Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как противостоять манипуляциям мужчин? Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника







Календарні свята й обряди





Ця система становить найсуттєвішу частину традиційно-побутової культури, оскільки по суті визначає весь розпорядок життя людини протягом року. Ключове поняття календарної обрядовості — коляда (від лат. calendae — перший день кожного місяця) — фіксувало певну ритмічність життя за суто зовнішніми ознаками. Щодо внутрішньої її сутності, то вона зумовлювалася двома чинниками: стадіальністю процесу життєдіяльності людини та сезонністю природи. Стадіальність життєдіяльності поділялася на три головних моменти: весільний сезон, коли дозволялося укладати шлюби; період заготівлі запасів на зиму і час культу предків. Ці моменти концентрували у собі триєдність найважливіших складових людського буття: фізичного існування, продовження роду і духовного відтворення. У такому ж логічному зв'язку перебувала календарна обрядовість і з природою, відповідно поділяючись на чотири основних цикли: зимовий, весняний, літній та осінній. Кожний цикл обрядовості приурочувався, з одного боку, до природних явищ, із іншого — до відповідних їм видів сільськогосподарської діяльності.

Весняне пробудження природи викликало і пожвавлення діяльності людини, а заразом і намагання забезпечити успіх у цій діяльності через звернення до богів. Зимовий цикл обрядовості припадав на поворотний момент у природі — зимове сонцестояння — та на початок нового року, і у людини виникало природне бажання передбачити майбутнє й водночас вплинути на нього. Саме тому у зимовому циклі так багато колядувань, щедрувань, ряджень, ворожінь. Літні обряди знов-таки викликалися поворотним моментом у природі — літнім сонцеворотом, а також важливим аграрним періодом — очікуванням урожаю. Його забезпечення становило суть магії рослин (Зелені свята)та води (Івана Купала): обрядовість цих свят зводилася до закликання врожаю. Осінній обрядовий цикл збігався з помарнінням природи і водночас — з апофеозом діяльності людини — збиранням дарів природи (обжинки, дожинки) та підготовкою наступного врожаю. Отже, цикл замикався і знову розпочинався з тих самих природних явищ, тих самих господарських проблем та відповідних обрядовий дій. А повторюваність становить основу механізму творення календарних обрядових традицій.

Щодо природи останніх існують два погляди: один пояснює існування календарних обрядів виключно з позицій солярної (космогонічної) теорії, другий — із точки зору теорії аграрної (господарської). Релігійна, в тому числі побудована на космогонічних поглядах, основа календарних обрядів, звичайно, мала місце: адже у глибоку дохристиянську давнину серед слов'янства побутував особливий релігійний календар, згідно з яким люди вшановували своїх богів. Але при цьому кожен із богів уособлював певну стихію, від котрої залежав успіх хліборобських занять. Пізніше зв'язок хліборобства з сонячними стихіями проявився рельєфніше, як і більш чітким стало його оформлення обрядово-ритуальними засобами. Отже, календарна обрядовість українців, як і інших хліборобських народів, є аграрно-магічною, пов'язаною з шануванням сонця, рослинності, предків.

Безпосередній зв'язок богів і божеств із господарською діяльністю людини наочно виявляється у хліборобських приказках: «На Юрка сховається в житі курка»; «На Прокопа жита копа»; «Як прийде Ілля, то наробить в полі гнилля»; «Дочекався Луки: ані хліба, ні муки»; «Хто не посіяв до Богослова, той не варт доброго слова» тощо. Проте глибинну основу вказаного зв'язку розкриває саме система календарних обрядів.

Перш ніж приступити до характеристики зимового циклу обрядовості, зазначимо, що практика зустрічі Нового року 1 січня була запроваджена лише з 1700 p., — традиційно ж його святкували 1 березня. Втім за порівняно короткий історичний період склалася нова традиція і нова система календарної обрядовості. Хоча різнобій у літочисленні іноді дається взнаки: наприклад, у деяких колядках і зараз співають не про зиму, а про початок весни.

Зимовий цикл народної календарної обрядовості українців починається з Коляди, що відзначається напередодні Різдва (24 грудня ст. ст.) і закінчується Водохрещею (5 січня). Цей період називається зимовими святками, або Дванадцятиденним; християнізований же цикл продовжується до 24 лютого — свята Обрітення глави Іоанна Хрестителя. Загалом зимовий цикл включає такі свята: Коляду (або Свят-вечір); Свято народження сонця (або Різдво Христове, 25 грудня); Новий рік (Маланки або св. Василія Великого), Водохрещу (або Богоявлення), Стрітення (1 лютого) та Обрітення.

Вечір напередодні Різдва (Коляда, Свят-вечір) називався ще багатою кутею. До нього ретельно готувалися: розтоплювали піч 12 полінами, що висушувалися 12 днів, пекли й варили 12 ритуальних страв, головні з яких — різдвяна кутя та узвар. Під вечір до хати вносили дідуха — обжинкового снопа. Вважалося, що він, як і всі інші хатні речі, набуває чудодійної сили і приносить щастя та успішну працю. По вечері дітей виряджали до родичів і близьких з дарунками й кутею, аби поминути душі померлих.

Починаючи від Свят-вечора і аж до Водохрещі колядували та щедрували — співали ритуальних пісень-побажань господарям осель та їхнім домочадцям. Цю обрядову місію виконувала молодіжна громада, котра мусила обійти й поздоровити всі родини села. Вважалося, що все, про що співають колядники та щедрувальники, збудеться, отже, їхні співи були свого роду добрими закляттями. Особливо активно співочі ватаги діяли напередодні Нового року — на свято Маланки. До складу такого молодіжного гурту входили старший ватажок, заспівувач, музики (скрипаль, цимбаліст та гравець на бубоні), іноді ще танцюристи та міхоноша. Нерідко колядники, а часом і щедрувальники, представляли так званий «живий вертеп» — специфічний фольклорний театр костюмованих виконавців, його головними дійовими особами були «Маланка» або «Коза», котрі розігрували інтермедії, що являли собою традиційні обряди. Так, основною ритуальною дією «Кози» був танець, який відображав «умирання» і «воскресіння», символізуючи тим самим циклічність природи і сезонність аграрної діяльності. Аграрно-магічний зміст новорічної обрядовості ще виразніше проступав узасіваннях (посипаннях). Цей обряд виконували у перший день Нового року і дорослі, і діти. Зерно, посилане ними, зберігали до посіву, частину ж віддавали куркам, аби краще неслися, а також худобі, щоб забезпечити її здоров'я та приплід. Серед українців побутував і більш архаїчний звичай — ходити під Новий рік із плугом, імітуючи оранку.

Свято Коляди колись було цілісною обрядовою системою і присвячувалося насамперед сонцю: воно так і називалося — Святом народження сонця. Християнська церква, що докладала багато зусиль, аби позбутися «поганських» обрядів, до цього дня приурочила святкування Різдва, започаткувавши тим самим двовір'я. Про таку ситуацію писав ще у «Синопсисі» Іннокентій Гізель 1674 року: «Коляда й досі не перестає обновлятись... в усі Святі дні збираються на богомерзькі ігрища, пісні співають, а в них і про Різдво Христове згадують, але ж це беззаконно...» Врешті-решт деякі язичницькі і християнські обряди поєдналися; щоправда, при цьому втратилося багато суто народних свят. Так, призабулося колись поширене в Галичині свято Туриці на честь бога Тура, невиразним стало і свято Корочуна, що колись присвячувалося найкоротшому дню року.

Сильно християнізувалося й ще одне велике свято — Водохреща, котре отримало назву Богоявления. Водохреща включала три основні обрядові дії: Свят-вечір, святкову богослужбу і освячення води. Свят-вечір влаштовували після завершення посту (тому його називали ще голодною кутею, або третьою кутею: першу робили під Різдво, другу — під Новий рік) за таким же сценарієм, як і багату кутю.

Центральною дією Водохрещі було освячення води. Після святкової богослужби йшли до ставка або річки (а іноді й до криниці), де заздалегідь видовбувалася ополонка у вигляді хреста. Священнослужитель занурював у неї хреста, після чого вода вважалася освяченою. Люди набирали її в посудини і кропили господарські будівлі, свійських тварин, дерева у садку (гуцули в такому випадку робили з вівсяного снопа перевесла, окропляли їх свяченою водою і перев'язували кожне дерево). Тобто і в хрещенській обрядовості явно простежувалася аграрна магія, котра підсилювалася християнською символікою: після освячення води пастирі ходили по обійстях своїх вірних і малювали на дверях хреста, освячуючи будівлі водою. Наступного дня (6 січня) Коляду «забивали» стрілами, що слугувало знаком завершення зимових святок.

Весняний цикл календарних свят та обрядів у середовищі українців мав особливе значення, бо пов'язувався з найважливішою життєвою справою — закладанням майбутнього врожаю. Тому люди за допомогою обрядів та ритуально-магічних дій намагалися всіляко прискорити прихід весни, тепла, дощу. Цей період — іще й пробудження природи та людських почуттів. Звідси весняна обрядовість спрямовувалася на розваги молоді, ворожіння, оберегові дії.

Перехідним святом між зимовим і весняним обрядовими циклами вважається Свято жайворонків, або Свято сорока мучеників (9 березня ст. ст.). Цього дня дівчата збиралися у гурти, йшли у поле, співали пісень, перегукувалися. Нерідко вони брали з собою печених із тіста жайворонків і підкидали їх угору, закликаючи весну. Свято жайворонків, власне, започатковувало тривале обрядове дійство — веснянки (гаївки, гагілки, ягівки), які продовжувалися аж до Зелених свят (Трійці). З роками вони поступово перетворюються на молодіжні гуляння, а пісенний репертуар — з обрядового на любовний, сімейний і навіть жартівливий.

Розпочинався весняний цикл днем св. Євдокії (Явдохи), котрий збігався з давньослов'янським Новим роком (1 березня). Цей цикл включав значну кількість свят: Збірну неділю, Масляну, Благовіщення (25 березня), св. Юрія, Великдень, день Симона Зілота, Навський і Рахманський Великдень та ін. Завершувався весняний цикл троїцько-русальною обрядовістю, якою водночас розпочинався літній обрядовий цикл.

Своєрідною емблемою весняної обрядовості в Україні були високопоетичні народні співи — веснянки, що пронизували не одне свято та обрядове дійство. Перше з них — Збірна неділя, яку відзначали на початку Великого посту.

У цей день молодь збиралася на вигоні і обирала з-поміж себе березу — найкращу дівчину, котра мала керувати веснянковими обрядами. Її функція поширювалася і на ритуали, пов'язані з Масляною (Масницею, Сирною неділею, Масляницею), котру православна церква включила до свого календаря під назвою «Масляний тиждень»(припадав на лютий — березень). Щоправда, це давньослов'янське свято не дуже зазнало християнського впливу, про що, зокрема, свідчить його магічне спрямування. Щедра трапеза, що супроводжувала Масляну, уособлювала магію родючості, а масляничний розгул був відгомоном давніх весняних шлюбів.

Ідея пробудження, котра становила сутність Масляни, не обмежувалася, однак, пробудженням людських почуттів, а стосувалася оновлення всього живого. Люди намагалися магічними способами прискорити цей процес, звільняючись від зими, смерті, мороку: зокрема спалювали або розривали солом'яне опудало Морани (Мари) — слов'янської богині смерті. При цьому характерно, що вони немовби повертали її землі, аби дати тій силу для нового врожаю. Щоправда, українці мало де зберегли цей архаїчний звичай — на відміну від, скажімо, росіян. Проте Масляна в Україні має свої оригінальні варіанти: наприклад, поширений звичай колодія (колодки), генетично пов'язаний з ритуалом знищення опудала Зими. Пізніше він дещо трансформувався, проявившись і як символ проводів Масляни, і як засіб покарання. В останньому випадку дівчатам та парубкам до ніг прив'язували колоди за те, що вони не одружилися минулого року. Ті у свою чергу відкуповували колодку, ставлячи могорич; дівчата ж могли ще й повернути колодку, даруючи на Великдень своєму обранцеві вишиту хусточку. Подекуди в Україні зберігся і більш архаїчний звичай: жінки, збираючись протягом кількох днів у корчмі, робили над поліном певні магічні дії: у понеділок — сповивали, у вівторок — хрестили, у четвер — одспівували, у п'ятницю — ховали.

Близьке до обрядових дій Масляни давнє весняне свято Юрія (св. Георгія), що відзначається 23 квітня. Як і багато інших дохристиянських свят, воно канонізувалося, однак по суті існують два різних свята: церковне й апокрифічне. Функції давнього свята Юрія надзвичайно широкі; найголовніше ж призначення цього святого вбачається у відмиканні навесні неба та землі: «Святий Юрій по полю ходить, хліб-жито родить».

Довкола цієї ідеї будувалася вся система обрядів, ритуалів та прикмет: «на Юрову росу» вперше виганяли в череду худобу, на ній качалися, бо вона цілюща, а дівчата вмивалися нею для краси. Гуцули під Юрія палили вогні, а череду освячували водою; в інших регіонах України влаштовували в полі хороводи, а також громадські трапези.

Головним весняним святом у народі завжди вважався Великдень — свято, котре пізніше християнська церква встановила як Воскресіння Христове. Воно досить органічно поєднувало давні язичницькі ритуали та церковні обряди. Великдень — це цілий обрядовий цикл, який включає такі основні компоненти: Страсний тиждень, що у свою чергу поділявся на Вербну неділю (або суботу) і Чистий четвер; Великдень (Паска) та Світлий (Великодній) тиждень, до якого входили радуниця (шанування предків) і Світлий (Волочильний) понеділок.

У Вербну неділю освячували в церкві лозини верби, якими потім шмагали домочадців та худобу, приговорюючи: «Верба хльос, бий до сльоз, рости на здоров'я»; або: «Верба б'є, не я б'ю, за тиждень Великдень, недалечко червоне яєчко». Четвер напередодні Паски (Чистий, або Великий) пов'язувався з очищувальними обрядами і особливо був насичений магічними та символічними діями. Зокрема, люди обливалися водою, принесеною з джерела до схід сонця, — «поки ворон дітей не купав». Прийнято було дзвонити у дзвони, щоб відлякати нечисту силу, та влаштовувати гуляння на церковному подвір'ї. Починаючи з п'ятниці дзвони замовкали, але люди все ж калатали довбеньками у сухі дошки.

Великдень сприймали як найсвітліше свято. У цей день знову по всіх усюдах розносився церковний благовіст (при цьому вважалося, що чим гучніше дзвонити, тим багатший буде врожай). Церква ж проказувала: «Як Христос воскрес, сонце з радості не заходило, і день був великим, тому й назва Великдень. На Воскресіння Господнє одне одного цілуємо з червоним яйцем і мовимо: один — «Христос воскрес!», другий — «Воістину творець неба і землі і всього світу воскрес із мертвих!»

Загалом весняний обрядовий цикл, присвячений небесним силам та їхнім персоніфікованим образам, мав, як правило, аграрне заземлення. Навіть звичайні виробничі дії люди намагалися, бодай символічно, приурочити до певних святих: до Єремії Запрягальника — першу оранку, до Юрія — перший випас худоби і т. д.

Найрізноманітнішим є літній обрядовий цикл, котрий тривав від русалій (кінець травня) аж до Головосіки (29 серпня). Він включає такі свята: русалії, Зелені свята (Трійцю), Купайла (Івана Купала), Петрів день (святих Петра та Павла), Маковія, Ілліч день, Пантелеймона Цілителя, Спаса, а також нині призабуті свята — богівЛада (з 25 травня по 15 червня), Ярила (3 червня), Громові свята та ін.

Ключовими в літньому обрядовому циклі були два поняття: вода і рослини. Саме довкола них вибудовувалися обрядові й магічні дії, пов'язані з шануванням сонця, рослинності, предків і покликані забезпечити врожай. На це спрямовувалися і русалії — перший обрядовий тиждень перед Зеленими святами. У народі він сприймався як Навський Великдень, коли русалки виходили гуляти, водили хороводи і заманювали парубків і дівчат.

З міфологізаціею русалок пов'язаний не тільки русалчин тиждень, а й усі Зелені свята: на русалії дівчата укладають з мавками тимчасовий посестринський союз, на Семик (сьомий четвер після Великодня) здійснюють обряди на честь як русалок, так і всіх залежних покійних. Причому поминки визначалися особливою веселістю й гучністю, аби відлякати нечисту силу. В українців прийнято було перед Трійцею розмальовувати яйця у жовтий колір і роздавати їх дітям у пам'ять померлих «наглою смертю» дітей.

Пора Петрівок (наступний тиждень після Зелених свят) вносить кардинальні зміни в характер літніх свят: у них починають переважати купальські пісні й купальська містерія. Найяскравіше це проявлялося в головному літньому святі — Купала, яке включало декілька свят: починалося воно з Петрівок, а закінчувалося в день Петра (з 23 по 29 червня). Дохристиянське свято Купайла збіглося з пізнішим християнським святом Іоанна Хрестителя, об'єднавшись у єдине свято Івана Купала.

Купальські свята визначаються особливою поетичністю та чарівністю, адже у цей час пробуджувалася всіляка нечиста сила, дозрівало чудодійне зілля, розквітала папороть... Існувало повір'я: хто встигне зірвати квітку папороті (а вона розквітає опівночі, загорається вогнем і тут же осипається), тому відкриваються заховані скарби, а сам він дістане чудодійну силу та знання. Отож, у ніч на Купала (23 червня) сміливі шукали в лісі папороть, дівчата ворожили на вінках, молодь десь над водою запалювала вогні і стрибала через них: купальські вогні та купальська вода мали цілющу та очищувальну силу.

Один із купальських обрядів-ворожінь поетично описав наш сучасник — митрополіт Іларіон: «А на Купайла рано сонце, сходячи, «грає — Купайла звеличає»: міниться в фарбах і танцює, бо цього дня воно жениться. Надвечір дівчата пускають на воду вінки, і з них гадають: куди попливе вінок, туди дівка й заміж піде, а коли вінок стане на воді, не вийде заміж, а коли потоне — помре. Пускають вінки і з свічами, і чия свічка погасне раніше, тій дівчині трапиться нещастя. А то часом парубки ловлять пущені вінки, а дівчата співають...»

Центральне місце у святі займало прикрашання ритуального деревця — купайли (купайлиці, гільця, марени). Ним слугувала гілка верби, вишні або ясеня, прикрашена польовими квітами, паперовими стрічками, запаленими свічками. Довкола купайлиці дівчата водили кругові танки, співали про кохання та сватання. Подекуди його «купали» у воді, а потім розламували й роздавали кожній дівчині — «щоб багатство велося».

Уся купальська обрядовість наскрізь просякнута символікою, яка поєднує елементи солярного культу, аграрної магії, очищувальних та еротичних обрядів: купальські вогні — це відгомін культу сонця, купальська вода — символ цілющої сили, папороть — символ щасливої долі, чудодійна Іванівська роса забезпечувала красу й кохання, а купальське дерево — родючість та щастя.

Найбільшою мірою аграрно-магічна функція проявлялася в літніх святах жнив — обжинках (дожинках). Ці свята базувалися на вірі в те, що польові божества живуть в останньому снопі, — звідси й священне до нього ставлення. Згідно з українськими традиціями, з останніх колосків робили сніп та вінок, оздоблювали їх стрічками та квітами, а вінок вдягали найвродливішій жниці. З піснями її супроводжували до села, де жницю одарювали, а для всіх улаштовували колективну трапезу. Було прийнято зберігати обжинковий сніп до весни, аби зачати з його зерен нову багату ниву.

До жнивних свят належать також Маковія (1 серпня) та Спаса (19 серпня). На Маковія святили мак, зілля та збіжжя, на Спаса — також плоди і мед. Цими святами, власне, й завершувався цикл літньої обрядовості.

Осінній цикл календарних свят не становить цілісної системи, а вбирає окремі, часом розрізнені звичаї та прикмети. Втім їхній загальний характер визначається станом засинання природи та підготовкою до зими. Обрядові дії переважно переносяться у приміщення, набуваючи форми вечорниць.

Розпочинається осінній цикл із свята Семена (1 вересня), котре колись збігалося з новим церковним роком. Увесь цикл включає такі свята та обряди: Семена, Покрови(1 жовтня), св. Димитрія (Дмитра; 26 жовтня), Кузьми та Дем'яна (1 листопада), Введення (21 листопада), Катерини (24 листопада), св. Георгія (23 листопада), Андрія(30 листопада), св. Варвари (4 грудня) та св. Миколи (6 грудня).

Обряди осіннього циклу переважно були спрямовані на родинне життя. З Покрови починалися весілля (дівчата казали: «Свята Покрівонько, покрий мені голівоньку»). Цей сезон тривав до Пилипівки (14 листопада), після чого не можна було вже вінчатися: «До Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі лавку нею витри». Те, що весілля припадали саме на перші місяці осені, не є випадковим: вони збігалися зі шлюбними сезонами давнини, і недарма день покровителів шлюбу Козьми та Дем'яна відзначався саме у цей період. Інші свята осіннього циклу також пов'язані з одруженням чи ворожінням про обранців. Ворожили і на Введення, і на Катерини, і на Андрія, причому «арсенал» цих ворожінь був надзвичайно різноманітний.

Крім суто родинного спрямування, свята осіннього циклу позначали і стадіальність природи, так би мовити, «колесо часу». Найбільш виразно це проявлялося у святі Дмитра. Символічно, але саме св. Дмитро, згідно з уявленнями, тримає у себе ключі, якими замикає землю аж до приходу св. Юрія. Останній, приїхавши на білому коні, відмикав тими ключами землю на весну. Отже, коло аграрного календаря замикалося, і все починалося спочатку.

 

Питання для самостійної роботи:

1. Класифікація сімейних звичаїв та обрядів

2. Класифікація календарних свят та обрядів

 

Лекція №. (2 години)

Тема:Образна концепція та її втілення в сценаріях свят та обрядів.»

 

Мета: з’ясувати двоїстість української ментальності

 

Література:

1. Кульчицкий С. О суевериях, обычаях, повериях и приметах села Ставучан Хотинского уезда // Кишинев, епарх. ведомости. 1873. № 17;

2. Краулей Э. Мистическая роза. Санкт-Петербург, 1905;

3. Ясаская Л. Г. Семантика дороги и смежных представлений в погребальном фольклоре // Структура текста. Москва, 1980;

4. Бернштейн Б. М. Традиции и социокультурные структуры // Сов. этнография. 1981. № 2;

5. Этнические стереотипы поведения. Ленинград, 1985;

6. Чубинский П. П. Труды этнографо-статистической экспедиции в Западнорусский край. Санкт-Петербург, 1872. Т. 1. Вып. 1;

7. Сумцов Н. Ф. Хлеб в обрядах и песнях. Харьков, 1885;

8. В. Щ. Пища и питье крестьян-малороссов с некоторыми относящимися сюда обычаями, поверьями и приметами // Этногр. обозрение. 1899. № 1/2;

9. Арутюнов С. А. Этнографическая наука и изучение культурной динамики // Исследования по общей этнографии. Москва, 1979;

10. Гонтар Т. О. Народне харчування українців Карпат, Київ, 1979;

11. Этнография восточных славян. Москва, 1987;

12. Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. Вінніпег, 1991;

13. Хейдмец П. С. Пространственная регуляция общения человека // Труды по психологии. Тарту, 1977. Т. VI;

14. Усачева В. В. Об одной лексико-семантической параллели: На материалах карпато-балканского обряда «полазник» // Славянское и балканское языкознание. Москва, 1977;

15. Этнические стереотипы поведения. Ленинград, 1985;

16. Байбурин А. К., Топорков А. Л. У истоков этикета. Ленинград, 1990.

 

 

План

1. Двоїстість української ментальності

2. Міфологізація гостя

3. Форми традиційного вітання

4. Ритуали шанування

Основний зміст








Date: 2015-08-24; view: 253; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2017 year. (0.011 sec.) - Пожаловаться на публикацию