, коли люди ставлять питання: хто ми самі в історії? Усвідомлення історії завжди залежить від ставлення людей до сучасності. В залежності від обставин життя люди по-різному відчувають себе в своєму часі, сприймають його то як прогрес щодо минулого, то як регрес, то як кризу, занепад, зупинки історії. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи із своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід в усвідомленні історії.

67.Поняття суспільного і соціального у філософії

Суспільство: 1) окреме конкретне суспільство, що є самостійною одиницею історичного розвитку. Є єдиною системою соц.. відносин, цілісним соц.. організмом, що розвивається повною мірою незалежно від інших соц.. організмів. 2)конкретна сукупність соц.. організмів; 3)сукупність усіх соц.. організмів, що існували і існують на земній кулі, все людство в цілому. 4) суспільство певного типу (феодальне, індустріальне).
Суспільне життя – реальний життєвий процес людини(особи, класу, суспільства), що відбувається в конкретно-історичних умовах і характеризується певною системою видів і форм діяльності як способу свідомого перетворення дійсності. Соціум – особливий спосіб життя людей, головними чинниками якого є свідомість, діяльність і спілкування, генетично-функціональний зв’язок між якими спричиняє до створення відмінного від природного предметно-духовного світу культури. Соціум – предметне буття людини, її існування в предметному середовищі, культурі.
Суспільство – реальний процес життєдіяльності людей, що має історичний характер, існує об’єктивно, тобто незалежно від свідомості людей.
Соц- філософія що базується на принципі антропоцентризму,досліджує стан суспільства як цілісної системи,всезагальні закони та рушійні сили його функціонування та розвитку,його взаємозвязок з природнім середовищем,навколишнім світом в цілому. Сусп-во як соціальна реальність є вищою формою руху матеріального світу.Сусп-во виникло внаслідок еволюції природи і з самого почтаку мало характерні риси. По-перше це специфічна системна організація,що відрізняеться від інших матеріальних систем особливою структурною базою,яка поєднує в собі матеріальне і духовне виробництво,різні форми суспільних відносин,соціальну структуру,політичні інститути. По-друге суспільство володіє особливим механізмом передачі інформації і способом успадкування. По-третє,головною відміністтю соціальної матерії від інших її форм руху є те,що вона поєднує в собі не лише матеріальні,а й духовні процеси,свідомість.
^

68.Основні характеристики суспільства
Суспільство– це сукупність способів взаємодії і форм об'єднання людей, в яких виражається їх всестороння залежність один від одного, що історично склалися.
Основні ознаки суспільства по Э. Шиллзу
1.Воно не є частиною якої-небудь крупнішої системи (автономність і самодостатність суспільства).
2.Браки полягають між представниками даного об'єднання.
3.Воно поповнюється переважно за рахунок дітей тих людей, які вже є визнаними представниками об'єднання (самовідтворювання).
4.Об'єднання має територію, яку вважає власною.
5.У нього власна назва і власна історія.
6.Воно володіє власною системою управління.
7.Об'єднання існує довше за середню тривалість життя окремого індивіда (цілісність і стійкість).
8.Його об'єднує загальна система цінностей,звичаїв,традицій,вдач,яку
називають культурою.
Складовими елементами суспільства є:
1) соціальні зв'язки і відносини;2) соціальні дії і взаємодії;
3) соціальні цінності і норми.
Основні рівні суспільства:
1)Мікрорівень (рівень окремо взятого індивіда);
2)Мезорівень (рівень соціальних груп і соціальних інститутів);
3)Макрорівень (рівень суспільства в цілому).

^ 69*. Соціальна структура суспільства
Соцструктура сусп.-ва — це сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих між собою соціальних груп, спільностей та інститутів, пов'язаних між собою відносно сталими відносинами.
Сутність соц структури сусп.-ва найбільш повно виражається у її загальних рисах, до яких можна віднести:
багатоманітність соціальних елементів, що утворюють соціальну структуру суспільства
різний ступінь впливу кожного складового елемента соціальної структури суспільства на соціальні процеси і явища, відмінність їхніх соціальних ролей;
наявність відносно стабільних зв'язків між складовими елементами соціальної структури суспільства

взаємопроникність елементів, що забезпечує цілісність соціальної структури;

багатофункціональність і стабільність;

Соц структура сусп.-ва має 2 осн компонента: наявність складових елементів та соціальних зв'язків, що виникають між цими елементами. Осн елементами сусп.-ва є:

соціально-етнічна структура – містить спільності, що формуюються за особливостями, мови, культури, традицій, звичаїв, менталітету нації, народи, субетноси, племена.

соціально-демографічна структура – спільності, що відрізняються за віком, статтю, місцем народження, проживання – жінки, чоловіки, діти, молодь, жителі конкретного населеного пункту.

соціально-професійна структура – спільності, що відрізняються за професійними знаннями, вміннями, навичками.

соціально-класова структура – формується у результаті виникнення соціальної нерівності, охоплює соціальні класи, верстви, стани, прошарки.

соціально-територіальнаструктура – визначається відмінностями у господарстві і побуті окремих територіальних громад і типів поселень, що склались у силу об’єктивних обставин.

Кожна із підструктур включає до свого складу відповідні спільності. З іншого боку, кожна підструктура має усі ті самі складові частини, ознаки і характеристики, що й соціальна структура суспільства загалом.

70. Сім’я як соціальна ланка суспільства
Історія знала два різновиди сім’ї:1)розширений; 2) ядерний
1.розширений, варіант сім’ї – притаманний так званому традиційному (аграрному) суспільству. Це коли чоловік і дружина виховують своїх дітей, живучи під одним дахом зі власними батьками, а також братами і сестрами, які теж можуть бути одруженими. Родина являє собою клан із трьох або чотирьох генерацій, очолювана найстаршим чоловіком або жінкою. Кожен має своє місце в такій родині. Проте кожен був обмежений у своїх бажаннях. І кохання в такій родині взагалі не було основною цінністю. Головне–сімейна солідарність великої родини. Вона виманила, щоб внутрішнє життя малої родини, що входило у велику, постійно приносилося тій у жертву. Зазначений тип був поширений в Європі до часів утвердження індустріалізму. У багатьох традиційних аграрних азіатських та африканських країнах такий тип сім»ї переважає дотепер.
2. Другий тип, нуклеарна (ядерна)сім»я -став поширений під час індустріалізму. Новий тип організації сімейного життя передбачав. що пари, одружившись, утворюють власну сім’ю і живуть окремим домом: чоловік і жінка з дітьми окремо від старих батьків та інших родичів. Через те. що європейські пари, а потім і північноамериканські, після шлюбу жили окремим домом, який треба було побудувати і вести власне господарство, люди не одружувалися молодими. Пізній шлюб і нуклеарна родина– відмінні риси європейського, західного суспільства. В міру того, як «природні» родині зв»язки втратили своє значення, виникла потреба в індивідуалізації особистих відносин.
Відбулася переоцінка«критерії прогресу». Змінилася демографічна поведінка жителів Західної Європи(пізні шлюби, безшлюбність, обмеження числа дітей), Це сприяло збільшенню заощаджень, соціальній мобільності населення, підвищення його освітнього та кваліфікаційного рівня. Прогноз розвитку сім»ї надалі:
А) песимісти говорять про те. що сім»я зникне, як така;
Б) оптимісти говорять про те, що буде продовжуватися розвиватися плюралізм сімейних форм і кожен може знайти своє місце.

71. Нація як соціальний феномен.

На́ція — багатозначне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існує два основних значення терміну:1- Політична спільнота громадян певної держави — політична нація. Часто вживається як синонім терміну держава, коли мається на увазі її населення. 2-Етнічна спільнота (етнос) з єдиною мовою і самосвідомістю У цьому значенні фактично є синонімом терміну народ. Нації визначаються певним рядом характеристик, що стосуються як індивідуальних її членів так і всієї нації. Такі характеристики мають нести в собі як об'єднуючу функцію — спільнота людей, що не має між собою нічого спільного не може бути нацією, так і відокремлюючу — що відрізняє дану націю від сусідніх. Будь-яка з таких характеристик може стати предметом дискусій, однак заперечення існування визначальних чинників містить в собі заперечення існування окремих націй.

Нація визначається спільність походження, спільністю мови, релігії,к-ри. Отже, нація – це історична спільнота людей, яка має такі ознаки:

• спільність психологічних ознак, які виступають під загальною назвою «національний характер». Останній формується в процесі спільної діяльності людей.

• Нація виникає на основі одного етнічного складу (етносу). Нація-етнос – природне утворення. Ознаками етносу є, насамперед, спільність походження, мова, самосвідомість, єдині звичаї, традиція, історія тощо;

• Територіальна спільність, тобто кожна нація має свою, чітко окреслену територію;

• Значну роль у формуванні нації відіграють такі фактори, як спільна мова, традиції, звичаї, обряди, культура в цілому. Нація має тільки одну мову. Специфічна культура, тобто культура лише певного народу, передається з покоління в покоління.Основоположні специфічні риси національних культур залимшаються незмінними.

• Спільність економічного життя. Економічні зв'язки єднають людей, сприяють формуванню самосвідомої нації.

72. Ідеологія та утопія як форми організації соціуму.

Ідеологія – це сукупність суспільних ідей, теорій і поглядів, які відображають соціально-економічні умови життя людей з позицій певної соціальної спільності, а також програми із закріпленні або зміни існуючих суспільних відносин. Ідеологія виступає як теоретично систематизована свідомість окремої соціальнох групи чи суспільства в цілому.

Ідеологія – складне суспільне утворення, яке включає певну теоретичну основу, а також програму дій і механізми поширення ідеологічних настанов у масах, що випливають із цієї теоретичної основи. Вона тіісно пов'язана із суспільною психологією. Але це вижчий рівень суспільної свідомості, який є систематизованим, теоретично обгрунтованим духовним відораженнямкорінних інтересів певного соціального суб'єкта.

Будь-яка людина завжди включена в певні соціальні спільноти, має певні інтереси, вона завжди сприймає явища суспільного життя з певних ідеологічних позицій. Якщо останні відоражають істинний стан справ, тоді знання, погляди, ідеї будуть об'єктивними за змістом. Але в суспільстві існують різні соціальні суб'єкти з різними інтересами. Тому не може бути єдиної ідеології. Ідеологічні концепції суперечать одна одній, спостерігається боротьба між ними. Носії ідеологій прагнуть нав'язати свої погляди, ідеї, теорії іншим соціальним групам. Утопічний вигляд поки що мають твердження про можливість формування такої ідеології, яка б відоражала інтереси всього суспільства, всіх соціальних груп у цілому.

Ідеологія визначамється соціально-економічними умовами життя людей, суспільним буттям, що формує певні суспільні інтереси. Ідеологія виступає у формах політичних, правових, релігійних, естетичних і філософських поглядів.

Відносна самостійність ідеології проявляється у тому, що кожна нова іделогічна система, яка по суті є відображенням суспільного буття, за формою виступає як продовження попереднього розвитку думки, залежить від накопиченогораніше знань та уявлень. Ідеологія здатна впливати на всі аспекти суспільного життя, в тому числі, на матеріальну основу, що породила її.

73. Рушійні сили та суб'єкти соціального процесу.

У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні явища: об'єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов'язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об'єктивними та суб'єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Рушійні сили розвитку суспільства пов'язані насамперед з діяльністю людей, адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо.

Найважливішими проблемами в широкому спектрі проблематики рушійних сил є аналіз суб'єкта суспільного життя, характеристики його діяльності, її умов, причин, цілей, завдань, її результатів, діалектики об'єктивного та суб'єктивного, творчого і репродуктивного та ін. в цій діяльності, її піднесень та спадів.

Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи (стану, професійної групи, покоління), суспільства в цілонадзвичайно велику амплітуду коливань — від думки Б.Рассела про те, що якби сто найвидатніших людей Європи були вбиті в дитинстві, то вся світова історія склалася б по-іншому, ніж це було насправді до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав, що хоч більшість істориків і звикли звертати виключну увагу на блискучі та голосні прояви людської діяльності, на великі події і великих людей, але необхідно зображати швидкі і повільні рухи економічних умов та соціальних установ, що становлять справді неперехідну частину людського розвитку і впливають на роль особистостей у розвитку суспільства, діалектику об'єктивних умов та індивідуальних особливостей у діяльності видатної історичної особистості.

Спробуємо розглянути, від чого залежить роль такої особистості в суспільному розвитку. Можливим варіантом відповідей можуть бути:

1) від здібностей, таланту чи геніальності; 2) від становища в суспільстві; 3) від того, яку групу, партію очолює ця особистість; 4) від того, як глибоко розуміє ця особистість історичні завдання та закони розвитку суспільства, спрямованість такого розвитку; 5) від того, наскільки сприяють їй об'єктивні умови її діяльності, адже якщо відповідні умови ще не склалися, то ніяка "надвидатна" особистість не зможе підняти маси на боротьбу.

Питання про роль видатних історичних особистостей у філософській теорії розглядається досить грунтовно. Цілком очевидно, що історична особистість, її роль є своєрідним результатом двох складових: соціальних умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей конкретної особистості — з іншого.

74. Дух, душа і духовність: особливості взаємозв’язку.

Особливе місце в онтології займає буття духовного та його різноманітних, відомих і ще поки що невідомих властивостей, структурних рівнів, внутрішніх та зовнішніх зв'язків й впливів на буття людини. Дух, душа, духовне, духовність, свідомість, ідеальне поняття вживані в різних значеннях і смислах у магії, міфології, релігії, філософії, науці, мистецтві, політиці. Про магічні практики характерників уже йшлося у темі, присвяченій світогляду та світоглядній орієнтації людини у світі. Міфологія ототожнює дух із дією сил природи: вітру, переміщення повітря, грому, блискавки тощо, а також життєвого подиху, початку нижчого і вищого життя. Релігія терміном дух визначає душі людей, що мають розум, волю, могутність, надприродні сили Бога. Філософський зміст поняття дух по-різному тлумачиться філософами, зокрема, як притаманна людині здатність мислити, відчувати, виявляти вольові зусилля, цілепокладати та творчо діяти. Часто термін дух вживають для характеристики суспільних явищ: дух народу, нації, дух солідарності тощо. Ґ. В. Ф. Геґель у роботі «Філософія духу» зауважує, що «пізнання духу є найконкретнішим і тому найвищим і найскладнішим». Він ґрунтовно аналізує суб'єктивний, об'єктивний і абсолютний дух. До форм існування абсолютного духу відносить: мистецтво, релігію і філософію. Розвиваючи думку Ґ. В. Ф. Геґеля, марксизм доповнює вказані форми духу політикою, правом, мораллю, називаючи їх формами суспільної свідомості, які відображають стан суспільного буття. Сучасне визначення духу пропонує вітчизняний філософ С. Б. Кримський. Він розуміє дух як «потенціал творчої активності, того переходу від стану речей до стану ідей (і навпаки), що постійно здійснюється всередині діяльності». Він вважає, що до атрибутів духу належать: активність як самотворча діяльність, нескінченність, тобто здатність до трансценденцм, виходу з себе у все вищі ціннісні сфери, до перетину усіх кордонів, свобода як самодіяльність, абсолютність як самоцінність і самосвідомість у вигляді саморефлексивного мислення та самопокладання смислу. Буття суспільної свідомості неможливе без її носіїв - конкретно-історичних особистостей, індивідуальностей, які не дзеркально відображають дійсність, а перетворюють її на зміст власного духовного світу, індивідуальної свідомості.

Дух - це дивовижний світ, який ще називають внутрішнім світом людини, її душі. Душа виявляється в особливих властивостях тіла людини, її здатностях реагувати на зовнішні та внутрішні стани організму, функціях нервової системи. У західноєвропейській філософсько-психологічній традиції розглядають свідомий, несвідомий, підсвідомий, надсвідомий стани психіки. Носієм свідомості є конкретний індивід, людина, особистіст. Свідомість - це ідеальна сутність психіки, душі, здатність головного мозку людини цілеспрямовано відображати буття світу, перетворювати його в образи й поняття.

Свідомість опосередковує людське ставлення до навколишнього світу. Дослідники розрізняють: індивідуальну; групову та суспільну свідомість.

Основні функції свідомості: пізнавальну, комунікативну, орієнтаційну, цілепокладальну, управлінську.

75. Цінності як ядро духовного світу людини.

Цінності— це специфічно суспільні визначення об'єктів, які виражають їхнє позитивне чи негативне значення для людини і суспільства: добро чи зло, прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе і т.д.

За Вебером, цінності – це усвідомлені інтереси. Змінюються епохи, змінюються люди, змінюються норми, за якими живе суспільство, – змінюються цінності. Всі різноманітні предмети людської діяльності, суспільні відносини і включені в їхню сферу природні процеси можуть виступати "предметними цінностями", об'єктами ціннісного відношення.

Суб'єктивні цінності, оцінки, установки, імперативи і нормативні уявлення, закріплені в суспільній свідомості і культурі, існують як способи і критерії, на основі яких відбувається оцінювання дійсності та діяльності людини.

Цінності — це те, на що орієнтується суб'єкт у своїй пізнавальній та практичній діяльності, а також те, що досягається в процесі та результатах такої діяльності.

Цінності є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини. Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби,іи саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять фундамент культури, і предметним полем формування цінностей є культура. Ці категорії невіддільні одна від одної. Культура і визначається через систему цінностей та ідей, що слугують для регулювання поведінки членів даного соціуму.