Частина друга 2 page

У передпокої Емма відразу відчула на плечах, ніби вологе простирало, холодок від свіжого тиньку. Стіни були нещодавно побілені, дерев'яні сходи рипіли. У спальні, на другому поверсі, білувате світло соталося в шибки вікон, не завішених фіранками. Видно було верховіття дерев, а за ними – луг, оповитий туманом, що клубочився над річкою. Посеред кімнати валялись у безладді шухляди, вийняті з комода, пляшки, рами, золочені карнизи, перини, тази: два носії, що перетягували сюди речі, покидали все хлящем.

Це вже вчетверте доводилось Еммі спати на незнайомому місці. Вперше це було, коли вона вступала в монастир, удруге – коли приїхали в Тост, утретє – у Воб'єссарі. Це було вчетверте. І щоразу нове місце було ніби початком нового періоду в її житті. Емма не вірила, щоб на новому місці все могло йти по‑старому. І якщо її дотеперішнє життя було погане, значить, майбутнє, гадала вона, має обов'язково змінитися на краще.

III

Прокинувшись другого дня уранці, Емма помітила на площі клерка. Вона була в пеньюарі. Він побачив її і вклонився. Вона швидко кивнула головою й зачинила вікно.

Леон цілий день чекав шостої години вечора, але, зайшовши в трактир, застав там тільки пана Біне, що сидів за своїм столом.

Учорашній обід був для Леона важливою подією. Досі йому ще ніколи не доводилось розмовляти дві години підряд з дамою. Як же це він спромігся сказати їй, та ще й такою мовою, стільки речей, яких він ніколи не говорив раніше так доладно? Леон був несміливої вдачі і відзначався тією стриманістю, за якою можуть критися воднораз і соромливість, і нещирість. Йонвільці вважали, що в нього прекрасні манери. Він завжди терпляче вислухував міркування старших і, здається, зовсім не цікавився політикою – дивна річ для молодої людини. Крім того, мав іще різні таланти: малював аквареллю, розбирав ноти в скрипичному ключі і після обіду, коли не грав у карти, охоче брався за книжку. Пан Оме поважав його за освіченість, пані Оме любила за послужливість. Він часто водив гуляти в сад маленьких Оме, вічно замурзаних, дуже погано вихованих дітлахів, що слабували на недокрів'я, як і їхня мати. Крім няньки, за ними наглядав аптекарський учень Жюстен, двоюрідний небіж Оме. Взятий у дім з ласки, він був одночасно й за служника.

Аптекар виявив себе чудовим сусідом. Він порекомендував Еммі найкращих торговців, привів до неї чоловіка, у якого купував сидр, сам покуштував напій і прослідкував, щоб бочку поставили в погребі як слід; навчив її дешево купувати масло і домовив паламаря Лестібудуа доглядати за садом, бо старий працював не тільки в церкві та на цвинтарі, а ще й садівникував по людях, беручи платню за рік або поденно.

Така надмірна люб'язність і послужливість аптекаря пояснювалась не тільки його схильністю допомагати ближнім. За всім цим крився цілий план.

Справа в тому, що Оме порушував параграф перший закону від 19 вентоза XI року[38], який забороняв займатися медичною практикою особам без відповідних дипломів. Одного разу по чиємусь анонімному доносу його викликали в Руан, у службовий кабінет королівського прокурора. Високий урядовець прийняв його, стоячи в мантії з горностаєм на плечах і в береті. Це було вранці, перед засіданням суду. По коридору лунало важке гупання жандармських чобіт, а десь іздалеку чулося ніби скреготання ключів у величезних замках. У вухах аптекаря так стукотіло, що він боявся, щоб із ним не трапився удар; йому вже ввижалась тюремна камера, сім'я в сльозах, розпродаж аптеки з молотка, розкидані слоїки і пляшечки… Щоб відійти від переляку, він мусив завернути до кав'ярні і вихилити склянку рому з зельтерською водою.

Проте спогади про цю грізну пересторогу мало‑помалу стерлися, і аптекар, як і раніше, почав давати клієнтам невинні поради в кімнаті за аптекою. Але мер дивився на нього скоса, колеги заздрили йому, – доводилось усіх боятись. Підійти під ласку панові Боварі – значило заслужити його вдячність і примусити його мовчати, якщо згодом він щось помітить. Тим‑то пан Оме щоранку приносив лікареві газету, а ввечері частенько одвихався з аптеки й забігав до нього побалакати.

Шарлю тим часом було невесело: пацієнти не з'являлись. Цілими годинами він сидів і мовчав, спав у себе в кабінеті або дивився, як жінка шиє. Щоб трохи розважитись, він найнявся за робітника сам до себе і навіть спробував пофарбувати горище рештками вохри, що там покинули малярі. Але його дуже турбували грошові справи. Він стільки витратив на ремонт квартири в Тості, на туалети дружини й на переїзд, що за ці два роки не стало всього посагу – понад три тисячі екю[39]. А скільки речей зіпсувалось чи загубилось при перевозі з Тоста до Йонвіля, не кажучи вже про гіпсового кюре, що злетів із воза і розхряпався на бруку Кенкампуа…

Від цих думок його відвертала приємніша турбота – вагітність Емми. Чим більше наближався час пологів, тим дужче він її любив. Між ними, здавалось, встановлювався новий тілесний зв'язок, міцніло постійне відчуття тіснішої близькості. Коли Шарль здалеку дивився на її лінькувату ходу і повний стан, не стягнений в корсет, коли вона сідала напроти нього в крісло, втомлена і млява, щастя сповнювало його серце по вінця. Він зривався з місця, цілував її, голубив, називав мамусею, вів її танцювати, плакав і сміявся, лепетав їй усякі ласкаві й жартівливі слова, які тільки спливали йому на ум… Думка, що вона завагітніла від нього, викликала в ньому захоплення. Тепер у нього було все, що треба. Він спізнав людське життя до кінця і влаштувався в ньому певно і спокійно.

Емма була спочатку дуже здивована, а потім їй захотілось швидше родити, щоб узнати, що значить бути матір'ю. У неї не вистачало грошей на всі витрати – на колиску в формі човника з рожевими шовковими занавісками, на вишивані чепчики тощо, і вона з досади відмовилась від усяких турбот про придане для дитини, віддавши все без довгих міркувань на волю містечкової швачки. У неї не було тих радощів готувань, у яких визріває материнська ніжність; можливо, її любов до дитини потерпіла від цього вже в зародку.

Проте незабаром вона почала більше про неї думати, бо в Шарля тільки й мови було за обідом, що про немовля.

Їй хотілося хлопчика. І щоб він був здоровий, чорнявий. А назвати його Жоржем. Ця думка, що вона народить саме хлопчика, ніби давала їй надію на винагороду за всі її минулі невдачі. Мужчина принаймні сам собі пан; він може вільно віддаватися своїм пристрастям, блукати по різних країнах, долати всі перешкоди, зазнавати найнеприступніших утіх. А жінка завжди зв'язана. Інертна і разом з тим податлива, вона змушена рахуватися і з своєю тілесною слабістю, і з приписами суспільних законів. Воля її, ніби стримувана тасьмою вуалька на її капелюшку, тріпоче від найменшого вітерця. Жінку завжди вабить якесь бажання і завжди стримує якась умовність.

Емма розродилася в неділю, близько шостої години ранку, на сході сонця.

– Дівчинка, – сказав Шарль.

Вона одвернулась і зомліла.

Майже зразу ж прибігла й розцілувала її пані Оме, а за нею тітка Лефрансуа з «Золотого лева». Сам аптекар, як людина, що знає звичаї, поздоровив породіллю, кинувши кілька слів крізь прочинені двері. Потім пан Оме виявив бажання поглянути на дитину і сказав, що дівчинка гарна.

Одужуючи після пологів, Емма багато думала над тим, як назвати дочку. Спочатку вона перебирала всі імена з італійськими закінченнями, такі, як Клара, Луїза, Аманда, Атала; подобалось їй також ім'я Гальсуїнда, а ще більше – Ізольда або Леокадія. Шарль бажав назвати дитину по імені матері, – Емма не захотіла. Перегорнули з початку до кінця весь календар, питали думки у знайомих.

– Цими днями мав я розмову з паном Леоном, – сказав Оме. – Він дивувався, чому ви не назвете дівчинку Магдалиною. Це зараз наймодніше ім'я.

Але пані Боварі‑мати і слухати не хотіла про ім'я, яке носила велика грішниця. Сам пан Оме полюбляв імена, що нагадували б про якусь велику людину, славетний подвиг або благородну ідею, і за цим принципом охрестив усіх своїх чотирьох дітей. Так Наполеон був уособленням слави, а Франклін[40]– свободи; Ірма, можливо, була поступкою романтизмові, зате Аталія[41]– даниною пошани невмирущому шедевру французького театру. Філософські переконання пана Оме не перешкоджали йому захоплюватись мистецтвом, мислитель анітрохи не заглушував у ньому чулої до краси людини; він умів проводити грані, умів розрізняти фантазію від фанатизму. В «Аталії», приміром, він не схвалював ідеї, але захоплювався стилем, метав громи і блискавки проти загального задуму, але розсипався в похвалах перед усіма деталями. Він обурювався вчинками дійових осіб, але упивався їхніми монологами. Читаючи прославлені сцени, він нестямився від захвату; але, згадуючи, що все це приносить неабиякі вигоди попам і церквам, впадав у відчай. Остаточно гублячись у цій мішанині почуттів, він водночас мріяв і покласти на голову Расіна лавровий вінок, і посперечатись із ним з добру чверть години.

Нарешті Емма пригадала, що в замку Воб'єссар маркіза назвала при ній одну молоду жінку Бертою, і вирішила спинитись на цьому імені. Дядько Руо не міг приїхати на хрестини, і в куми запросила пана Оме. Він надарував хрещениці потроху всякого добра, що водилося в його аптеці: шість коробок ююби, цілу склянку ракаута, три пачки мальвової пастили та шість паличок ячмінного цукру, що він розшукав у шафі. Після обряду влаштували званий обід, на який запросили й кюре. Гості розгарячились. Коли подали лікер, пан Оме завів «Бога чесних людей»[42], пан Леон заспівав баркаролу, а хрещена мати, пані Боварі‑старша, виконала якийсь романс часів Імперії. Наприкінці обіду пан Боварі‑старший зажадав, щоб до нього принесли дитину, і заходився хрестити її шампанським, поливаючи голівку прямо зі склянки. Абат Бурнізьєн обурився таким блюзнірським глузуванням із святого таїнства, Боварі‑батько процитував йому у відповідь кілька куплетів із «Війни богів»[43]. Тоді кюре вирішив піти; дами благали його залишитись. У справу втрутився й аптекар; кінець кінцем хазяям пощастило посадовити священика на місце, і він спокійно взяв із свого блюдечка надпиту чашку кави.

Пан Боварі‑батько прогостював у Йонвілі цілий місяць, дивуючи місцевих мешканців своїм пишним військовим кашкетом із срібним галуном, у якому він виходив уранці на площу курити люльку. Звикнувши замолоду випивати, він частенько посилав служницю до «Золотого лева» по вино, яке там записували на рахунок його сина; крім того, він перевів на свої носові хусточки весь невістчин одеколон. Проте Емму тішило його товариство. Цей чоловік бував по світах, умів розповісти про Берлін, про Відень чи про Страсбург, про своє офіцерське життя, гулянки й галантні пригоди. Він був до невістки дуже люб'язний, а часом навіть хапав її десь на сходах чи в саду за талію і гукав:

– Гей, Шарль, бережись!

Тоді матуся Боварі не на жарт злякалася за щастя свого сина і, боячись, що її чоловік може зле вплинути на моральність молодої жінки, стала квапити старого, щоб скоріше їхати. Можливо, вона мала для цього якісь серйозніші підстави. Адже для пана Боварі не було на світі нічого святого.

Одного дня Еммі раптом дуже закортіло побачити свою дівчинку, яку віддали годувати мамці, жінці столяра; навіть не подивившися в календар, чи вийшло після пологів шість тижнів, вона подалася до тітки Ролле, – хата її стояла на краю містечка, під горою, між битим шляхом і лугом.

Стояв полудень. Усі віконниці були позачинювані, шиферні покрівлі вилискували в сліпучому промінні, що лилося з голубого неба, і на гребенях їх мерехтіли тисячі іскор. Дихав гарячий вітер. Емма йшла, але почувала себе надто кволою, було боляче ступати по каменю; вона вже завагалась – чи вернутись додому, чи зайти до когось перепочити.

В цю хвилину з сусідніх дверей вийшов пан Леон з пачкою паперів під пахвою. Він уклонився їй і зупинився в холодку під сірим навісом крамниці Лере.

Пані Боварі сказала, що вона вирядилась іти до дитини, але по дорозі відчула втому.

– Якщо… – почав Леон і затнувся, не насмілюючись продовжувати.

– Ви йдете кудись у справах? – спитала Емма.

І, вислухавши відповідь, попросила клерка провести її.

Увечері про це вже знали у всьому Йонвілі, і мерова жінка, пані Тюваш, заявила в присутності своєї служниці, що пані Боварі себе компрометує.

Щоб потрапити до мамки, треба було, пройшовши всю вулицю, звернути до кладовища і йти поміж дворами й хатами по вузькій стежці, обсадженій диким жасмином. Кущі жасмину цвіли, як і вероніка, шипшина, кропива і лапата ожина. Крізь проходи в живоплотах видно було, як свиня бабрається біля хатини у гною або корова чухається рогами об дерево. Молоді люди тихо йшли поруч, і Емма спиралась на руку Леона, а він стримував крок, намагаючись іти з нею в ногу; перед ними в паркому повітрі роєм кружляли й дзижчали надокучливі мухи.

Вони впізнали мамчину хату по старому крислатому горіху, що розкинувся над нею. Хата була присадкувата, крита бурою черепицею, під слуховим вікном горища висів вінок цибулі. Кругом двору йшов живопліт із терну, а вздовж нього тягнулись обтикані хмизом грядки салату, лаванди і пахучого гороху, що вився по тичках. Каламутна вода текла звідкілясь і розливалась по моріжку, навкруги валялось якесь ганчір'я, панчохи, червона ситцева кофта, а на огорожі сушилась груба валова ковдра. Коли рипнула хвіртка, з хати вийшла молодиця з немовлям на руці. Другою рукою вона вела якогось хирного малюка з золотушним лицем. Це був син одного руанського трикотажника. Батьки його були надто зайняті торгівлею і послали хлопчика на село.

– Заходьте, – сказала мамка, – ваша мала спить.

У єдиній кімнатці під причілковою стіною стояло широке незавішене ліжко, а коло розбитого й заліпленого синім папером вікна – діжа. В кутку за дверима, попід кам'яним жлуктом для прання, були вишикувані в ряд черевики з блискучими цвяшками, а між ними якось затесалась пляшка олії, з шийки якої стирчало перо; на коминку валявся припалий пилом «Матьє Лансберг»[44], кресало, недогарки, шматки губки. Нарешті, останньою оздобою цього житла була Слава з золотою сурмою – малюнок, вирізаний, очевидно, з якогось парфюмерного каталога і прибитий до стіни шістьма чоботарськими гвіздочками.

Еммина дитина спала в плетеній колисці, що стояла прямо на долівці. Мати взяла її на руки разом з укривалом і почала тихо люляти.

Леон ходив по кімнатці; йому було дуже дивно, що цю прекрасну даму в елегантному вбранні він бачить у такій убогій обстановці. Пані Боварі почервоніла. Він відвернувся, подумавши, що в його погляді було щось зухвале. Дівчина зригнула матері на комірець, і та поклала її назад у колиску. Мамка кинулась витирати й запевнила, що плями не буде.

– Вона мені ще й не те робить, – торохтіла жінка, – ціла морока мені з тими пелюшками. Коли ваша ласка, скажіть бакалійникові Камюсу, щоб він мені, коли треба, давав потроху мила. Та й вам би було краще, я б вас рідше турбувала.

– Добре, добре! – сказала Емма. – Бувайте здорові, тітко Ролле.

І вона вийшла, витерши ноги об поріг.

Жінка провела її до самої хвіртки, увесь час бідкаючись, що їй дуже важко вставати по ночах.

– Мене так ламає, так ламає, що, вірите, вдень сиджу на стільці й сплю. Може б, ви наділили хоч фунтик меленої кави, це б мені на місяць вистачило пити вранці з молоком…

Терпляче вислухавши нескінченні подяки, пані Боварі пішла, але не встигла вона ступити й десяти кроків, як почула за собою стукіт дерев'яних черевиків. Емма повернула голову: то була мамка.

– Що вам?

Тоді селянка, одвівши її за дерево, заговорила про чоловіка: ремесло в нього таке, і шість франків од капітана…

– А ви коротше…

– Так ось, – продовжувала мамка, зітхаючи при кожному слові, – я боюсь, що він розсердиться, коли я сама питиму каву. Ви ж знаєте, мужчини…

– Та буде ж у вас кава, – повторила Емма. – Пришлю. Ви мені надокучили.

– Ой, пані моя люба та мила, у нього від ран бувають страшенні корчі в грудях. Він каже, що йому й сидр не йде на душу…

– Та говоріть уже швидше, тітко Ролле!

– Так ось, – вела далі мамка, кланяючись, – коли ви дозволите… – вона знову вклонилась, – коли ваша ласка… – вона аж благала очима, – графинчик горілки! Я б вашій дівчинці ніжки розтирала… А вони ж у неї такі ніжнесенькі, такі гладесенькі…

Насилу відкараскавшись від мамки, Емма знову взяла під руку Леона. Якийсь час вони йшли швидко, потім притишили ходу, і погляд її – вона дивилась уперед, – спинився на плечах юнака. На ньому був сюртук з чорним оксамитовим коміром. Його пряме каштанове волосся було старанно зачесане і падало на комір. Вона звернула увагу на його нігті. Таких довгих нігтів у Йонвілі ніхто не носив. Клерк приділяв багато часу манікюру; для цієї мети він тримав у письмовому столі особливий ножик.

Вони вертались у Йонвіль берегом. У літню спеку річка меженіла, і до самої підошви видно було огорожі садків, від яких спускались до води східці. Без плюскоту текла бистра і дивитись холодна річка; тонкі та високі трави пучками схилялись над її плесом, ніби зелені розпущені коси. По гостролистому очерету і широкому лататтю де‑не‑де лазили або сиділи, причаївшись, комашки на тоненьких лапках. Сонячне проміння просвічувало блакитні бульки хвиль, що без угаву набігали одна на одну; старі безверхі верби задивились у воду на відображення своїх сірокорих стовбурів. На прибережному лузі нікого не було. Всі люди на фермах обідали; молода жінка та її супутник чули тільки мірний звук своїх кроків по стежці, власні слова та шарудіння Емминої сукні.

Огорожі круг садів, утикані зверху оскаллям пляшок, були розпечені, як шибки в теплицях. Між цеглинами попроростали жовтофіолі. Кінчиком розкритої парасольки пані Боварі черкала на ходу зів'ялі квіти, що розсипались жовтавим пилком; часом по шовку, чіпляючись за торочки, шаруділа гілочка бузини чи ломиносу.

Вони заговорили про іспанську балетну трупу, що мала приїхати на гастролі в Руан.

– Ви підете в театр? – спитала Емма.

– Якщо зможу – піду, – відповів Леон.

Невже їм не було про що більше говорити? Ні, очима вони розмовляли про серйозніші речі; силкуючись знайти банальні фрази, вони почували, що їх обох охоплює водночас якесь невимовне томління, що з глибини душі підіймаються владні голоси і заглушують звуки їхньої розмови. Вражені цим недовідомим, несказанно солодким відчуттям, вони й не пробували сказати про нього одне одному або відшукати його причини. Передчуття щастя нагадує береги тропічних країн. Вони обдають безмежний океан своїм теплим подихом, обвівають його духмяними вітрами, і сп'яніла людина дрімає, навіть не вдивляючись у далину незнаних обріїв.

В одному місці череда розмісила всю землю. Довелося ступати по великих замшілих каменюках, розкиданих по болоту. Емма часто спинялась на хвилину, щоб роздивитись, куди поставити ногу, і, балансуючи на хисткому камені, підтримуючи рівновагу ліктями, нерішуче нахилялася вперед, боячись упасти в калюжу, а проте сміялась.

Дійшовши до свого саду, пані Боварі відхилила хвіртку, збігла по сходах і зникла в домі.

Леон повернувся в контору. Патрона не було. Він подивився на стоси службових паперів, підстругав перо, а потім узяв капелюха й вийшов.

Він попрямував на «вигін», на вершину Аргейського пагорба, де починалось узлісся, ліг на землю під сосною і, затуливши очі, став дивитися на небо крізь пальці.

«Яка нудьга! – думав юнак. – Яка нудьга!»

Він вважав за велике нещастя жити в цьому глухому містечку, де мусив приятелювати з Оме і служити в Гійомена. Нотаріус був вічно завалений справами, носив окуляри в золотій оправі, білу краватку і руді бакени і не розумів нічогісінько в душевних тонкощах, хоч і хизувався чепуркуватими англійськими манерами, що спершу засліпили були молодого клерка. Щодо аптекарші, то це була істота сумирна, як ягниця, і найкраща дружина на всю Нормандію; вона весь час клопоталася своїми дітьми, батьком, матір'ю, двоюрідними братами та сестрами, співчувала горю ближнього, вела своє господарство абияк і не визнавала корсетів. Але вона була така вайлувата в рухах, така нудна в розмові, така вульгарна на вигляд і така убога духом, що, хоч їй було тридцять років, а Леонові – двадцять, хоч вони спали стіна в стіну і щоденно розмовляли одне з одним, – він ні разу не подумав про те, що вона може бути для когось жінкою і що взагалі в неї є щось жіноче, крім одежі.

Ну, а ще хто? Акцизник Біне, кілька крамарів, два чи три трактирники, кюре і, нарешті, мер, пан Тюваш, з двома синами, – усі грубі, тупі й понурі товстосуми. Вони самі обробляли землю, пиячили дома потаймиру, а на людях виставляли себе святими та божими. Незносна компанія!

Але на фоні всіх цих вульгарних фізіономій вирізнялось обличчя Емми, якесь особливе і ніби далеке‑далеке, – між нею і собою він бачив глибоку прірву.

Спочатку він часто ходив до неї з аптекарем. Шарль, здавалось, не дуже радів його візитам, і Леон не знав, як йому поводити себе: він і боявся показатись нескромним, і бажав близькості, яка здавалась йому майже неможливою.

IV

Коли настали перші холоди, Емма перебралась із спальні в залу – довгу й низьку кімнату. На каміні, обхиляючи дзеркало, стояв гіллястий поліп. Сидячи в кріслі край вікна, вона бачила, як проходять тротуаром йонвільські обивателі.

Леон двічі на день ходив із контори до «Золотого лева». Емма ще здаля зачувала його кроки; вона нахилялась, вичікуючи, і молодий клерк, завжди однаково одягнений, пропливав поза фіранками, не оглядаючись на її вікна. Але присмерком, коли, впустивши на коліна своє вишивання, вона сиділа, спершись підборіддям на ліву руку, її часто проймав дрож при появі цієї тіні, що раптом прослизала повз неї. Вона вставала з крісла й веліла накривати на стіл.

Під час обіду до них приходив Оме. Знявши з голови феску, він увіходив навшпиньках, щоб нікого не турбувати, і щоразу вітався незмінною фразою: «Добрий вечір усій компанії!» Потім сідав за стіл на своє місце – між хазяями – і розпитував лікаря про пацієнтів, а той радився з ним відносно гонорарів. Далі розмова переходила на газетні новини. До вечора Оме вивчав їх майже напам'ять і переказував увесь номер повністю, з усіма коментарями журналістів і всякими пікантними історіями, що траплялись у Франції і за кордоном. Коли ця тема вичерпувалась, аптекар моментально переходив до зауважень з приводу страв, що подавались на стіл. Часом він навіть підводився з місця і делікатно показував господині найліпший шматочок або, повернувшись до прислуги, давав їй поради, як краще готувати рагу, пояснював, які приправи найкорисніші з медичної точки зору. З блискучим красномовством розводився він про ароматичні речовини, м'ясні відвари, соуси і желатин. В голові в нього було більше рецептів, ніж слоїків у аптеці, він чудово вмів варити варення, готувати маринади й смачні наливки. Він знав усі новітні винаходи в галузі економічних плиток, всілякі способи зберігати сири й підсолоджувати прокислі вина.

О восьмій годині, коли пора було зачиняти аптеку, по нього приходив Жюстен. Пан Оме лукаво підморгував йому, особливо коли в цей час у кімнаті була Фелісіте: він помітив, що учневі дуже подобалось бувати в лікаревому домі.

– Мій хлопчина щось починає задумуватись, – казав аптекар, – не інакше, як у вашу дівчину закохався!

Але за Жюстеном водились і більші гріхи, на які нарікав аптекар: хлопець завжди прислухувався до розмов дорослих. По неділях, наприклад, коли діти засинали в кріслах, натягуючи спинами занадто широкі коленкорові чохли, і пані Оме кликала учня до вітальні, щоб він переніс малечу, його потім просто неможливо було спровадити.

На вечірки до аптекаря збиралось небагато гостей. Його лихослів'я і політичні переконання відштовхнули від нього майже всіх поважних людей. Зате вже клерк не пропускав жодної неділі. Почувши дзвінок, він біг зустрічати пані Боварі, приймав від неї шаль і ставив під аптечну конторку товсті плетені пантофлі, які вона носила поверх взуття, коли йшов сніг.

Спочатку гості грали кілька партій у тридцять одно, потім пан Оме грав з Еммою в екарте, а Леон, стоячи ззаду, допомагав їй порадами. Спершись руками на спинку її стільця, він розглядав зубці гребеня, що врізались у її волосся. Щоразу, коли Емма скидала карти, ліф її злегка підтягувався з правого боку. Зачесаний угору шиньйон відкидав їй на шию брунатний відсвіт, який, поступово світлішаючи, помалу губився в тіні. Далі сукня спадала обабіч стільця, роздимаючись пишними складками, і слалася по підлозі. Коли Леон ненароком черкався черевиком об край сукні, він сахався, ніби наступав на живу істоту.

Коли гра кінчалась, аптекар брався з Шарлем за доміно, а Емма вставала з місця, сідала за стіл і починала гортати «Ілюстрацію»[45]. Вона приносила з собою журнал мод. Леон приєднувався до неї: вони разом розглядали малюнки й чекали одне одного, щоб перегорнути сторінку. Часто вона просила Леона почитати вірші, Леон декламував із виспівом, і голос його майже завмирав у тих місцях, де йшлося про кохання. Але стук доміно дратував його; пан Оме грав дуже сильно і часто давав лікареві «генеральського». Зігравши кілька партій, партнери вмощувались у крісла біля каміна і незабаром засинали. Вогонь погасав у попелі, чайник був порожній, а Леон усе читав. Емма слухала його, машинально обертаючи газовий абажур лампи, розмальований паяцами в колясочках та акробатками з балансирами в руках. Леон замовкав, показуючи їй на сонну аудиторію. Тоді вони починали говорити пошепки, і розмова здавалась їм ще любішою, тому що ніхто її не чув.

Так між ними встановилась ніби якась угода, постійний обмін книжками й романсами; пан Боварі був не дуже ревнивий і зовсім цим не турбувався.

На іменини Шарль дістав у подарунок від Леона чудову анатомічну модель голови, всю вимережану цифрами аж до самої шиї і пофарбовану в голубий колір. Клерк взагалі намагався прислужитися лікареві, часто навіть виконував різні дрібні доручення в Руані. Коли один популярний роман увів у моду кактуси, Леон купляв їх для пані Боварі і привозив у «Ластівці». Вони лежали в нього на колінах і боляче кололи в пальці жорсткими шпичками.

Емма приробила до свого вікна поличку з решіткою для горщиків із квітками. Леон теж влаштував у себе такий висячий квітник. Поливаючи квіти, кожне біля свого вікна, вони бачили одне одного.

В містечку було тільки одне вікно, за яким іще частіше з'являлась людина: щодня після обіду, а в неділю з ранку до вечора за слуховим вікном пана Біне можна було ясної години розглядіти його худорлявий профіль. Він сидів, схилившись над своїм токарним верстатом, одноманітне хурчання якого долітало аж до «Золотого лева».

Одного вечора, повернувшись додому, Леон знайшов у своїй кімнаті шерстяний килимок, облямований оксамитом, розшитий зеленим листям по палевому фону: він покликав аптекаря, аптекаршу, Жюстена, дітей, куховарку, він розповів своєму патрону. Всім хотілось подивитись на той килимок, усі були цікаві, з якої речі лікарша так розщедрилась до клерка. Багато кому це видалось дивним, і люди вирішили, що вона з ним гуляє.

Леон і сам наводив людей на таку думку: у нього тільки й мови було, яка вона гарна та розумна. Одного разу Біне грубо обірвав його:

– А мені що до того? Я в неї не буваю.

Леон сушив собі голову, як би їй освідчитись; вічно вагаючись між боязню образити її і соромом за свою малодушність, він плакав з відчаю і невдоволених бажань. Потім він зважувався на рішучі дії, писав і рвав листи, сам призначав собі терміни і сам же відкладав їх. Часто ішов він до Емми з твердим наміром спробувати щастя; але в її присутності вся сміливість де й дівалась, і коли входив Шарль і запрошував його поїхати з ним у шарабанчику до якогось хворого, Леон одразу погоджувався, прощався з господинею і йшов. Адже її чоловік – це немов якась частка її самої…

А Емма навіть не задавала собі питання, чи любить вона Леона. Вона думала, що кохання мусить з'явитися раптово, як грім і блискавка, як небесний ураган, що налітає на життя, перевертає його, зриває волю, як листя, і заносить серце в безодню. Вона не знала, що коли ринви заткнуті, то на терасах дощі наливають озера, – отож і жила собі в спокої, поки раптом не відкрила розколини в стіні свого дому.

V

Була похмура лютнева неділя. Падав сніг.

Після обіду вся компанія – Шарль із дружиною, Оме й Леон – вирушили за місто подивитися на льонопрядильну фабрику, що будувалась у долині за півльє від Йонвіля. Аптекар узяв із собою Наполеона й Аталію, бо дітям був потрібен моціон; ззаду йшов Жюстен з парасольками на плечі.

Важко було собі уявити щось більш незначне, ніж це визначне місце. Посеред широкого пустиря, де між купами піску й каміння безладно валялись уже поіржавлені зубчаті колеса, стояла довга чотирикутна будівля з безліччю малих віконець. Вона була ще не вивершена, і голі крокви прикро світилися на тлі зимового неба. На самому верху стриміла висока жердка з пучком колосся, перевитим триколірними стрічками, що без угаву лопотіли на вітрі.

Оме витійствував і тут. Він пояснював присутнім, яке значення матиме в майбутньому це виробництво, прикидав на око, які завтовшки стіни й підлога, і жалкував, що в нього нема метричної лінійки, якою орудує в разі потреби пан Біне.

Емма йшла з ним під руку і, злегка спираючись на його плече, дивилась на сонячне кружало, що розпливалось в імлі сліпучо‑білою плямою. Але ось вона повернула голову і побачила Шарля. Картуз його був насунутий мало не на самі очі, товсті губи ворушилися, що надавало всьому обличчю якогось дурнуватого виразу. Навіть його спина, широка, вайлувата спина, дратувала її, сюртук і той, здавалось, виставляв напоказ усю банальність цієї істоти.