Суперечка як форма позалогічної аргументації

1. Важливу роль у здобутті істини відіграє доведення.

У логіці під доведенням розуміють процес мислення, що полягає в обґрунтуванні деякого твердження за допомогою інших тверджень, істинність яких установлено раніше.

Будь-яке доведення складається з трьох частин:

• тези — це твердження, істинність якого необхідно довести;

• аргументів (основи) — це судження, що їх наводять для дове­дення тези;

• демонстрації — це спосіб логічного зв'язку тези з основою. Як тези можуть поставати найрізноманітніші судження, якщо вони не очевидні і потребують доведення. У науках це різноманітні твер­дження (теореми — в геометрії, факти й обставини — у юридичній практиці), у повсякденні — певні переконання, чужі і власні думки.

Тезу може бути сформульовано як на початку суперечки, так і в будь-який її момент. Сформулювати тезу можна у кілька способів:

• за допомогою вступного словосполучення «Я стверджую...», «На мою думку...», «Моя теза полягає у...» тощо;

• опосередковано — шляхом надання певному судженню категоричної форми;

• через постановку прямого чи риторичного запитання.

У ролі аргументу може бути будь-яке судження, що відповідає двом правилам:

• це судження має бути безпосередньо пов'язане з тезою;

• це судження має бути істинним, причому його істинність має бути беззаперечною або раніше доведеною.

Формами аргументів є:

а) факти дійсності;

б) аксіоми й закони науки;

в) норми законодавства;

г) визначення (дефініції) понять.

Саме факти у доведенні мають найбільшу силу: як правило, вони переконують найґрунтовніше — І. Павлов називав їх «повітрям уче­ного». Скажімо, під юридичними фактами розуміються обставини, що служать за основу виникнення чи припинення конкретних правових стосунків.

Крім фактів, іншим універсальним видом аргументів є визначення (дефініція). Наприклад, у геометрії дефініції понять «точка»; «лінія»,чшощина» тощо мають фундаментальне зна­чення для подальших доведень.

Наукові закони йтеорії, коли вони використовуються як аргументи, розкривають родові та видові якості предмета доведення.

Демонстрація, що встановлює зв'язок між тезою йаргументом, за формою являє собою дедуктивний або індуктивний умовивід. Наяв­ність тези й аргументів іще не означає, що доведення здійснено. На­приклад, якщо ми маємо купу автомобільних деталей, то це ще не озна­чає, що ми маємо готове авто. Для того щоб доведення було заверше­ним, необхідно встановити логічний зв'язок тези з аргументами.

Доведення спирається на умовивід, але не зводиться до нього, не є простою арифметичною сумою умовиводів. Подібно до того як суд­ження репрезентує себе у вигляді зв'язку понять, а умовивід — у формі зв'язку суджень, так і доведення репрезентує собою зв'язок умовиво­дів (а, відповідно, і суджень, і понять).

Однак слід мати на увазі, що не всякий умовивід є доведенням.

Існують два основні способи доведення:

Правило спростування демрнстрації; демонстрація найчастіше спростовується шляхом виявлення навмисної або ненавмисної помилки в ході логічних міркувань.

Типові помилки, що їх припускаються під час аргументації (як дове­дення, так і спростування), підлягають класифікації. Вони поділяються на:

• софізми — логічні помилки, зроблені навмисне;

• паралогізми — ненавмисні помилки;

• парадокси — певною мірою обґрунтовані судження, але такі, що суперечать або здоровому глуздові, або загальнопоширеним думкам;

• антиномії — поєднання суперечливих за змістом висловлювань про предмет, які мають однаково переконливі логічні обґрунтування.

3. Важливим засобом з'ясування й розв'язання питань, що виклика­ють розбіжності, є суперечка. Значення суперечки особливо зростає в демократичних політичних режимах, де повсякчасні суперечки між різними політичними силами в боротьбі за владу, з одного боку, є способом вироблення суспільного консенсусу, рішення, прийнятно­го для більшості громадян, а з іншого — захищають суспільство від монополізації й узурпації влади.

Суперечка — це зіткнення думок чи позицій, підчас якого наводять аргументи на підтримку своїх переконань і критикують несумісні з ни­ми уявлення іншої сторони.

Мистецтво суперечки зветься еристикою.

Суперечка є частковим випадком аргументації, її найгострішою, найбільш напруженою формою. У суперечці далеко не завжди дотри­муються основних принципів та форм логічного мислення.

Виділяють такі основні види суперечки:

• дискусія — публічна суперечка з метою розв'язання певної проблеми чи зближення позицій учасників цієї суперечки;

• полеміка — публічна суперечка, що характеризується ненастан­ним протистоянням принципово різних точок зору;

• диспут — усна публічна суперечка щодо суспільно важливого питання із залученням великого кола фахівців та зацікавлених осіб;

• дебати — суперечка у формі обміну думками щодо тих чи інших теоретичних питань.

Основні умови ведення суперечки:

1) установити загальні постулати, прийнятні для всіх учасників суперечки;

2) із самого початку визначити об'єм і зміст уживаних понять і в перебігу суперечки не змінювати їх;

3) ніколи не забувати вихідної тези.

Під час суперечки можуть бути використані коректні й некоректні способи її ведення.

Коректні способи ведення суперечки відповідають законам ло­гіки й моралі.

Найчастіше використовуються такі з них:

• перейняти ініціативу на себе;

• тягар доведення або спростування покласти на супро-

тивника;

• намагатися взяти «останнє слово».

Некоректні способи ведення суперечки:

• «самозвеличення»: одна зі сторін може вдаватися до афішуван­ня власних здобутків, звань, титулів, посад тощо, маючи на увазі: «Невже ви наважуєтеся сперечатися зі мною?!»;

• «апеляція до зиску» («Кому це вигідно?»): замість логічного обґрунтування чи спростування тези сторона суперечки починає агіту­вати за його прийняття (або неприйняття) з огляду на його вигідність (невигідність) із якоїсь точки зору — моральної, політичної, ідеоло­гічної тощо;

• «апеляція до вірності»: замість доведення чи спростування тези люди апелюють до вірності традиціям, ідеям, партійним переконанням, особистої відданості тощо;

• «ярлик»: однозначна/бездоказова оцінка тверджень суперника. До «ярликів» удаються з метою дискредитації: «Ваша теза утопічна, хибна, грає на руку таким-то силам...»;

• «демагогія»: явне перебільшення чи перекручене трактування наслідків прийняття або неприйняття тези;

• «філософія»: прагнення говорити «мудрованою мовою», «наукоподібно» без необхідності застосовуючи терміни; таким чином сто­рона суперечки, не маючи насправді аргументів, силкується справити враження мудрості і глибокодумності;

• «багато значна недосказаність»: людина, відчуваючи брак аргументів, прибирає глибокодумного вигляду, який нібито говорить про те, що ця людина могла б навести ще аргументи, але не вважає за потрібне це робити;

• «слабка ланка»: з-посеред аргументів пропонента опонент оби­рає найслабший, спростовує його у різкій формі і подає справу так, нібито й решта доводів — хибні;

• «удавана неуважність»: людина умисне «забуває» ті доводи супротивника, проти яких не має відповідей;

• «симуляція нерозуміння»: не знаючи, як заперечити, людина прагне подати справу так, нібито не розуміє слів суперника.

Лекція 8. Гіпотеза. Теорія. Запитання.

План.