Радомишль

Одинадцята експедиція Національної спілки краєзнавців України була присвячена Радомишлю та його ролі в культурній спадщині України. Радомишлю понад 1500 років. Уперше згадується у писемних джерелах 1150 року як місто, що мало назву Мичеськ, від назви річки Мика, а потім Микгород (до речі, микатись із давньослов’янської означає «жити» або «існувати»). Місто постійно потерпало від набігів кримських татар. 1569 року виникла радісна «мисль» перенести його на правий берег річки Тетерів, тож від радісної мислі й місто було так названо. У джерелах зустрічається з 1569 року назва Радомисль, а з 1936-го й донині — Радомишль. 1612 року архімандрит Києво-Печерської лаври Єлисей Плетенецький заснував тут першу в Центральній Україні паперову фабрику. Досі папір завозили з Німеччини. У Радомишлі виготовляли папір із коноплі, льону, кропиви, додавали туди лушпиння часнику й цибулі. Тому він був грубим, мав жовтувато-сірий колір, а часник і цибуля захищали його від шкідників. 1616 року на радомишльському папері вийшло перше друковане видання Києво-Печерської лаври «Часослов». Папірня стояла на надійному фундаменті — гранітній скелі (15 метрів углиб, пласт граніту тягнеться 7 кілометрів). Вона пропрацювала 80 років і була зруйнована унаслідок козацьких повстань військом Богдана Хмельницького. Ще 100 років після знищення папірні Києво-Печерська лавра друкувала видання на радомишльському папері.

(194 слова) (З газети)

Сміх

Сміх – радість! Я відчула це на вечорі гумору. Читали вірші популярного сатирика. Грубувато, але в дусі народних традицій. Спостерігала, як поволі в залі створювався психозаряд сміху, громадився, перехлюпував через край. Дуже реальний енергопроцес.

Навіть мізерні, гидкі людці, сколихнуті сміхом, відчувають доторк радості. Але істоти, тотожні радості, сміються щасливо, а істоти, ворожі радості, – істерично трясуться. Та в будь-якому випадку сміх є оновлення, оздоровлення.

Жаль, але треба визнати, що більшість сучасних гумористичних творів – лушпиння, просто гигикання! Хочеться олімпійського сміху, гомеричного реготу, який трясе небо й переплавлює плоть! Такий сміх, котрий воскрешає з мертвих!

Знайшла в міфах прадавньої Індії чудовий твір. Там розповідається, як Вішну втілився на Землі вепром, щоб змагатися з драконами. Перемігши потвор, верховний бог одружився з дикою свинею і, наплодивши поросят, розкошував дружною сім’єю, рохкаючи в болоті. На небі сполошилися: чому Вішну не повертається? Послали вісників, вимагали: вернися на небесний трон.

Вішну-вепр завжди відповідав: «Дайте мені спокій. Мені гарно з моїми поросятами. Не хочу знати якогось неба».

Тоді на Землю зійшов сам Шива. Ударив тризубцем у бік Вішну-вепра. Дух бога вийшов з поверженого тіла, поглянув на труп кабана, в якому був поселений, засміявся і піднявся в небо.

Чудово! Тільки індуси так іронічно можуть трактувати найвищі духовні проблеми.

(198 слів) (За О. Бердником)