Релігії Індії

6. Релігія єврейського народу (іудаїзм)

1. Питання про те, котрі з відомих нам вірувань, обрядів, і культів, що зародилися за кілька десятків тисяч років до н. е., слід визнавати за окремі, самостійні первісні форми релігії, ще не має загальнопри­йнятого вирішення у релігієзнавчій літературі. Безумовною формою примітивних релігій визнається тільки тотемізм.

Багато дослідників погоджуються з тим, що переважній більшос­ті первісних проявів релігії були притаманні такі особливості:

Давньогрецька олімпійська релігія мала політеїстичний характер. Місцем перебування більшості богів пантеону вважалася гора Олімп. На чолі олімпійських богів стояв Зевс (рим. Юпітер), батько богів і людей, який, утім, творцем світу не був. Його братами були Лід (Плу­тон), правитель підземного царства, і Посейдон (Нептун), повелитель водної стихії. Інші відомі боги: Афіна (Мінерва) — богиня мудрості; Арес (Марс) — бог війни; Афродіта (Венера) — богиня кохання й краси; Аполлон — бог мистецтва, скотарства, стрільби з лука; Діоніс (Вакх) — бог виноробства; Деметра (Церера) — богиня земної пло­дючості тощо.

Священні тексти олімпійської релігії відсутні, проте існували цикли міфів, присвячені олімпійським богам.

Специфічною рисою олімпійської релігії була теофанія — віруван­ня в те, що боги періодично являються у світі людей. Про ці явлення оповідали численні міфи. Для богоявлення достатньо було простої примхи — наприклад, закоханості бога у земну жінку.

Елементи давньогрецького олімпійського культу:

1) співи (переважно хорове виконання гімнів на честь богів);

2) театралізована хода й вистави (розігрувалися міфологічні сцени з життя богів);

3) жертвоскладання (криваві й безкровні). Часто складали масові жертви — гекатомби (до 450 биків).

Свята, що вважалися невіддільною частиною релігії, часто при­бирали форми ігор на честь якогось бога або героя. Найвідомішими серед загальногрецьких змагань були Олімпійські ігри, що проводилися раз на чотири роки. Саме за олімпіадами стародавні треки вели своє літочислення.

Центрами вшанування богів були кам'яні храми із фігурними зображеннями цих богів усередині храму. Ці зображення могли бути кам'яними, дерев'яними, глиняними, мармуровими тощо. Вони прикра­шалися золотом і слоновою кісткою.

Своєрідними жрецькими об'єднаннями були оракули, що займалися ворожіннями й давали поради на всі випадки життя. Найбільшим авторитетом з VII ст. до н.е. користувався оракул при храмі Аполлона у Дельфах.

Релігійна організація стародавніх греків відзначалася багатоступеневістю. Сім'ї та роди утворювали фратрії — кровні братства, які нібито вели свій родовід від загального предка. Усі елліни відрізняли себе від нееллінів (варварів) і вважалися членами єдиної культової спільноти на чолі із Зевсом.

Римська релігійна міфологія від свого початку творила «рим­ський міф» — легенду про чудесне заснування міста Рима та його велике всесвітнє призначення.

Римляни поділяли своїх богів на небесних, земних та підземних. Найбільше значення вони надавали Капітолійській тріаді, яку ста­новили разом Юпітер, Юнона, Мінерва. Прикметною особливістю їх­нього пантеону було обожнення загальних понять. Приміром, Вікторія уособлювала перемогу, Лібертас — свободу, Конкордія — суспільну злагоду.

Культова практика стародавніх римлян чітко поділялась на домаш­ню (родинну) й публічну.

У колі родини найдужче шанували власних померлих предків, зоб­раження яких у вигляді масок зберігались у домі. Особливі обряди виконувались при укладенні шлюбу, народженні дитини, досягненні.повноліття тощо. Виконання жрецьких обов'язків тут покладалось на голову родини.

Публічний культ включав у себе молитви, урочисті присяги під час укладання угод, масові процесії під звуки сурм і флейт, публічні жертвоскладання тощо.

Центром суспільного і державного культу в Стародавньому Римі вважався храм на честь «Юпітера Найкращого і Найвеличнішого», що на Капітолійському пагорбі. Жерці були об'єднані у колегії (товарис­тва). Верховні жрецькі колегії звалися понтифікатами.

Прикметна особливість і домашнього, і публічного культу — дивінації (спроби в певних ознаках прочитати волю богів). За приклад можуть служити авспіції (ворожіння з пташиного лету), гаруспіції (во­рожіння з нутрощів жертовних тварин).

3. Релігія Стародавнього Єгипту в своїй основі виникла у III тисячо­літті до н.е. і проіснувала до середини І тисячоліття н.е. Весь цей час у ній відбувалися вельми значні зміни. Найвідоміша з них — релігійна реформа Ехнатона, який у XIV ст. до н.е. вперше в історії релігії спро­бував запровадити культ єдиного бога Атона.

Пантеон Єгипту поділявся на місцевих богів, шанованих у певній місцевості,і загальноєгипетських. Загальноєгипетські боги: Ра — бог-сонце, верховний бог держави, цар богів, покровитель фараонів; Амон — іще один сонячний бог, що з часом злився з богом Ра; Ізіда — цариця богів, велика богиня-мати, божество родючості й зем­леробства; Озіріс — бог позаземного світу, безсмертя; Анубіс — бог мертвих, хранитель гробниць.

Крім поклоніння богам, у Єгипті був розвинений культ тварин. Найшанованіші тварини: бик Апіс; богйня-кішка Вубастіс; крокодил; сокіл або яструб; змія (зображення змії використовувалося на головному уборі правителя Єгипту для захисту від ворогів). Тому, хто скоював замах на священних тварин загрожувала смертна кара.

Обожнювався також правитель — фараон. Єгиптяни вірили, що фараон — нащадок династії богів, які спрадавна правили небом і землею, земне втілення бога Гора.

Віронавчальні підвалини староєгипетської релігії містяться у мі­фах. Найбільш поширені міфи — про Озіріса і Ізіду. Ці міфи в алего­ричній формі відображають зв'язок між життям і смертю, зміну вмиран­ня і воскресіння, яка відбувається у природі щорічно.

Особливий вид релігійно-магічної літератури становлять тексти, присвячені заупокійному культові. Велика увага у них приділяється правилам поведінки в потойбічному світі і магічним заклинанням, за допомогою яких можна подолати всі його небезпеки (умовна наз­ва — «Книга мертвих»).

Найбільші культові центри Стародавнього Єгипту — Геліополь, Мемфіс і Фіви, де були споруджені монументальні храмові комплекси Карнак і Луксор (в головній залі Карнаку міг би вільно розміститися Собор Паризької Богоматері).

Кожне божество мало своїх жерців, на чолі яких стояв верховний жрець, якого призначав фараон. Серед жерців були також співаки й музиканти, що брали активну участь у різних обрядах. Жерці відрізнялися від решти єгиптян голеною головою, білим лляним одягом і білими сандаліями.

Зображенням божеств, що зберігалися у храмах, щоденно віддава­ли урочисті почесті, підносили їжу й питво, оскільки вважалося, що самі божества незримо присутні у своїх матеріальних образах. Служба відбувалася всередині храму, а її учасниками були тільки жерці. Крім того, кожен храм мав власний розклад свят на честь свого божества.

Святкування, як правило, супроводжувались урочистими про­цесіями із зображеннями божеств, містеріями — театралізованими виставами з життя богів, що розігрували жерці. У святах брали участь і пересічні єгиптяни...

Найважливішим елементом староєгипетської релігії був поховаль­ний і заупокійний культ. Метою заупокійного культу було забезпечи­ти продовження гідного життя людини і після її смерті. Цей культ включав: збереження тілесної оболонки померлого (муміфікація тіла); будівництво гробниці, у якій нібито перебувала Ка — двійник людини (у віруваннях фігурувала ще Ба — уявна істота, що являла собою душу людини чи божества); складання регулярних жертв (іноді у вигляді простих написів зі спеціальною магічною формулою). Живі могли звертатися до мертвих по допомогу чи пораду (наприклад, над­силаючи їм листи).

Важливе значення мав обряд відкриття вуст — магічна обробка всіх отворів тіла з метою забезпечити померлим можливість бачити, чути тощо. Подібній обробці піддавалися статуї й зображення богів: їх прагнули перетворити на живі умістища божественної душі.

Згідно з єгипетськими уявленнями, фараони після смерті баркою вирушали у східну частину неба, де перебували разом із богами. Прості смертні після завершення свого земного життя мали ще пройти суд Озіріса: бог оцінював гріховність або праведність земного шляху людини. Залежно від вироку, на людину чекало або продовження існування у замогильному світі (дуаті), або повна й остаточна загибель.

4. Даосизм — національна релігія давнього і середньовічного Ки­таю. Нарівні з конфуціанством і буддизмом, запозиченим з Індії, він входить до так званої «тріади вчень», які являють собою підвалини всієї духовної культури Китаю протягом більшої частини його історії.

Засновником даосизму є мислитель Лао-цзи (VI—V ст. до н.е.). Ос­новний зміст віровчення даосизму сформувався пізніше; він може бути зведений до вчення про безсмертя і шляхи його здобуття.

Даоська практика набуття безсмертя включала в себе не тільки релігійні обряди, а й різноманітні способи фізичного та хімічного впли­ву на організм — від здорового способу життя до спроб виготовити особливу «пігулку безсмертя».

Існував і своєрідний «народний даосизм», зайнятий складанням гороскопів, астрологічних карт, книг для ворожіння, виготовленням талісманів і знахарством.

Елементи релігійної організації в даосизмі з'явилися тільки у II ст. н.е., коли Чжан Дао Лін на території сучасної провінції Сичуань створив своєрідну теократичну державу з чіткою структурою, принци­пами, підданством. Себе ж він назвав тянь-ші (небесний наставник). До 1927 р. у різних місцях і з різним офіційним статусом ця держава існувала у Китаї як автономне політичне утворення. У VII—X ст. виник інститут лаоського чернецтва.

Даоський пантеон увібрав у себе всіх найпопулярніших у народі давніх божеств, духів і т. д. Верховним божеством був визнаний Юй Хуан Шанді, Нефритовий імператор, повелитель неба і землі. Поруч із ним у пантеоні розташувався сам Лао-цзи.

До"ХХ ст. даосизм розчинився у матеріальній і духовній культурі Китаю (гомеопатичні препарати з лікарських рослин, дихальна гімнас­тика цигун і комплекс вправ тайцзи-цюань),

Конфуціанство — китайське релігійне і соціально-політичне вчення про принципи справедливого і гармонійного управління де­ржавою та відносини між людьми. Засновником конфуціанства став Конфуцій (551-479 рр. до н.е.). Конфуцій — це латинізований варіант іме­ні, китайською мовою правильніше Кун-цзи. тобто Мудрець (Учитель) з роду Кун. УII ст. до н.е. конфуціанство піднеслося до рангу офіцій­ної ідеології і залишалося нею аж до революційних подій 1913 р.

Основний священний текст конфуціанства — «Лунь-юй», тобто «Бесіди та висловлювання» Конфуція, які записали його учні (VI-V ст. до н.е.).

У конфуціанстві немає окремо створеного пантеону. Вагоме значен­ня надається вшануванню Неба як символу божественного верховного порядку у Всесвіті. Центром Всесвіту вважався Китай (Піднебесна). Небо, згідно з традиційними китайськими уявленнями, дає китайському імператорові верховний дозвіл на управління країною. Самого Кон­фуція після його смерті не перетворили на бога, але в очах простих китайців він і так вищий над усіма богами та героями.

З VI ст. на території Китаю стали будувати храми на честь Конфу­ція, їх число сягало 1500. Двічі на місяць у них проводилися звичайні церемонії із запалюванням свічок і куріннями ароматів, а двічі на рік — навесні й восени — особливо урочисті обряди з кривавими жертвоскладаннями. Нині статуетки Конфуція та ієрогліфічні таблич­ки з його ім'ям можна зустріти у невеликих каплицях або храмах різ­них китайських божеств.

Етика конфуціанства включає у себе чотири чесноти: жень (шаноб­ливість, людинолюбство), сі (обов'язок), лі (ритуал, етикет, культурна поведінка),(відданість, стійкість). Відповідно до конфуціанської етики, найпершим моральним завданням будь-якої людини є суворе дотримання соціальних обов'язків, які накладаються на неї тим місцем у суспільстві, яке вона посідає від народження. Правил лі (соціального етикету), за деякими підрахунками, нараховується 300 основних і 3000 другорядних; ці правила мають жорстко виконуватися. Важливе зна­чення мають також культ синівської шанобливості і культ предків.

5. Індуїзм сповідує переважна більшість (понад 80%) багатонаціо­нального населення сучасної Індії. Загальна чисельність прихильни­ків індуїзму наближається до 1 млрд.

Своїм корінням індуїзм сягає у II—І тисячоліття до н. е. Основні священні тексти — це чотири Веди, з яких головною є Ріґведа (Веда Гімнів).

Головна особливість індуїзму — тісний зв'язок із традиційною структурою індійського суспільства, його поділом прошарки, звані варнами і кастами.

Пантеон індуїзму включає безліч богів. На найвищому щаблі пан­теону перебуває Трімурті — індуська трійця: Брахма, Вішну і Шіва.

Віровчення індуїзму може бути зведене до постулату про циклічний устрій буття і вчення про переселення душ. Світ увесь час функціонує за циклом: від «золотого віку» до «залізного» — сучасного стану за­гального занепаду і кризи. Епохи звуться юґами.

Душа людини перебуває у сансарі — нескінченному колі тілесних перероджень. Порядок перероджень визначається непорушним для всіх живих істот, у тому числі богів, законом етичної віддяки — кор­мою. Згідно із законом карми, подальші перевтілення людини залежать від суми добрих і поганих діянь, вчинених як у, нинішньому втіленні, так і в попередніх.

Завдання людини — жити узгоджуючись зі своєю дхармою (обов'язком, призначенням) і робити все, щоб вийти з кола перерод­жень. З релігійного боку для цього потрібно:

• регулярно здійснювати безкровні домашні жертвоскладання (пудж);

• виконувати обряди життєвого циклу і вшанування предків;

• відвідувати храми, здійснювати прощу, давати обітниці й додер­жувати їх.

Серед жрецтва великим авторитетом користуються гуру, які висту­пають у ролі духовних радників певної (зазвичай дуже заможної) сім'ї або групи сімей.

Найулюбленіше індуїстське свято — Голі — присвячується божес­тву любові Камі (в багатьох районах Індії — богові Кришні). Зараз від його прадавніх ритуалів зберігся тільки звичай посипа-ти один одного червоним порошком і поливати підфарбо­ваною водою.

Джайнізм виник у УІ-У ст. до н.е. на сході сучасної Індії (штат Біхар). Уважається, що найбільший вплив на формування джайнізму здійснив Махавіра Джина (приблизно 599-527 рр. до н.е.).

Священний канон джайнів — Агама, або Сіддханта, ядро якого становлять проповіді Махавіри.

Джайни вірять у те, що світ існує вічно. У своєму існуванні він про­ходить періоди піднесення і спаду. Джайни також вірять у переселення душ згідно із законом Карми. Мета людини — покласти край потоку нескінченних перероджень. Для цього необхідно дотримуватися трьох основних принципів, що їх виклав Махавіра Джина:

• «довершене переконання», тобто правильний погляд на світ;

• «довершене пізнання», тобто осягнення істинної суті душі і навколишнього світу, подолання невідання, яке є причиною земних пристрастей і бажань;

• «довершена поведінка», тобто дотримання п'яти великих мораль­но-етичних обітниць (незаподіяння шкоди всьому живому, правдивість, непривласнення чужого, дотримання цноти, відмова від усього мар­нотного/тобто від власності, розваг, задоволень тощо).

Миряни зобов'язані суворо дотримуватися принципу ахімси — не­заподіяння шкоди живим істотам. Слід також відвідувати святі місця, храми і храмові майданчики зі статуями великих святих, подвижників минулого.

Аскети (ченці) мандрують країною у простому білому одязі або зовсім без нього. Голова джайна-аскета позбавлена волосся, він повсякчасно постить, дотримується численних обітниць, наприклад, обітниці мовчання. Джайни-аскети крізь тканину цідять воду для пиття, бо у ній можуть знаходитися невидимі живі істоти; вони метуть перед собою шлях, щоб не роздавити ненароком мурашки чи хробака; не розпалюють уночі вогонь, бо в його полум'ї можуть загинути нічні метелики.

Послідовники джайнізму становлять приблизно 0,5% населення сучасної Індії.

6. Іудаїзм — релігійна система єврейського народу. Чисельність іудеїв у світі на сьогодні становить приблизно 17 млн. осіб у 80 державах.

Іудаїзм виник на межі II—І тисячоліттях до н.е. у Палестині. Найваж­ливіша подія в історії іудаїзму — побудова у Єрусалимі, столиці давнього Ізраїльсько-іудейського царства, храму на честь Ягве (Єгови).

Наприкінці І ст. н. е. Ізраїль повністю втратив свою незалежність, храм було дощенту спалено. Євреї розселилися по всьому світі, зберіга­ючи, однак, почуття духовної єдності (діаспора). Державну незалежність Ізраїлю було відновлено тільки наприкінці 1947 р.

Віровчення й основи культу іудаїзму викладені у Святому Письмі. Самі євреї називають своє Святе Письмо Танах; для християн це Старий Заповіт у Біблії.

Між III і V ст. н.е. було створено Талмуд (давньоєвр. «вивчен­ня») ^ побудований на біблійному віровченні багатотомний релігійно-філософський, моральний, побутовий, законодавчий і судовий кодекс.

Віровчення іудаїзму базується на вірі у Заповіт — угоду між Богом та єврейським народом. Цей Заповіт містить два основні положення:

1) Бог Ягве (Єгова) — не просто один з богів, а єдиний Бог, творець і владар усього, що відбувається в природі, суспільстві і долі кожної людини;

2) єврейський народ є богообраним народом — месією. Він перебу­ватиме під особливим заступництвом Бога доти, доки поклонятиметься Йому і свято дотримуватиметься Його законів.

Основний зміст законів, дотримання яких вимагає Заповіт, складає Декалог, або 10 заповідей. Ось ці заповіді:

1) вшановувати єдиного Бога;

2) не створювати собі кумира — об'єкт марного поклоніння;

3) не згадувати імені Бога без необхідності;

4) шанувати день суботній;

5) поважати батьків;

6) не вбивати;

7) не чинити перелюбу;

8) не красти;

9) не лжесвідчити;

10) не бажати нічого від ближнього свого. Особливе значення мають також правила вживання «правильної» (кошерноі) їжі. Наприклад, і досьогодні євреям не

можна їсти деяких видів м'яса.

Серед релігійних обрядів найбільшого значення іудаїзм надає обрі­занню як наочному символові Заповіту. Обрізання — відтинання пропонця (крайньої плоті) у хлопчиків за допомогою спеціального інстру­менту. Цю операцію здійснює особливий фахівець (могел).

До остаточної втрати державності й розселення євреїв їхнє релігійне життя зосереджувалось у Єрусалимському храмі, а основним обрядом було жертвоскладання. Пізніше (у період діаспори) функції Храму пе­ребрала на себе синагога, а функції храмових служителів — рабини (давньоєвр. «учителі»).

Синагога — це молитовний будинок, свого роду громадський та релігійний центр самостійної єврейської громади, де рабини й інші знавці тлумачать людям священні тексти, моляться (але не складають жертв),

Рабин — людина, яка очолює автономну єврейську релігійну гро­маду. Його призначення — розв'язувати всі питання у житті громади, виходячи з релігійних постанов, які він зобов'язаний знати напам'ять.

Іудейське богослужіння складається з індивідуальної та спільної молитви, читання Тори (П'ятикнижжя Мойсеевого), виконання особли­вих релігійних співів.

Окреме місце у святковому циклі євреїв посідає шабат — субота, яка є не просто вихідним днем, а щотижневим святом.

Свято Великодня триває тиждень, знаменуючи початок Виходу євреїв з Єгипту. Найяскравіша його подія — Седер, ритуальна трапеза. Наступні сім діб потрібно вживати в їжу мацу — прісні перепічки, спечені без дріжджів та солі.

Серед представників різних напрямів ув іудаїзмі звертають на себе увагу ортодокси — хасиди. Сформувалася хасидська течія лише у се­редині XVIII ст. серед євреїв України (тоді частини Російської імперії). Фундатор хасидизму Бешт (1700—1760) проповідував, що рабинська вченість і дотримання численних ритуальних правил не потрібні, що треба прагнути до безпосереднього спілкування з Богом, яке полягає у молитовній розмові. Це дещо зближує єврейський хасидизм із хрис­тиянським протестантизмом.

Віровчення (особливо принцип монотеїзму) і культ (особливо принцип молитовного богослужіння, свята Великодня і П'ятдесятий ці) іудаїзму стали джерелом для християнства та ісламу.