Літературно-критична діяльність М. Євшана

У статті "Суспільний і артистичний елемент у творчости", надрукованій в "Літературно-науковому віснику" (1911), М. Євшан палко стверджує самодостатність мистецтва..." Він виступає проти тих, "хто хоче годуватися мистецтвом, як хлібом насущним, експлуатувати його для практики життєвої". Таким чином він відкидає головну засаду народницької критики, що панувала тривалий час, визначаючи тенденції літературного розвитку.

Творчу індивідуальність М. Євшан ставить на перший план, вважає її "мірилом творчости", "абсолютною цінністю твору". Естетична значущість мистецького твору зумовлюється "тільки глибиною і правдивістю відчування" самого творця, його "психічною енергією". Звідси зрозумілий інтерес критика до психології творчості, до відтворення в критичній статті особистісного портрета автора. Класики і сучасники, українські, російські та європейські письменники - ціла галерея творчих постатей проходить сторінками "Української хати", "Літературно-наукового вісника" та інших видань, де друкувався публіцист.

"Зчитуючи" зі сторінок художнього твору образ автора, М. Євшан часто спирається на біографічний метод, враховуючи обставини життя митця, його особисту долю. Він не розмежовує автора-концепта та біографічного автора, навпаки - встановлює між ними причинно-логічні зв'язки. Під таким кутом зору критик розглядає постать Т. Шевченка як "вищу одиницю", а не виразника народних дум. Творчість поета висвітлюється крізь призму його самотності - самотності генія, надлюдини. Світова скорбота, порив до краси, конфлікт із юрбою визначають провідну тональність поезії. М. Євшан акцентує увагу не на раціональній, інтелектуальній основі творчості Кобзаря, а на чуттєвій, інстинктивній, містично-божественній індивідуальності поета: "Його бог - це його ціла індивідуальність, його я, його єство, його душа, його почування та ідеали, його геній".

Критик стверджував, що проблеми творчості - це проблеми індивідуалізму. Творчість є протиставлення себе всім, це пошук ідеалу великої гармонійної індивідуальності, за якими "тужили" Руссо, Гете, Шопенгауер і Ніцше. "В тому Ніцше і бачить вагу поета, як показчика будучності, що він творить, як колись артисти творили образи богів, образ гарної людини, і вишукує ті місця в модерному світі, де в житті була б можлива така велика душа". Завданням "штуки" є виховання індивідуальності, людської одиниці, яка пізніше могла б змінити життя загалу. Тільки маючи таких художників, саме мистецтво почне промовляти вже не до одиниць, а до загалу.

М. Євшан робить висновок, що "ніякого "світогляду" в звичайному значенні слова у Шевченка немає, та й узагалі прагнення митців "служити громаді" придавлюють… талант, придавлюють ту несвідому, природну струю, яка й єсть їх натхненням". Прагнення провести якусь "ідею", "філософічну систему та світогляд" породжують твори, що виявляються нижчими за талант генія. "З другого боку, майже несвідомо вони творять речі великі і безсмертні, коли не думають про ніякі дальші цілі і слухають тільки свого внутрішнього голосу", більше того - "дійсна вартість творця починається там, де він перестає говорити, або радше, що все найважніше у всякій творчості лишається невисказаним". Поет залишається щирим, коли творчість є самореалізацією душі, бо він шукає у ліриці сам себе, і себе тільки й знаходить, а тому й читач зайвий. М. Євшан посилається на рядки Т. Шевченка: "Не для людей, і не для слави, Мережані та кучеряві Оці вірші віршую я, - Для себе, братія моя!".

Пафос, сугестія у творах Т. Шевченка виступають об'єднувальним моментом понад "надмірну хаотичність". Проте критик закидає поетові відсутність фантазії, образної пластики, зорової уяви. Переважання "ліричної емоції", брак почуття естетичної міри творить, на його думку, "мішанину об'єктивного малюнка". Щодо специфіки шевченківського стилю зазначимо: сутність самих вимог критика до лірики та її художніх можливостей не лише "приймати враження окружаючого світа, їх відтворювати", а й перетворювати у зорові образи. Натомість у Т. Шевченка, зауважує критик, переважають слухові музичні образи, текстуального розгляду яких критик не здійснює. Щодо багатства чуттєвих образів у великого поета більш переконливим був аналіз, здійснений І. Франком у праці "Із секретів поетичної творчості".

Ще більш несправедливим було зіставлення М. Євшаном "розхристаної і простоволосої музи" Кобзаря з поезією П. Куліша, який нібито малює "ширші картини", "обіймає оком ширші простоти". При цьому критик цитує досить "важкостравні" рядки поезії Куліша.

М. Євшан руйнує народницькі кліше у трактуванні постаті Шевченка, висуваючи принципово нові підходи до творчості взагалі. Варто підкреслити новаторську для свого часу думку про те, що мистецький твір не є "готовим". Отже, критика не може оцінювати твір як щось викінчене, а мусить заглиблюватися у сам процес його постання, народження. Адже "дійсно правдива, жива творчість - се завсігди тільки початок, а не кінець, вічна боротьба, шукання". Феномен художнього твору є загадковим, потаємним, бо автор "боїться неначе говорити своє останнє слово". Невисловлене, приховане є предметом інтимного співпереживання критика; його проникнення у чужу душу необхідне для того, щоб "уміти читати". Ось чому критику не потрібен "світогляд", під яким М. Євшан розуміє певну упередженість, суспільно-політичну тенденційність, готові естетичні формули. Критик повинен "спорожнити" себе, щоб звільнити місце для "твору штуки" і його автора. Пошуки ж у літературі "ідей", зведення її до ілюстрації суспільних процесів, публіцистики - означає вбивати мистецтво, як це робила реальна критика Добролюбова, стверджує М. Євшан. Він гостро виступав і проти методології С. Єфремова та інших народницьких критиків - "євнухів українофілів".

Отже, особливий поетичний світ, "містична потреба душі", "таємничий наказ" є сутністю справжнього твору мистецтва, відсутність же неповторної індивідуальності руйнує зміст твору, зводячи його до форми, стилю. "Пустку душі", як вважає критик, не замінить "вироблена форма", "поетична техніка", наявність якої він відзначає у творах "молодомузівців". Критик оперує дефініціями "стиль", "голос", "мова", але не робить художню форму предметом свого аналізу та завжди враховує її відповідність чи невідповідність пафосу твору, його естетичній тональності. Так, найвищого схвалення, на його думку, заслуговує поема І. Франка "Мойсей" як "артистичний твір", де автор висловив "свої погляди й думки - себе цілого".

Аналізуючи цей твір, М. Євшан підкреслює концептуальність образу Мойсея, суголосного самому поету. Водночас біблійний персонаж у Франка постає "людиною наскрізь, з кров'ю і нервами, з усіма судорогами душі", втілює "генія людини". Наявність виразного пластичного образу людини в художній системі твору оцінюється критиком як вищий прояв мистецького самовираження. Такої висоти, на його думку, досягли О. Кобилянська і Леся Українка, В. Стефаник і М. Коцюбинський. Зокрема творам останнього притаманне повне "розчинення" автора у художньому світі ("Він артист - чоловіка тоді нема"), що засвідчує гармонійну самореалізацію творчої особистості.

Ця гармонія відсутня у творчості І. Франка, вважає М. Євшан. Особу письменника критик розглядає крізь призму "двох вихідних точок" його праці: "суспільного діяча" і "поета, творця", які перебували у суперечності. Франкові доводилося постійно боротися з самим собою, і ця боротьба сформувала його психіку. Задля служіння громаді він мусив себе обмежувати, підкорювати своє слово суспільній меті, тимчасом, як "цілий чоловік, цілий творець, його лабораторія духу - для нас закриті". Еволюцію І. Франка критик пов'язує з відходом письменника від догматичних засад наукового реалізму. Рух від натуралізму до імпресіонізму змінює становище самого автора, розкриває його внутрішній світ, життєвий досвід, робить його особою, яка "не судить, а старається розуміти". Документом духовного і мистецького перетворення критик називає збірку "Зів'яле листя", в якій відбувається вивільнення творчого "я" автора, кристалізується поетичний талант І. Франка, що висловлює "самого себе".

Для М. Євшана, як бачимо, феномен мистецького твору визначається авторським індивідуальним буттям у його естетичній самоцінності. У творі він вбачає прояв вищої свідомості людини-генія, її прагнення до кращого життя, порив до ідеалу, який народжується дійсністю і повертається у неї. Повнота і гармонійність самореалізації суб'єкта творчості забезпечує суспільне звучання твору, його сугестію.

Слід також зупинитися на досить характерному для критичного методу М. Євшана підході до традиційної засади реалізму - "вірності дійсності" у мистецтві. Критик - категоричний противник сприйняття твору як моделі реальності, він не шукає типових характерів у типових обставинах, не зіставляє художній світ і реальний. Він убачає між твором мистецтва і дійсністю "пропасть", підкреслюючи "інші підвалини" й "інший матеріал", але слушно зазначає, що саме життя є "матеріалом для естетичних можливостей". Високо оцінює творчість О. Кобилянської саме за те, що вона "з банального життя уміє вичаровувати поезію", "уміє знайти в тому вирі мрію". Дійсність є джерелом духовного пориву митця, "душа порожня, коли їй не дістає змісту з світа дійсного; при його повноті вона тільки що відживає". Мета митця - перетворити життєві враження у художній образ, у "патос".

Оцінки М. Євшана щодо доробку того чи іншого письменника часто мають суб'єктивний характер, та його критична домінанта - пізнання творчої особистості, ствердження її права на свободу мистецького вияву, пошуки краси та ідеалу, цінності духовного буття людини - сприяла проникненню у таємниці психології творчості, створенню переконливих портретів письменників.

Концепція художнього твору М. Євшана суголосна ідеям сучасного літературознавства. Одним із його безумовних досягнень є відхід від обмежених трактувань співвіднесеності літературного твору лише з суспільно-історичною дійсністю. У його роботах постає уявлення про твір як форму відтворення духовного буття автора, процес спостереження і розуміння людської думки і чуття в їх динамічній єдності, як втілення людського універсуму.