Виховання у дітей доброзичливого ставлення до оточення. Поряд із створенням сприятливої психологічної атмосфери в групі, п'ятирічних дошкільнят необхідно навчати соціально схвальним правилам взаємодії

Поряд із створенням сприятливої психологічної атмосфери в групі, п'ятирічних дошкільнят необхідно навчати соціально схвальним правилам взаємодії.. Навчившись разом гратися, малюки ще не вміють поступатися один одному, пробачати, миритися. Вони емоційні, імпульсивні, тому будь-яке слово або дія товариша може викликати у них негативну реакцію. Через свій егоцентризм діти ще не здатні оцінити неприємну для себе дію іншого як ненавмисну і тому схильні реагувати на ці неприємності образою чи агресією. Розглянемо основні умови успішної педагогічної роботи з формування доброзичливого ставлення дітей до оточення :

3. Розвиток чуйності, потреби доставити радість іншому

Додержання наведених вище психологічних принципів виховання дає змогу не лише сформувати доброзичливе ставлення до оточуючих, а й позбутися деяких недоліків у спілкуванні малюка, зокрема такої небажаної риси, як жадібність. Вона може стати серйозною проблемою для п'ятирічного дошкільника і його оточення. Характерно що дорослі досить рано помічають перші прояви цього цілком природного почуття і, як правило, витрачають безліч сил на боротьбу з ним. Однак нерідко їхні методи перевиховання закріплюють скупість у характері дитини, замість того, щоб подолати її.

Для того, щоб уникнути виховних помилок, слід додержувати таких важливих психолого-педагогічних положень:

Допомогти дитині відчути себе доброю. Замість того, щоб казати дитині, що вона жадібна і як це погано, доцільно спробувати переконати її в тому, що вона добра. Розмови про згубність скупості і докори вже не сприймаються дитиною, бо вона їх уже неодноразово чула і виробила до них певний психологічний імунітет. А якщо переконати малюка в тому, що він добрий, можна спрямувати його до відповідних вчинків. Отже, для того, щоб досягти позитивних змін у поведінці малюка, необхідно насамперед забезпечити позитивні зміни в його Я-образі.

Демонструвати дітям, як нам приємно ділитися з іншими. Що мотивує малюків віддавати іншому свою власність (ділитися)? Лише бажання отримати від дорослих схвалення своєї доброти, чемної поведінки. Коли така мотивація не спрацьовує? Коли бажання володіти іграшкою чи ласощами є більшим ніж бажання уникнути конфлікту з дорослим, або коли останнього просто немає поруч. Для того, щоб у дитини виникло бажання виявити до когось свою доброту, необхідно щоб можливість «поділитися» сприймалась нею не як неприємний обов’язок, а як емоційно насичене задоволення. Тому замість того, щоб розповідати дитині, як і чому потрібно ділитися, краще в її присутності просто весело і емоційно ділитися чимось один з одним і з нею самою, показувати, що це приємно і радісно. Дитина ідентифікує себе з дорослим, співпереживає йому, а отже у неї також виникатимуть приємні емоції, пов’язані з проявами своєї доброти

Вправляти дитину у добрих вчинках без створення внутрішнього конфлікту. Часто дорослі намагаються виховати у дитини звичку ділитися з кимсь, створюючи ситуації, в яких її примушують віддавати вподобану річ або і ласощі. Оскільки увага малюка зосереджена на небажанні поступатися своєю власністю, то замість звички ділитися у нього формується стійка установка уникати травмуючих ситуацій (з'їсти цукерку в куточку).

Щоб не вправляти дитину в жадібності, тренувальні ситуації слід підбирати так, щоб вони викликали бажання ділитися. Цьому сприяють такі психогімнастичні ігри, в яких увага дитини зосереджується на виконанні позитивного вчинку (допомогти, пригостити, пожаліти), і ніщо не заважає його здійсненню (цукерки, якими вона «пригощає гостей» - паперові або, взагалі, уявні). Діючи в ігровій ситуації дитина не тільки вчиться долати свою скупість, а й одержує можливість відчути, як приємно, коли тебе хвалять, заохочують, тобі дякують і товариші, й дорослі. Це відчуття себе хорошою, значущою в групі краще за будь-які вмовляння спонукає дитину до добрих вчинків.

Не позбавляти дитину можливості зробити іншого щасливим. Останнє правило стосується того, як хвалити малюка за те, що він нарешті поділився. Здебільшого дорослі хвалять дитину за вчинок, а від самого подарунка м'яко відмовляються: «Дякую, я не хочу. Візьми собі». Психологічний зміст такої відмови — визнання того, що ніякі подарунки дитини насправді мені не потрібні, аби вона тільки виявила свою повагу. Така позиція дорослого негативно впливає на розвиток почуттів дитини, спонукає її до лицемірства, егоїзму, байдужості до людей, скупості. Отже, яким би не був подарунок, йому необхідно зрадіти: дитина подарувала вам саме те, про що ви мріяли! Малюк, якого ми хочемо навчити чуйності, має відчути, як приємно порадувати іншого подарунком. А вчинок за цих умов видається цілком природним — іншого і не можна чекати від доброї дитини.

Завдяки такому зміщенню акцентів дитина дістає можливість думати не про те, поділитись чи не поділитись, а про те, що саме більше порадує маму чи друга. Такі міркування — запорука успіху у вихованні не тільки подільчивості, а й чуйності, уваги до людей, потреби у піклуванні по інших.

4. Тренування вмінь відстоювати свої інтереси у взаєминах з однолітками.

Розвиток комунікативних вмінь є необхідним не тільки для дошкільників, схильних до агресивної поведінки, а і для дошкільників, які не вміють постояти за себе: замість того, щоб відібрати у кривдника свою іграшку або належно відповісти на словесну агресію, вони ніяковіють, мовчать або плачуть.

Щоб допомогти боязкій дитині, треба навчити її конструктивним формам самозахисту, але таке навчання має бути практичним. Коли малюку говорять, що треба бути сміливим, треба давати здачі, соромно плакати, не можна бути боягузом і т. п., то не навчають, а докоряють. Навчити новим способам поведінки можна тільки через активне тренування, коли дитина може багаторазово вправлятися в нових для неї формах самозахисту.

Це тренування може відбуватися у формі індивідуальних чи групових рольових ігор, де несміливий малюк виконує роль сміливця (Богатиря, Лева, Вчителя, Сміливого Каченяти, Хороброго шевця). В цих іграх і етюдах особливу увагу треба приділяти засвоєнню малюком поз, жестів і слів, що виражають впевненість, сміливість і активність. Це такі ігри, як «Двобій», «Вартовий», «Капітан», «Цирк», «Захисник» і т. п.

Для того, щоб у напруженій ситуації взаємодії з однолітками дитині легше було відстояти себе, з нею варто вивчити кілька шаблонних куплетів, за допомогою яких легко дати відсіч кривдникам. Така озброєність дозволить їй більш впевнено почуватися в групі, не боятися конфліктних ситуацій. Не варто забувати, і що старші дошкільники ще не здатні «просто не зважати» на образи та обзивання, адже слово для них наповнене магічним змістом: поки ображений не «відведе від себе» образу за допомогою не менш магічного заклинання (наприклад, «той, хто обзивається — той так і називається»), він залишатиметься під тягарем «поганого» слова..

Умови успішної педагогічної роботи П’ятий рік життя – це вік, в якому закладаються основи комунікативних вмінь особистості. Діти починають грати разом (а не поруч, як раніше) і вчитися узгоджувати свою взаємодію. Основною задачею педагога є допомогти дітям отримати позитивний досвід спільної діяльності з однолітками, відчути їхню прихильність до себе, повірити у свої можливості успішно взаємодіяти з оточенням. Позитивний комунікативний досвід стає в подальшому основою формування у дітлахів доброзичливого ставлення до оточення, основою розвитку їх вміння і бажання піклуватися про інших. Тому так важливо створити сприятливий психологічний клімат в групі, навчити дітей поступатися, пробачати один-одному, миритися, знаходити компроміси, не кривдити товаришів і в той же час уміти постояти за себе.

У родинному колі Попри інтенсивний розумовий розвиток дитини, її здатність розуміти потреби і бажання інших людей ще дуже обмежена, що зумовлено властивою віку центрацією на собі, орієнтацією лише на власну точку зору (так званий дитячий егоцентризм). Якщо батьки не розуміють, що прояви «егоїзму», «безсердечності» чи «жадібності» дитини зумовлені, насправді, лише силою її бажань та невмінням припустити наявність таких самих бажань у іншого, то вони можуть боротися з «недоліками», замість того, щоб розвивати чуйність і людяність. Ця боротьба руйнує самооцінку дитини, погіршує родинні стосунки і негативно відбивається на її спілкуванні з однолітками.

Щоб навчити дитину дбати про інших, необхідно, по-перше, передати їй своє емоційно-ціннісне ставлення до такої чесноти (не використовуючи для цього негативні приклади самої дитини), по-друге, сформувати у неї позитивне ставлення до себе («Я- хороша, я дбаю, піклуюся, допомагаю іншим), і, по-третє, актуалізувати позитивні почуття до тієї людини, яку дитина може захотіти порадувати. І не варто сподіватися, що малюки в цьому віці захочуть ділитися будь з ким, аби дорослий відзначив їх «правильну поведінку». Шестирічні діти вже більш самостійні в своїх вподобаннях і їх доброта стає вибірковою: «Васі – дам, Петі – не дам!» Дитина, яка в цьому віці печально і покірливо віддає будь-кому цінну для себе річ, має викликати занепокоєння. Інша справа, якщо малюк хоче втішити недоїденим печивом друга, який забився, або розрадити сумну маму, даруючи їй підібраний на вулиці цвях. Такі прояви піклування базуються на внутрішніх потребах і почуттях дитини і є паростками її успішної соціалізації. Тому будь які прояви бажання дитини ощасливити ближнього необхідно всіляко підтримувати, яким би безглуздим не здавався її вчинок чи подарунок.