Частина друга 10 page

Але траплялося, що під час цієї показової операції сидр бухав їм усім в обличчя; тоді священик густо реготав і повторював незмінно все той самий дотеп:

– Впадає у вічі висока якість!

Він був, по суті, премилою людиною і навіть нітрохи не обурився, коли аптекар порадив якось Шарлю повезти жінку для розваги в руанський театр послухати славнозвісного тенора Лагарді. Оме здивувався такій байдужості і спитав у кюре, як він дивиться на цю пропозицію. Той заявив, що, на його думку, театр менш небезпечний для моральності, ніж література.

Але аптекар став на захист літератури. Що ж до театру, то його завдання ясне – висміювати передсуди та забобони і веселим жартом навчати доброму життю.

– Castigat ridendo mores[62], пане Бурнізьєн! Візьміть більшість трагедій Вольтера, – вони дуже уміло присмачені філософськими думками, що робить їх справжньою школою моралі й дипломатії для народу.

– А я, – втрутився Біне, – бачив якось п'єсу під назвою «Паризький гамен»[63], де дуже ловко виведено тип старого генерала. Він там дає доброго чосу одному великосвітському шалапутові, що звів з ума дівчину‑швачку, яка врешті…

– Безперечно, – провадив своє Оме, – є й погана література, як буває погана аптека, але ж огульне засудження цього найважливішого різновиду красних мистецтв справляє на мене враження нісенітниці, середньовічного мракобісся, відрижки тих страшних часів, коли Галілеїв кидали до в'язниць.

– Я прекрасно знаю, – заперечив кюре, – що бувають хороші книжки, хороші письменники; але, бачите, – оті зборища осіб різної статі у якомусь чарівному приміщенні, прикрашеному великосвітськими розкошами, оті поганські костюми, рум'яна, яскраве освітлення, оті знадливі голоси, – все це кінець кінцем породжує в людині певну духовну розпусту і викликає в ній ниці помисли й гріховні спокуси. Така принаймні думка всіх отців церкви. І нарешті, – докинув він, впадаючи раптом у якийсь містичний тон і мнучи в пучках понюшку табаку, – якщо церква засуджує видовища, значить, її правда, а нам лишається тільки скоритися її установам.

– Дозвольте спитати, – не вгавав аптекар, – за що вона відлучає акторів? Адже був такий час, коли вони відкрито брали участь у релігійних обрядах. Так, прямо в церкві грали такі собі фарси, звані містеріями, в яких часом прикро порушувались закони пристойності.

Священик відповів лише глибоким зітханням, а аптекар вів далі:

– Та і в Біблії, знаєте… є деякі подробиці… пікантні, сказати б… просто‑таки слизькі!

І, помітивши роздратований жест абата, похопився:

– А все‑таки ви погодитесь, що Біблія – не з тих книжок, які можна давати в руки юнацтву; мені, наприклад, було б неприємно, якби Аталія…

– Та то ж не ми, а протестанти рекомендують усім Біблію! – вигукнув Бурнізьєн, втративши терпець.

– Це не має значення, – заперечив Оме. – Але я дивуюся, як у наш час, у наш просвітній вік, знаходяться люди, які уперто обстоюють заборону духовної розваги, цілком невинної, моральної, а іноді навіть і гігієнічної, – правда ж, докторе?

– Авжеж, – обізвався Шарль якось мляво: чи то він поділяв думку аптекаря, але не хотів нікого образити, чи, може, взагалі не мав власної думки.

Розмова, здавалось, була вичерпана, коли аптекар надумав підпустити наприкінці ще одну шпильку:

– Я зустрічав таких священиків, які перевдягались мирянами і ходили на балет дивитись, як дівчата дриґають ногами.

– Та що ви! – обурився абат.

– Кажу ж вам, що зустрічав таких!

І Оме для більшої виразності проскандував:

– Зу‑стрі‑чав.

– Ну що ж, коли так – це погане діло, – сказав абат Бурнізьєн, вирішивши терпіти до кінця.

– Еге! Вони ще й не те роблять, туди к бісу! – піддавав жару Оме.

– Добродію!.. – Священик підвівся і так люто блимнув очима, що аптекар не на жарт перелякався.

– Я хотів тільки сказати, – почав він уже лагіднішим тоном, – що найкращим способом навертати душі людські до релігії є терпимість.

– Правда, правда, – погодився товстун, сідаючи знову на місце.

Але сів ненадовго, – через кілька хвилин він уже прощався. Як тільки абат пішов, пан Оме звернувся до Шарля:

– Оце так зчепився, що називається! А я йому таки доброго перцю завдав!.. Ось послухайте мене, зводіть жінку в театр, – бодай раз на віку подратуєте одного з тих чорних круків, чорт би їх забрав! Якби мене міг хто‑небудь підмінити, я б теж поїхав з вами. Та не гайтеся! Лагарді дає тільки одну виставу; його запросили на гастролі в Англію за чималу винагороду. Кажуть, що він зухуватий хлопець – купається в золоті й тягає всюди з собою трьох коханок і власного кухаря. Сказано, великі артисти люблять жити на всю губу. І ніяк не можуть без розпусти: вона підживляє їхню фантазію. А вмирають ці люди здебільшого в шпиталі, бо, бачите, замолоду не мають тями, як приберегти дещицю про чорний день. Ну, приємного вам апетиту! До завтра!

Думка про театр засіла в голові Шарля, і він не гаючись поділився нею з жінкою. Емма спочатку відмагалась, посилаючись на клопіт, втому, витрати. Але Шарль, всупереч звичаєві, стояв на своєму, бо був переконаний, що ця розвага вийде їй на користь. Він не бачив до цього жодних перешкод: мати прислала їм недавно триста франків, на які вони не розраховували, поточні борги були досить незначні, а про сплату по векселях пана Лере ще рано було турбуватись. Потім, вважаючи, що Емма відмовляється з делікатності, Шарль почав наполягати ще дужче; кінець кінцем її вдалося переконати. І ось другого дня о восьмій годині ранку вони вже примостились у «Ластівці».

Хоч аптекаря, власне, ніщо не затримувало в Йонвілі, він упевнив сам себе, що мусить сидіти на місці, і тільки зітхав, проводжаючи їх:

– Ну, щасливої вам дороги! Ех, щасливі ви смертні! – І, звертаючись до Емми, на якій була блакитна шовкова сукня з чотирма оборками, додав: – Ви сьогодні прекрасні, як аврора! Я певен, що ви викличете в Руані фурор!

Диліжанс спинився біля готелю «Червоний хрест» на площі Бовуазін. Це був, власне, заїзд, які бувають у всіх провінційних містечках, з великими стайнями й малими номерами. Посеред двору, поміж забризканих болотом бричок комівояжерів, снують кури, покльовуючи овес. Сам заїзд – старосвітський будинок з трухлявими дерев'яними балконами, що страшенно риплять од вітру зимовими вечорами. Всередині тут завжди людно й гамірно, їді й питтю угаву нема. Чорні столи позаливані коньяком з кавою, товсті шибки позасиджувані мухами, сирі серветки позаляпувані червоним вином… Від таких закладів завжди відгонить селом, як від убраних по‑міському фермерських наймитів; тут перед будинком, на вулиці, міститься кафе, а з другого боку – город.

Шарль негайно кинувся на побігеньки. Він плутав бельетаж з галереєю, партер з ложами, просив пояснень, нічого в них не розумів, метався від контролера до директора, бігав у готель, потім знову до каси і так кілька разів обгасав усе місто від театру до бульвару.

Пані Боварі купила собі тим часом капелюшок, рукавички, букет. Шарль дуже боявся спізнитись; тож, сьорбнувши похапцем супу, вони подались мерщій до під'їзду театру, який був іще замкнений.

XV

Симетрично розділений балюстрадами, натовп тулився попід стінами. На розі сусідніх вулиць велетенські афіші кричали вигадливими літерами: «Лючія ді Ламмермур[64]… Лагарді… Опера…» День був сонячний, жаркий. Всі обливались потом, виймали носові хусточки й витирали розчервонілі лоби. Часом із річки налітав теплий вітерець і злегка ворушив фестони тикових тентів над дверима шинків. Але трохи далі, внизу, вас раптом обдавало холодним струменем повітря, просякнутого запахами сала, шкіри й олії. То було дихання вулиці Шаретт, захряслої величезними темними складами, з яких раз у раз викочувались бочки.

Перш ніж увійти в театр, Емма вирішила прогулятись, як то велять приписи доброго тону. Вони пішли по набережній. Щоб не загубити, бува, квитків, Шарль тримав їх у жмені, притискаючи її в кишені панталон до живота.

Уже в вестибюлі у Емми закалатало серце. Вона аж осміхнулась мимоволі від гордості, побачивши, як люди ринули юрбою по другому коридору праворуч, тоді як сама вона підіймалась по сходах у перший ярус. З чисто дитячою втіхою вона торкалась пальцями до широких, оббитих матерією дверей, вдихала на всі груди пропилений запах театральних кулуарів, а сівши нарешті у себе в ложі, випрямила стан з невимушеністю герцогині.

Зал починав заповнюватись публікою; дехто вже виймав із футлярів лорнети, і театрали, здалека помічаючи один одного, обмінювались вітальними поклонами. У мистецтві вони шукали спочинку від торговельної метушні, але й тут не могли забути про свої справи і все ще говорили про бавовну, горілку чи індиго. Часто‑густо траплялися тут сумирні, безвиразні старечі обличчя; сивим волоссям і блідавим кольором щік вони нагадували срібні медалі з матовою свинцевою поволокою. В перших рядах партеру хизувалися молоді фертики в низько вирізаних жилетах, виставляючи напоказ рожеві або світло‑зелені широкі краватки. Пані Боварі милувалася зверху, як їхні руки, обтягнені елегантними жовтими рукавичками, гралися золоченими головками тростин.

Тим часом в оркестрі засвітилися свічки; зі стелі спустилася люстра, відразу звеселивши зал мерехтливим блиском гранчастих підвісків. Потім поприходили один за одним музиканти, і піднявся справжній розгардіяш: гули контрабаси, вищали скрипки, ревли корнет‑а‑пістони, тонко пищали флейти й флажолети… Але враз на сцені почулися три удари[65]; гримнули литаври, врізались в повітря акорди мідних труб, – завіса піднялась, і перед глядачами відкрився гарний пейзаж.

То була лісова галявина, ліворуч попід дубом протікав струмок. Селяни й лорди у пледах через плече співали гуртом мисливську пісню; потім прийшов якийсь начальник і, знявши руки до неба, почав заклинати духа зла; потім з'явився другий; потім обидва пішли, а мисливці заспівали ще веселіше.

Емма знову потрапила в казковий світ читаних у дівоцтві книжок, у царство Вальтера Скотта. Вона ніби чула, як крізь туман долинають до неї звуки шотландської волинки, відлунюючись на вересових полянах. Вона пам'ятала роман, і їй легше було розібратись у лібретто та слідкувати за всіма ходами інтриги; а в цей час невловні думки, що зринали в ній, розпливалися в бурхливому прибої музики. Вона віддавалась колисанню мелодій, вона відчувала, як вібрує вся її істота, неначе смички скрипалів ходили по її нервах. У неї аж очі розбігалися, вона не могла намилуватись костюмами, декораціями, дійовими особами, мальованими деревами, що тремтіли, коли хтось попід ними йшов, оксамитними беретами, плащами, шпагами – всією картиною уявлюваної дійсності, що розгорталася в гармонії звуків, ніби в атмосфері іншого світу. Але ось наперед виступила якась молода жінка й кинула гаманця зеленому пажеві. Вона лишилася сама – і тоді дзюрчанням водограю, пташиним щебетом обізвалася флейта. Засмучена Лючія заспівала свою каватину соль‑мажор; виливаючи любовні жалі, вона просила в бога крил. Еммі також хотілось тікати від життя, злинути в обійми неба. І раптом з'явився Едгар – Лагарді.

Він відзначався тією розкішною блідістю, що надає палким південцям якоїсь мармурової величавості. Брунатна камізелька щільно облягала його міцну статуру; при лівому боці висів маленький кинджал в карбованій оправі. Лагарді з млосним виразом пускав очі під лоба і виблискував сліпучо‑білими зубами. Розповідали, що він лагодив колись човни на пляжі в Біарріці і одного вечора співом своїм причарував якусь польську князівну. Вона витратила на нього весь свій маєток, а він кинув її згодом заради інших жінок. Слава цієї романтичної пригоди тільки підтримувала його артистичну репутацію. Хитрий лицедій примудрявся завжди вставити в рекламу кілька слів про чарівність своєї особи і чутливість своєї душі. Чудовий голос, непохитний апломб, більше темпераменту, ніж інтелекту, більше емфази, ніж ліризму – такі ознаки довершують образ цього гідного подиву шарлатана, що де в чому скидався також на перукаря й тореадора.

Уже з першої сцени він викликав захват публіки. Він палко пригортав до себе Лючію, потім покидав її, потім знову вертався. Коханець неначе ошалів з відчаю: голос його то рокотав гнівом, то вуркотів щось елегійне й безмежно ніжне, мелодії випліскувались у нього з грудей, тужливі, як ридання, і голубливі, як поцілунки. Емма дивилась на нього, перехилившись за бар'єр, і дряпала нігтями оксамитне оббиття ложі. Серце її ніби всотувало в себе ці співучі жалі, що тонко впліталися в густе гудіння контрабасів, мов зойки потопельників у ревіння бурі. Вона впізнавала в них все те сп'яніння, всі ті страждання, від яких мало не вмерла сама. Голос співачки здавався їй тільки відлунням її власних думок, а вся ця чарівлива ілюзія – якоюсь часткою її життя. Але таким коханням не кохав її ніхто на світі. В останній вечір, при місячнім світлі, коли вони казали: «До завтра! До завтра!» – Родольф не плакав, як Едгар… Зал гримів оплесками; довелось повторити все стретто; коханці говорили про квіти на своїй могилі, про клятви, про розлуку, про долю, про надії, і коли вони завмираючими голосами проспівали фінальне «прощай», у Емми вихопився пронизливий крик, який злився з трепетом останніх акордів.

– А за віщо ж, – спитав Боварі, – цей сеньйор переслідує її?

– Та ні, – відповіла Емма, – то її коханий.

– Але ж він присягається помститися на її родині, а той другий, що тільки‑но виходив, той казав: «Я Лючію люблю і, гадаю, вона мене любить». Він іще потім пішов під руку з її батьком. Адже її батько – отой бридкий стариган з півнячим пером на капелюсі?

Під час дуету‑речитативу, коли Джільберт викладає своєму панові Аштону план підлої інтриги, Шарль побачив фальшиву вінчальну обручку, яка мала обдурити Лючію, і, незважаючи на Еммині пояснення, вирішив, що то був любовний сувенір від Едгара. Зрештою, він і сам признався, що ніяк не може второпати цієї історії, – а все через музику, бо за нею й слів не розбереш.

– То нічого, – сказала Емма, – мовчи вже.

– Бачиш, – нахилився знову Шарль до її плеча, – річ у тім, що я люблю з усього здавати собі справу, ти ж знаєш…

– Мовчи! Мовчи! – нетерпляче обірвала його Емма. Вийшла Лючія; товаришки підтримували її. В її волосся вплетений був вінок із флердоранжу, а сама вона була блідіша від своєї білої атласної сукні. Еммі пригадався день власного весілля. Вона ніби уявки побачила себе там, серед хлібів, на стежці, якою весільчани прямували до церкви. Чому вона не опиралася тоді, не благала, як ця дівчина? Ні, вона була ще й рада, вона не знала, що втопить так свою долю… Ах, якби іще тоді, в усій свіжості своєї вроди, іще до бруду шлюбу і до розчарувань зради, вона знайшла була опору своєму життю в чийомусь великому вірному серці, – тоді чеснота злилась би з ніжністю, насолода з обов'язком, і вона ніколи не впала б з вершини такого високого щастя! Але таке блаженство – звичайно, лиш омана, вигадана навмисне, щоб відняти надію у всіх бажань. Тепер вона знала, які дрібні насправді ці пристрасті, перебільшувані мистецтвом. І ось, намагаючись відігнати від себе ці думки, Емма хотіла бачити в цьому зображенні її власних страждань лише приємну пластичну фантазію, що голубить зір; вона внутрішньо всміхнулася з вибачливими жалощами, коли в глибині сцени з‑за оксамитової заслони з'явився чоловік у чорному плащі.

Він гордовито стріпнувся, його крислатий іспанський капелюх злетів додолу, і тут же оркестр і співаки почали секстет. Крешучи іскри люті, Едгар покривав усі звуки своїм дзвінким, чистим голосом. Аштон кидав йому в лице кровожерні баритональні виклики, високо злітали скарги Лючії, Артур модулював осторонь у середньому регістрі, глибокий бас священика гудів, як орган, а тонкі жіночі голоси чарівливо підхоплювали його слова хором. Стоячи вряд, всі співаки палко жестикулювали, і гнів, помста, ревнощі, жах, милосердя й дивування виривалися в мелодіях з їх відкритих уст. Зневажений коханець вимахував шпагою; від бурхливого дихання ходором ходили на ньому мереживні брижі; брязкаючи золоченими шпорами на м'яких чобітках з низькими розтрубами, він широко ступав по сцені, метаючись у різні боки. «В ньому, – гадала Емма, – мусить бути невичерпне джерело любові; інакше він не міг би виливати її в натовп такими бурхливими потоками». Усі її спроби іронізувати розвіялись під чарами поетичної ролі, і, прагнучи крізь ілюзію вигадки до живої людини, вона намагалась уявити собі те життя – те гучне, незвичайне, блискуче життя, якого б і вона могла зазнати, якби так судилося долею. Хіба вони не могли зустрітися, покохатися? З ним би вона їздила із столиці в столицю по всіх країнах Європи, поділяючи його турботи і його славу, підбираючи кидані йому квіти, гаптуючи своїми руками його костюми. Щовечора вона ховалась би в ложі за золоченими ґратками і, затамувавши подих, жадібно впивала б у себе виливи його душі. А він співав би тільки для неї; граючи на сцені, він би дивився на неї. І тут вона мов ошаліла: він дивиться на неї, правда! Їй захотілось кинутись йому в обійми, знайти притулок у його силі, як у втіленні самого кохання, і сказати, крикнути йому: «Забери мене, веди мене! Їдьмо! Тобі, тобі весь пал душі моєї, всі думи й помисли мої!»

Завіса впала. Запах газу змішувався з диханням людей; всі обмахувались віялами, але від того ставало ще душніше. Емма хотіла пройтись, але коридори захрясли публікою, і вона, задихаючись від серцебиття, знеможено упала в крісло. Шарль злякався, щоб на неї не напали млості, і побіг у буфет по оршад.

Він ледве‑ледве добрався знов до свого місця: його на кожному кроці зачіпали ліктями, бо він тримав склянку обіруч і, звичайно, розхлюпав її по дорозі, виливши майже весь оршад на плечі якоїсь декольтованої руанки. Почувши, як по спині в неї потекла холодна рідина, вона так розкричалась, наче її хто різав. Чоловік її, власник текстильної фабрики, накинувся на незграбного театрала, і поки жінка витирала хусточкою свою пишну сукню з вишневої тафти, він бурмотів щось сердито про шкоду, збитки і відшкодування. Нарешті Шарль протовпився до Емми і, засапавшись, сказав:

– Їй‑богу, я вже думав, що не вилізу звідти. Там такого народу! – І додав: – А вгадай, кого я зустрів нагорі!.. Пана Леона.

– Леона?

– Його! Він прийде зараз засвідчити тобі своє шанування.

На цьому слові у ложу ввійшов колишній йонвільський клерк.

Він простягнув руку з невимушеністю світської людини, і пані Боварі машинально взяла її, немовби піддавшися впливові чужої, сильнішої волі. До цієї руки вона не торкалась від того весняного вечора, коли вони прощались, стоячи край вікна, під лопотіння дощу по зеленому листю… Але раптом вона пригадала правила пристойності і, скинувши з себе навіяну минулим знемогу, шпарко заговорила:

– А, добрий день… Як, ви тут?

– Тихо там! – обізвався хтось із партеру: вже починалась третя дія.

– То ви тепер у Руані?

– Так.

– Давно?

– Геть із залу! Вийдіть!

На них обертались люди; вони замовкли.

Але з цього моменту Емма вже не слухала опери: хор гостей, сцена Аштона і слуги, великий дует ре‑мажор – усе пройшло для неї ніби на якійсь відстані, інструменти неначе втратили свою звучність, а актори відсунулись кудись далі. Вона згадувала гру в карти в гостях у аптекаря, прогулянку до мамки, читання вголос в альтанці, розмови на самоті біля каміна – все це бідне кохання, таке тихе й довге, таке скромне й ніжне, і проте забуте. Навіщо ж він вернувся? Як воно так склалося, що він знову ввійшов у її життя? Він сидів за нею, спершись плечем на перебірку; його тепле дихання торкалось час від часу волосся Емми, і вона здригалась.

– Ну, як вам, цікаво? – спитав він, нахилившись до неї так близько, що черкнувся кінчиком вуса об її щоку.

Вона відповіла недбало:

– Так собі… Не дуже.

Тоді він запропонував вийти з театру й поїсти десь морозива.

– О ні… Почекаймо трохи! – озвався Боварі. – У неї, бачите, вже волосся розпущене… Мабуть, зараз почнеться трагедія.

Але сцена божевілля зовсім не цікавила Емму, а гра артистки здавалась їй неприродною.

– Надто голосно кричить, – сказала вона, повернувшись до Шарля, який уважно слідкував за спектаклем.

– Так… можливо… трошки, – відповів він ухильно; відверто кажучи, вистава йому дуже подобалась, але разом з тим він завжди поважав думку дружини.

– Яка духота! – зітхнув Леон.

– Просто дихати нічим! – підхопила Емма.

– Тобі недобре? – спитав Шарль.

– Так, душно… Ходім звідси.

Пан Леон обережно накинув їй на плечі довгу мереживну шаль, і всі троє вийшли на набережну й сіли в холодочку перед кав'ярнею.

Спочатку розмова точилася про хворобу Емми, хоч вона кілька разів переривала Шарля, говорячи, що боїться надокучити панові Леону; потім Леон розповів, що приїхав до Руана на два роки попрацювати у великій конторі, щоб краще наломити руку, бо часом у Нормандії трапляються такі справи, що їх не зустрінеш у Парижі. Леон почав розпитувати про Берту, про сім'ю, про тітку Лефрансуа. В присутності чоловіка їм, власне, не було про що говорити, тож розмова швидко урвалася.

Але ось висипала з театру публіка; ідучи по тротуару, всі мугикали або й кричали на все горло: «Лючіє, ангеле небесний!» Тоді Леон, вдаючи з себе знавця, заговорив про музику. Він слухав Тамбуріні, Рубіні, Персіані, Грізі; в порівнянні з ними цей хвалений Лагарді нічого не вартий.

– Проте, – перервав його Шарль, присьорбуючи потроху шербет з ромом, – кажуть, що в останній дії він таки грав знаменито. Я жалкую, що не дослухав, мені вже починало подобатись.

– Зрештою, – зауважив клерк, – він незабаром дасть іще одну виставу.

Але Шарль відповів, що вони вже їдуть завтра.

– Хіба що, – повернувся він до жінки, – ти, може, захочеш лишитись тут сама, кицюню?

При такому несподівано щасливому повороті Леон миттю змінив тактику й почав на всі лади розхвалювати гру Лагарді в фінальній сцені: це щось незвичайне, потрясаюче. Тоді й Шарль став наполягати:

– Ти повернешся додому в неділю. Ну, чого там довго думати! Якщо від усього цього ти почуваєш себе хоч трошки краще, то даремно ти відмовляєшся…

Тим часом столики навколо порожніли. Поряд делікатно зупинився офіціант. Шарль зрозумів і вийняв гаманця, але клерк не дав йому платити і розрахувався сам, брязнувши на мармурову дошку навіть кілька зайвих срібних монет.

– Мені аж незручно якось, що ви… – пробурмотів Боварі.

Леон відповів неуважним і разом з тим дружнім жестом і взяв свого капелюха:

– Отже, домовились. Завтра о шостій.

Шарль іще раз запевнив, що довше він ніяк не може баритись, але ж Еммі ніщо не заважає…

– Бачиш… – усміхнулась вона якось дивно, – я й сама не знаю…

– Ну, гаразд! Подумаєш іще, тоді вирішимо. Завтра видно буде. – І він звернувся до Леона, що проводжав їх: – Ну, тепер ви знову живете в наших краях; сподіваюсь, що ви колись завітаєте до нас обідати?

Клерк пообіцяв зайти обов'язково; як на те, йому треба з'їздити в Йонвіль у справах контори. Коли він прощався з ними в пасажі Сент‑Ерблан, годинник на соборі вибив пів на дванадцяту.